Над багнюкой з сивиною  вітер мряку випасає.  А між мрякою і морем  гопакує гайдамака,  рухом з броунівським схожий. То помочиться у море, то чобiттям в хвилю влупить,  то волає - хмари чують  гучномовець гвинтокрилий. В дзьобi хльопця - жага бурі,  первач гніву, часник страсті,  i лайно що до Росії чують хмари з його дзьоба. Чайки стогнуть та сумують,  байдикують понад морем  і на дно його готові  заховати жах та тугу  перед бурею, падлюки. І гагари, хай їм, скиглять, -  їм, гагарам, невiдома  насолода бою, бачьте,  грім ударів їх лякає! Дурень пінгвін вже ховає  сало мляво своє в кучках. Лише п'яний гайдамака  відпрацьовує п'ять гривень* над, як пиво, пінним морем. Все смурніше, нижче хмари  опускаються, лякають і ревуть, жбурляють хвилі  в височинь назустріч грому. Грім гуркоче.  В бульбах гніву  стогнуть хвилі,  сперечаючись із вітром.  Ось хапає вітер зграї  хвиль в обійми свої міцно  і кидає їх з розмаху  в дикій люті на цеглини,  розбиваючи на потрох  і бризки води громади.  Гайдамака файний хльопець -  у барвистiй вишиванцi,  вiн кричить: "Героям слава!",  в море галькою кидає. Від запою він, як демон -  хочеться в село, до хати -  і регоче, і волає...  Для хоробростi регоче,  вiд хоробростi волає! В гніві грому чуйним слухом дух козацький дупу чує.  Брешуть з Київа, що ні,  не сховають хмари сонця,  або - ні, не приховають. Вітер виє, грім гуркоче, Синім полум'ям палають  зграї хмар, безодня моря.  Море спалахи цi ловить  і в безодні своїй мочить.  Як тi кляті коммуняки,  в'ються в морі та зникають вiдображення яскравi. Отакої. А ще буря! П'є горiлку гайдамака,  хреститься від блискавичок,  i реве та стогне море.  Гайдамака репетує: "Це пiздець, шановне панство!"