Роман Скляров
Рай 2070
«О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого!
Як незбагненні присуди Його, і незвідані шляхи Його!»
(Рим. 11:33).
Частина 1
Глава 1
1
Випуск новин. «Глобальна комісія оголосила про старт загальнонаціонального проекту “Рай 2070”. Проект ставить амбітну мету: завдяки впровадженню біо- та нанотехнологій серед населення побороти таке явище як смерть. Так-так, вам не почулося. Говорить голова Комісії Жан-П’єр Ор’є: “Ми сьогодні стоїмо перед останнім викликом людства. Забезпечивши високу якість життя наших громадян, Комісія думає над тим, як продовжити це життя на якомога довше. Ми вже досягли значних успіхів у боротьбі зі старінням, але цього недостатньо. Кінцева мета — подолання смерті як такої. Можливо, це звучить надто амбітно, але ми віримо в науку. І наш Центр боротьби зі смертю вже наблизився до вирішення цього питання. Зовсім скоро результати нас приголомшать. Останньою ланкою стала допомога таких корпорацій, як…”».
Новини приглушуються раптовим басом гангста-репу.
— Джеймі, та вимкни свою дурню! Я ж дивлюсь!
«До інших новин…»
— Ну і дивись, я пішов на тренування, — сказав Джеймі і вийшов з дому.
Джеймі був студентом Університету Детройт Мерсі і жив у гуртожитку з Картером. Вони були дуже різними. Перший цікавився лише спортом, сексом і розвагами, не любив навчання та жив сьогоднішнім днем. З Картера він сміявся, що той вічно ботанить за книжками чи сидить у парку біля озера один. Джеймі цього не розумів і вважав сусіда страшним занудою. Хоча коли на нього самого находила депресія після чергових гулянок, то саме з Картером він міг поговорити, вилити йому душу, і ставало легше.
Сам Джеймі таких розмов не любив, адже тут уже Картер був головним і завжди чітко підмічав, що того турбує, що він знову зробив не так і як тепер цьому зарадити. Звідки Картер усе це знав, Джеймі збагнути не міг, але був сусіду вдячний. І за регулярну допомогу з домашніми завданнями також. У відповідь Джеймі постійно поривався витягнути Картера на спортмайданчик і навчити грати в баскетбол, але той щоразу відчайдушно пручався. «Колись я тебе таки навчу», — посміхався Джеймі, який сам грав у баскетбольній команді університету.
Чи вважав Джеймі Картера своїм другом? Сам би він у цьому собі не зізнався, але десь глибоко в душі щось тепле і приятельське жевріло в ньому відносно Картера, можливо, як до молодшого брата, трохи дивакуватого і смішного, якого ще треба було навчити насолоджуватись життям.
Крім баскетболу, у Джеймі була ще одна пристрасть, яка лише набувала популярності серед молоді та всіх «прогресивних» людей цього часу, — тюнінг свого тіла («body-tuning»). Технології компанії Wave, запущені нещодавно у масове виробництво, дозволяли індивідуалізувати та видозмінити своє тіло до невпізнаваності.
Кожен охочий міг встановити біонічні протези рук чи ніг найрізноманітніших форм: від подібних до кінцівок тварин, фантастичних героїв фільмів чи комп’ютерних ігор до оригінальних, з дизайном, спеціально розробленим під клієнта. Протези були повністю інтегровані з нервовою системою людини, тому управляти ними було так само просто, як і звичайними кінцівками. А тактильні відчуття, що передавались ними до мозку, могли бути навіть чутливішими за природні. І, звичайно, «м’язова» сила цих протезів дозволяла бігати швидше, стрибати вище і бити сильніше. А в поєднанні з імплантами на торс і спину можна було стати справжнім кіборгом.
Слухові та зорові імпланти також переважали свої природні аналоги і дозволяли помічати та чути те, що для звичайної людини було недоступно. Не оминули технології і такі органи чуття, як нюх і смак. Імпланти язика вигадливих форм дозволяли не лише проявити свою «індивідуальність», а й відчувати ширшу гаму смаків і отримувати, таким чином, більше задоволення від споживання їжі. Щодо запахів, то все було майже аналогічно.
Найбільш цікавими мали стати імпланти для мозку або «нейронні протези». Деякі з них мали виконувати функцію накопичувача пам’яті, що допомагав би людині не забути щось важливе, знати більше іноземних мов чи ще хтозна-чого. Однак інтегрувати їх із мозком поки не вдавалось: вчені досі не знайшли, де саме в мозку наша пам'ять знаходиться. Дехто навіть висловив гіпотезу, що мозок людини «записує» спогади на своєрідний «хмарний сервіс» у вигляді поля (індивідуального чи глобального), до якого потім за потреби під’єднується і «декодує» необхідні спогади. Перевірити цю версію також поки можливості не було.
За допомогою інших мозкових імплантів планувалось розширити творчу уяву людини, підняти рівень «креативності». Але поки алгоритми в імплантах з цим не дуже справлялись, плодячи скоріше претензійну банальність.
Усі імпланти та протези були автономними пристроями, оснащеними досить потужним комп’ютером і не менш потужним програмним забезпеченням. За наявності декількох імплантів їх можна було об’єднати в систему й синхронізувати, перетворивши людину на майже досконалого біоробота. Утім, навіть у таких біороботів на вечір сідала батарея. І якщо раніше на нічну підзарядку ставили лише смартфони, то тепер «тюнінговані» особистості підзаряджали самих себе на спеціальних «зарядних» ліжках. Щодо природних недуг, то їх у майбутньому могли замінити комп’ютерні віруси для імплантів, як і біохакерські атаки на них. Хоча до цього ще було далеко.
Якщо на «тюнінг» кінцівок чи інших органів наважувались не всі, то зі смартфоном Wavephone 23s усе було інакше. Люди стали настільки невіддільні від своїх поштових скриньок, акаунтів у соцмережах, Інтернету та віртуальної реальності, що смартфон став частиною самої людини вже буквально. І корпорація Wave у цьому допомогла. За функціональністю Wavephone 23s міг зрівнятись із найсучаснішим комп’ютером, а розміром був усього декілька сантиметрів і вживлювався в потилицю. Тому його не можна було ні вкрасти, ні загубити. І він чудово інтегрувався з іншими імплантами.
Усі продукти Wave працювали на операційній системі Epsilon 9.0. Після вживлення імплантів відбувалось автоматичне під’єднання до мережі Інтернет та встановлення OS Epsilon, яка постійно оновлювалась. Біоплагіни для «розширення» можливостей імплантів продавалися окремо, і їх можна було придбати у Wave-store.
Управління в OS Epsilon здійснювалось через меню додаткової реальності, яке виводилося лінзами прямо на очі. У меню можна було перевірити стан кожного імпланта, змінити його налаштування і таке інше. Робилось це або голосовими командами, або рухами пальців по «віртуальному тачпаді», незалежно від положення самої руки, або навіть «силою думки». Останнє означало управління через рівень концентрації: якщо людина зосереджувалась, контактні лінзи реєстрували електричні хвилі з мозку та виконували певну команду.
Загалом складалося враження, що технології могли продовжити еволюцію людини до безкінечності. А трансгуманізм за таких умов ставав ледь не новою релігією.
Джеймі уже місяць обирав собі тюнінг для тіла. Він хотів стати справжнім біороботом, прокачатись по повній, встановити всю систему з потиличним смартфоном та купою інших імплантів. Пройшовши по декілька разів усі частини Deus Ex, хлопець вирішив, що настав час самому стати «аугментованим»! Він назбирав уже чималеньку суму, і не вистачало зовсім трошки. Але хлопець був у передчутті, бо саме сьогодні батьки мали перерахувати нову порцію грошей, і тоді він здійснить таке бажане придбання.
Поки ж він мав лише лінзи від Wave з додатковою реальністю, які були під’єднані через bluetooth до його смартфона Wavephone 22s у кишені. Лінзи показували меню зі смартфона, могли знімати фото, відео і таке інше. Хоча кого цим уже здивуєш? Права лінза мала ледь помітне відгалуження з досить чутливим сенсором для вловлювання звуку. Тому навіть не дуже голосні команди фіксувалися добре. І це було куди зручніше, ніж окуляри, які випускали на початку століття.
Тепер же хлопець поспішав на тренування з баскетболу. Годі й казати, наскільки цікавішим міг стати цей вид спорту, як і решта інших, через використання гравцями тюнінгу. Джеймі вже бачив, як він кладе вирішальний слем-данк, відриваючись від супротивників після активації адреналінового біоплагіну, що діяв на імпланти, як окис азоту на автомобіль.
Надворі Джеймі чекав його ховербайк. Він був уже заведений та готовий до руху. Хлопець активував OS Epsilon на смартфоні фразою «Епсилон старт», щоб система змогла розпізнавати певні слова чи фрази як команди до дії. Голосова команда «Байк» завела електромагнітний двигун мотоцикла, що був інтегрований зі смартфоном та лінзами.
Джеймі любив літати на ховербайку, піднімаючись на висоту пташиного польоту і досягаючи швидкості у 260 км/год, а на спеціально відведених повітряних трасах — до 450 км/год. Більше байк поки не витискав. На ринку вже з’явились імпланти й під ховербайки, які вживлювались у тіло спеціально, щоб стати зі своїм байком практично єдиним цілим, єдиним організмом. Але для Джеймі вони ще коштували задорого.
Сівши в сидіння, його руки і ноги зафіксувались спеціальними кріпленнями, а перед очима з’явилось меню OS Epsilon. На байку воно транслювалось уже не через лінзи, як зазвичай, а на склі перед пілотом. Скло не лише захищало від вітру, а й слугувало спеціальним екраном з усією навігаційною інформацією. Інтегрованість OS Epsilon з байком була майже абсолютною, тому лінзи «знали», що в режимі пілота вони мають вимикатись.
На екрані висвітилась карта GPS та останні відвідані місця: навчальний корпус «D» університету, торгово-розважальний центр «Go Avenue», будинок його подруги Nasty_Lou (вона любила, коли її називали ніком з комп’ютерної гри) та церква при університеті.
Потрібно сказати, що Університет Мерсі був католицьким університетом, хоча навчання та предмети в ньому були цілком світськими. Церкву до останнього хотіли зберегти, але через малу відвідуваність і критичну нестачу місця під парковку (для Детройта це була вічна проблема), приміщення церкви довелось віддати саме під неї. Та й за оренду добре платили. А в еру технологій, як казали деякі прогресивні християни, не треба і приміщення: спокутувати гріхи можна в один клік через Інтернет.
Джеймі уже звик, що слово «церква» на карті значить «парковка» і не переймався цим. Він закрив карту, яка сховалась у нижній лівий кут. У правому куті з’явився спідометр. Хлопець зайшов на мить у соцмережу WaveFriends, побачив, що у нього дві заявки в друзі та одна зустріч сьогодні о шостій вечора, і вийшов. Час було «прокотитись».
Він відімкнув автопілот, вибрав у плейлісті новий dubrun-ремікс на Wu-Tang Clan і дав волю емоціям, стрімко піднявшись угору і розігнавшись до 260 км/год. На висоті 30-го поверху місця на трасі було вдосталь. Вправно розсікаючи між хмарочосами осіннього післяполуденного Детройта, уже за кілька хвилин він дістався цілі й приземлився на парковку для AV (air-vehicles, тобто повітряних транспортних засобів) на 29-му поверсі.
— Джеймі! Де тебе носить? — радісно і трохи підсміюючись над товаришем, викрикнув його одноклубник Боббі, завжди веселий темношкірий здоровань. — Я тебе чекаю вже двадцять хвилин. Там всі уже в зборі.
— Та були деякі справи…
— У PlayStation грав? Ти скажи краще, коли ми тебе вже біороботом побачимо? А то навіть мені не терпиться, стільки розмов було!
— Сьогодні має прийти бабло від батьків, і завтра купую, Боббі! Завтра! — із задоволенням відповів хлопець.
— Мати цілий легіон батьків — це краще, ніж двох, еге ж? Ну, ходімо, всі нас чекають.
Вони зайшли у спорткомплекс. Розпочалось тренування.
2
Після тренування Джеймі полетів до Несті Лу. Вона його запросила разом подивитись її улюблене талант-шоу «Фактор любові». Коли дівчина відкрила двері, Джеймі її не впізнав. Вона була одягнена як школярка: у коротеньку темно-синю спідницю, білі панчохи, білу блузку зі світло-голубим бантом. Позаду у неї були величезні крильця метелика. Волосся було фіолетове. На лиці незрозуміло розмазаний макіяж. А на голові корона.
— Що це ти начепила на себе?
— Я тепер Теруко! — грайливо сказала вона.
— Хто?
— Ти що, нове аніме не бачив? Уже третя серія скоро! Я тепер — вона!
— А як же Несті Лу із твоєї онлайн-гри?
— Вона мені набридла. Скучно! Хочу бути Теруко! Теруко — це «яскраве немовля» з японської, щоб ти знав!
— Ти ж у ту гру навіть тиждень не пограла…
— Скучно! Набридло! Мені все набридло! Я тепер ідентифікую себе як Теруко, зрозумів? — сказавши це, дівчина побігла всередину, а Джеймі не залишалось нічого, як увійти.
Він пройшов по квартирі з інтер’єром у стилі інфант-мінімалізму. Відразу вмостився у крісло для домашнього 4D-кінотеатру. Екран був на всю стіну, а саме крісло розташоване по центру кімнати, щоб створювати відчутний ефект присутності. З усіх сторін його оточувала акустично-психоделічна система, яка надсилала у потрібні моменти радіохвилі, стимулюючи емоції страху під час фільмів жахів чи емоції радості і задоволення в приємніших фільмах.
Багатьом людям подобалось, щоб їх гарно струсонуло якоюсь сильною, оригінальною емоцією, а природньо такого ефекту було досягти складно. Нова сильна емоція — це була як знахідка. Люди гнались за новими відчуттями, але всі вони швидко набридали. Тому індустрія розваг працювала в поті чола, щоб запропонувати щось дійсно «свіже», таке, що струсоне по-справжньому.
Тим часом на кухні працював робот-кухар, запрограмований на приготування лазаньї-болоньєзе, дієтичного салату з тунцем, чилі кон карне та чіпсів із соусом гуакамоле. Салат був для Несті Лу, чи то пак Теруко. Усе інше — для Джеймі.
Дівчина зайшла до кімнати з увімкненим над головою статусом із соцмережі у вигляді голограми, на якій було написано «небезпечний вік :-P».
— Для чого ти увімкнула WaveFriends?
— Мені сьогодні знову 15!
— Молодець. Іди до мене.
— Но-но-но! Сакура ще не розцвіла!
«Лазанья, салат і чіпси готові», — пролунав голос робота-кухаря. Джеймі більше хотів їсти, ніж грати в ігри подруги, тому направився на кухню і забрав усе необхідне. Чилі кон карне було запрограмоване на кінець вечора.
Вони умостились. Приклавши невеличкий пристрій до очей, замінили лінзи Wave на спеціальні 4D-лінзи. Шоу почалося.
Крісла несподівано опинились наче в залі серед глядачів шоу. Попереду були чотири ведучі: грудаста тюнінгована молода блондинка, чоловік-транссексуал, одягнений в претензійний от кутюр костюм жіночого крою, бородатий чоловік у піджаку в клітинку та окулярах, і строгого виду брюнетка за п’ятдесят, одягнена в усе чорне із занадто відкритим декольте.
Першими вийшла група танцюристів, що танцювали dubrun. Теруко заворожено спостерігала за дійством і жувала. Джеймі виступ не подобався. Раптом на руки дівчини заскочив песик і почав об неї лащитись. «Диви, яке», — подумав Джеймі.
— А так і не скажеш, що це робот, — сказав він.
— Так, це wave-dog 6s. Може вивчити до 1000 команд, але мені байдуже. Він просто милий.
— А чому ти живого не купиш?
— Я що, дурна? Він же смердить! Феее! І кормити його треба, і гуляти з ним. Ще слиною мене обмаже.
Роботи-собаки були зроблені з біотканини назовні та металевого екзоскелета-конструктора всередині. Екзоскелет протягом запрограмованого часу розкладався, а зовнішня оболонка розширювалась і видозмінювалась. Таким чином цуценя виростало до дорослого пса. Час росту можна було коригувати. Цуценя могло вирости до трирічного пса навіть за день. Хоча для багатьох це було зашвидко. Більшість програмували на місяць-два. Потім можна було відкотити назад. Хоча за кілька місяців той самий робот-песик зазвичай набридав, і купували нового, іншої породи.
— Уяви, моя сестра надумалась народжувати дитину! — сказала Теруко.
— Як? По-справжньому?
— Так! Геть здуріла. Є ж ціла купа фірм, які на 3D-принтері надрукують яку хочеш дитину… А ти ще й вибрати можеш, якою вона буде: і колір очей та волосся, і зріст, і форму обличчя, ну все! Це ж дуже зручно, як у супермаркеті! Так ні, вперлась — сама.
— Дивна вона в тебе, — відповів Джеймі і трохи задумався, наче про щось згадавши.
— Це ще її хлопець той надоумив, він «ортодокс».
— Жесть…
— Я б сама ніколи не захотіла. Я що — собака, щоб рожати сама? Це так гидко і неестетично.
— Ну, зараз це просто тупо! Для чого бути, як дикун… Ми вже самі можемо обирати, що нам залишити від природнього в собі, а що змінити чи віддати роботам… Так вчора по ящику говорили… Секс я точно хочу залишити! — засміявся хлопець, хоча й швидко замовк.
— Я також! — посміхнулась Теруко.
Джеймі все ще тривожили якісь думки, але він їх негайно відігнав, а щоб вони не повернулись, почав притискатись до Теруко. Проте та його раптом зупинила:
— А знаєш, як у серіалі Теруко це робить? — запитала вона.
— Як?
— Із трьома хлопцями відразу! — хіхікнула дівчина. — І я так хочу!
— Еее… — зупинився Джеймі.
До зустрічі з Несті Лу, тобто Теруко (а як її звали насправді, він і не знав), Джеймі був поглинутий тимчасовими розпусними зв’язками, перепробував багато новомодних схиблених розваг, але кожна нова розвага залишала після себе лише спустошеність. Він сподівався, що з Несті Лу матиме щось чистіше, тендітніше, хоча й знав її менше місяця. А тут вона фактично пропонує йому повернутись до колишнього життя.
— Для чого тобі ще двоє? Давай… Може… Давай поки так?
— Я хочу, як Теруко! Ти не любиш мене?
— Люблю…
— Не кажи, що ти будеш ревнувати! — розсміялася дівчина. — Ревнують тільки бовдури. Дурник!
Джеймі мовчав, відвернувши голову в сторону.
— Я дочка світла, я маю світити всім! Так каже Теруко. Що поганого у нових відчуттях? Це ж прикольно. Усі так роблять! І ніхто не ревнує. Я вже говорила з Боббі і Кевіном, вони з радістю приєднаються.
— Ти говорила з ними?? — спалахнув хлопець.
— Так, чого ти злишся? — здивувалася дівчина.
«Сука», — подумки вилаявся він.
У ньому все кипіло і хотілось її відштовхнути, вигнати її з дому, от тільки це був її дім, а не його. «Епсилон старт! Байк», — сказав Джеймі вголос, не соромлячись. Через мить він уже керував ховербайком, залишивши свою подругу у повному нерозумінні додивлятись «Фактор любові» наодинці. Раніше він би легко пристав на пропозицію Теруко, але зараз йому хотілось по-іншому. Він втомився. А вона виявилась не тою, яка б його зрозуміла і відповідала його новим устремлінням.
Куди він летів, він ще не знав. Була лише сьома вечора. Справжнє життя у Детройті починалось за кілька годин, і воно було багатим на пропозиції.
3
Джеймі замовив собі послугу. Ця ідея прийшла ніби одкровення після добрячої порції алкоголю і стимуляторів. Він не знав, звідки вона прийшла, немов сама постала як Венера з морської глибини. І його затуманений психотропними речовинами розум аж зрадів цій ідеї, наче він її давно чекав, і ось вона — відгукнулась на його поклик, показала йому своє лице.
Хлопець пам’ятав, що Картер у цей час гуляє біля озера в Сент-Клер Шорс і о дев’ятій має їхати додому один. Джеймі розумів і небезпечність задумки, але це його не зупиняло. Навпаки, він хотів цим кинути виклик, над чимось насміятись. І навіть потенційне покарання його не бентежило, а лише дражнило і додавало жаги. Гроші від батьків йому уже прийшли, проте імпланти померкли перед його теперішніми намірами. Через систему блокчейн, яка приховувала контрагентів, він перекинув майже всі свої заощадження на сірий рахунок одного сервісу. Скинув їм і дані Картера.
Через три години Картера доставили на закриту станцію метро біля Центрального залізничного вокзалу Мічигана. Саме метро побудували наприкінці 2020-х, але оскільки вокзал був покинутий, то станцію зробили прохідною. На ній було багато технічних приміщень, що з’єднувались із самою будівлею вокзалу. Останній же, побудований ще на початку ХХ ст. у стилі боз-ар, величезний і монументальний, нагадував середньовічну фортецю серед навколишньої пустки. Він був ніби резиденцією якогось новітнього феодала чи мафіозного клану. Вже декілька років там процвітала чорна індустрія розваг.
Картер став досить легкою здобиччю. Він практично нічого з себе не представляв, не був сином політика, олігарха чи ще якогось туза. Звичайно, для таких цілей частіше використовували різних маргіналів, насамперед безхатченків, яких у Детройті ще було вдосталь, але за належну суму можна було і підняти ставки. Тим більше мажорів, готових платити за «нові» екстремальні відчуття, збиралось немало, і бізнес був більш ніж рентабельним. Поліція також була в долі, тому такі справи, зазвичай, спускались на гальмах. На території вокзалу і під ним розміщувались сотні кабінок, в яких клієнти зливали свою агресію на невинних створіннях.
Картер був прив’язаний до стільця і сидів у спеціальній кабінці за склом. Джеймі, знаходячись по інший бік скла у великій залі, одягнув костюм-екзоскелет Хижака із однойменного фільму, рімейк якого крутили на всіх екранах. Екзоскелет підвищував м’язову силу в рази, містив біоплагіни з ін’єкціями адреналіну та утворював із тілом практично єдиний організм.
Окуляри у масці Хижака проектували на приміщення віртуальні декорації, які можна було обрати за бажанням: від лісів Амазонки до римського Колізею часів імператора Тіберія. Але Джеймі подобався неостімпанк, який відсилав його до атмосфери зруйнованих індустріальних заводів середини ХХІ століття. Там його хижак почувався розкуто.
На задньому плані зазвучав мінус від Mr.Hyde — «Them», під який Джеймі вийшов на арену у повному обмундируванні. Це була трагічно-тривожна мелодія, вся в собі, яка немов звіщала про те, що той, хто виходить на арену, прощається із собою та своїм минулим. Вона швидко затихла, тому що наелектризована атмосфера і саме єство Джеймі вимагали чогось вибухового. Знайомі слова «The day is my enemy. The night my friend…» дали необхідний драйв, і шоу почалося.
Джеймі вирішив спочатку розігрітись на тваринах. До нього випускали бродячих собак, з якими він легко управлявся протягом півгодини, щоп’ять хвилин додаючи собі через біоплагін заряд адреналіну. Він хотів відректися від всього розумного, що було у ньому, забутись, поринути в безодню і розчинитись у стихії чистої ненависті та люті. Хлопець жадав самому перетворитись на Хижака, костюм якого він одягнув. Пробудити свого власного звіра, підняти його з глибин душі і розірвати на шматки своє людське єство.
Джеймі видавав тваринно-роботизовані звуки, які були синтезованою сумішшю хижацьких ревів реальних тварин з електронними ефектами. Він метався по залу, бігав по стінам та стелі за допомогою магнітних подушок на кінцівках екзоскелета. Його рухи були схожі на божевільний танець, в якому він кружляв, немов смерч, умертвляючи все навколо себе.
Він любив дивитись невинним істотам в очі, бачити їхній жах, розгубленість, нерозуміння і наповнювати ним пустоту у своїй душі. Стикаючись зі смертю, він стикався із чимось «справжнім», з тією новою сильною емоцією, до якої його вела, майже непомітно, уся індустрія розваг, щораз піднімаючи планку і знецінюючи кожне попереднє відчуття.
Хлопець не хотів повертатись до усвідомленості, боявся цієї усвідомленості, яка висіла над ним, мов вирок. Він хотів, щоб його закрутила стихія і віднесла геть від тої важкості, що супроводжує чистий розум та осмислену свободу, особливо коли не знаходиш їм застосування. Йому хотілось поринути у свою пустоту та вивернути її навиворіт, аби лише позбутись її остаточно.
Джеймі здавалось, що прірва всередині нього сама його манить і дивиться дивними очима, які чомусь були схожі на очі тварин, яких він кривдить. Тільки це вже були очі не перелякані, не сповнені нерозуміння чи жаху, а очі манливі і хитрі, хижі й лукаво очікуючі. Очі звіра з мовби людськими рисами з’являлись перед ним і дивились вже на нього як на здобич. Безодня манила його на свій бенкет. На бенкет, де його звір уже полював би на нього самого.
У деякі миті він настільки забувався, що ніби переносився у іншу реальність, більш реальну, ніж зараз, кудись у засніжені й пустинні гори, і там він був один серед снігу й морозу, один серед скель, — зі своїм звіром. Але звіра він ніде не бачив, лише відчував, що той поруч. Він оглядався і розумів, що гори безмежні, і немає їм кінця, як немає кінця його люті зараз. І від безвиході він починав ненавидіти себе ще більше, хотів знищити свій людський образ, що маячив перед ним, як якесь вічне нагадування, вічний докір. І саме цієї миті з’являвся звір, збивав його з ніг та починав свою дику трапезу, роздираючи його на шматки.
Цей звір роздирав його і зараз, у будівлі вокзалу, а лише зовні Джеймі кривдив невинних створінь. Зливаючись зі своїм альтер его, Джеймі хотів відчути задоволення від такого самонищення. Хотів посміятись цим не над собою, а над чимось вищим. Але цей сміх лунав лише в його душі, і його було чути страшно. Він переходив у скрегіт, виття і крик від болю. Терпіти біль було неможливо. Джеймі хотів би все закінчити, убити себе повністю, але не міг. І щораз це усвідомлюючи, це його лякало.
Він знову пробував себе знищити, стерти назавжди, і знову звір трохи залишав на потім, залишав трохи людського, щоб знову влаштовувати свій бенкет і ласувати своєю здобиччю.
Звір і не міг його знищити, він не мав такої влади, бо зі зникненням образу людини зникнув би і сам звір. І глибоко в душі Джеймі знав, що буде в пастці звіра завжди, завжди буде у цих засніжених, мертвенних горах разом зі своїм звіром один на один. І буде його жертвою. І буде тікати від нього — і не втече, буде ховатись — і не сховається. Бо ці гори і цей звір — усе в ньому. І людина буде вічно помирати в ньому у муках, але, не гинучи до кінця, страждатиме, поки звір панує на своєму дикому бенкеті. «Додати адреналіну», — натиснув Джеймі і повернувся в метрополітени Детройта.
Картер спостерігав за цим дійством через скло, розуміючи, що невдовзі буде його черга. Щоразу після нового смертельного прийому Хижак підстрибував до скла, за яким сидів зв’язаний Картер, і несамовито ревів, даючи зрозуміти, що час того скоро настане.
Зал переповнився рештками тварин і забарвився у багрові тони. Підійшов час Картера. Хижак трохи втомлено, але невимушено почав підходити до скла, яке розділилось на дві частини, роз’їхавшись в сторони. За Картером був темний коридор, якого він не бачив. Що у тому коридорі, було невідомо. На Картера очікувала погоня з вельми передбачуваним результатом.
Джеймі тим часом не пам’ятав себе, не був сам у собі, то був уже не він, а Хижак. Усі людські запобіжники вимкнулись під дією алкоголю, стимуляторів, доз адреналіну і його власної темряви, піднятої з небуття. Джеймі був тимчасово мертвий. Звір вийшов назовні і правив бал.
Ремені з Картера після звуку сирени спали, і він міг рухатись, але завмер, наче вкопаний, перед виглядом Хижака. Той тваринно-роботизованим ревом крикнув: «Біжи-и-и!», і Картер, незграбно піднімаючись, побіг у коридор. Стрілки на стелі перед ним вказували, куди треба бігти. Це було схоже на коридорну комп’ютерну гру.
Картеру давалась фора три хвилини, але він невдало нею скористався, перебуваючи у стані шоку від побаченого. Він знайшов купу мотлоху, де заховався у чомусь на зразок зламаного холодильника, і почав плакати. Хижак мав підсилювачі нюхових рецепторів і знав, де знаходиться Картер.
Повільними кроками Джеймі підійшов до холодильника, з усієї сили прогарчав у нього і відірвав дверцята, відкинувши їх подалі. Подивився пильно на Картера, який закрився руками і тихо бурмотів щось незв’язне весь у сльозах. У цей час пролунав шум і щось упало згори.
4
Джеймі прокинувся із сильним головним болем, важкістю у тілі та почуттям страху, наче від кошмарного сну. Він пам’ятав, що збирався зробити, але не пам’ятав, що було потім. Страх був якимось незрозумілим, якимось приреченим і невідворотним. Ледь не тваринним. Було таке відчуття, ніби щось жахливе десь на нього спокійно чекає, непорушно спостерігаючи, і водночас падає на нього згори, оточує з усіх боків, наближається до нього стрімголов знову і знову.
Він автоматично обвів поглядом довкола, але сил що-небудь зрозуміти ще не було.
Усередині грудної клітки щось нервово вібрувало й немов виїдало її. Його одночасно нудило і хотілось плакати, але не очима, а якось неприродньо скривлювався рот, наче під час плачу, чому він пручався. Джеймі сильно видихнув і нарешті почав сприймати світ, на який дивився, але не помічав.
Він побачив, що зараз ніч і він лежить посеред вулиці. Перед ним вдалині виднівся неоновий напис на Ренесанс-центрі: «Любов. Рівність. Свобода». Він відвернувся. Подивився догори, побачив зорі. Вони йому здались красивими, але чомусь назавжди втраченими, недосяжними. Відвернувся і від них з дещо прикрим почуттям, зосередившись на собі. Хлопець був одягнений у те, що було на ньому, коли він приїздив до залізничного вокзалу.
Набравшись сил, Джеймі підвівся і почав оглядатись довкола, намагаючись зрозуміти, що це за район. Це було якесь футбольне поле біля стоянки. Він пройшов метрів двісті уздовж дороги, що йшла від поля між стоянкою та невідомими будівлями. На вулиці було безлюдно і трохи холодно. Нарешті він помітив напис «Дитяча лікарня Мічигана» на будівлі неподалік. Значить, це був Медичний центр Детройта і до його дому летіти було зовсім недовго.
Джеймі вирішив підійти до лікарні, де стояло декілька повітряних таксі з автопілотом. Ховербайк хлопець завбачливо залишив тоді на стоянці, також скориставшись таксі. Джеймі набрався рішучості, плюнув, оглянувся навколо, наче когось шукаючи (але нікого не було), і вирішив чимшвидше дістатись додому. Початковий страх після сну трохи відступив.
Тут він зрозумів, що було не так у світі навколо: він не бачив меню Epsilon. Світ без меню був незвично великим, і це його підсвідомо дратувало весь час, відколи він прокинувся. Спеціально в повний голос Джеймі майже крикнув: «Епсилон старт!», — і екран на лінзах увімкнувся.
Він радісно побачив знайоме меню, карту GPS і непрочитані повідомлення у WaveFriends. Відкрив перше повідомлення і побачив перед собою напис: «Джеймі, ти не бачив Картера?». Джеймі пересмикнуло і він виблював убік. Страх знову опанував ним, але тепер навіть сильніше.
Писала Мері, сестра Картера, яка не могла знайти брата. Джеймі вийшов із WaveFriends, трохи пройшов уперед і присів навпочіпки, знову наче знесилений. Хвилину посидів, щось помалював незрозуміле рукою на асфальті, роздратувався на цю дурепу Мері — «хай шукає його сама», — стукнув кулаком об той же асфальт так, що зчесав собі кісточки майже до крові, послав усе подумки і пішов у сторону лікарні.
Він звернув увагу на календар у меню: було 6 вересня, тобто рівно одну добу він був у відключці. Чому і як сюди потрапив — хлопець не знав. Він був роздратований усім і не хотів чути в своїй голові жодних думок про Картера. Відганяв ці думки, як міг, проте щось невблаганно всередині скребло його, немов кігтями, від чого він ще більше дратувався.
Що було з Картером — він не знав, але відчував майже фізично, до болю, який знову ж таки викликав у ньому майже істеричну злість, що Картера вже нема. Саме через нього. І він намагався себе переконати, що йому було на це абсолютно наплювати. «Абсолютно! Похер!» — говорив він собі.
Хлопець перейшов дорогу і наблизився до госпіталю, уже збираючись брати таксі. Раптом він згадав, що у цій лікарні працює Латіфа, сестра Ахмада, його напарника по баскетбольній команді, «ортодокса» і мусульманина, який при цьому був класним центровим. Латіфу він бачив всього декілька разів, Ахмад їх познайомив, але Джеймі чомусь боявся цієї дівчини і сам не розумів чому. Навіть Теруко не викликала у ньому такого незвичного почуття. Джеймі відчув, що Латіфа просто зобов’язана бути зараз на місці. Він попрямував до неї, не знаючи напевно, чи вона там.
5
У госпіталі було майже порожньо. На рецепції його сухо зустріли і попросили почекати, хоча він нічого й не встиг запитати. Хлопець сів, закривши обличчя руками, і хвилин з двадцять сидів, майже заснувши. Складалось враження, що його ніхто не помічав.
Раптом він почув знайомий голос. Латіфа проходила повз нього з колегами та про щось говорила. Це був дійсно неймовірний збіг, що вона була зараз на роботі і натрапила саме на нього. Джеймі підвівся, вона його помітила, перепросила у колег і підійшла сама.
— Джеймі, привіт, що ти тут робиш? У тебе дивний вигляд. Ти весь брудний. І в тебе кров!
У Джеймі справді був поріз на руці, хоча кров уже засохла.
— Ходім скоріше, треба промити рану!
Він не встиг нічого толком відповісти, як опинився у перев’язочній і Латіфа вже промивала його поранення.
— Що з тобою сталося?
— Та я… Ми гуляли із друзями в клубі і я трохи перебрав... Не дуже гарно, що ти мене бачиш у такому вигляді... Я зазвичай не такий.
— І брат був з тобою?
— Який брат? А... Ахмад... Ні... Були без нього.
— Я тобі перев’яжу зараз цю рану… Ну, і де ти так поранився?
— Та дурниці, не важливо… Ти так вправно все робиш, мені вже набагато краще, дякую!
Джеймі дивився на Латіфу, і йому дійсно ставало краще. Хоча й не через перев’язку, а від присутності самої дівчини. Ставало якось легше, наче він увесь час ніс камінь за спиною, а тут цей камінь розчинився в повітрі.
Латіфа була брюнеткою, з великими чорними очима, правильними рисами обличчя, яке випромінювало якусь жіночу доброту і лагідність. «Немов янгол», — думав Джеймі.
— Тепер усе готово. Тобі точно не потрібен відпочинок? Ти виглядаєш не дуже здоровим. Може, у тебе ще й отруєння якесь?
— Та ні, усе гаразд, хоча я вже й не пам’ятаю, що пив і вживав… Це рідко буває зі мною, чесно!
— Я вірю. Давай я поки відведу тебе до вільної палати, хоча ти й не дитина, але нічого. Відпочинеш, а далі побачимо. Якщо все ок, то за годину у мене закінчується зміна, проведеш мене до метро?
— Звичайно, проведу!
Вона відвела його до палати, в якій пахло свіжістю та чистотою.
— Може, ти почитати щось хочеш у цей час? Вірші любиш?
— Вірші? — розгублено перепитав він.
— Так, я з собою завжди ношу. Не повіриш, паперову книгу. Скажеш, що я ретроград, але я люблю паперові книги, цей запах паперу… Принести тобі? Я саме Байрона читаю…
— Байрона? — здивовано запитав він і хотів пригадати, хто це, але не зміг. Джеймі стало трохи соромно. Він про такого автора ніколи не чув. — Давай, звичайно! Також, знаєш, інколи люблю його почитати… Після тренування... — він трохи зам’явся і не закінчив.
За мить Латіфа повернулась і вручила йому невеличку книгу з назвою «Лорд Байрон. Обране».
— Мені треба йти. Раптом що, натискай ось цю кнопку, і я дізнаюсь, що у твою палату потрібно навідатись. Відпочивай.
Латіфа вийшла. Джеймі деякий час сидів і намагався зрозуміти, як він взагалі тут опинився, з Латіфою, у госпіталі. Чи не сон це? Здивований усім, що відбувалось, він ліг на ліжко і деякий час просто насолоджувався тим, як приємно відпочиває його тіло від втоми. Він хотів заснути, але оскільки лише нещодавно гарно виспався (може, і цілу добу), сон до нього не приходив. Він подивився на книжку, що лежала на тумбі… «Байрон… — подумав він. — І де вона його знайшла?.. Ніколи не чув!».
Узявши книжку, хлопець спочатку роздивився її зовні, не відкриваючи. Джеймі уже не пам’ятав, коли востаннє бачив паперову книгу… Може, колись у дитинстві? Та й чи бачив узагалі, і чи було те дитинство… з численними батьками, які жили «поліамурною зграєю».
«Зграя» — або офіційно «поліамурна сім’я» — була новою формою родинних стосунків, яка заперечувала традиційну або, як прийнято було казати, «ортодоксальну» сім’ю з двома членами — чоловіком і жінкою. Стáтей давно було більше, ніж дві. Звичайно, дитина народжувалась (чи друкувалась на 3D-принтері) хлопчиком або дівчинкою, але «гендерних ідентичностей» уже вигадали понад чотири сотні. Усе, як у супермаркеті — обирай, яку хочеш. Диференціація як маркетингова стратегія проникла й сюди.
Ну, і яка може бути сім’я із двох людей, якщо стільки стáтей, тобто «гендерних ідентичностей»? Це скучно. Любов не знає кордонів! Вільна любов не терпить ревнощів, і «поліамурні» стосунки давно стали нормою. Джеймі виріс саме у такій зграї. На початку у ній було двоє біологічних чоловіків, які ідентифікували себе як «gender bender» і «gender blender» (це були різні «гендери»), і троє біологічних жінок — «androgyne», «third sex» і «two-spirit». При цьому «gender blender» чоловік, окрім гендерної ідентичності, мав іще одну — він ідентифікував себе як «рись» і зробив більше десяти пластичних операцій, щоб стати схожим на цю тварину. А спеціальні імпланти навіть формували щось на зразок шерсті на його тілі.
Сама ж зграя мала тенденцію до перманентної зміни свого складу: нові учасники приходили, старі переходили до іншої зграї, хоча потім інколи повертались назад. Все це дуже нагадувало «трансфери» у футбольних клубах – не лише своєю регулярністю, а й тим, що різні зграї подекуди навіть конкурували за «зіркових виконавців». Слідкувати за цими «трансферами» Джеймі не завжди встигав (та й не дуже хотів), тому згодом звик, що персональний і кількісний склад його «батьків» був досить мінливим.
Джеймі знав про себе ще одну річ, яку ніколи нікому не казав. Він був надрукований на 3D-принтері. А потім доставлений зграї, яка його замовила, у трирічному віці, вже «готовим». Трирічного віку він досягнув за три місяці у спеціальній капсулі. Про це йому якось жартома розповів чоловік-«рись» зі зграї. Джеймі завжди намагався про це не думати, а коли навіть і думав, то активно переконував себе тим, що це нормально, це наука, це прогрес! Але краще було б про це не думати взагалі. Та розмова із Теруко про її сестру, яка збиралась народжувати, знову повернула його до цієї болісної теми. Це його роздратувало на весь вечір і було однією з причин, чому він так напився. Неприємна пропозиція Теруко лише додала масла у вогонь.
Але зграя Джеймі його любила, принаймні такий прояв «любові» заохочувався і вважався нормою. Йому все дозволяли і нічого не забороняли. Усе, що він хотів, йому купували, хоча кожна забавка швидко набридала і він одразу просив нової. Якби на нього хтось зі зграї накричав, він би одразу зателефонував до Державної служби захисту дитинства, і його могли б забрати для державного виховання. Цьому вчили ще з дитсадочка. Він про це знав і цим користувався, отримуючи все, що хотів, за першим своїм словом з самого малку.
Нав’язувати якісь ідеї дітям також було заборонено, особливо релігійні. Для запобігання цьому існував той же номер, за яким діти могли подзвонити, щоб держава їх захистила від «ментальної домінації» батьків. Розповіді про «гендерні ідентичності» такою домінацією не вважались. Загалом, будь-які «стреси» для дитини були суворо заборонені. А роздуми про Бога, сенс життя і тому подібне — це ще той стрес!
Утім, зграя Джеймі цим точно не переймалась. Вона давала йому все, що він хотів, і залишала в спокої. Він швидко зрозумів такі взаємовигідні відносини і своє, можна сказати, панівне становище у цих відносинах. Панівне, хоча й трохи самотнє. Зі своїми братами та сестрами (умовними, звичайно) він скоріше конкурував за різні бенефіти від зграї, ніж дружив. Розваги, комп’ютерні ігри, парки 3D-реальності, а потім алкоголь, екстезі, ранній секс та безшабашні гулянки — так пройшло його дитинство і юність.
Чи читав він якихось книжок? Добре, що взагалі умів читати. Поки що без цього було складно, хоча відео-реальність та мова смайлів, які ставали все більш вигадливими та різноманітними, потроху витісняли алфавіт і реальні слова. Складалось враження, що на піку прогресу людство знову опускалось до знаків і символів, схожих на ті, що використовували єгиптяни, описуючи власну історію на стінах пірамід.
Джеймі подумки повернувся з дитинства і поглянув на обкладинку книги. З неї на нього дивився красивий, статний чоловік у якомусь дивному костюмі. «Таких людей зараз немає», — подумав Джеймі. «Ні на кого не схожий із наших, наче з іншого світу… На 3D-принтері такого не надрукуєш!» — сумно-саркастично посміхнувся він. Видно було, що чолов’яга на малюнку був розумний, високочолий, знатний. І як він велично, благородно виглядав, наче і сам був створений якимось геніальним митцем. «Точно що лорд!» — сказав подумки хлопець.
Він ще трохи подивився на обкладинку і розгорнув книгу. Незвично було бачити стільки букв разом, хоч це була лише поезія. Як би він здивувався, побачивши прозу. Джеймі колись шукав текст однієї пісні Wu-Tang Clan, і вигляд віршів Байрона йому про це нагадав. Саме вигляд, бо, як він потім переконався, за змістом це було дещо інше.
Він почав гортати, десь зупиняючись на мить і знову гортаючи далі. Раптом його погляд зупинився на цих рядках:
«…Прокинься,
Підведися, брате! Скажи, навіщо ти на землю ліг?
Тепер не ніч… І з чого ти блідий?
Брат, що з тобою?… Ти був же ще сьогодні
Так сповнений життя! О, Авель, не жартуй,
Прошу тебе. Удар мій був жахливий,
Але ж він не смертельний… Ах, навіщо
Ти йшов йому назустріч? Я ударив,
Але ж ударив тільки! О, я знаю —
Ти хочеш налякати мене! Дихай,
Хоч раз поворухнись!
Ось так… Ось так… Ти дихаєш! Брат! Дихай!
О, Боже мій!
Авель
(ледь чутно)
Хто тут гукає Господа?
Каїн
Убивця твій.
Авель
Хай Бог йому відпустить…»1
Джеймі завмер… «Картер!» — немов прокинувся він від довгого сну і нарешті зрозумів, що сталося вчора. Увесь цей час він відганяв від себе думки про події минулої ночі, ретельно оминав їх підсвідомо чи навіть свідомо, але зараз подивився на те, що наробив, прямо в лице, і вжахнувся.
«І що тепер робити? — судорожно думав хлопець. — Може, це все наснилось? А можливо, він ще живий? Я геть не пам’ятаю, на якому місці все обірвалось і чи закінчив я те, що хотів…» Джеймі закляк і сидів мовчки. Усе тіло його було в напруженому і водночас окам’янілому, затиснутому зсередини стані. Наче якісь шестерні в ньому найшли одна на одну і не могли розійтись, продовжуючи з силою тиснути на свою непереборну перешкоду.
«Таке враження, що мені хтось постійно про це нагадує», — пробував він розмірковувати, розкладаючи по поличках все, що накопилось у нього в голові. «То сестра його пише, то ось це… Навіть Байрон тобі нагадує, Джеймі, що ти від себе не втечеш», — якось іронічно, але із сумом, подумав він і закрив книгу, попередньо завернувши листок.
Джеймі обвів поглядом всю кімнату, ніби хотів переконатись, що за ним ніхто не слідкує. «Ти довбаний параноїк», — подумав він сам до себе й посміхнувся. Трохи розворушившись такою самоіронією, він згадав слова однієї зі своїх улюблених пісень Non Phixion і повторив їх ледь чутно в такт уявній музиці:
«I’m paranoid, tell me what the f**k they asked you
You f**k around with me and I might have to blast you»
«Хочу послухати…», — раптом надумався він, і за секунду пісня зазвучала басами в його навушниках, знову відвертаючи від неприємних думок. Джеймі трохи збадьорився, встав і почав ходить по кімнаті, наспівуючи ці невигадливі слова під досить енергійну, тонізуючу (як йому здавалось) мелодію. Це немов додавало йому сил і розковувало. Він відтворював текст, вивчений вже напам’ять за рази прослуховувань, що було своєрідним аутотренінгом:
«The CIA’s trying to kill me, we bad news
Get the f**k up out my way when I pass through!»
На останньому складі він зробив аж наголос, вклавши в нього більше сил, ніж у решту, і додавши ще рухом руки, як це роблять репери (власне, те, що він «наспівував», і було репом). Деякий час він так походив по кімнаті, напівтанцюючи, вкладаючи енергію, яка невідомо де бралась, у кожне слово і кожен свій жест під музику в його голові, і сам від цього незрозумілим чином заряджаючись енергією.
Врешті він підійшов до вікна і подивився на вулицю. Там відкривався вид на хмарочоси Детройта, повз які рухався не надто густий трафік повітряних електрокарів. На одному з хмарочосів був бігборд молодого політика, дуже популярного нині, який причаровував усіх своїм почуттям гумору, гарненьким, «смазливеньким» личком, показною спортивністю і, звичайно, ліберальними поглядами.
Це був Ріккі Анджело. Він нещодавно став наймолодшим комісаром Глобальної комісії та опікувався саме питаннями молоді. Утім всі пророкували, що рано чи пізно він сам очолить Глобальну комісію. Народився та виріс Анджело у багатому передмісті Детройта, тому інколи навідувався у місто навіть зараз. На публіку ж він любив козиряти, що знає, як живеться молоді у таких містах, як Детройт, бо сам через це пройшов. Хоча насправді нічого він про це не знав. Багате передмістя і сам Детройт були, як небо і земля, уже років сто. Але факт походження із «неблагополучного» міста завжди грав йому на руку, він умів цим користуватись, і при призначенні на посаду комісара у справах молоді це певною мірою спрацювало також.
Хоча підкуповував він навіть не цим. Ріккі Анджело мав усе те, що так любили сучасні виборці, — не нудні та заумні програми чи стратегії, адже на рівень життя вже майже ніхто не скаржився (крім його «рідного» Детройта), а здатність розважати, смішити, влаштовувати шоу. Суспільство «інтертейменту» хотіло, щоб політик був «for fun». І Ріккі Анджело цей «фан» забезпечував. Він був не надто розумний, скоріше тупуватий, і цим не дуже виділявся із натовпу, за що натовп його цінував. Він був не надто вимогливий до мас, бо їх це дратувало. Маси любили, коли їм давали більше свободи і менше нагадували про обов’язки. Ріккі був просто ідеальним політиком для такого суспільства!
«Полупокер якийсь», — подумав Джеймі і, звертаючись до Анджело, який дивився на нього з дурнуватою посмішкою на бігборді, повторив у такт пісні: «Get the f**k up out my way when I pass through!». Джеймі дратувало у Анджело те, що він мав вигляд якогось услужливого офіціанта, прислуги, яка хоче вислужитись не через чисті та щирі міркування, а з розрахунку і меркантильного інтересу. І посмішка цієї прислуги — це лицемірство і обман. Звичайно, Джеймі чув, що багато політиків, і той же Анджело, часто повторювали, що вони — слуги народу. Але тут було дещо інше. Слуга народу — це звучить гордо. Така людина, як і військовий, знає, що таке честь, бо знає, що таке внутрішній обов’язок. Але у лизоблюдів, прислужників або, якби Джеймі користувався словником Байрона, то сказав би — у лакеїв — такого почуття честі немає! І внутрішнього обов’язку немає також. Вони скоріше ненавидять своїх покровителів, хоча й готові принизитись перед ними до будь-чого. Гідність їхня захована десь дуже далеко. І Джеймі в душі дуже сумнівався, що цей Анджело (утім, як і багато інших) «прислужують» саме суспільству, а не великим корпораціям, які їх фінансують, чи ще комусь.
Раптом до кімнати увійшла Латіфа, і Джеймі, повернувшись, ледь не закінчив за інерцією фразу «tell me what the f…».
— Що-що?
— Це я не тобі! Це я так, пісню слухав… — він швидко вимкнув навушники.
— Я бачу, тобі вже краще?
— Ні, я пропав! — у розпачі і з ноткою жаху, який знову до нього повернувся, відповів хлопець.
— Чому?
— Ти не знаєш, вчора нічого не сталося на центральному залізничному вокзалі?
— По новинах казали, якась аварія там. Перекрили метро на тій гілці далі вокзалу. А що?
— Мені дуже потрібно туди. Там мій друг. Він точно має бути там. Ти мені допоможеш?
— Я, власне, хотіла сказати, що у мене зміна закінчилась трохи раніше. І ми можемо йти. Але чим же я тобі допоможу? Мені треба бути у Дірборні через дві години…
— Давай просто злітаємо туди на таксі, подивимось, що там, і все. А потім я тебе посаджу у Дірборн. Це півгодини максимум. Я сам не зможу. Просто не зможу. Допоможи мені.
— Добре, якщо ти так просиш…
— Дякую! Це недовго. Ходімо!
Джеймі вже ринувся виходити, але раптом уголос згадав:
— Книжка!
— Читав? — здивувалась трохи Латіфа.
— Дуже класна. Я візьму, почитаю вдома, ти не проти?
— Та ні…
— Дякую! — вигукнув він, хутко підхопив книгу, поклавши її у внутрішню кишеню, і майже потягнув Латіфу за собою на пошуки Картера.