Усі персонажі та події у романі — вигадані, і будь-яка подібність до живих або померлих персонажів або до теперішніх чи минулих подій є винятково та цілком випадковою

Частина перша. Незримі ваги

1

Одного спекотного травневого дня на початку ХХІ сторіччя до залу засідань районного суду великого міста впевненою ходою увійшла жінка середнього зросту років сорока восьми-п'ятдесяти. Одягнена в чорну мантію, з під якої кокетливо визирали елегантні червоні туфлі, жінка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, повернулася, огледіла зал, поклала на стіл важкі томи і промовила напрочуд низьким та співучим голосом: «Прошу всіх сідати». Відкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона зажадала аби прочинили вікно. Конвоїр, червонопикий і на диво аж ніяк не спітнілий дядько виконав її прохання і обережно присів на хиткий стілець поруч з кліткою. Важко зітхнувши, жінка пірнула у своє крісло і знову огледіла зал. На лавах примостилися п'ятеро учасників засідання, які дивилися на неї напруженими та сумними очима. Підсудний, чорнявий, гнучкий, фізично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчі, нервово бігав по клітці. В його ході навіть по такій мізерній площині відчувався крок військового: плечі рівні, а підборіддя — геть піднесене вгору.

Суддя Ольга Дорош, так звали цю жінку, відкрила товстий том кримінальної справи. Сьогодні — звичайне судове засідання в справі Забарова за частиною першою статті 115 «Умисне вбивство»… Звичайне — та не звичайне. Вбивства судді доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засідання, які наразі не зводили з неї очей, не здогадувалися. А всюдисущі адвокати знали та помовчували… Проте суддя вела справу досить впевнено. Після формальних процедур вже почали допитувати свідка Лисенка, коли раптом двері розчинилися, й до зали влетіла груба, яскраво нафарбована дівчина з довгим вибіленим волоссям. З-під її куцого джинсового сарафану вилискували товсті литки. За дівчиною ледве протиснувся оператор, приосадкуватий парубок у шкіряних штанях та кінокамерою на плечах.

— Пробачте, що так запізно… Алла Жинсовська, 21 канал, — рішуче відрекомендувалася дівиця та кинула операторові. — Дмитре, постій тут…

Голос в неї був занадто верескливим для такого дебелого тіла і через це разив слух. Допоки збиті з пантелику конвойні дивилися на суддю, метикуючи чи не з її дозволу в залі буде провадитися зйомка, новоприбула притулила мікрофона до рота. Звикла до всього на світі, суддя на мить розгубилася. Вона навіть трохи почервоніла від такої нахабності, та потім підвелася, і міцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 років суддівства крісла, аж занадто чітко вимовила:

— З якої рації? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засідань!

Конвой нарешті оговтався й зіскочив з місць. Журналістка, розуміючи, що зараз її виведуть, звернулася до судді:

— Вибачте, в мене не було часу отримати дозвіл…

— Я нічого не маю проти вашої присутності на судовому процесі як глядача… І для цього не потрібно мати ніякого дозволу. Засідання — відкрите, й будь-який громадянин має право тут сидіти. Але я — проти зйомки в залі суду! Прошу оператора залишити зал.

Дівчина напевно була готова й до такого розгортання подій. Вона прожогом повернулася обличчям до камери й почала своїм пронизливим голосом квапливо наговорювати текст:

— Суддя забороняє нам знімати судове засідання! Ось така в Україні свобода слова! 21 канал мав намір зробити репортаж про нашуміле, за білого дня, вбивство у спальному районі міста…

Останні слова Алла Жинсовська вимовляла вже в коридорі, куди її відтіснив конвой. Суддя провела всіх їх поглядом, знову всілася і спокійно продовжила допит свідка. Лише червоні плями на щоках виказували її хвилювання.

Згодом, коли всі вже й забули про інцидент, а плями зійшли з обличчя судді, журналістка знову з’явилася у дверях залу засідань. Вона скромно присіла скраєчку на останню лаву, та просидівши там хвилин з двадцять тихенько підвелася і непомітною вислизнула геть.

… На вулиці на неї чекав відданий оператор.

— Посидимо тут, — видихнула Алла. — Там така задуха, що я ледве витримала. Не знаю, як вона там в мантії сидить…Цей вбивця — колишній міліціонер, і напевно його будуть відмазувати…Шеф наказав стежити за процесом. Ти встиг його зняти?

— Ні… Клітка була далеко в кутку, незручно… Так, майнув десь на задньому плані.

— Добре…Тоді я зараз наговорю стендап, а потім піду до судді…

Висмаливши сигарету, Алла виструнчилась на фоні будівлі районного суду і взяла до рук мікрофона… Більшість перехожих бігло по своїх невідкладних справах, не звертаючи на телевізійників жодної уваги. Та й будівля не вабила стороннього погляду. У кожному українському місті є така непоказна споруда: порохняві вікна, свинцеві стіни… Людський потік пливе й оком не затримується. Може тільки хтось пильний помітить іржаву, давно не фарбовану гойдалку у дворі, старий заґратований фургон коло паркану… Зупиниться та й побіжить далі у своїх справах, зітхнувши з полегшенням, що не має до цієї будівлі жодного стосунку.

Алла швиденько наговорила стендап, а потім знов побігла до суду. Прослизнувши попри конвой, який зацікавлено провів її поглядом, обережно присіла на лаву біля кабінету судді Дорош і дочекалася, коли із залу засідання почали виходити. Виждавши секунд двадцять, вона рішуче увійшла до кабінету та наштовхнулася на секретаря, сувору сухорляву високу дівчину років двадцяти п'яти, яка запропонувала настирливій відвідувачці зачекати у коридорі. Нарешті секретар покликала Аллу… В дверях вона трохи пригальмувала, а потім підкреслено чемно запитала:

— А я маю право довідатися, скільки часу триватиме цей процес? У мене є редакційне завдання його висвітлювати.

І Алла витягла зі своєї брунатної шкіряної сумки якийсь папірець.

— Не знаю… — стримано відповіла суддя, — там дуже багато питань, в яких потрібно ретельно розбиратися… Може до півроку, а може й рік… Приходьте на наступне засідання, сидіть, слухайте… Вам цього ніхто не може заборонити.

— Ольго…

— Володимирівна…Там було написано на дверях…

— Ольго Володимирівна… І що мені робити? Мені потрібна картинка процесу… Мені потрібно зняти очі підсудного великим планом, коли прокурор його заганяє в кут своїми підступними питаннями … Мені потрібна сенсація! Розумієте?

— Немає тут ніякої сенсації, Алло. Це дуже заплутана справа… Чому ви вирішили висвітлювати саме її? Що в ній особливого?

Дівчина знизала плечима.

— Я ж казала…Редакційне завдання…

— Завдання-не завдання, мене це не стосується, — вимовила суддя. — Ви маєте право бути присутньою на судовому засіданні, і ніхто не може позбавити вас цього права, бо засідання — відкрите…

… Оператора вона знайшла у найближчій кав’ярні. Замовивши і собі філіжанку кави з лікером, Алла проінформувала колегу про подальші дії.

— Так… Чекаємо до кінця дня… Знайдемо укриття у дворі… Там під деревом я вже придивилася зручне містечко… Звідтіля знімемо, як цього Забарова вантажитимуть до тюремної машини.

Так і зробили. Сіли на напівзруйновану заіржавілу гойдалку і почали чекати.

…Повз них все ще бігли люди у своїх щоденних справах… Ввечері, вже вдома, декотрі з них вмикнули телевізора, вмостилися з комфортом біля екрану і побачили свіженький репортаж Алли Жинсовської… Потім перемикнули — а там передача «Час судді». Так ось що діється за тими сірими мурами! Простора кімната… Прокурор, адвокати… Яке захоплююче дійство! А ось і підсудний…. В домашньому кремовому светрі. Красень та й годі… Не визнає, звичайно, що зґвалтував шляхетну красуню. Та прокурор — молодця! Таки загнав негідника в кут своїми каверзними питаннями. Суддя сидить — ані пари з вуст: уважно слухає пікірування адвокатів з прокурором. А тут ще й тещу підсудного підвезли в якості свідка. Та розповідає, що підсудний і до неї намагався залицятися, тож від такого нахаби усього можна очікувати. Адвокат виголошує промову у стилі Плєвако. Нарешті мерзотник-підсудний дістане своє. Катюзі по заслузі!.. Обиватель позіхає й лізе у своє ліжко, яке дякувати Богові, зовсім не схоже на нари. Тепленьке і затишне, як і пристало чесній та порядній людини.

«А цікаво та прокурор притисла підсудного, — щось і помислив чесний та порядний громадянин перед тим, як впасти у короткочасне забуття. «А адвокатка схожа на дівицю, яку бачив сьогодні біля колишнього дитячого садка… Така сама вгодована…».

2

Журналістка пішла, а в голові засіло дурне слово «сенсація». Навіть дорогою додому суддя згадувала спритну телевізійницю… І треба ж… Алла Жинсовська… Мабуть псевдонім… А насправді якась Маня Булкіна. Вдома розкрила тлумачний словник. «Сенсація — сильне, приголомшливе враження, яке справляє на громадськість певна подія, якесь повідомлення.» А «враження — це відбиток, залишений у свідомості, у душі чимось пережитим, сприйнятим». І який відбиток у душі та свідомості телеглядача залишить повідомлення про вбивство на автостоянці? І вона уявила собі як її сусід, пересічний водій маршрутного таксі Вітя, сидить перед телевізором і пережовує перші, другі й треті страви, що йому підкладає на тарелю дружина-домогосподарка. Та невже на Вітю, якого нічого в світі не турбує, окрім власної персони та оцієї тарелі, справить приголомшливе враження, що якийсь там Забаров когось вбив на околиці міста? Ні. Вітіна дрібна душиця зазнає хвилюючого враження лише тоді, коли йому дружина десерт вчасно не подасть.

Та то таке… Ця Алла (а більш за все Маня) сказала, що задля сенсації їй конче необхідно зняти очі підсудного… Невже це примусить Вітю на деякий час забути про свою тарелю? Нісенітниця якась…

Приготувавши на вечерю пельмені з супермаркету, суддя Дорош пішла вечеряти в зал до телевізора. Щойно поклала першого пельменя до рота, як зателенькав мобільний. То дочка нагадала, що завтра вони їдуть на цвинтар поминати померлу минулого року бабусю… Домовилися, що донька зі своїм дворічним сином Славком заїдуть за нею десь о десятій ранку. Леся вже все напорала і наказала матері нічого з собою не брати… Поклавши телефон на канапу, суддя зробила спробу взяти до рота другого пельменя та раптом почула з телевізору знайомий різкувато-зависокий голос.

— Репортаж мав бути з залу суду, де розглядається справа про вбивство середодня у спальному районі міста. Однак суддя Дорош забороняє пресі бути присутніми на судовому засіданні й висвітлювати це резонансне вбивство. Ось яка в Україні свобода слова! Ми вважаємо, що дороші та їм подібні настільки цинічно виявляють неповагу до закону й прав громадян, що не мають права носити суддівські мантії! Ні в чому не винного хлопця вбито колишнім міліціонером, який останнього часу ніде не працював. Міліціонер — вбивця…Що може бути жахливіше? Подейкують, йому довелося піти з внутрішніх органів через корупцію. Також є версія про кримінальні розбірки. Ми будемо стежити за подіями…

Далі суддя нічого не чула… Вона знов схопила мобільного. Ігор напевно вже дома, та то нічого: в його телефоні вона введена під кодовим ім'ям «Кузьмич»… Але він її скинув… Хвилин за десять таки перетелефонував.

— Алло!.. Ігорю, ти ще не спиш?

— Ні… Сиджу у дворі…Так добре… Прохолодно й затишно…Щось трапилося?

Ігор жив у приватному будинку за містом і мав змогу повноцінно відпочивати на свіжому повітрі.

— Ти дивився телевізор?

— Ні… з бані тільки-но вийшов… А що?

— Сьогодні до мене увірвалася на засідання журналістка з кінокамерою, шукала в справі Забарова якоїсь сенсації…Я, звичайно, зажадала аби кінокамеру винесли із залу суду, а вона… Уявляєш, сказала в репортажі, що «дороші та їм подібні не мають права носити суддівські мантії»… Що мені робити? Притягти до відповідальності за образу?

— От мерзотниця… Притягай, звичайно…

— Та коли мені цим займатися? У мене по три-чотири справи на день!..

— Не хвилюйся…. З якого вона каналу?

— З 21-го здається…

— Докладу всіх зусиль, щоб залагодити… Та не хвилюйся ти, заради Бога!.. Ти що, плачеш?

— Та як тут не хвилюватися? Публічна образа судді! Вона шукала в справі Забарова якоїсь сенсації!.. Уявляєш?

— Якої ще сенсації?

— А може вона має рацію? Вбивство людини… Хіба то не сенсація?

— Взагалі-то сенсація.… Та, на жаль, не в цьому світі… Ті самі газетярі й телевізійники затягали це слово, бо намагаються видати за сенсацію будь-що…

— Почекай, тут у мене тлумачний словник під рукою… «Скандал — це подія, голосна сварка, що порушують порядок». Тепер зрозуміло… Вбивство — це подія, тобто скандал… Але журналісти ганяються за сенсацією! Вважають, що салогуб на кшталт мого сусіди Віті обожнює сенсації. А щоб витягти із скандалу сенсацію потрібно, виявляється, показати великим планом очі «скандаліста»!

— Так, мила моя… Це тільки ми з тобою знаємо, що судовий процес провадить приголомшливе враження лише на прямих учасників цієї події…

– Ігорю, а якщо великим планом показати очі скандаліста, — потроху заспокоюючись промовила суддя, — то може це й буде сенсацією хоча б для частини населення? Може хоч когось ці очі схвилюють? Може я дарма не дозволила їй знімати? А з другого боку, що вона хотіла побачити в тих очах? Скільки я в них не заглядаю, та бачу лише страх за самих себе…

— Лягай спати… Я все владнаю… Вона вибачиться…

Суддя поклала мобільного телефона на стіл і пішла викидати захололі пельмені у смітницю…

3

…Ольга Володимирівна йшла на роботу як і звичайно пішки. Дорогою згадувала сьогоднішні справи. Перше засідання — наркоман, що нібито вирізав телефонний кабель. Напевно доведеться повернути справу на дослідування. Явно опера навісили на хлопця… Потім два хуліганства й знову Забаров… Справа дійсно заплутана. «От посиділа б на засіданнях та послухала», — продовжувала суддя подумки сперечатися з журналісткою. — Для тебе вбивство — це роздмухана сенсація, а суддя подібний до лікаря, який не може звикнути до смерті своїх пацієнтів. Навіть дітлахи, що колись грались у моєму залі засідань, знають, що переважна більшість убивств трапляється на побутовому ґрунті. І це теж…І це теж? А адвокати? Класика: зазвичай намагаються перекваліфікувати на ненавмисне, необережне вбивство… Така вже їх робота… А якщо вбивство кваліфіковане, силуються витягти на просте. Для простого шукають пом'якшувальні обставини….

Діставшись роботи суддя наказала помічникові ні з ким її не з'єднувати й нікого не впускати. Вона буде готуватися до слухань.

Отже, допит свідка Лисенка, вітчима Забарова, нічого не висвітлив. Лисенко намагається змалювати самозахист. Підсудний якось підсвідомо назвав вітчима Мішанею…. Що в них за стосунки? Кволий Лисенко набагато старший за Забарова. А той його так поблажливо: Мішаня… Далі…Частина перша статті 115 — це умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, яке тягне за собою від семи до п'ятнадцяти років. А умисел Забарова полягає в тому, що він усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачав його суспільно небезпечні наслідки. Якого характеру є умисел Забарова: прямий чи непрямий? Прямим вважається умисел, якщо особа бажала настання небезпечних наслідків. Та ні… Не схоже… По всьому Забаров не бажав смерті того хлопця… Тож напевно умисел був непрямим, тобто Забаров хоча й не бажав, але свідомо припускав настання смерті. Він не бажав смерті хлопця… Звісно не бажав… Але свідомо припускав її настання. Свідомо… Тому що притомна людина розуміє, які наслідки може мати розмахування зарядженим пістолетом.

Про кваліфікацію тут не ведеться, і прокурор її не зажадає. А що може зм'якшити провину Забарова? Які привілеї дає йому Кримінальний Кодекс? Стаття 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання», стаття 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», стаття 119 «Вбивство через необережність». Ось і увесь арсенал адвокатів… Чи знаходився Забаров у стані сильного душевного хвилювання? Можливо… Чи перевищив межі необхідної оборони? Навряд чи… Таким, що обороняється, його допоки важко назвати. Хоча, подальший розгляд покаже…. А щодо необережності, то її два види: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість. Якщо в діях Забарова і була необережність, то у вигляді злочинної самовпевненості… Забаров передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, але міг легковажно розраховувати на їх відвернення. Словом, то справа адвокатів відпрацьовувати свій «пом’якшувальний» хліб. На сьогодні слідчий визначив вбивство умисним, але без кваліфікуючих ознак, передбачених частиною 2 статті 115, а також без ознак, передбачених статтями 116–118, зокрема вбивства в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим.

І ось її завдання — продертися крізь накопичення фактів, свідчень, аргументів, лжесвідчень, натиску й об'єктивної реальності з метою встановлення істини.

А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець… Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити…

Потихеньку відчинилися двері, й до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.

— Там якийсь письменник проситься на судове засідання…

— Який ще до біса письменник?

— Не знаю. Каже, що письменник.

— Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.

У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений: сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка… Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного… Сам — тілистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навіть імпозантним, якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав…. З родиною. Все — як у людей…

— Здрастуйте, здрастуйте… — привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.

— Сідайте, будь ласка…

— Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…

— Вибачте, я такого не читаю принципово.

— А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаєте, детективи та трилери — найзатребуваніші літературні жанри, — розглагольствував літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. — Люди полюбляють гострі сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мій останній твір — «Живцем розрізаний».

І Цоколько витяг з своєї блакитної теки книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик. Суддя розвела руками…

— Пробачте, не маю часу…

Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…

— Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна — посиджу на вашому засіданні… Знаю, що сьогодні вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…

— Хм… Матер’яльчик… Хіба що матер’яльчик… Будь ласка, то — ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач…

— А можна диктофончиком скористатися?

— Будь ласка…

— А то мені в Заводському районі заборонили…

— То — право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.

«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. — Як каже її зять-лікар: зменшувальні суфікси — перша ознака шизофренії. Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?

4

— Встати, суд іде!

Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду — двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…

І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.

Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.

— Ким працюєте?

— Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».

— Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

— Так.

— Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Так, зрозуміло.

— Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то з якого часу ви його знаєте?

— Перший раз я його побачила на місці події.

— Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?

— Немає.

— Чи знали ви потерпілого?

— Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.

— Про що?

— Ні про що…Так, про життя…

— Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?

— Немає.

— Чи знайомі вам інші учасники події?

— Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.

Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.

— Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого… Чому ви опинилися на околиці міста?

— Денис мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та …. Ну…. З добропорядної родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець… Cтоянка — на околиці, машин мало й зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то сказала, що маю пропозицію щодо роботи…

— Зачекайте, секретар не встигає… Далі…

— Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час дзвонили по мобільному.

— Хто ще був на стоянці, коли ви приїхали?

— Лисенко… Він стояв біля своєї машини, в кутку, у паркана.

— Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?

— Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.

— Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?

— Ні.

— Що робив Лисенко, коли ви приїхали?

— Він длубався в багажнику.

— Чи не мав він наміру їхати або йти?

— Ні, він спокійно робив свої справи.

— Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?

— Ні… Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав не звертати уваги.

— Що відбувалося потім?

— Приїхав підсудний зі своїм дружком, таким собі лисим здорованем на Міцубіші. Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли, Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…

— Що у цей час робив підсудний?

— Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.

— А що робив лисий здоровань… Кулик?

— Він не втручався…

— Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?

— Виделка, — прошепотів адвокат підсудного Куреник.

Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…

— Скляна банка з-під каші.

— Він міг нацькувати на підсудного собак?

— Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.

— А банку де подів?

— Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …

— Почекайте, секретар не встигає… Далі.

— За п'ять хвилин голомозий….

— Кулик, — підказала суддя.

— Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …

— Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?

— Я не чула.

— Що вам заважало чути?

— Паркан, напевно. Я далеко стояла…

— Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?

— Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…

— Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?

— Мовчки.

З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», — подумала суддя й запитала свідка:

— Хто міг бачити перший постріл?

— Не знаю… Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.

— У прокурора є питання?

— Так, Ваша честь… Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?

— При мені ні… Там, за парканом, може, і захищався…

— Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?

— Ні.

— Прокопчик міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?

— Не думаю…

— В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?

— Ні.

— Більше питань нема.

— У захисту є питання?

— Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?

— Питання знімається. Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.

— Ви бачили підсудного через перешкоду?

— Знімається питання. Не бачила, це питання з'ясовувалося.

— Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?

— Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.

— Але Ваша честь!

— Прошу задавати питання по суті.

— Добре, яка того дня була видимість?

— Починало сутеніти…

— А коли провадилося відтворення події, видимість була такою самою?

— Так, приблизно такою.

— По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?

— Так, все було так, як і тоді…

— У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?

— Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.

— Як він поводився?

— Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…

— Як реагували на нього інші учасники події?

— Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.

— Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?

— Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…

Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…

Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?

Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа — бути суддею, чи жіноча справа — длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої — жінки в той час, коли учасники події — всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це — нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це — цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня — нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня — свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?

— … Підсудний, маєте питання?

— Маю. У який момент ви втратили свідомість?

— Після другого пострілу.

— Все, питань немає…

— У судовому засіданні оголошується перерва.

5

Щось Ігор давно не телефонував… Напевно, дуже заклопотаний. Що ж…У судді апеляційного суду теж небагато вільного часу… Ігор — колишній однокурсник судді Дорош. «У нього була історія», і на цій підставі їх стосунки тривали дотепер. У студентські роки вони зустрічалися, кохалися та не одружилися. Після закінчення інституту Ігор, який приїхав до міста із глухої закутини, розподілився юрисконсультом до однієї шарашкіної контори. Начальничком там працював татусь його майбутньої дружини. Татко запримітив великонадійного юриста, увів його до себе в дім та одружив на своїй доньці. Ще за радянських часів тато зробив молодятам квартиру, придбав машину і дав зятеві поштовх у майбутнє. Тому сьогоднішнім станом речей Ігор був багато в чому зобов'язаний тестеві. Дружину свою він споконвічно не любив, але кидати її ніколи не збирався, бо їх Гіменеєві пута трималися на такій от «економіці». Поступово Ігор втягся в цю родину й став її повноправною часткою. Усе в його житті було міцно та якісно: і дача, і машина, і будинок і єдина донька вчиться у Лондоні. Життя, як-то кажуть, вдалося. Але іноді чоловік відвідував колишню однокурсницю й перетворювався на того самого студента, якого вона знала ще за інститутських часів. У неї вдома він нібито знімав свою шкіру. Не те, щоб чужу для нього шкіру, але і її треба було час од часу скидати, інакше він би давно збожеволів або вкрай розпився. Дружина Ігоря все життя пропрацювала бібліотекарем на заводі, куди її ще тато примостив. Це була проста і чиста робота, але не для жінки успішного юриста. Ходила вона туди, як через пень колоду тягла… Втім Ігор усім репрезентував дружину завідувачкою бібліотеки. Ольга Володимирівна розуміла, що в тій бібліотеці може з десяток книжок на одній поличці, та знаку не подавала.

Ззовні Ігор виглядав як солідний дядько, бо цього вимагала професія та становище у родині. Він важив за 100 кілограм та хизувався своїм черевцем, причому пішов на здобуття ваги цілком свідомо А колись же, худий та довготелесий, грав за студентську баскетбольну команду… Сама Ольга Володимирівна теж виглядала трохи старшою за свої роки: на жаль постійні розумові вправи та зосередженість жінку не омолоджують. Втім, коли вони були разом, то поводили себе начебто лишилися двадцятип’ятирічними. «У нас є історія, — казала Ольга своїй подрузі дитинства Валі та сестрі Каті». А заводити у її віці нові романи було не під силу. Та й ні з ким. Не з підсудними ж… І не з конвоєм… Тож Ольга Володимирівна не могла відмовитися від Ігоря при всіх його недоліках. Без нього в її житті утворилася б порожнеча. А порожнечі вона боялася… Тому на питання про особисте життя гордо відповідала, що в неї «хтось є». З іншого боку Ігор був однієї з нею професії. З ним можна було поділитися своїми проблемами і це не називалося «вантажем». Нормальний чоловік ненавидить розмовляти з коханкою про справи, бо приходить до неї поїсти, покохатися та відпочити. Та тут інший випадок. Ольга ні за віком, ні за статусом вже не годилася на роль коханки… Вона була радше другою жінкою… Законна дружина Ігоря — вся у господарстві, і перечитувала, мабуть, вже по сто двадцять п’ятому колу свої заводські книжки, а Ольга… Для душі, товариш і брат…

Коли вона втомлена дісталася домівки, то пішла не на кухню, а до зали… В голові танком кружляли обличчя підсудних, вона згадувала уривки судових засідань, промови адвокатів та прокурорів. Припинив цей хоровод дзвінок Ігоря.

— Я до тебе на весь вечір, якщо не виженеш. Моя виїхала вчора до Лондону, доньку провідати.

«Моя» — це дружина. «Яким ти був холопом, таким і лишився», — подумала Ольга а вголос сказала.

— Заради бога… Можеш навіть і пожити.

— Пожити не можна… Сусідки-подружки мають бачити, що я десь поруч…

Ігор приїхав веселий, привіз її улюблене новосвітське шампанське брют.

– Їстоньки вмираю! — почав з порогу. — Є щось поїсти?

Їстоньки було нема чого. Ольга Володимирівна дістала з холодильника вчорашній борщ і сумовито його понюхала.

— Борщ будеш?

— Твій?

— А чий же?

— Ні.. Твій не буду.

Ігор теж сумовито зазирнув у каструлю й побачив там буру рідину.

— Хоч голову мий, як моя бабуся казали… Олю, ну як це в тебе виходить? Чудово готуєш… Обожнюю твої голубці, печеню, салати!.. А борщ варити не навчилася… Навіть шумівки не маєш…. А як можна зварити борщ без шумівки?

— А навіщо вона?

— Як це навіщо? Шумовиння збирати! Мила моя, колись я навчу тебе варити борщ. Зізнайся, що ти як завжди вкинула у воду пісний шматок м'яса, а коли вода закипіла, то бульйон злила, а натомість налила святу воду і поновила урочисте варіння того жалюгідного пісного шматка мняса?

— А як мені ще позбутися шумовиння? — обурилася Ольга Володимирівна.

— Шумівкою! І морквину натерла…. Це тобі що? Суп? І нічим не заправила… Хай Бог милує…

— Не подобається — не їж…

Ігор прожогом вискочив до супермаркету і незабаром повернувся із салатами, шматочком буженини й очищеним коропом. Ольга Володимирівна засмажила коропа, накрила на стіл, подлубалася трохи виделкою… Ігор, навпаки, наминав покректуючи, а потім запитав:

— Як розгортаються події з твоїм Забаровим?

— Та хіба він в мене один? Вчора почала банду судити…

— Нехай не один… Журналісти більше не дошкуляють? Перед тобою вибачились?

Ольга Володимирівна встала з-за столу й прилягла на дивані. Помізкувавши, вона кинула:

— Та чорт з ними… Мене мучить інше. Ось дивись… В Україні тривалість часу, який минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, не має ніякого значення для кваліфікації злочину як умисного вбивства. У Кримінальному Кодексі наразі відсутнє таке поняття як «передумисне вбивство» …

— В принципі немає… Але серед кваліфікованих до навмисного можна віднести вбивство з корисливих мотивів. Зрозуміло, що коли вбивство здійснюється з мотивів, спрямованих … ну на отримання грошей або майна, або з наміром, наприклад, позбутися сплати боргу чи аліментів, то таке вбивство майже завжди буде запланованим. У мене нещодавно один кар'єрист підсипав отрути колезі за обідом, щоб посісти його більш високооплачувану посаду. Ще можуть бути запланованими вбивства на замовлення та за попередньою змовою групою осіб.

— Згодна, що з корисливих мотивів здійснюються більшість запланованих вбивств. Але життя таке різноманітне… Мені особисто було б набагато простіше, якби передумисне вбивство було виділено в окрему категорію. Наприклад, сусід вбиває сусіда за те, що той дрилем з ранку до ночі заважає йому жити. Убивця ретельно спланував це вбивство, але в нас воно піде як просте, за частиною першою статті 115…

— А ти що, за той дриль хочеш йому довічне впаяти? Ти хочеш сказати, що будь-яке вбивство із заздалегідь обміркованим наміром більш небезпечне для суспільства, ніж убивство, виконане з раптово виниклим наміром?

— Так…Мені шкода, що українське законодавство не розрізняє вид наміру. В Російській імперії колись діяло Укладення про кримінальні та виправні покарання 1845–1885 р. І згідно з цим Укладенням вбивство із прямим наміром, розділялося на а) убивство з заздалегідь обміркованим наміром, б) без обміркованого заздалегідь наміру й в) у запальності та роздратуванні. Тож навмисне вбивство визнавалося законодавцем більш небезпечним для суспільства, ніж убивство з раптово виниклим наміром… І каралося воно суворіше. Але в 1903 році Російська імперія відмовилася від диференціації вбивств за часом формування наміру…

– І слушно зробило…Тому що судова практика підтвердила: вбивство із заздалегідь обміркованим наміром не завжди свідчить про його підвищену небезпеку, так само як прямий намір не завжди є небезпечнішим ніж непрямий. Тоді, в 1903 році на перше місце поставили просте вбивство, а потім — кваліфіковані. І це нормально… Після цього вже повинні йти норми про привілейовані види вбивства й, нарешті, про заподіяння смерті за необережністю. У радянський період ця система зламалася, але зараз все відновлено.

Ігор їв рибу руками й дивився в телевізор. Риб'ячий жир стікав по його руці, але він на це не зважав. Він і слухав, і говорив, і дивився телевізор одночасно. Ольгу це чомусь роздратувало. Вона встала і вимкнула телевізор.

— Слухай мене! На заході зберігається саме диференціація вбивств за часом формування наміру! От як у Норвегії — просто й зрозуміло. Там вбивства чітко поділяються на три категорії. Перша категорія — це заплановане вбивство першого ступеня, виконане з наміром відібрати життя людиною, яка повністю перебуває у своєму розумі й усвідомлює, що вона робить. Якщо людина заздалегідь запланувала акт убивства, то її можуть кинути у в’язницю на 21 рік… А якщо вбивство було виконане з особливою жорстокістю або суддя відчуває, що підсудний може знов когось порішити, то може і додати. Друга категорія — навмисне вбивство другого ступеня, коли людина мала намір відібрати життя і при цьому була сповна розуму й усвідомлювала, що вона робить, але при цьому не планувала таке дійство заздалегідь. В теорії це називається — «з раптово виниклим наміром». Таке вбивство відбувається в стані вибуху почуттів, сильного щиросердечного хвилювання, приступу гніву. Покарання — від 6 до 12 років. І третя категорія — убивство в результаті зневаги (недбалості) або ненавмисне. Таке вбивство відбувається в результаті злочинної недбалості або неуважності. Наприклад, безтурботний водій збив жінку. Не хотів збивати, але збив. Або в бійці кулаком когось тюкнув, просто з бажання пристрахати, а той раз — і помер. Розумієш? Раптово виниклий намір — він чимось обумовлений. І обумовлений зазвичай пристрастями, неуважністю…

— Та не у всіх західних країнах так, як ти кажеш… Наше законодавство засноване на романському, і у Франції теж стрижневий вид убивства — простий, а похідні — тяжкі, тобто кваліфіковані. Це в англійському праві — навпаки. А ти просто душею тяжієш до англійського права…

Ігор розлив шампанське… Він сидів у своєму домашньому літньому халаті, який Ольга йому подарувала на день народження, і почувався затишно. У себе вдома він не міг так розшморгнутися, бо і дотепер прогинався під тестем, який його вивів у люди. А тут він такий як є… І Ользі стало страшно…Як так можна жити? Як можна навіть вдома бути застебнутим на усі ґудзики?

— Олю, — чоловік розхристався і почухав свої волохаті зіпрілі груди, — ти ж знаєш, що англійське кримінальне право базується на конструкції тяжкого вбивства, яке є провідним видом цього злочину. Інші види позбавлення життя розглядаються як похідні від першого. Особливість тяжкого вбивства в англійському праві — наявність «зломислення» — malice aforethought. Тому наявність передумислу відіграє там вирішальну роль. Основний вид убивства — murder. Навіть не знаю як його перекласти. Від цього murder мабуть утворилося російське слово «замордовать». Я читав багато вітчизняної літератури з цього приводу, але мало хто пише, що основою зломислення є mens rea, що з латинської перекладається як «винуватий розум». А основа криміналу укладається в латинське прислів'я Actus non facit reum nisi mens sit rea, тобто «Одна лише дія не робить людину винною, якщо тільки стан її душі також не винна». Вслухайся в це прислів'я… Вслухалася? Отож бо…

— «Одна лише дія не робить людину винною, якщо тільки стан її духу також не винний», — повільно повторила Ольга Володимирівна. — Простіше кажучи, намір вчинити злочин у повному розумі — провідна складова навмисності.

— Так…І англійське право розробило цілі тести, щоб зрозуміти, як діяв підсудний і у якому він був гуморі. Коли людина планує щось робити або не робити, то результат її поводження можна оцінити за шкалою: від «неминучого» через «ймовірне» до «можливого» і нарешті до «неймовірного». Чим ближче за шкалою до «неминучого», тим більш підсудний передбачав і бажав злочину. Олю, — похвалився чоловік задоволено, — ти ж знаєш що я був в Америці, і там нам розповідали про цю спеціальну шкалу, яка визначає кваліфікуючі ознаки злочину й покарання за нього. Але в приватній бесіді судді казали мені, що вони не користуються цією шкалою, а покладаються лише на свій досвід. Бо всі ці теорії, тести й шкали не замінять людський розум судді, який зважує кожний крок підсудного на своїх незримих вагах. Тобі закон дає право вирішувати судові справи відповідно до твого внутрішнього переконання. До речі, щоб кваліфікувати твого сусіда із дрилем у тебе є така паличка-рятівничка, як вбивство з хуліганських мотивів. Умисне вбивство з хуліганських мотивів має місце у випадку, якщо воно характеризується виразною неповагою до суспільства, зневагою до правил співжиття та норм моралі, без мотиву чи за незначним мотивом, як приводу для вбивства. А у випадку з дрилем є саме незначний мотив…. Упаяєш йому довічне! Ха-ха-ха!!!

— Так, але якщо там був лише дриль. А якщо там ще були ревнощі, помста чи інші мотиви, що виникли на ґрунті особистих відносин, хоча при цьому й було порушено громадський порядок, то не можна кваліфікувати таке вбивство, як вчинене з хуліганських мотивів. А може в сусідів ще були й особисті стосунки? Ревнощі чи ще щось?

— А по мені однаково, коли виник намір…

— Та ні…Подумай, Ігорю, є ж різниця… Дивися. Намір вважається заздалегідь обміркованим, якщо є якийсь проміжок часу після його виникнення. Злочинець обмірковує деталі: де, яким чином і чим вбити, а також як сховати сліди злочину. Якщо я бачу ці деталі, то вважаю вбивство навмисним, тобто запланованим. І так, напевно, робить будь-який суддя, тобто він однаково аналізує, чи є намір обміркованим, чи виник раптово. Хіба ти так не аналізуєш?

— Гаразд… — підхопився Ігор і забігав по кімнаті. — Ось твій Забаров кілька років тинявся вулицями з пістолетом у кишені. І тепер він проходить по простому вбивству. Але ж він кілька років становив небезпеку для суспільства, тому що в будь-який момент був налаштований вбити людину, яка скривдила його або його близьких. Він був налаштований на це як підготовлений спецназівець. Адже його вимуштровували діяти автоматично, навчили стріляти без попереджувального пострілу…

— Забаров зробив попереджувальний постріл…

— Це йому в плюс… Але він ішов до того свого фатального дня з того моменту, коли придбав пістолета. Він був готовий до цього як професіонал. До цього були всі передумови. І найголовніше — було mens rea. Так, він заздалегідь не обмірковував свій злочин, але він його припускав, і його рішення вбити Прокопчика виникло не раптово. В момент придбання пістолета Забаров усвідомлював, що може накоїти. Чому його потрібно карати менш суворо, ніж того, який заздалегідь все обміркував? Забаров свідомо припускав настання наслідків свого поводження, тобто по суті він вчинив навмисне вбивство.

— Ну ти загнув…

— Чому ні? Проявом заздалегідь обміркованого наміру є виготовлення знарядь і засобів злочину, навмисне створення умов для здійснення злочину, а також виявлення наміру. Підшукування знарядь — у наявності… У момент знищення перетинки або, швидше за все, він вже купив пістолета без перетинки. Тепер вивчимо конкретну життєву ситуацію й особистість Забарова. Якщо він прогнозував, що застосує зброю на ураження, то це виключає раптово виниклий намір. Адже ми не знаємо подробиць його біографії, тож вважаю, що він не раз застосовував свого пістолета і вміє з ним поводитися. Який тут раптово виниклий намір? Просто цього разу він убив, а до цього може все закінчувалося пораненнями або невеличким переляком… Ми ж не знаємо!..

— Та ні, тут мова про інше. Для навмисного вбивства має бути мотивація, а Забаров ймовірно бачив цього Прокопчика перший раз в житті. Які він мав мотиви ще за півгодини до пострілу?

— Я трохи перебільшив, щоб довести тобі, що незалежно від того планувала людина чи не планувала, вбивство лишається вбивством…І наш романський кримінальний кодекс мені більш зрозумілий… І простіший, я б додав…

Ігор солодко потягся й підвівся зі стільця.

— Утомився…Піду спати.

І попрямував просто до спальні. А Ольга ще півгодини мила посуд, прибирала зі столу, прислухаючись до хрипкого сопіння свого так би мовити «полумужа».

6

Через тиждень ранком Ольга Володимирівна прийшла на роботу у чудовому настрої. Тільки-но секретарка нагадала, що на 11.00 справа Забарова, як у двері зазирнула Алла Жинсовська, за якою сунувся її незмінний оператор у дірчатих рукавичках.

— Дозволите?.

— Так, проходьте… Але без кінокамери.

— Я саме прийшла попросити вашого дозволу на зйомку. Ось офіційний лист, підписаний головним редактором нашого каналу.

— Залиште лист у секретаря. Поки що ніякого дозволу я не даю.

— Але чому?

— Без «чому».

— Тоді я прошу у вас інтерв'ю, адже суддя є публічною особою й ви зобов'язані інформувати суспільство про проблеми суддівства…

– Інтерв'ю про проблеми в судовій системі я б залюбки вам надала, якби не ваш репортаж, просякнутий зневагою до суду. За законом поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди авторитету або вплинути на неупередженість суду забороняється. Вам це зрозуміло?

Та Алла Жинсовська навіть не збентежилася… Хоч кіл на голові теши… Стовбичила у дверях, демонструючи усім своїм виглядом, що вона нічого не порушувала. Виникла пауза… Ольга Володимирівна допомогла настирливиці:

— Прошу мене вибачити, але мені треба готуватися до засідання.

Журналістка крутнулася на високих підборах й нарешті вийшла, кинувши через плече: «Я залишу лист у секретаря». За мить суддя Дорош вже забула про її існування.

… Сідаєте, будь ласка… Сьогодні ми завершуємо допит свідка Кириченко…. Свідок Кулик, вийдіть, будь ласка, до коридору, ми вас потім допитаємо… Свідок Кириченко, піднімайтеся. Адвокат Щеглова, у вас ще є питання до свідка Кириченко?

— На даний момент немає… Я б хотіла, щоб після допиту свідка Кулика…

— У вас є питання до свідка Кириченко?

— Немає.

— Сідайте. Захисник, є питання?

— Так. Який у вас зір?

— Стовідсотковий.

— У підсудного є питання? Потерпіла! Вимкніть мобільного телефона!

– Є… Скажіть, коли потерпілий вибіг з-за паркану, у якому стані він був?

— Схвильований…

— Він вам щось сказав?

— Ні.

— Все, у мене питань більше немає.

— Дякую. Запросіть свідка Банасевича.

— Здрастуйте. Назвіть свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?

— Банасевич Ілля Вікторович, народився 15 вересня 1964 року, проживаю на вулиці Ленінградській, 15/95, працюю в Каменському відділку міліції старшим інспектором дозвільної системи.

– Ілля Вікторовичу, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання для допиту як свідок в кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вам роз'яснює, що у відповідності з 63 Конституції України й ст. 69 прим Кримінально-процесуального Кодексу України ви маєте право давати показання рідною мовою, тою мовою, якою ви вільно володієте, користуватися послугами перекладачів і заявляти відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся й допитуєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань у відношенні себе, членів родини й близьких родичів, одержувати відшкодування коштів на ваш виклик у судове засідання й при наявності відповідних на те підстав ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

— Так.

— Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Зрозуміло…Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви підсудного і якщо так, то з якого часу й у яких стосунках ви перебуваєте?

— Наскільки я пам'ятаю, він був власником зброї й стояв мене на обліку. Більше ніяких відносин у мене з ним немає.

— Чи є у вас підстава обмовляти підсудного, тобто говорити про нього неправду?

— Ні.

— Розкажіть, будь ласка, про порядок видачі дозволу на носіння зброї.

— Людина звертається в дозвільну систему із заявою на зберігання й носіння зброї, після чого збираються відповідні документи: медичні довідки від психіатра, довідка про те, що вона не є судимою, під слідством тощо. Якщо обмежень немає, людині видається дозвіл.

— Забарову видали вогнепальну зброю?

— Вогнепальна зброя населенню не видається, тож йому поза всяким сумнівом видали не вогнепальну зброю.

— При видачі зброю оглядали?

— Так, при видачі я оглядав його зброю.

– І що ви можете про неї сказати?

— Головна вимога до газової й шумової зброї — наявність перетинки у стволі. Без наявності перетинки він би дозволу не отримав.

— Ця перетинка — деталь, яка знімається?

— Так, вона вкручується. Всі ці спецзасоби завозилися з Німеччини й Польщі з гладкими дулами, а вже в Україні в них вправляють перетинки.

— Без перетинки така зброя вважається вогнепальною?

— Важко сказати, Ваша честь. Установити чим є той чи інший спецзасіб може тільки експерт. Також відіграє величезну роль, чим пістолет заряджений. А я — не експерт.

— При видачі дозволу на носіння зброї ви роз'яснюєте, як користуватися зброєю, правила безпеки?

— Звичайно, знайомимо з правилами, і людина за це розписується.

— Чи ви доводите, з якої відстані можна стріляти?

— Всі спецзасоби здобуваються з метою самозахисту… Якщо людина використає їх з метою нападу, то вона мусить нести за це відповідальність.

— Після видачі зброї чи перевіряєте ви її на наявність перетинки, слідів від його неправомірного використання?

— Раз у три роки провадиться перереєстрація зброї. Потрібно знову надати необхідні документи. Як мінімум раз на рік дільничний інспектор перевіряє умови зберігання зброї.

— У прокурора є питання?

Прокурор — висока яскрава жінка років сорока. Струнка, гарна, доглянута, з пухкими губами. На голові — бучна стрижка, закріплена лаком. Блакитна сукня облягає струнку фігуру. Ніяка спека їй не страшна, від неї пашить не потом, а дорогими парфумами.

— Так, Ваша честь. Скажіть, будь ласка, якими боєприпасами заряджаються спецзасоби?

— До газової зброї — шумові й газові набої…А на травматичні набої мають право лише судді й працівники судів, працівники правоохоронних органів і прокуратури, їхні близькі родичі, особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві і яким загрожують. Також журналісти і особи, які беруть участь в охороні громадського порядку. Ми попереджаємо всіх власників, що їм не дозволяється використовувати травматичні набої.

— А металева шайба? Чи легко вона знімається? Чи можна її видаляти?

— Шайба знімається легко. Але її можна видаляти тільки при чищенні зброї.

— Питань немає.

— У потерпілої є питання?

— Немає.

— Представник потерпілої… Адвокат Щеглова…

— Скажіть, що дає відсутність перетинки при пострілі?

— Перетинка зменшує швидкість.

— Питань немає.

— Адвокат підсудного…

— Чим зовні відрізняються між собою газові шумові й гумові кулі?

— Майже нічим. Маркування зверху пластмаси може бути яким завгодно. Мається на увазі, що маркування мусить бути певних кольорів. Та справа в тому, що маркування — не вітчизняне. В Україні є лише один завод набоїв, але вітчизняні набої дуже неякісні …

— Чи можна перевірити, як людина сприйняла інструктування, що запам'ятала?

— Ні, звичайно… Справа в тому, що газові пістолети не зовсім ефективні, при пострілі половина газу розпорошується. І, може бути, щось дістанеться твоєму опонентові. Тому за Законом про зброю у першому читанні, всі громадяни, які досягли 18 років, мають право на травматичні спецзасоби. Та поки що цей закон не набув чинності.

— Чи можна на вигляд визначити який набій — гумовий або з дробом?

— Візуально ні.

— Все, питань немає.

— Підсудний, маєте питання?

— Так, маю. Чи можна травмувати аби вбити людину гумовою кулею?

— Ви знаєте…. Можна втопитися навіть у ложці супу…Я знаю випадки, коли вбивали сліпим патроном. За гумову кулю таких випадків не знаю, бо вона — зупиняючої дії.

— Питань немає.

— Добре… Тобто нами встановлено, що підсудному Забарову видали пістолет, при реєстрації якого він був ознайомлений з порядком зберігання зброї. При перереєстрації зброї порушення конструкції не встановлено.

— Підсудний, ви згодні?

— Згодний.

— Свідок Банасевич, дякуємо. А суд переходить до допиту свідка Кулика. Ваше прізвище, ім'я по батькові.

— Кулик Анатолій Анатолійович.

— Коли ви народилися?

— 15 листопада 1972 року.

— Де працюєте?

— Охоронцем у торговельно-разважальному комплексі «Гуантанамеро».

— Де проживаєте?

— Вулиця Єсеніна, будинок 2.

— Суд вам роз'ясняє, що ви викликані в судове засідання для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності з 63 Конституції України й ст. 69 прим Кримінально-процесуального Кодексу України ви маєте право давати показання рідною мовою, на тій мові, якому ви вільно володієте, користуватися послугами перекладача й заявляти відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся й допитуєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань у відношенні себе, членів родини й близьких родичів, одержувати відшкодування коштів на ваш виклик у судове засідання й при наявності відповідних на те підстав ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

— Так.

— Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло. …

— Чи знайомий вам підсудний, якщо так, то з якого часу й у яких відносинах ви перебуваєте?

— Ми познайомилися три роки тому, коли я прийшов на роботу в експедиторську фірму, а Микола там працював менеджером.

— Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?

— Ні, ми завжди були в добрих стосунках.

— Чи знали ви потерпілого Прокопчика?

— Ні, не знав.

— Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?

— Немає.

— Чи знаєте свідка Кириченко?

— Ні.

— Чи є у вас підстави її обмовляти, говорити про неї неправду?

— Немає.

— Ще одним свідком був чоловік, який був присутнім на початку й наприкінці події… Ви знаєте, хто це був?

— Ні.

— У яких відносинах ви перебуваєте з вітчимом підсудного Лисенко? Чи були ви з ним знайомі?

— Так, знайомий, ми з Миколою приятелювали, і коли його мати виходила заміж, я допомагав організовувати… Ну не весілля, а невелике сімейне свято. Ми були з Лисенком в добрих стосунках.

— Розповідайте, як і чому ви опинилися на автостоянці того дня, і що ви там бачили?

— Того вечора ми сиділи з Миколою у мене вдома. Він був останнім часом безробітний, і через те знаходився у пригніченому стані. Ми сиділи, розмовляли. Аж тут йому зателефонували… Микола поговорив по телефону і сказав, що треба під'їхати в одне місце. Запропонував мені поїхати з ним. Я погодився.

— Як поводився Забаров дорогою?

— Він не виявляв жодних ознак занепокоєння. Біля восьмої вечора ми приїхали на стоянку. Там ми побачили його вітчима Лисенка, який стояв біля своєї машини. Ми зупинилися за воротами. Я залишився в автомобілі, а Забаров підійшов до вітчима й вони про щось поговорили. У цей час Прокопчик з дівчиною стояли біля сторожки й розмовляли.

— У якому стані був підсудний після розмови з Лисенком?

— Спокійний.

— А вітчим?

— Схвильований…

— Що робила у цей час Кириченко?

— Нічого, вона майже увесь час розмовляла по телефону. Потім Забаров запропонував Прокопчику відійти, і вони пішли за паркан. Я вийшов з машини і бачив як вони зайшли за паркан, і потерпілий там одразу накинувся на Забарова.

— Як накинувся?

— З кулаками… Я не знаю як сказати точніше… Тоді Забаров витягнув пістолета…

— Звідки витягнув?

— З штанів… І вистрілив у повітря.

— Хто, крім вас, це бачив?

— Ніхто…

— Яка була видимість?

— Сутінки…

— Що робив Лисенко у цей час?

— Він повернувся до свого автомобіля й здається, рився в багажнику.

— Чи знаєте ви, що змусило Забарова зробити постріл? Адвокат Куренок, не підказуйте…

— Я не підказую…

— Не знаю…

— Потерпілий або його товариші являли загрозу життю Забарова або його здоров'ю в момент пострілу?

— Так… У Прокопчика в руках був уламок скла від банки…

— Якої ще банки?

— Я бачив, що він щось ніс з лівої сторони, коли вони йшли за паркан… Потім виявилося, що це розбита банка з гострими краями.

— Що він бреше, яка банка?

— Потерпіла, попрошу вас заспокоїтися.

— Добре.

— Прокопчик щось говорив?

— Щось на кшталт «Тобі не жити»…

— Після першого пострілу?

— Так…

— Це була реальна погроза або так… аби пристрахати?

— Не знаю, може, й аби пристрахати…

— Далі…

— Потерпілий замахнувся уламком скла на Забарова, але тому вдалося ухилитися.

— Коли потерпілий встиг розбити банку? Ви чули дзенькіт розбитого скла?

— Не можу сказати… Здається вже за парканом я чув дзенькіт скла…І тоді Забаров вистрілив вдруге.

— За парканом?

— Так, за парканом…

— Другий постріл був прицільним або випадковим?

— Думаю, випадковим.

— Хто, крім вас, бачив другий постріл?

— Ніхто.

— Ви впевнені в наявності уламка скла в руках потерпілого?

— Так… Після цього потерпілий кинувся до себе в сторожку.

— А банку куди дів?

— Я її більше не бачив.

— У якому вигляді біг потерпілий?

— У нормальному.

— Як він міг бігти в нормальному вигляді, якщо в нього вистрілили? Чи була на ньому кров, чи він щось кричав?

— Ні…Потім я по мобільнику викликав швидку і відніс знепритомнілу Кириченко до сторожки… І ми поїхали.

— Хто ми?

— Ми з Забаровим. А Лисенко залишився з потерпілим чекати швидку.

— У прокурора є питання?

— Так. У попередніх показаннях слідчому ви говорили, що разом підійшли до Лисенка й що той вам розповів, що його нізащо побив цей охоронець за те, що він хотів відремонтувати на стоянці свій автомобіль. Як ви це поясните?

— Я був схвильований і міг тоді наплутати…

— А зараз?

— Отямився й згадав.

— Потерпіла, у вас є питання? Вам погано?

— Зараз…Тільки таблетку вип'ю… Так, у мене є питання…

— Відчиніть вікно…. Тут дійсно задуха… Потерпіла, вам краще?

— Так, дякую…

— Добре, зробимо перерву на п'ятнадцять хвилин.

Перерва… Потерпіла — сестра Прокопчика, дівчина років тридцяти п’яти. Вона кілька хвилин сидить на першому ряду, близько до клітки і намагається не дивитися у бік підсудного. Нарешті, нерви її не витримують і вона виходить із залу. Коренаста, вдягнена просто… Видно, що заробляє на життя фізичною працею. Письменник, який зазвичай сидів на задній лаві, скористався перервою і зник…. Хвилин за п'ятнадцять суддя повернулася й засідання продовжилося.

— Прошу всіх сісти…Продовжуємо судове засідання. Потерпіла, ставте свої питання…

— Ви бачили того чоловіка, що заходив на стоянку?

— Ні, я ніякого чоловіка не бачив. Я стояв біля воріт, але там є ще вхід з іншої сторони. Можливо, він заходив звідти.

— Чому ви не надали допомогу, коли довідалися, що потерпілий поранений?

— Я надав допомогу тим, що викликав швидку. Я не лікар і не міг надати якусь іншу допомогу…

— Ви залишили Кириченко у непритомному стані?

— Так…Я її поклав на топчан в наказав Лисенкові за нею приглядати.

— Куди ви поїхали після того, як викликали швидку?

— Ми поїхали у центр міста, там я вийшов з машини Забарова й пішов додому.

— Вам Забаров щось говорив дорогою?

— Казав, що вітчим уплутав його в цю історію, що тільки заради матері він туди поїхав і молив Бога, щоб той хлопець вижив.

— Він дзвонив Лисенкові, щоб довідатися стан здоров'я Прокопчика?

— Коли я виходив з машини йому хтось подзвонив, але я не зрозумів хто.

— Чи говорив Забаров щось своєму вітчимові Лисенку перед тим як поїхати?

— Так, він сказав: «Вирядиш його до лікарні, а потім іди під три чорти, щоб я тебе ніколи в житті не бачив».

— Коли й від кого ви довідалися, що потерпілий помер?

— Мене сповістив про це сам Забаров. Він зателефонував вранці і сказав, що той хлопець помер. Він був дуже пригнічений. Він сказав, що не розуміє, як це сталося, що він дійсно шкодує… Я йому порадив іти в міліцію. Він сказав, вже збирається…

— Усе. У мене питань немає.

— Адвокат Щеглова, у вас є питання?

— Так. Чи був Лисенко в стані алкогольного сп'яніння?

— Не знаю …

— Ви ні з ким не спілкувалися? Просто стояли осторонь і спостерігали?

— Так, я просто стояв біля воріт й ні з ким не спілкувався.

Через відкрите вікно доносився шум вечірнього міста. Перехожі квапилися додому після закінчення трудового дня, діти гралися біля старої гойдалки…

— У підсудного є питання до свідка?

— Ні, Ваша честь…

— Підсудний, ви підтверджуєте показання свідка або ви з чимсь не згодні?

— Згодний.

— Запросите свідка Кириченко. Скажіть, свідок, ви бачили, як потерпілий ніс за паркан скляну банку?

— Ні, банка залишилася коло миски з собачою їжею.

— Банку потім не знайшли. Уламків скла теж. Ви наполягаєте на тому, що банка залишалася цілою, коли ви поїхали?

— Так, я наполягаю на цьому.

— Коли ви отямилися, що ви побачили?

— Мене привели до тями лікарі з швидкої. Вони хотіли і мене забрати, але я їм сказала, що зі мною все гаразд і пішла додому.

— Чому ви не зателефонували в міліцію, щоб повідомити про те, що сталося?

— Мені було страшно…

— Як ви пояснюєте розбіжності в ваших показаннях та свідка Кулика?

— Ніяк. Я розповідаю те, що бачила… Мені було дуже страшно… Але я все пам’ятаю…

— На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.

Вийшли о сьомій вечора… Судове засідання тривало три години поспіль.

7

Суддя Дорош ще з дитинства знала ким буде. З цим мабуть і вродилася. Ні юрисконсультом, ніким іншим — тільки суддею. Вона ніколи не сиділа на іншому стільці й не розуміла, як це можна бути прокурором, а тим більш адвокатом. Властиво, про адвокатуру й мови не було. Захищати клієнта за гроші? Ні… Це було не для неї. Гроші — то певні зобов'язання. Це — залежність. А Ольга народилась з геном свободи у крові.

Росла вона не в дуже забезпеченій родині. Перші джинси купила тільки на першому курсі інституту. Молодша від неї на п’ять років сестра Катя була тоді школяркою, і частенько зранку першою вдягала індійські джинси і бігцем бігла до школи, бо джинси (та ще норкова шапка) у радянські часи були показником становища у суспільстві. І це при тому, що їх тато працював на цукерковій фабриці заступником директора з виробництва… Але батьки розлучилися коли сестри були ще малими, і тато після цього не раз одружувався і мав крім них ще п'ятеро дітей. І хоча він допомагав своїй першій родині, та і його можливості були не безмежними. До того ж, у мами було хворе серце і вона місяцями лежала в лікарнях…

Вчилася Ольга Дорош непогано, проте закінчила школу із трьома трійками. До двох трійок була причетна класна керівниця Марія Аронівна. Ще з п'ятого класу ця радянська «Сніжана Денисівна» чекала, коли Дорош почне носити їй цукерки. Та так і не дочекалася… Аж ось нарешті в їхньому класі трапився невеличкий конфлікт. Французьку мову викладала молода вчителька Лариса теж Аронівна. Дуже гарною вчителькою була Лариса Аронівна, чудово викладала французьку, яку Ольга дуже любила, та порядку в класі тримати не вміла. Одного разу двієчник і син військового Боря, спитав її: «А правда, що революцію зробили євреї?». Клас завмер, а вчителька почервоніла й почала виправдуватися… А Боря спокійно перелічив імена: Каганович, Троцький, Яків Свердлов… Зараз цими дискусіями нікого не здивуєш, а при совєтах навіть слово «єврей» не рекомендувалося вимовляти вголос… І тут чорт смикнув Олю тихесенько спитати: «А хіба ці прізвища не єврейські?».

«Француженка» з плачем вибігла із класу й побігла просто до Марії Аронівни, яка швидко зміркувала, як отримати жадані цукерки. Олину маму викликали до школи…. Коли та повернулася, то спитала старшу доньку, навіщо їй потрібно було піднімати єврейське питання? Дівчина була шокована… Хіба це вона піднімала єврейське питання? Питання підняв Боря, а її репліка, як їй здалося, потонула в суперечці Борі з вчителькою. Виявилося, мамі довелося вмовляти Марію Аронівну, що в їхній родині антисемітизму ніколи не було, що їхня братова — єврейка, яку Оля дуже любить. Тоді Марія Аронівна сказала, що якщо про цю суперечку зізнаються там, угорі, то їм буде непереливки…А врятують ситуацію… регулярні поставки шоколадних цукерок від їхнього тата. Особливо ті, смачні трюфеля, якими ласують тільки обком з міськкомом. Мама тоді відповіла вчительці, що вона не знає, чи колишній чоловік схоче виконати це прохання… А Олю, зітхнувши, попередила, що відтепер їй буде важко вчитися, бо вони обоє знають: батько цим ніколи займатися не буде. Цікаво, що двієчник Боря ні сном ні духом не знав про виклики до школи з цього приводу.

Так «молитвами» своєї класної Оля закінчила школу із двома трійками з російської мови та літератури, яку викладала сама Марія Аронівна, царство їй небесне. Третя трійка була з історії. Взагалі Оля любила історію та ненавиділа вчительку. Ця історичка, худюща кістлява особа, читала свій предмет наче накручений механізм. Особливо огидно було її слухати в десятому класі, коли Червона армія пішла туди, Червона армія пішла сюди, а там був такий-то з’їзд партії. Історичка була ще і трохи глухувата, і по школі про неї ходила така байка. Питається вона в учня: «Хто був присутній на другому з’їзді партії?». Той відповідає: «Роза Люксембург». — «А ще?». — «Роза Люксембург». «А ще?»- «Роза Люксембург». — «А от Рози Люксембург там якраз і не було…».

З характеристикою, яку їй написала Марія Аронівна, Олю і до в'язниці не прийняли б, а не те, що в судді. Дотепер зберігала вона в домашньому архіві цей документ… Тож після школи вона в юридичний, природно, не потрапила, і довелося спочатку йти до ПТУ, щоб виправити собі успішність та характеристику. ПТУ вона закінчила з червоним дипломом, одержала відмінну характеристику й лише тоді вступила до юридичного інституту. Чогось вона вважала, що на старших курсах мала бути спеціалізація на адвокатів, на прокурорів… Проте виявилося, що всі випускники отримували однаковий диплом юриста. Згодом Ольга довідалася, що її сподівання інтуїтивно ґрунтувалися на здоровому глузді. Таки є країни де юридична освіта сконцентрована на ролі судді. Наприклад, німецький юрист здає 2 державних екзамени: перший підтверджує університетську освіту, а другий — досвід судді, який починає працювати в юридичних установах. У ФРН університетська освіта з самого початку орієнтована на «справедливого» суддю, який буде потім домінувати в судочинстві.

А Оля Дорош жила в Радянському Союзі і щоб вивчитися на суддю мала один шлях — піти після інституту у секретарі суду. Так вона й зробила…

І такий вона мала важкий шлях до суддівства, що завжди питала себе: чи потрібно було, щоб ця стезя була такою тернистою? І сама собі з болем у серці відповідала: «Ні…». Якось їй довелося на конференції в Києві познайомитися з угорським колегою. Цей угорець досить пристойно розмовляв російською і розповів їй, що в Угорщині існує поняття «суддівської кар'єри». Це означає що випускники вишів одразу обирають роботу в суді як свою майбутню кар'єру. Спочатку займають найнижчу посаду (щось на зразок «писаря»), згодом працюють секретарями, а вже тоді — суддею.

Тож питання кар’єри судді завжди її хвилювало. Вона бачила як колеги швидко змінюють свій статус. Сьогодні він адвокат, а завтра вже і мантію суддівську начепив. Просто вакханалія якась! Колись один адвокат жалівся їй на негласне розпорядження — не брати адвокатів в судді. І наводив приклад, що в країнах загального права суддів беруть тільки з адвокатів. Ольга Володимирівна тоді вже ретельно вивчила це болюче для неї питання і присадила свого співрозмовника. Вона відповіла, що в країнах романо-германського типу нечасто призначають адвокатів на посаду судді. Бо психологія суддів відмінна від адвокатської: університетська підготовка надає західним суддям можливість більш широкого підходу до юридичних проблем, і їхнє бачення права виходить за рамки конкретних справ і ширше за спектром світогляду. Коли той адвокат почав жалітися на нестачу в Україні грамотних юристів, довелося роз’яснити хлопцю, що випускники юридичних факультетів японських університетів, наприклад, вимушені здавати екзамени спеціальній комісії міністерства юстиції. І лише після такого екзамену, яке витримують лише 2–3 %, вони зараховуються на 2-х річні курси підготовки працівників юстиції при Верховному Суді, де у програму входять теоретичні заняття, практика в судах (8 місяців), прокуратурі та адвокатурі (по 4 місяці). Після закінчення курсів та здачі екзаменів претенденти на посаду судді, адвоката чи прокурора отримують призначення. При цьому корпорації професійних юристів свідомо обмежують збільшення корпусу юристів у Японії. У країні з населенням більш ніж 120 млн. людей — приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і 12000 адвокатів. Через курси підготовки працівників юстиції щорічно проходить не більше 500 осіб. А в нас юристів штампують усі кому не ліньки… Аби гроші платили за навчання…

В особистому житті Ольги теж не все було гаразд. У тридцятирічному віці народила доньку… Батьком дитини був престарілий (чого правди ховати) суддя Лукашевич, у якого вона тоді працювала помічником. Після цього Ользі довелося перейти до іншого суду. Лукашевич і допоміг їй з переміщенням та й матеріально трохи підтримував. Втім доньку бачив три рази за своє життя. Він помер, коли Лесі виповнилося вісім рочків. Якраз у той час Ольга Володимирівна склала кваліфікаційний іспит комісії суддів загальних судів. Комісія надіслала до територіального управління свій висновок і її включили до кадрового резерву. Від рекомендації кваліфікаційною комісією на вакантну посаду до призначення минув рік. До того ж в Україні часто-густо в суддівську мантію треба «інвестувати». І Оля знала ці розцінки… Щоб стати районним суддею їй запропонували заплатити 20 тисяч. Допоміг Ігор… Вони випадково зустрілися у супермаркеті, і дізнавшись про її поневіряння, чоловік надав їй свою рекомендацію та допоміг з працевлаштуванням. Таким чином в 40 років Ольга Володимирівна стала суддею. З того часу парочка відновила свої стосунки: повечеряли разом, згадали минуле, інститут і само з себе все закрутилося наново. Ігор став її матеріальною та моральною підтримкою, адже зарплати в суддів тоді ще були мізерні.

З такою «суддівською кар’єрою» Ольга Володимирівна з перших справ судила так впевнено, начебто сиділа в цьому кріслі все життя. Бо в секретарях і помічниках набралася стільки досвіду, що ніякий перехідний період їй не знадобився.

Але чого гріха таїти… Суддя Дорош не була святою. Іноді і вона брала так звані хабарі… З Ігорем вона ніколи на цю тему не розмовляла. Та судячи з його рівня життя на зарплатню він не жив… Проте колись кинув між іншим: «Бери з обох сторін і суди як годиться». А були такі періоди в житті, коли гроші були конче необхідні. То мати хворіла, то сестра Катя в черговий раз шукала роботу, то доньку треба було припорядити, аби не ходила як старчиха. Тож доводилося «співпрацювати» з адвокатами з обох сторін. А судила як годиться. Ніхто б не підкопався. Потім зрозуміла, що то таки — чудовий вихід. І так би може й втяглася б, та по-перше, викрили суддю з їхнього суду і коли розбирали цей випадок, то один з колег на неї ТАК подивився, начебто вона була наступною. А по-друге, почувалася наче у сливах… Не для неї все це… І вона закаялася. Бо втямила: те, що сходить з рук іншим, ніколи не зійде їй самій. Згодом зарплати суддям підвищили і зараз 1000 доларів її майже влаштовували. Та й зі старих часів в її арсеналі лишилися двійко перевірених адвокатів…

Доволі швидко Ольга Володимирівна досягла репутації ретельного судді. Її стали поважати. Для підсудних потрапити до судді Дорош було за щастя, якщо можна так висловитися в цьому випадку. Бо тоді і на адвокатів можна не витрачатися. Тому що суддя Дорош була для підсудних і обвинувачем, і захисником. Родичів без аніякої юридичної освіти на захисті цілком вистачало. Тричі винний знав, що справа розбереться по кісточках, і що заробив, то заробив… Тож коли підсудний мав проблеми з захистом, вона забирала адвокатів просто з коридорів, де вони товклися в очікуванні судового засідання. А потім ті оборонці ще й пишалися своїми благодійними вчинками: «Зачекайте, я тут задарма захищав одного бешкетника… Суддя Дорош попросила..».

Таким чином проробивши в судовій системі вже близько тридцяти років суддя Дорош погодилася, коли прочитала у газеті, що 40 відсотків українських суддів нижче за всяку критику, а решта з останніх сил намагаються втримати судову владу України в правовому полі. Вона сподівалася, що належить до цієї решти. А щодо перших… Часто судовий корпус комплектується вихідцями із правоохоронних органів… Взяти її колегу — суддю Цаплієнко: не спромігшись стати адвокатом або влаштуватися до бізнес-структури, він пішов працювати туди, де з задоволенням чекають всіх випускників юрфаку і де постійна текучість кадрів — у міліцію. Там йому пощастило потрапити до слідчого підрозділу… Досягши 30-літнього віку, Цаплієнко вирішив стати суддею і почав втілювати в своїй роботі те погане, чому його навчили у міліції. А навчився він «зашивати справи», перепідписувати протоколи тощо. Та й то, в них ще був не найгірший суд. Лише один раз вона впала в неласку до голови суду і той намагався причепитися до неї за написання вироків поза суду. І це при тому, що майже всі українські судді пишуть вироки на дачах чи вдома без нагляду засідателів і сторін! А чому? А тому, що вони не мають можливості дотримуватися конституційного принципу — таємниці дорадчої кімнати… Хіба в судді Дорош була нарадча кімната? Ні, звичайно… І притягти суддю до дисциплінарної відповідальності можна десять разів на день. І за винесення вироку поза нарадчої кімнати, і за порушення процесуальних термінів… А хіба можна за тиждень у робочому кабінеті десять томів справи вивчити? Звісно, не можна. Тільки якщо взяти їх додому…

Та в їхньому суді ще нічого… Працювати можна… А от у Заводському районі, так там — просто якесь товариство закритого типу. Там один суддя — син начальника міськвідділу міліції, другий — син відомого в місті банкіра, третій — жовторотий син голови суду Шевченківського району, а у четвертого жінка — нотаріус, яка таке там крутила з нерухомістю, що справа набула розголосу…

8

Двадцять перший канал колись належав олігархові, котрий тепер вже мало втручався в журналістські справи — дав кілька прізвищ своїх товаришів, до яких не можна було в'язнути, а про міську владу сказав так: чіпайте та не заривайтесь. Потім олігарх поступився своєю часткою головному редакторові Петрову та його заму Крищенкові, лишивши собі десь 30 % акцій. Петров мав на каналі свою авторську програму «Петрівська затока», яку він репрезентував як «проникливі розмови на злободенні проблеми». Насправді розмови були нудними, а проблеми нікого не пекли. Зазвичай головний редактор саджав себе поміж двох гостей і щось бубонів про комунальне господарство та автоперевізників. У якості гостей на «Петровській затоці» переважно товклися його друзяки з владних структур — череваті булькаті дядьки, у порівнянні з котрими сорокарічний сухорлявий Петров почувався більш-менш впевнено. Іноді траплялися й сторонні, та з ними головний редактор ставав суворим и намагався ставити їм «гострі» питання на кшталт: чому в місті нема гарячої води або чому не вивозять сміття? З часом Петров змінив формат своєї передачі: суворий правдоруб та правдопошуковець з іміджем завжди заклопотаного проблемами городян, вимогливо опитував своїх гостей, сидячі на умовній вуличній лаві під ліхтарями… Аж ось під час чергових виборів на злощасну лаву вмостився сам олігарх… І всі побачили іншого Петрова… Підлабузницьки кривлячи рота він заглядав хазяїну в очі, начисто забувши про свій суворий імідж. Неначе розпластавшись та по-дурному підхихикуючи, він спочатку намагався вставити у монолог хоч слово, а потім кинув цю ідею і завмер у позі нашорошеного ховрашка… Згодом таки наважився і бовкнув таке, що олігарх прикрикнув на головного редактора просто в прямому ефірі і продовжив розповідати якусь дурницю про поводження свого політичного опонента у театрі: коли всі плакали, він заходився од сміху, а коли всі реготали — щось старанно занотовував у блокнот. «Що взяти з людини, яка не переймається драматургією визнаного класика!» — спитав олігарх, здійнявши по-театральному руки догори.

З часом він остаточно втратив інтерес до провінційного каналу, бо купив їх аж три загальнонаціонального масштабу. Петров та його заступник Крищенко скористалися цією нагодою та викупили контрольний пакет акцій 21 каналу, створивши для цього кіпрську компанію. Відсотків десять ще щось лишилося і державі, та цього вже ніхто не пам’ятав.

Зараз Петров знаходився у своєму суворому іміджі. Він викликав до себе молоду журналістку Аллу Жинсовську і вимогливо та терпляче її повчав:

— В твоїх репортажах — задовгі стендапи. Я розумію, що ти хочеш, щоб твоє обличчя пізнавали, але є межа. Я ж казав — 20–30 секунд і не більше.

Дівчина сиділа перед шефом похнюпившись… Вона тільки вчилася працювати репортером і намагалась уловлювати всі зауваження шефа. Головний редактор начебто схаменувшись, вийшов на мить з образу і трохи пом’якшив голос. У Алли чоловік — відомий в місті бізнесмен. Не раз з ним пиячили, і нема чого з ним сваритися.

— До речі, візьмемо твій репортаж із залу суду… Треба було будь-що протискатися!..Адже ти — репортер. А репортер — його в одне вікно виганяють, а він в інше залізає.

— Та як я залізу до суду? Там усюди грати!

— Через вікно!

— Та мене суддя і так нахвалялася притягти за зневагу до суду! …

— Нічого… Суди телебаченню не завадять…Останнє слово за нами, та й хазяїн нещодавно зауважував, що на нашому каналі бракує гостроти…

Подивившись на зажурену Аллу, він зовсім розтав.

— Нічого, навчишся… Я тебе навчу… Ось дивись… Ти зробила стендап на тлі будинку суду. А треба було — усередині, біля залу засідань, якщо вже не спромоглася туди вдертися… Треба було продемонструвати, що кореспондент перебуває на місці, де відбувається подія, яку ти освітлюєш. Потім коли того зека виводили, потрібно було підсумувати викладені раніше факти або розповісти про перспективи розвитку даної події. Зрозуміла?

— Там ніде було розвернутися з камерою, — закопилила губу репортажниця. — Такі вузькі коридори… То ж колишній дитячий садок, і взагалі для малечі призначений…

— А з вікна? Я чудово знаю той дитячий садок, жив колись у будинку навпроти. Там з вікна у парадному є чудова перспектива…І ще… В репортажах показуй того, з ким маєш інтерв’ю, а не себе, улюблену…

… У дверях розчервоніла Алла зіштовхнулася з Вадимом Крищенко, який чемно відскочив у сторону.

— Завдав греця? — спитав Крищенко головного.

— Та що з нею поробиш? Звикла з котами на канапі лежати. Її вже не переробиш…

— З собачатами, а не з котами.

— Один чорт…

І дійсно, зовсім нещодавно Алла Жинсовська вела суто рекламну передачу «Гламурні вершки» на іншому каналі, лежачи під софітами зі своїм кудлатим собачам.

— Серж, а може зовсім скасувати стендапи? — запропонував Крищенко. — Ти ж бачиш, наші журналістки — не найсексапільніші у світі. Мордотичуть в екрані без ніякої естетики… В нас жоден репортаж не йде без стендапу, а навіщо вони потрібні?… Та й за правилами стендап має тривати 10–20 секунд, а наша Проскурнячка хвилини з три тарабанить свій текст, начебто вона на радіо працює. А зовнішній вигляд? Платимо дівчаткам небагато. Взимку та сама Проскурнячка в такій вилисілій шубі ходить, що просто сором!

— Хіба я повинен їх вдягати?

— А хто ж?… Домовся з бутіком! Ми їм рекламу — а вони нам одяг для ведучих. Зараз всі так роблять. А то цей стендапний реалізм вже задер. То ведуча на верблюдові текст читає, то з дитячої гірки спускається. До чого це? І завше тягнуть ковдру на себе… Ти бачив інтерв’ю з оперною примадонною? Примадонна три секунди на екрані блимнула, а Алла… І що за манеру має — увесь час кивати?

— Та казав вже… Вадиме, то все дурниці у порівнянні з тим, що на нас чекає…Сідай та бери аркуш паперу. Шеф прагне подивитися передачу про його діяльність як благодійника… Він нам тут цифірки написав, скільки витрачає на благодійництво… Треба донести цю інфу до народу.

— А він не написав, скільки витрачає на нерухомість на Середземномор'ї?

— Ш-ш-ш-ш-ш…

І Петров показав на стіни. Крищенко притишився і втупився в папірець, який йому простягнув головний редактор.

— До речі, — запитав Петров колегу пошепки, — ти казав, що у тебе в Києві знайомий суддя. Можеш в нього запитати, що робити, коли тележурналістку видалили з залу суду та ще й за образу хочуть притягнути.

— Зараз спробуємо.

Після привітань і викладення суті справи Крищенко вмикнув на мобільному гучномовець і хрипливий чоловічий голос промовив.

— Я можу прокоментувати це в такий спосіб. Суддя, який видаляє журналістів із залу суду, грубо порушує присягу, Конституцію і закон. Є конституційний принцип гласності судового засідання, і якщо цей принцип порушується — суддя має нести за це відповідальність. Інша справа, коли планується фото- або телезйомка. У цьому випадку потрібен дозвіл судді на її проведення. Але я хочу підкреслити, що журналіст може використати диктофон або записувати весь судовий процес від руки. А от фотографувати суддю можна тільки з дозволу самого судді, а прокурора — з дозволу прокурора й суду. Підсудних можна фотографувати тільки з дозволу суду.

Крищенко подякував своєму знайомому за консультацію і вимкнувши телефона вигукнув:

— А це тобі казав не аби хто, а член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України!

— Що ж… В нашому місті не всі знають думку члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, — відповів головний редактор 21 каналу…

9

… Коли Ольга Володимирівна побачила в коридорі суду директора цукеркової фабрики Каретникова, в очах у неї стемніло, а серце закалаталося…Що він тут робить із кінокамерами? Вони тут що, дійсно всі змовилися? Доручила секретарю довідатися, що там і до чого. Та невдовзі повернулася і повідала, що Каретников тут через рейдерський захват на цукеркову фабрику. Справу розглядає суддя Паламарчук, яка дозволила провадити зйомку в залі судових засідань.

…Цей Каретников завдав її татові багато прикростей. На початку приватизації він скупив у робітників їх пай за копійки й таким чином заволодів 90 % акцій. Тато йому свої акції не продав, проте й дивідендів ніколи не отримував. А був таки не останньою людиною на фабриці… До того ж, тато був сумлінним та кваліфікованим працівником, і Каретников знав, що його заступник більше переймався своєю роботою, ніж збагаченням на «лівих» цукерках.

Раніш Каретников займав на цукерковій фабриці посаду головного інженера, а директором була доволі порядна людина з кумедним прізвищем Качка. Та на своє горе мав той Качка банальну слабкість — секретарку у ролі коханки. І от Качка замість того, щоб повести коханку на квартиру чи в готель — попхався до неї просто додому. Можливо, секретарка сама запросила Каретникова до себе через те, що їй набридло протирати столи своєю дупою. Хто вже те перевірить? Та Каретників це діло просік. І організував виїзне засідання парткому на квартирі у дамочки. І навіть не на квартирі, бо бідолашна жила у сімейному гуртожитку і своєю дупою напевно намагалася здобути собі щонайменше двокімнатне помешкання. І от директор цукеркової фабрики, солідна людина, суне зрання у сімейний гуртожиток. Прийшов, щойно розперезався, аж тут — стукіт у двері. Почувши голоси директор стрибнув без штанів з третього поверху, а там на нього вже чекали члени виїзного парткому. Скандал був страшенний… Качку з директорів поперли й вигадали для нього посаду помічника заступника директора з виробництва. Батько тоді не знав, що з ним робити… Зрозуміло, про справжнє виконання обов'язків не йшлося… Колишній директор Качка, наче сновида, сидів навпроти тата вдягнений у пальто та норкову шапчину і дивився на якусь крапку на підлозі.

Згодом Качку поклали до психіатричної клініки, а за місяць нещасний кинувся під електричку. А директором фабрики призначили головного інженера Каретникова.

Коли тато пішов на пенсію, директор про нього забув… Навіть на похорон не прийшов і допомоги ніякої не виділив. Слушно одреагував на це Катрусин чоловік: «Люди, які не в темі чи не в схемі забуваються швидко…».

Цей Каретников — страшний пристосованець. За радянських часів він був партійцем і писав якісь дурні книжки. Брехав у численних інтерв’ю, що встає о шостій ранку і пише як підірваний… А насправді за нього строчили місцеві письмаки, яких поселили на базу відпочинку і забезпечили триразовим харчуванням, коньяками та всілякими благами. Аби лише писали, що потрібно. На початку дев’яностих Каретников виступив з викриттям колишнього радянського ладу і випустив чергову книжечку, де в жінок найкращими іменами були Онисія та Агрипина, а чоловічими — Кузьма, Федот та Ярема. Цікаво, що мешкали ці Агрипини та Кузьми не на тайгових хуторах, а в українському мегаполісі. Потім Каретникова потягнуло на тварин і йому зліпили роман про вовків та ведмедів — якусь нісенітницю про те, як зграя вовків бігає степами України, а на цьому тлі розгортається кохання єгеря Макара до міської штучки Євлампії. Потім ще якісь безглуздя, де Іоанн Хреститель сперечається чи не з Троцьким… І от нова ідея: створення студії «Цукерка Продакшн» і екранізація творів члена Спілки письменників Каретникова. Ось куди пішли татові дивіденди! Каретников встигав бути депутатом Верховної ради, перебігав з партії до партії і купував собі нагороди на Ялтинському фестивалі. З приходом «помаранчевих» він знову в струмку з романом про Богдана Хмельницького…

Помічник зайшла до кабінету й повідомила, що до неї проситься якийсь дідок… Це був сам Каретників. Побачивши на дверях знайоме прізвище старий вирішив поцікавитися, чи не та сама це Дорош? Стоїть такий миршавий, сивий, проте кріпкий — всіх переживе. «Так, та сама…» — «А тато як?» — «Тато помер десять років тому». Мов і не було нічого він заходився розповідати, як пам'ятає Олечку ще маленькою дівчинкою і навіть качав її на своїй нозі… На щастя, судді зателефонували. То був головний редактор з 21 каналу Петров.

— Дозвольте прийти!

— Дозвольте довідатися мету візиту!

— Ви не допустили нашу журналістку до залу засідань і тим самим порушили статтю 9 Конституції «Гласність судового процесу».

— Неправда ваша… Стаття, на яку ви посилаєтесь передбачає, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. А проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису з застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, у порядку, встановленому процесуальним законом. Мушу вам нагадати, що то — загальна міжнародна практика. І ви самі не раз бачили по телебаченню, що на Заході у залі засідань сидять художники і малюють портрети. По-друге, журналіст дійсно має право критикувати некоректну поведінку судді, але ваша журналістка Джинсовська, чи як її там, без дозволу намагалася увірватися до залу засідань з апаратурою і провести відеозапис. Потім вона у своєму репортажі принизила мою честь і гідність, як представника судової гілки влади, і я маю право її притягти до відповідальності. Тому я прошу вас поводитися в межах закону… Приходьтей сидіть на засіданнях як глядачі, або як преса, робіть нотатки, навіть записуйте на диктофон… Але — ніяких кінокамер у залі суду у справі Забарова я не дозволю. Бо судове засідання — це не шоу…

Ольга Володимирівна поклала трубку, а Каретників все ще сидів с зацікавленим виглядом.

— А я татка вашого поважав… Дуже поважав… Навіть вивів його у своїй книжці…

Ольга пам'ятала…Здається того героя кликали Філімоном, і увесь вільний від роботи час він намагався привести до тями якусь Зінку, коханку головного героя — першого секретаря партії, охочого до вовків та ведмедів.

Судді набридли ці старечі базікання і вона рішуче піднялася.

— Вибачте, не маю часу… До побачення.

Каретників собі пішов, а Ольга Володимирівна полегшено зітхнула. В самої — купа неприємностей… Нещодавно винесла виправдувальний вирок і назавтра матиме важку розмову з головою суду… Раніше вона відсилала справу на дослідування або давала строк, який збігався з тим, який людина провела в СІЗО. Всі так робили… Та цього разу чомусь розізлилася й винесла виправдувальний вирок. Просто подивитися, що з сього вийде. Ще рік тому вона б на таке не наважилася… Але останнього часу ситуація трохи змінилася. Звичайно вона завжди запитувала, якщо підсудний натякав, що показання з нього витискали: хто, коли й при яких обставинах? І звичайно або мовчали, або казали: якщо скажу, то мені не жити й таке інше. Іноді блефували… Проте Ольга чудово знала, коли вони брешуть, а коли ні… А той дідок на лаві підсудних — був наче з того світу. Було очевидно, що йому вже все байдуже. Тож суддя з властивою їй ретельністю вислухала сторони і винесла виправдувальний вирок. Сам дід від здивування мало не впав з лави підсудних…

Бо виправдовувальний вирок — надзвичайна подія в українських судах. Він означає, що слідчі намагалися засадити до в'язниці безневинного, а прокурор підтримав їх дії. Тому в Україні — це рідкість, незважаючи на статтю 327 КПК яка дозволяє його виносити у випадках, коли а) не встановлено події злочину, б) в діянні підсудного немає складу злочину, а також в) не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

На практиці все складніше…. І ось — прорив: запорізький суддя Григорій Алейніков написав книжку «Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України». В Україні — не густо з дослідженнями (і чим тільки займаються українські вчені?)… Алейніков обережно послався на котрийсь «Конспект лекций для студентов юридического факультета» казна-якого пана Михайленка, який на лекціях начебто сказав, що від судді потрібно чимало громадянської мужності у разі, коли місцеві органи влади, прокуратура, органи слідства та інші особи, не зацікавлені у такому рішенні справи і вживають відповідні заходи (не дають квартири, провокують, тощо). І багато суддів, каже пан Михайленко, ідуть на певний компроміс і замість виправдувального вироку виносять ухвали про повернення справ на дослідування. Близько 12 % суддів з опитаних такі свої дії пояснювали тим, що їм не вистачило сміливості, бо вони не бажали псувати стосунки з прокурором і боялися подальшого скасування вироків.

За даними статистики в Україні виносять менш ніж 1 % виправдувальних вироків. А українські слідчі — то заручники хибної системи. Показники роботи слідчого — над усе. І всі ті, хто потрапляє у СІЗО задля виконання плану розкриття злочинів, покладаються тільки на суд.

А у розвинених країнах виправдовувальний вирок — то звичайна річ. Там вважається, що людям властиво помилятися, а слідчі — теж люди. На то й суд, щоб виносити остаточний вердикт. Тому там виправдовульними є 30–40 % вироків.

…Зненацька зателефонував Ігор: запропонував поїхати на вихідних до села… Хоч щось гарне попереду! Не довго надумуючись Ольга Володимирівна погодилася. Потім встала й підійшла до вікна… Лагідне сонце, перерізане хмаркою навпіл, світило у відкрите вікно. Воно було теплим і лоскотливим.

Літо почалося… Яким воно буде?

Частина друга. Командос.

1

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі щохвилини когось вбивають (не рахуючи війни). В 2000 році, наприклад, було вбито приблизно 520 тис. осіб… Вчені пояснюють цю смутну статистику закладеною у природу людини агресивністю. Нашим древнім попередникам агресія, мовляв, була потрібна на полюванні, коли доводилося виборювати право на життя у дикої природи. З появою холодної зброї все і завелося: то стріла іноді замість оленя влучить у вождя племені, то дитинка себе випадково травмує ножем, а чоловіки почали з'ясовувати стосунки з кам'яною сокирою у руках. Тож настала потреба в законах. І з тих часів лише царям, королям та іншим можновладцям дозволено вбивати своїх та чужих підданих. І їм за те — нічогісінько! Навпаки заохочують за те та вшановують.

Щодо простих людей, то їх слід тримати в шорах. Головним правилом покарання довгий час було «Око за око, зуб за зуб» у безпосереднім розумінні цього слова. Хоча подвійна мораль як народилася з людиною, так з нею і зникне. Рабів у старі часи вбивали безкарно, а в Єгипті життя кішки цінувалося більше ніж життя людини. Ось цитата із «Зведення законів шумерського царя Ур-Намму» (приблизно 2100–2050 до н.е.): «Якщо людина когось вбиває, то її потрібно умертвити». На перший погляд — мудро, і гуляє ця фраза з реферату до реферату, зі статті до статті… Втім далі йде таке: «Якщо людина вкраде, то буде вбита». І це вже не «око за око», це вже — «смерть за гаманець». У Законах вавилонського царя Хаммурапі людей страчували за абищо. Так, якщо хтось дурив (?) цирульника і той збривав знак у чужого раба, то цю людину вішали біля воріт, а цирульник повинен був заприсягти: «Якби я знав, я б не виголив». І тоді його виправдовували…

Або читаємо Салічеську правду (Lex Salica) — запис древніх судових звичаїв салічеських франків, які в V–VI вв. створили найбільше варварське королівство в Західній Європі. Вбивство салічеські франки карали штрафом. А страчували тільки за злочини з обтяжуючими обставинами. Та якщо жінка брала шлюб зі своїм рабом, то все її майно реквізували до скарбниці, а жінку оголошували поза законом. І будь-який родичів міг її безкарно вбити.

Тож нам на старі закони краще не рівнятися. Для нас, сучасних мешканців Землі, безперечно одне: вбивство людини — то тяжкий гріх. І жодна релігія його не виправдовує. Ісус казав просто: «Не вбий», а Будда Шак’ямуні більш дохідливо: «Всі тремтять перед покаранням, всі бояться смерті… Так поставте себе на місце іншого. Не можна ні вбивати, ні примушувати до вбивства».

Та ось ми відкриваємо книжки й вмикаємо телевізора… А там — усі одне одного мочать і не лише у вбиральні. Злочин і найвища його форма — вбивство ваблять до себе літераторів і кінорежисерів. Глядачеві, який щось жує перед екраном після обридливого трудового дня, проста крадіжка з шахраями вже нецікаві… Тому література й телебачення базуються на стиску фактів і поданні споживачу такого світу, якого обивателеві не вистачає. А чого не вистачає в житті пересічного громадянина? Вражень, звичайно… І він тягнеться до кохання й крові. Певна річ чужої крові… А ще краще — кохання, замішаного на крові. І тому персонажі під пером письменника конають як мухи. Особливо дістається другорядним героям: самі благають, аби їх усунули зі шляху. І кого бентежить, що вони — теж чиїсь діти, матері й батьки… Хто цим опікується? Закони жанру не дозволяють концентрувати на них увагу. Та й яким чином їх позбутися? Вирядити за путівкою до санаторію? А раптом читач згадає: де вони і як склалася їх доля? Тож найлегше їх порішити і водночас додати перцю своєму твору. Тому і вигадали такий фокус: стріляють у головного героя, а влучають в перехожого. Всі полегшено зітхають…

2

На вихідних виїхали до села, де Ігор мав таку собі ничку. Купив п’ять років тому хатинку, про яку його родина нічого не знала, платив сусідській жінці за догляд за майном, а іншому сусідові віддав город. Натомість коли приїздив (а навідувався він туди коли-не-коли), користувався врожаєм та курятником скільки заманеться. Ту хатку він називав своєю «продухою», де він відпочивав від тестя, роботи та людей. Ольгу до цієї «продухвини» чоловік запросив вперше…

— Усе під доглядом, — захоплено розповідав він дорогою про свою барлогу. — І селянам добре, і мені. Буває, дістануть на роботі чи вдома, так я — сюди під різними приводами… Відпочину кілька днів і знову — в бій… Взимку люблю завалитися. Сніг, морозець, а я вугіллям натоплю й втішаюся життям. А перед пенсією, якщо доживу, продам цю хату і придбаю віллу — вже офіційно. Будемо там з моєю доживати.

Милуючись природою, Ольга звернула увагу на жовті лани. Розкішні високі кущі з важкими суцвіттями вкрили всю землю навкруги. Кінця-краю не було тій цитриновій ковдрі! Городянка від народження, вона захопилася тим краєвидом і зажадала зупинитися, аби краще роздивитися, що воно таке.

— Рапс, — пояснив невесело Ігор, коли вийшов з автівки. — Серце кров'ю припадає… Цей рапс тягне ґрунт так само як і соняшник. На цих ланах тепер п'ять років нічого саджати не можна… Біопаливо для Європи! Гітлер вивозив чорнозем силоміць, а, виявляється тут не сила потрібна, а хитрість. Мені це нагадує стару притчу з букваря як посперечалися сонце й вітер, хто з них сильніший. Побачили вони подорожнього і домовилися, що переможе той, хто змусить чоловіка зняти плащ. Першим спробував вітер, але чим дужче він віяв, тим щільніше подорожній кутався в плащ. Потім почало гріти сонце. І мандрівник сам зняв плаща. Так і в нас. Примусом німці не спромоглися вивезти чорнозем, а тепер ми його самі віддаємо. Нівечимо своє останнє багатство — землю…

До села дісталися опівдні. Коло хвіртки їх зустріла тітка Віра — худенька рухлива жіночка років сімдесяти, запнена у квітчасту хусточку. Після того, як вона продемонструвала охайне господарство, Ігор сповістив її, що вони тут до завтрашнього вечора. Зайшли до будинку… Дві чистенькі кімнатки пахтіли глиною і свіжим побілом. Руда кішка вибігла із глибини кімнати й шугнулася у двері. А за нею навздогін — чорний кіт.

Ольга із задоволення походила босоніж по споришу, який густо встеляв увесь двір. Потім пішла до курей і замилувалася… Особливо їй сподобалася одна чорнушка, яка довго роздивлялася незнайомку, схиливши голову скоса. Коли вона сипнула кукурудзу, то чорнушка не кинулася з усіма їсти, а з гідністю вишукувала упалі зерна окремо від загальної юрби.

— Навіть кури мають свій характер, що вже про людей казати, — сказала вона Ігореві, коли повернулася з курятника.

А той щойно вийшов з душу і порадив їй зробити те саме. Душова стояла біля сараю, духмяніла мокрими дошками як в дитинстві у бабусі. Коли з рушником через плече Ольга переступила поріг літньої кухні, її коханий вже там щось куховарив.

— Борщу зараз наваримо, — пояснив він весело. — Сільського, запашного… Ох! Вже і слина тече… До речі, мимоволі обмірковував нашу бесіду про намір вбивства і дійшов висновку, що заздалегідь обміркований намір не дає підстави збільшувати відповідальність. Іноді навпаки, та обставина, що людина не довго надумуючи здійснила свій намір свідчить проти неї. Тобі ж легше, що ти не ламаєш над цим голову. Так… У більшості країн заздалегідь продумане вбивство карається більш суворо. Але уяви ситуацію: ревнивець вирішив майже одразу, коли дізнався про зраду своєї дружини, здійснити свій намір і покарати коханця. Причина одна — сприятливі обставини, яких потім можуть і не трапитись. Він подумав так: «Ага, зараз є нагода, уб'ю — й кінці у воду. А то чекай потім слушного випадку». І все. У твоїй Норвегії йому б дали років шість, а ти впариш від семи до п'ятнадцяти.

– Є ще дивна країна Португалія, — задумливо сказала Ольга, придивляючись до цвілої ікони в кутку. — Там нікого не страчують і навіть довічно не ув’язнюють. Граничний строк — 25 років. А засудженим до п'яти років або дають випробувальний термін, або відтерміновують вирок. Дивна країна Португалія… Донька моя її обожнює. Так хоче туди поїхати, та грошей ніяк не назбираємо. Я не наскладаю, а мій зять-лікар лише Єгипет і потягне.

Ігор промовчав… Він був у доброму гуморі і втішався собою… Цілком очевидьки сперечатись він бажання не мав так само як навчати уму-розуму… Тож швидко припоручив їй чистити картоплю:

— Зараз навчу тебе варити борщ. Бо готуєш ти чудово, а борщ — мишам на сніданок… Хоч голову мий…

— Не знаю, всі його хвалять.

— Ті хвалять, хто кращого не їв. Дивись, як це робиться. Беремо свинячу грудинку: тут і кісточка й жирне м'ясце — те, що треба. Кладемо у каструлю з водою… Бачиш: вода скипає, і утворюється шумовиння…. Ми його старанно збираємо шумівкою… Поки м'ясо кипить, кришимо стиглі м'яті помідори в невеличку каструльку й ставимо на вогонь. Помідори тепличні, та які є у червні… Тепер чистою ганчірочкою витираємо каструлю усередині, де шумовиння прикипіло до каструлі. Бачиш брудну обвідку? Зняли…Тепер ріжемо буряк. Зараз на борщ беруть білий та рожевий буряк, бо лейби… Варити довго не хочуть. А мати моя брала тільки червоний буряк і варила його, допоки він не виварювався. Тож буряк ріжемо навпіл і нарізаємо пластинами, а потім — навскіс тонкою локшиною. Картоплю беремо таких сортів, які добре розварюються, і кидаємо у воду, коли буряк вже виварився. Якщо картопля тверда, то треба її ложкою розім’яти об стінку каструлі… Так… Солимо. Помідори наші виварились… Так ми їх — на друшляк, а друшляк у миску. Нехай стікають… Тепер ріжемо капусту навпіл, ставимо половинку капусти качаном догори й тоненько кришимо по колу аж поки не дійдемо до качана. Ніколи не бачив, щоб хтось правильно різав капусту… Ріжуть абияк. А треба тільки так, як я оце показав. А ти поки біжи до сусідки і попроси солодкого перцю, а на нашому городі нарви кропу.

— Чому це я проситиму у сусідки?

— Ти не в місті! Тут все простіше, а в сусіда теплиця, а там є перчина. Червоної проси! — крикнув він навздогін.

…Хвилин п’ять вона тупцювалася біля паркану у роздумах, яким чином викликати сусідку. І таки вирішила піти до її хвіртки через вулицю. Вийшла кругленька жіночка з приємним обличчям. Не знаючи як себе презентувати Ольга подумки вичортувала Ігоря і пояснила жіночці, що вона сусідка зліва і варить борщ. А без червоної перчини аж ніяк. Та сусідка не здивувалася і за мить винесла дві великі перчини — зелену і червону. Опісля вказала на хвіртку у паркані, якою Ольга вийшла просто на свій город. «Свій»…. Щойно назбирала зеленого пахучого кропу, як загавкав собака і вона побачила тітку Віру, яка про щось перебалакала з Ігорем і пішла. Гарну ничку винайшов собі її любчик… Нічого не скажеш… Від міста недалеко… А потім новий будиночок прикупить, щоб сусіди не розповідали дружині, хто тут до нього наїздив.

Коли увійшла до кухні, Ігор вже жмакав у друшляку помідори своїми сильними волохатими руками.

— Так…Дивись далі. Капуста вже у каструлі. Тепер руками вичавлюємо томатний сік через друшляк і виливаємо його в каструлю… Покипіло трохи й кидаємо нарізаний солодкий перець. Тепер найголовніше — заправка! Шматочок старого сала перемішуємо з дрібно нарізаною цибулею й секатором перетворюємо цю суміш у кашу. Без цієї заправки борщ — ніщо. Старе сало надає українському борщу дух! Кидаємо заправку, трохи покипіло, трусимо кроп і знімаємо з вогню… І лише тоді сиплемо дрібно нарізаний часник. Зверни увагу, ніякою моркви… Все, борщ готовий. Тепер йому треба настоятися… За півгодини можна їсти.

Загавкав рябко…. Тепер привезли газові балони. Тільки-то Ігор розплатився, як в нього задзвонив мобільний. Чоловік вийшов за двір і довго з кимось розмовляв. А коли повернувся, то повідомив, що ввечері матимуть гостювальників: начальника РВВС із сусіднього обласного центру з другом-бізнесменом.

– Їдуть з Криму до столиці, — поясняв Ігор, миючи руки під краном. — От чортяки! Впилися як свині, усілися до автівки і один каже водієві їхати до Ялти, а другий — до Києва. І миттєво поснули. Водій виїхав за місто, думав, думав, що йому робити і вирішив їхати до Ялти. Зараз вони вже тверезі як огірочки. Їдуть додому вже без водія і до нас заїдуть по дорозі. Так… Борщ у нас є, зараз ще зганяю у лавку.

Увечері, дійсно, з’явилися на джипі два візітери: начальник РВВС Швайко — кривоногий невисокий і непропорційно пузатий дядько та його друг Анатолій — сухорлявий, середнього росту, трохи сивий і з залисинами. Вони теж привезли з собою чимало наїдків, і Ольга заходилася все нарізати та подавати на стіл. Поки все наладнали, почало сутеніти… Виставили у дворі під старою грушею стіл, на якому поруч з сільським пахучим борщем сусідила міська суха ковбаса, сир та інший джентльменський набір. Щойно підняли чарки як у хвіртці з’явився кремезний чолов’яга. Виявилося, то сусіда-фермер, який засаджував город і чоловік тієї пухнастої усмішливої жіночки, що дала перчини… Ігор всадовив фермера за стіл і налив йому коньяку. Той не пручався… Хильнувши з півстакана, селянин крекнув і розповів, як тиждень тому хтось намагався влізти в будинок, та добре що собака загавкав і він вийшов та кишнув злодіїв.

— А як ваші справи? — запитав Ігор сусіду. — Їхав сюди — серце кров'ю обкипало, як на рапс дивився…

— А що робити? Приїздили голландці, дають 350 євро за тонну. Все наразі йде на експорт. Мита ж немає, а нам дають живі гроші. Приїздять фахівці, консультують як вирощувати… Усіляка тобі підтримка, аби саджав. Ці голландці цілий місяць тут жили…

— Та він же землю висмоктує!

— А голландці кажуть, навпаки — збагачує…

— А пшеницю тут ще сіють?

— Пшеницю вже ніхто не сіє…Я тобі більше скажу, Ленідович… Вже половина землі у наших краях іноземцям спродана.

— Так зебля ж не продається!

— На підставних поки по оформлювали у довгострокову оренду. Тепер у Києві оброблять депутатів, і наступного року, кажуть, землю почнуть продавати.

Сусіда пішов… А Ольга почула себе трохи незатишно в суто чоловічому оточенні. І лише з однієї причини: начальник РВВС лаявся, і Ігореві доводилося його час од часу присаджувати, щоб той притримував язика. Швайко вибачався, та за мить забувався знову. Пив він не по-дитячому, заливаючи собі коньяк просто у горло одним ковтком. Його друг-бізнесмен поводився сумирно, ані пари з вуст. Це він скомандував їхати до Ялти та тепер пив лише воду, хоча його і вмовляли пропустити чарчину й нікого не боятися через те, що він їде із самим Швайком, якого знають у радіусі мінімум п’яти областей. Та Анатолію було досить триденної пиятики, від якої він ледве одійшов. Він наминав борща і все просив добавки. Раптом розмова повернула у другий бік — про російського небожа Швайка, який служив у військах спецназу. Спохмурнівши Швайко оповістив, що той вже у Чечні. Поки що все нормально, та він майже впевнений, що добром це не закінчиться, якщо навіть хлопець і повернеться додому. Востаннє, коли бачився з ним, то вже помітив відхилення у психіці.

— А як він потрапив до спецназу? Добровольцем? — запитала наївно Оля.

— Ви що? Туди добровольців не беруть… Хіба що дуже хтось благає, та потім такі однаково відсіюються. До спецназу лише відбирають. І племінника мого відібрали…Щось таке побачили у хлопцеві…

— Мені буває смішно слухати, як в судах захист будується на тому, що колишній військовий не знав, якого пістолета купив та яку кулю туди вклав, — посміхнувся Ігор.

— Не знав яку кулю вклав, — скривився Швайко, оголюючи червоні ясна й жовті зуби. — Безглуздя якесь… Зараз спецназом називають різні армійські підрозділи з посиленою фізичною підготовкою, і кожний качок себе вважає спецназівцем. А у справжньому спецназі йдеться про руйнування й цілковите знищення особистості, тобто людину перетворюють у вибуховий заряд, наповнений ненавистю й лютістю. От мій племяш саме у такому загоні й опинився, як я здогадуюсь… Сестра моя ще того не розуміє… А я так тямлю, що не дочекається вона онуків від свого єдинака…

— А мій син сказав: «Папа, я — пацифист и это неизлечимо». Довелося відмазувати від армії, — вставиви свої п'ять копійок і Анатолій, запиваючи тривну вечерю колодязною водою.

— Молодець, — схвалила Ольга, а потім подумала: що вона бовкнула? Молодець, що тато-бізнесмен відмазав синулю від армії? І виправилася:

— Молодець, що пацифіст…

— Який молодець, бля? — втрутився Швайко. — Зараз армія — рік. Чого не служити? Олечко, я вам, бля, розповім, щоб ви зрозуміли хто такі спецназівці. У спеціальних підрозділах військового відомства вчать убивати… А соціальною адаптацією після їх звільнення Міноборони не займається. Проте вбивати вчать якісно й безкоштовно, бля.

— Ну, убивати вчать не лише спецназівців, а взагалі всіх військових, — заперечив Анатолій. Ользі здалося, що він хоче їй сподобатися своєю ерудицією.

— Так, головна наука військових — вбивати, — вів далі підпитий Швайко. — Тобто, як фізично усунути живу людину. А в спецназі, бля, ця наука досягає досконалості. І задля цього у якості мішені їм ставлять фігуру людини. Потім інструктори клеять фотографію чоловіка на гарбузи та кавуни, залиті червоною фарбою… Це для того, щоб бійці звикали спокійно дивитися на те, як голова супротивника розлітається, бля, кривавими жмутами…

— Прийомів дуже багато, всіх не переказати… — додав Ігор, бажаючи перевести розмову на іншу тему, бо переконати начальника РВВС хоч три хвилини не лаятися був неспроможний. Та Швайко не звертав на нього жодної уваги і вів своє, дивлячись єдиній в їх компанії жінці просто в очі.

— Відмінна риса спецназівця — ніякого попереджувального пострілу. Бо попереджувальний постріл — то для мирного життя. От візьмемо нас, бля, ментів… Я, мусор поганий, мушу дотримувати правових норм. Погано чи гарно — то вже інше питання. Мушу дотримуватись! А ось мій племяш… — тут Швайко засмутився і розлив коньяк по чарках. — Пропоную випити за тих, хто вже ТАМ!

Пропустили мовчки, не чаркуясь, і Швайко доволі сумбурно продовжив.

— Так от… Небіж мій…. Він попереджувальний постріл не зробить… Бо психологія спецназівця докорінно відрізняється від психології розвідника, оперативного працівника чи міліціонера… Армійський стрілець, бля, самостійно приймає рішення, кого знищити і не чекає дозволу на постріл. Постріл — один, а схибити він не має права. А в снайперів взагалі девіз «Один постріл — одна ціль». То цивільному страшно вбивати, а в армії тільки цьому і вчать. В училищах, в академіях… І не в абстрактному сенсі слова, а натурально. Як у педагогічному інституті вчать дітей вчити, у медичному — лікувати, а у військовому — вбивати.

Ігор плеснув Ользі трохи вина і винувато на неї подивився, начебто вибачався. А Швайко тільки похитав важкою головою і знову вп'явся їй в очі.

— Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення? Так слухайте: дезорганізація керівництва, диверсії, напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та їхніх заступників. А методи їх роботи — підкуп, шантаж, психологічний тиск… Ви як собі їх уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по лісах і ночують просто неба? Аж ніяк… Живуть, бля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються на іномарках під виглядом туристичних груп, спортсменів, бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням предметів, що колють та ріжуть. Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут одного здоров'я замало… Тут необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму… Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.

Ігор палив, поставивши лікті на стіл і слухав. Аж ось наважився перервати монолог свого сп'янілого товариша.

— Ти простіше кажи. Спецназівця вчать не боятися крові й бути здатним вбивати супротивника в тісних приміщеннях, коли дивишся людині просто в очі. І вбивають вони переважно невинних людей, бо кожний солдат спецназу мусить неодмінно виконати свою задачу.

— Так, — підтвердив Швайко. — А як їх вчать? Кидають у воду — і пливи. Не виплив — що ж… Так сталося… Вчать нічому не дивуватися й нічого не боятися. Перша зустріч мого племяша з кров'ю була такою… Пробачте, Олю, якби ви не були суддею, я б вам цього не розповідав… А ви, як я розумію, всього набачились… І ви мусите знати… Так от… Його примушували плазувати в крові і різати вагітних кішок тупим лезом… Словом, не для жіночих все це вух, навіть, якщо це вуха судді…

— Такий вечір… — почала Ольга (а вечір і справді був чудовий: тихий, теплий. На заході небосхил перетворився в червону тоненьку смужку). — Десь у інших людей починається світанок, а тут — ніч, і зорі виблискують.

— А мені цікаво… — з протягом сказав Анатолій. — Що твій племінник ще розповідав?

— Мало він розповідав…. Та я й так знаю… Входить до кімнати, а йому на шию змію. Вранці суне ногу в чобіт, а там — сірий пацюк. Суботнього вечора, коли, здавалося б, після важкого тижня можна й перепочити, кидають до маленької тюремної камери, а там — злий собака. В руках завжди зброя… А звикнувши до зброї, вони і в цивільному житті не можуть від неї відмовитися. А техніка виживання? Якось взимку викинули їх втрьох на парашуті у тайгу. Ні карти, ні компасу. Лише калаш з один патроном, бля. І що таким молодцям у цивільному житті робити?

— Солдат спецназу — це просто ходяча зброя, — підсумувала Ольга..

— Так, — не зупинявся Швайко. — Ходяча зброя… І щоб виконати завдання він силою витягне з будь-кого необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте?

— Я читав одну книгу, — вступив до розмови Анатолій, — і вона мене вразила. — Якийсь Міллер написав. Називається «Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів».

— Читав і я цю книжечку, — додав Ігор. — Тільки цей Міллер насправді колишній російський спецназівець.

— Може й так… Так от Міллер наводить цитату якогось чи то Стайнера, чи то Свайнера… не пам'ятаю. Цей Стайнер-Свайнер написав «Підручник дилера смерті». І він пише, що в США професійних убивць використовують і армія, і мафія… Спецпідрозділ флоту «тюлені» дає заробіток платним вбивцям, а сили спецпризначення мають свої власні елітні «команди вбивць», куди беруть надзвичайно витривалих професіоналів, які діють методами командос — особливо підготовлених до сутичок вояк. Це — майстри холодної й вогнепальної зброї, єдиноборств, і водночас освічені й добре виховані люди… Стайнер прямо пише, що всі уряди навчають вбивць. Особливо вербувальники придивляються до пристрасних мисливців, чиї риси та інтелект якоюсь мірою збігаються із психофізичними характеристиками професійних убивць. Перспективними кандидатами є й ті, хто зі своєї ініціативи займаються різними видами контактних єдиноборств, карате, бійкою, ножем і таке інше.

— А я читав іншу книгу… — почав Ігор, та Швайко його перепинив.

— Вийдемо… Я сюди, бля, не для того їхав, щоб літературні бесіди вести.

І вони вийшли за хвіртку. А Ольга заходилася прибрати зі стола та готувати каву. Щоб не мовчати вона спитала Анатолія:

— А ви чим займаєтеся?

— Купи-продай… Нічого цікавого. Вася — мій шкільний товариш, тож ми з ним трошки погуляли…

— Який Вася? А…Швайко…

— Так… Вирішили трохи відірватися та опинилися в Ялті… Вашій роботі не позаздриш… Увесь час із злочинцями, вбивцями…

— Авжеж… Та я вже звикла…

— Я десь вичитав цікавий факт. Якщо не заперечуєте, я продовжу тему. Виявилось, що під час війни більшість солдат у бою не стріляють через внутрішній опір. І тепер солдат в армії спеціально навчають переборювати цей внутрішній опір… Уявляєте якими методами? А потім ці душі виходять у цивільне життя й застосовують там всі навички…

— А телебачення? — підхопила Ольга. — А література? А комп'ютерні ігри? Скрізь насильство. А як це страшно в реальності. Як страшно й боляче бачити очі батька, якого такий от навчений державою «командос» позбавив дитини. А за гратами вони ніякі не герої… Белькочуть щось про те, як ні сном, ні духом не відають, яким чином із шумового пістолета зникла перетинка… Таж в цивілізованих країнах такі люди все життя під доглядом уряду, а в нас, навчившись стріляти, хлопці беззастережно намагаються використати отримані знання в охороні, бандах, мафіях…

— Так, я згодний: навчені стріляти люди — небезпечні для суспільства. Але не треба забувати, що саме суспільство зробило їх такими й нічого не зробило для їх повернення до нормального життя. І потім громада розплачується за це. Хіба не так?

— Та так…

Коли Ігор із Швайком повернулися на столі вже стояла кава з тістечками. Зітхнувши, Швайко шумно сьорбнув з чашки і подивився навкруги:

— Яка краса…І навіщо люди вигадали науково-технічний прогрес? Як ви там казали, Ольго Володимирівно, «десь у інших людей починається світанок, а тут — ніч, і зорі виблискують»?

І раптом заспівав низьким потужним голосом:

На її очі навернулися сльози… Це була мамина улюблена пісня. Колись вона зі своєю сестрою чудово співала її у два голоси… Ольга вже тепліше поглянула на Швайка і підхопила:

Всі співали, крім Анатолія, який навіть не підмугичував.

— Це я був одного разу на Львівщині, — став розповідати Швайко. — Їздили до родичів дружини. Сіли от так увечері під грушею, випили, те-се… Аж ось хазяї переморгнулися та як затягли «Огней так много золотых на улицах Саратова». Я охренів, бля. Не дав їм і доспівати. Кажу: це я сюди пхався за 1000 кілометрів, щоб кацапські пісні співати? А вони: ми думали, вам приємно буде. А я ж наполовину кацап, бля, в Іркутську народився і до восьмого класу в школу там ходив, поки ми на Україну не переїхали. І мати моя так гарно українські пісні співала. Тож як гримнув — «Ой, дівчина по гриби ходила…», вони ледве з стільців не поперекидалися, бля.

— А цю знаєте? — спитав Ігор. І сам собі відповів. — Цю пісню ніхто не знає. Я народився на березі Дніпра…. І там з дідів-прадідів її співають:

— Баламуте, вийди з хати,

Хочу тебе покохати,

Покохати та й забути,

Всі ж ви хлопці — баламути.

Цю пісню дійсно ніхто не знав.

— Найстрашніше, що з нами вони і підуть, — підвів підсумок Ігор… — Ми ці пісні ще від батьків чули, а наші діти їх зовсім не знають. Моє рідне село скоро перетвориться у «заповідник». А там така природа! Глибокі балки, яри, степ широкий, кручі… А деінде збереглися навіть залишки гранітних скель і верхівки кам'янистих островів. Та якийсь депутат вже накинув око на ці землі, зробить вхід по 50 гривні, понаставляє шашличників-чебуречників, і — кінець природі… Під кожним кущем валятимуться пляшки, обгортки та інше лайно.

… Гості виїхали о другій годині ночі. Провівши їх, Ігор знову пішов у душову, а Ольга вирішила ще трохи подихати свіжим повітрям. Наприкінці городу вона натрапила на невеличке болото. Кумкали жаби, цвірінчали та шипіли цвіркуни… Була дивна тиша, мир та спокій… Сидячі на вогкій траві вона згадала Анатолія. Перед тим, як поїхати він взяв номер її мобільного. Сказав, що хоче проконсультуватися з одного питання. Ох вже ці консультації…

За півгодини до неї наблизилась біла фігура. Ігор присів поруч…

— Надивляйся на природу, бо у місті такого не побачиш. Всі кудись квапляться, поспішають. А куди поспішати? До смерті своєї — ось куди.

— Та так…Коли квапишся — швидше летить час, тобто саме життя.

— Ніколи нічого не треба чекати і щось квапити — воно саме прийде. І наше життя от так промайнуло… Не помітили, як попереду — старість.

Помовчав і міцніше пригорнув Ольгу до себе.

— Олько, Олько… Знаю про що ти думаєш… Якби ми тоді одружилися, то не мали б сьогодні такого чудового вечора… Набридли б одне одному до чортиків, і я б наразі сидів з іншою. А ти б мені уїлась як хрін.

Посміхнувшись, Ольга подумала: «Ще все попереду…». А вголос уїдливо сказала:

— Але ж я так і не довідалася, як це — бути дружиною. Хоча б рік в заміжжі побути, от тоді б і вирішила, що краще: бути обридлою, але законною дружиною і працювати десь в бібліотеці на пів-ставки або мати раз на життя романтичний вечір під місяцем.

— Я тобі одразу відповім: краще цей єдиний вечір під місяцем.

— Та звичайно… Роки самітності — за один вечір під місяцем…

— Та яке в тебе самотність? Ти просто не знаєш, що таке самотність і Бога тим гнівиш. У тебе навіть кота немає. А самотність — це купа котів, які заступають все інше. Самотність — це коли живуть не своїм життям, а особистим життям котів та собак. «Моя Мася загуляла й не знає кого обрати: Васька або Кузьму. Гуляє моя кицечка з обома, а ті її ревнують». Мій двоюрідний брат пішов колись жити до однієї жінки. І місяця не витримав… Каже, кожну ніч по йому коти лазили — драбинкою у кватирку, потім на стіл, зі стола на диван, де він спав. І добре б свої коти, а то — із усього села… І лізуть, і лізуть… І лізуть, і лізуть… І всі — до цієї Масі. Якось його терпець увірвався: «Вижени їх! Прийми ту драбинку!». А жіночка: «Ти що? Вони змерзнуть!». А на вулиці — жовтень місяць… «Та най хазяї за своїх котів турбуються!» — не витримав брат. А вона: «Хазяї цих котів — остання сволота: не пускають їх ночувати до хати, а змушують у клуні мишей ловити». З місяць він потерпів ці нічні котячі розборки за Масю з переходом у котячий клубок, а тоді і каже: «Або я, або коти». І жіночка обрала котів…

— Так і вона не самотня. Має котів й навіть є з чого обирати. Бачиш, дядька вигнала, а котів залишила…

3

… Суддя знов упірнула у своє крісло… Під час довгих засідань так зручно зануритися у протертий дерматин. Порушення, звичайно… В кіно судді сидять прямо, голову тримають високо. Та висиджувати годинами з піднятим підборіддям непросто: болить хребет, ниють м’язи шиї.. Що ж…Мантія та крісло з високою спинкою мусять навівати повагу до суду. Та яке благоговіння може викликати ця брудна стеля в патьоках та стертий лінолеум? На тлі цієї убогості поваги можна досягти лише справедливим суддівством. А для винесення правдивого рішення (щоб з ним погодилися обидві сторони) потрібен ретельний розгляд справи.

Нема чого казати: погані умови праці впливають і на незалежність суддів, яка за законом має бутизабезпеченою шляхом створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов, матеріальним і соціальним забезпеченням. Матеріальна незалежність судді — запорука його незалежності. Але в тому є і зворотній бік медалі. Візьмемо, наприклад, суд Заводського району. Євроремонт, до судді не проб'єшся, бо секретарки (справжні секретарки, а не секретарі суду) пильно охороняють своїх начальників. Диктофон там заборонені, а атмосфера у коридорах — напруженіша ніж деінде. На дверях охорона записує прізвище, ім'я по батькові кожного, хто переступає поріг і мету візиту. А апеляційний суд захлинається від скарг на суддів Заводського району. При тому їхній голова отримав звання «почесного судді» від самого Ющенка… А в нас, подумала суддя Дорош, голова із владою на «ви», ні з ким особисто не лигається, тому і стіни ці обдерті, а квартир майже не надають… Отака-то ціна відносної незалежності від влади.

Щодо нарадчої кімнати… Зроду-віку суддя Дорош її не мала, хоча за законом вона має примикати безпосередньо до залу судових засідань з боку процесуальної зони і мати окремий вхід із залу, розташований так, щоб під час пересування суддя не контактував з публікою. При нарадчій кімнаті мусить бути навіть санвузол, щоб судді (Боже збав!) не стикалися з учасниками процесу. Також у приміщенні суду повинні бути кімната для свідків, кімната для учасників процесу (адвокатів і прокурорів), хол для публіки… За кордоном палаци правосуддя — то монументальні будівлі, які видно здалеку. А в Україні не в кожного судді є Інтернет. А що то за суддя без законодавчої бази?

Та тут треба дякувати, що хоч перуки й рукавички не змушують носити…

— Прошу всіх сідати… Сьогодні ми допитуємо експерта з психологічної експертизи. Назвіть, будь ласка, свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?

— Кравцова Майя Пилипівна, народилася 25 липня 1958 року, проживаю на вулиці Червоній, 18/1, працюю психологом, старшим судовим експертом.

— Скільки років працюєте експертом?

— Двадцять п'ять років.

— Майя Пилипівна, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Юрія Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Адвокат Куреник, прошу вас, ставте питання.

— Скільки часу ви досліджували підсудного?

— Два тижні.

— Чи дотриманий строк проведення експертизи?

— Так… Ми провадили комплексну психолого-психіатричну експертизу. Коли до нас надходить досліджуваний, ми ще не знаємо висновків психіатрів. Суміжні питання ми вирішуємо спільно, робимо висновки, які додаються до висновку.

— Які методики ви застосовували у своїй роботі?

— Ті, які вважали за потрібне. Регламентованих методик не існує.

— Особливості поведінки підекспертного в проблемних ситуаціях стосуються компетенції психолога чи психіатра?

— Зважаючи на предмет чого. Все залежить від конкретної людини й конкретних обставин. Під час спеціальної бесіди розглядаються питання чи не був підекспертний у тимчасовому хворобливому розладі під час і напередодні конфлікту, а також в якому емоційному стані він перебував.

— Що мається на увазі під «спеціальною бесідою»?

— Це коли крім загальних тем, дослідження анамнезу розглядається конкретна ситуація, конкретні обставини, у яких перебував даний піддослідний.

— Чому не враховані позитивні характеристики підекспертного? Тобто, що він — лагідний син, турботливий батько, надійний товариш, який не залишить у біді й на якого можна покластися. У справі є свідчення друга Забарова, який розповів, що Забаров їздив в інше місто для того, щоб купити ліки для його важкохворої дочки й відмовився взяти за це гроші. Це враховувалося при експертизі?

— Всі відомості, які характеризують підекспертного в минулому, враховані. В акті перераховані всі позитивні якості. Забаров за характером спокійний, урівноважений, чуйний, завжди готовий стати у поміч, має інші позитивні якості.

— Чому у звіті відсутня інформація про індивідуальні характеристики підекспертного з урахуванням ретроспективи?

— Аналіз ретроспективної частини у висновку присутній. Підекспертний приїхав на прохання вітчима до місця події і вирішив втрутитись у конфлікт. Відзначає, що хоча й був схвильований, але не настільки, щоб діяти несвідомо й безконтрольно. Ситуацію контролював, розумів, що може виникнути бійка, діяв відповідно до ситуації. Коли ж обставини загострилися, і потерпілий почав поводитися зухвало, він витяг пістолета. Стріляти не збирався, та й мотиву не було, хотів розрядити ситуацію й знову перейти до переговорів. Зробив попереджувальний постріл у повітря, сподіваючись, що це заспокоїть присутніх. Однак потерпілий кинувся на нього з якимось гострим предметом. Після пострілу з метою самозахисту наказав товаришу викликати швидку. Про те, що трапилося, шкодує. Вважає, що його дії не були навмисними, і він діяв з метою самозахисту.

— Які конкретні тестові методики ви використовували, коли робили висновок про відсутність у підекспертного контрастних особливостей, проявів характеру?

— Проби на пам'ять і увагу, таблиці Шульца, субтести з методики Векслера й таке інше. Ми відповідали на питання слідчого «Чи перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання під час скоєння злочину?».

— Чи можете ви надати суду таблиці й тести, які заповнені рукою підсудного?

— Зазвичай вони не зберігаються… Треба подивитися… Інструкція цього не вимагає.

— Скільки часу ви витратили на експертизу?

— Достатній строк.

— Забаров перебував у вашій установі два тижні. Цього було досить?

— Так. Досить.

— У підсудного є питання?

— Так. В мене коментар щодо психологічних тестів. Прошу внести до протоколу, що з мого погляду ніяких тестів зі мною не провадилися й навряд чи експерт зможе підтвердити інше. Зі мною експерт-психолог розмовляла один раз протягом п'яти хвилин. Ось і все дослідження.

— З вами працювали в достатньому обсязі…

— Більше питань немає.

— Суд має питання. Ви стверджуєте, що застосовували методики, графіки і таке інше. А підсудний твердить, що ніяких таблиць він не заповнював. Суд у вас запитує: чи ви провадили тестування?

— Так. І в достатньому обсязі, щоб зробити відповідні висновки.

— Скажіть суду, чи має підсудний індивідуальні психологічні особливості, які б істотно вплинули на його свідомість і діяльність?

— Я не можу відповісти на це питання…

— Адвокат Куреник, є питання?

— Шановний суд, захист наполягає на тому, щоб експерт надав усі графіки, таблиці і інші матеріали, які заповнював підсудний при проведенні дослідження.

— Експерт Кравцова, дякую, можете бути вільні.

— Ваша честь у захисту є клопотання щодо КСППЕ за участю експерта-психолога Кравцової. З експертного висновку незрозуміло, якими методиками користувалася експерт. Також незрозуміло, скільки часу провадилася психологічна експертиза. Експерт стверджує, що заповнювалися якісь таблиці й тести, у чому захист сумнівається. Тому захист висуває клопотання про направлення вимоги до бюро судової експертизи надати графіки, таблиці й інших інструментальних матеріалів, які використалися при проведенні дослідження й були заповнені підсудним. — Які думки учасників процесу?… Проти лише потерпіла…. Суд вважає за необхідне задовольнити клопотання й викликати завідувача відділенням судово-психіатричних експертиз для пояснень. На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.

Суддя вийшла із залу засідань. «Адвокат потерпілої знову не поставила жодного питання…».

Зайшла до свого кабінету і дістала із книжкової шафи «Патопсихологічну діагностику». Там прочитала, що шкала Векслера використовується для оцінки пам'яті і складається з 7 субтестів. Дослідження провадиться в один прийом і реєструється на спеціальному бланку…

Подзвонив начальник районного РВВС.

— Ольго Володимирівно…. Я з приводу виправдувального вироку…Недобре…Тут наш слідчий мало не під слідством…

— Недобре? Кому недобре?

4

Настали спекотні дні… В мантії вже не всидиш… Ольга Володимирівна ледве дочекалася кінця робочого дня. Щойно секретар пішла додому, зателефонувала сестрі: серце мліло за рідною душею…

І що за людина ця Катерина? У її віці люди в начальники вибиваються… З її-то розумом! А Катря така непостійна…. У керівники і не тягнеться… Якби зарекомендувала себе, як серйозний працівник, який прагне кар'єри, то міністром була б. Так ні… І навіть її зовнішній вигляд не відповідає іміджу дами… Джинси зі светрами — найулюбленіший одяг…

— Катруся, як там з роботою?

— Біда та й годі, — защебетала сестра напрочуд весело. — Сьогодні їхала через все місто в якусь «Мазаницю» лише для того, щоб заповнити дурну анкету на п'ять аркушів. А ще зажадали рекомендації з останнього місця роботи. Хто мені надасть ті рекомендації? Ота стерво, від якої я втекла? Я їм сказала, що то неможливо. Вони і вчепилися: хіба ви погано розійшлися? Як цим дуриндам довести, що якщо я за власним бажанням пішла з роботи, то це не означає, що я — погана? Адже я тихо пішла… Мене вижили, і я не чіплялась за місце… Пішла собі та й годі… Та це нікому не потрібно. Очі в них якісь скляні. Боже, що то за структура — успішна компанія?…Кого вони набирають? Що то за люди? І чи люди? Я хочу у маленьку дружню фірму…. А тут замість до побачення — «ми вам пертелефонуемо…». І брешуть. Завжди брешуть: ніколи не передзвонюють…

— Та не бігай ти по тих великих компаніях! Не втрачай надію, напиши резюме, розмісти його в Інтернеті…

— Так і зроблю…

Після роботи Ольга неквапно пішла додому. Вечірнє місто тихше за денне… Людей — небагато, бо майже всі мешканці роз’їхалися по своїм спальним масивам. Не поспішаючи зайшла до магазинчику і навіть купила собі там нову кофтинку. Коли вже ввійшла у під'їзд, біля ліфту побачила бороданя незрозумілого віку: чи то хлопець, чи то чоловік…. М'яті джинси, картата сорочка на випуск, русяве волосся до плечей. Незнайомець вийшов разом з нею на п'ятому поверху і звернув праворуч. І тут вона згадала, що це, мабуть, нарешті в'їхав новий мешканець замість інженера, якого поза очі називали Птеродактилем через його схожість з древнім птахом.

Щойно повечеряла, як у двері постукала сусідка з квартири навпроти Рита. Базікало страшне ця Рита…. За радянські часи працювала в сфері торгівлі, а тепер перекваліфікувалася у мерчендайзера. Рита вивернула купу новин. Син її перейшов на нову роботу: раніше розповсюджував пшоно, а тепер — гречку. Сашко Марковський одружився, а в Суханкіних народилася онука. Тіна з сьомого поверху, ефектна блондинка за шістдесят, яка завжди якось дивно вдягалася (наприклад: під рожеві на високих підборах боти — ядуче зелену куртку, або в страшну спеку — чорний костюм з капелюхом у вигляді таблетки з вуалькою) вийшла черговий раз заміж. А багатії Голобіни емігрували до США.

— Ти краще скажи, хто замість Іхтіозавра в'їхав? — втомлено спитала Ольга.

— Якого іхтіозавра? — сусідчини очі полізли на лоба.

— Чи як його там?

— А!!! Птеродактиля?

— Так, Птеродактиля…

— А!!! А ти ще не знаєш? Художник!

— Художник?

— Так, художник… Та тільки невдаха.

— Невдаха? Чому невдаха? Бородань… Розхристаний такий…

— Мій Котя його знає.

Ритин брат, сорокап'ятирічний «колобок» Костянтин, теж був бороданем і теж — художником. Але успішним… Котя вважався зразковим сім'янином, і увесь час тільки й торохтів про свою дитину: то його донька, восьмирічна Мася, те, то його Мася — це… Як Мася прокинулася вранці і далі цілісінький день в подробицях, до того моменту, як вона пішла у ліжко. А враховуючи, що Масін день (як звали дівчинку насправді, Ольга все забувала спитати) був розписаний по хвилинах (танці, мови, акробатика і то ще не все), говорити Коті було про що. Переслухати його було неможливо. Колись Рита запросила сусідку на свій день свого народження, і там був Котя, який нікому не давав рота розкрити, навіть своїй сестрі, яку він перебазікав. Чомусь Оля думала, що і малює Котя лише свою Масю. Втім, ні… Виявилось, що головні персонажі його картин — «мамі» й «папі», які емігрували до Німеччини і жили там у притулку для людей похилого віку. Зрозуміло, що німецький притулок не порівняти з українським: медичне обслуговування, сервіс і таке інше. Котя їздив до батьків по два рази на рік і привозив звідтіля безліч ескізів та картин. Тоді ж він і продемонстрував своє полотно, яке підніс сестрі у подарунок: коротко стрижена сива худа бабця на тлі акуратного двоповерхового будиночку. Кругом зеленіли такі самі коротко стрижені свіжовимиті охайні газони (Ольга тоді ще згадала свою бабусю, яка до кінця днів кожного ранку розчісувала своє довге чорне волосся і закручувала косу кругом голови). Навколо «мамі» з’юрмилася купка однаковісіньких стандартно стрижених і сивих кощавих бабусь. Одна в одну. Якби одна з них не видалася трохи вперед, то важко було б розпізнати, хто з цих бабусь «мамі». А Котя супроводжував розглядання картини «жахами» про нещасні долі бабць з німецького притулку — у кожної своя трагедія і кожну можна окремо вимальовувати. Ольга тоді мало не засміялась… Що б то була за серія з десяти однакових картин і з приписом на звороті про долі бабусь… А вголос не в жарт запитала: а чому Костянтин не малює мешканців наших, українських притулків? Адже тут більш обтяжуюча картина… І в наших бабусь теж страшні долі. На що Котя миттєво відреагував: «Навіщо мені чуже горе?..». Таким от «художником» був Котя.

А цей новий сусіда дуже відрізнявся від Коті. Недбало одягнений, у старих джинсах, які висіли на ньому як на кілку. Проте неохайним він був не богемно, а по-справжньому. На вигляд років 40–42, проте погляд — чіпкий… Обміряв її в ліфті очима з голови до ніг й миттю все зацінував.

…— Розлучився з дружиною, квартиру продали, — теревенила Рита, — і йому ця двушка дісталася. Батько ще живий, а мати померла. Могла б тобі його запропонувати, та він ненадійний, тобі — не пара… Одного часу запиячив, а зараз чи закодувався, чи сам кинув… Бідна дружина з ним настраждалася. Сама вона в банку працює… З ранку до ночі … Тягла сім’ю на собі, бо які в такого художника можуть бути заробітки? Котя мій з галерейниками співпрацює, і його картини за кордон вивозять… Живопис на заході зараз дуже затребуваний. Котя намалював портрет самого банкіра Глауберова!.. І той йому одвалив за це непогану суму.

«А баби з німецького притулку — для душі?»- мало не запитала Ольга та вчасно оговталася. А Рита заливалася… «А цей живописом не захоплюється. Написав якісь дурні картини: «Жертва кредиту», «Прохач у оліхарха». І змалював самого Глауберова… Уявляєш? Стоїть якийсь інтелігентик і просить у Глауберова грошей. Або як тобі його картина «На дозвіллі»? Бізнесмен сидить у ресторані, їсть курку руками, а навпроти нього дівчина засоромилась. І не карикатура якась… Не абстракціонізм! Справжня картина, з усіма світлотінями й за правилами образотворчого мистецтва. З таким малюванням далеко не заїдеш…. Сьогодні все залежить від рейтингу. Без рейтингу — і не сунься нікуди. А рейтинг створюють ті самі галерейники, якими цей дурник нехтує…

— Рито, я нічого не розумію в образотворчому мистецтві, але виходить так: хоч ти Леонардо да Вінчі, але якщо не спаруєшся з галерейником, то ніхто про твої картини не дізнається? Та це ж нісенітниця…

— Так і є. А цей Назар…

— Його звуть Назаром? Яке незвичне ім’я…

— Так… Назар Калениченко…

— Так просто? Наче із сільської драми ХІХ сторіччя.

5

Вранці не було сили збиратися на роботу. Не розуміла чому… Дуже втомилася останніми днями, кортіло у відпустку. А тут ще наснилися кошмари… І дощ на вулиці. Ще не все… Зателефонувала донька — занедужав маленький.

Ледве зібралася і навіть губи забула пофарбувати. Майже виповзла до ліфту і мимоволі подивилась на сусідські двері… За ними була глуха тиша. На третьому в ліфт підсіла сусідка. Ця величезна тітка завжди ставала до пасажирів задом і дивилася угору. Чому вгору — незрозуміло… Ольга завжди цьому дивувалася, а сьогодні втямила. Інакше вона тикатиме носом у двері…

Робочий день тягся як ніколи повільно. Судових засідань не було, тож більшу частину дня писала рішення й вивчала нові справи. Після обіду зателефонував голова суду, докорив виправдувальним вироком і перейшов до головного. Ольга Володимирівна зачудувалася. Невже це все? Так, змінилися часи…Що ж, тоді потроху, у кричущих випадках будемо виправдовувати. А голова наказав мчатися до апеляційного на семінар. Сам він їде у відрядження, тож треба там за нього посидіти.

Їхати довелося маршруткою… Автівку давно прибрав до рук зять, а с зятя — що взяти?… Вмостилася зручненько, гадала спокійно подумати про своє… Та не вдалося…Поруч сів гостроносий чолов’яга, який не міг мовчати. Спочатку він зателефонував якійсь Оксані, довго їй розказував, як він працює, що йому затримують зарплату та він не обурюється, бо й начальству зараз непереливки, а в них таки реорганізація. Потім прохрипів, що на ньому все тримається і кинути роботу він не може, а вчора був у відгулі і відсипався, а потім приготував собі смаженої картоплі на салі і поїхав до сестри на день народження. Всі пасажири слухали ці нісенітниці…Потім гостроносий повідомив Оксану, що тепер день вдасться, бо він поговорив з лагідною, чудовою людиною… Пасажири зітхнули… Та ненадовго…Наступний дзвінок був до Наталки, якій він переповів все спочатку: про те як працює, як затримують зарплату та він не обурюється, бо й начальству непереливки, а в них — реорганізація… На щастя, добазікало це торохкало вже на вулиці.

…Семінар був присвячений психологічним експертизам. Ольга Володимирівна трохи спізнилася, тому сіла позаду поруч із вусатим симпатичним чоловічком, який спочатку занадто уважно слухав лектора, та за годину вже нервово совався на сидінні. Глянувши на Ольгу він начебто вирішував: заговорити чи ні. Та сиділа мовчки. Вирішила не йти на допомогу: най виявляє ініціативу, бо ці чоловіки вже зовсім забули, що то таке. А сусіда ще трохи пововтузився і зашепотів:

— А я, чесно кажучи, мало розумію ці психологічні експертизи. Я вважаю так: підсудний може бути осудним чи неосудним. Якщо він визнаний осудним, то моє завдання, як судді, розібрати його вчинки, його мотиви і його емоційний стан у момент здійснення злочину. Зараз адвокати все частіше наполягають на комплексній судовій психолого-психіатричній експертизі, або як її ще називають КСППЕ. Втім рівень наших психологів надзвичайно низький…

— Цілком з вами згодна, — підтримала суддя Дорош співрозмовника.

— Ще Рахунов говорив, що вивчення особистості обвинувачуваного й свідків становить пряму й невід'ємну функцію суду, а судово-психологічна експертиза навіть небезпечна через те, що «применшує роль внутрішнього переконання суддів». Як з ним не погодитися? А його тоді заплювали! Психологічну експертизу треба провадити тільки у складних випадках, коли виникає якийсь сумнів щодо достовірності свідчень.

— Так. Я й сама, без психологів спроможна дати оцінку свідченням.

– І Коні про це говорив…Його ствердження пройшли перевірку часом. Він був переконаний, що запровадження в кримінальному процесі психологічної експертизи для встановлення достовірності свідчень може підірвати засади судочинства, тому що, по-перше, їхні показання, пройшовши через психологічну редакцію та цензуру експерта, втратять свою безпосередність; а по-друге, недовіра до можливості свідка адекватно сприймати обставини справи поставить під сумнів особливості уваги, пам’яті суддів та присяжних, яким доводиться запам'ятовувати більший обсяг інформації.

Тут на них шикнув хлопець із акуратною стрижкою, який сидів поруч із блокнотом у руках і ретельно занотовував лектора. Далі слухали мовчки… На перерві сусіда репрезентував себе як Тарас Возничук і запросив Ольгу на філіжанку кави.

У кав'ярні пан Тарас хитро на неї подивився і вигукнув:

— Чув про вас досить схвальні відгуки!

— Дякую. І я чула ваше прізвище, та, чесно кажучи, не пам'ятаю з якого приводу. Здається, з гарного.

Чоловік порснув, погладив свої вуса й швидко почав говорити, наче побоюючись, що його перепинять.

— Знаєте, для мене питання психологічної експертизи є дуже наболілим. Я завжди сперечаюся з цього приводу з колегами і мені приємно, що ви поділяєте мою точку зору. Давайте спробуємо розібратися… Що таке психологічна експертиза? Я взяв з собою на семінар навіть відповідну Інструкцію. І тут написано, що психологічна експертиза встановлює особливості психічної діяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки. Психологічна експертиза також може бути часткою комплексного експертного дослідження, якщо в слідства чи суду виникають питання, вирішення яких потребує синтезування спеціальних знань з різних галузей науки. Тобто слідчий вирішує комплексно дослідити підсудного, якщо він бачить, що якісь індивідуальні риси характеру вимусили того натиснути на курок. І головними завданнями психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотвірних чинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів; закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей. А такими індивідуально-психологічними особливостями, що суттєво впливають на характер злочину можуть бути підвищена агресивність, підкореність, жорстокість, нерішучість, етичні орієнтації, соціальні установки, мотиваційна сфера… Також психологи повинні визначити чи перебувала підекспертна особа на момент скоєння протиправних дій в емоційному стані, як то: сильний страх, пригніченість, розгубленість, відчай, емоційний стрес, фрустрація тощо, що суттєво вплинуло на її свідомість і поведінку? Чи перебувала підекспертна особа в стані вираженого емоційного збудження або емоційного напруження, що можуть розглядатися як психологічна підстава стану сильного душевного хвилювання? Чи перебувала підекспертна особа на момент скоєння протиправних дій у стані фізіологічного афекту як психологічної підстави сильного душевного хвилювання?

— Все перелічене — пряма дорога до статті 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання». Таке хвилювання якраз і виникає раптово, внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. — Що і слід довести… Тобто психолог вирішує під яку статтю підпадає підсудний! Так ми переберемо міру… З нашою корупцією неважко підкупити психологів…

— Гадаю ви трохи перебільшуєте… Згадайте постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах». Там сказано, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.

— Так! Але ж ви бачите, що КСППЕ наразі використовують десь у 15–20 процентів злочинів!

— Пане Тарасе, особисто я бачу проблему в тому, що в Україні бракує методик з КСППЕ, проте є багато суперечливих питань. Найчастіше психолог консультує психіатрів, і тоді експертиза є просто судово-психіатричною. А експертиза може бути комплексною лише у випадку, коли психолог має відповісти на питання: чи має підекспертна особа індивідуально-психологічні особливості? Я наразі розглядаю справу, де експерт виступила радше як консультант, бо на ці питання вона не відповіла. Процитувала свідчення підекспертного та й годі… Втім акт КСПП підписаний спільно усіма членами комісії — психіатрами та психологами. Але в такому разі не можна визначити які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він довів і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень і несе за неї відповідальність.

— Так, так… Згоден! — розпалився пан Тарас і навіть трохи почервонів. — Що означає комплексна експертиза? Два типи спеціалістів доходять спільного висновку, а спільний висновок — то спільна відповідальність. Та притягти до відповідальності психолога окремо вам не вдасться. Наразі така плутанина з цими КСППЕ… Шишков вважав, що питання про здатність особи до усвідомлено-вольової поведінки є неправомірним, якщо воно адресоване одночасно до психіатра та психолога. Поставлене у такому абстрактному, недиференційованому вигляді, без зазначення можливої причини зниження або втрати такої здатності як-то хворобливі розлади, нехворобливі відхилення, питання стає безпредметним. Експерти, що зобов’язані залишатися у межах своєї компетенції, тобто в рамках психіатрії або психології, нездатні дати на нього відповідь «взагалі», безвідносно до конкретного стану психічного здоров’я підекспертного.

— Але ж ви бачите, що останнього часу КСППЕ використовують для діагностики стана афекту аби пом’якшити покарання.

— В нас нема такого поняття як афект, як ви знаєте… В нас є «стан сильного душевного хвилювання», яке ширше за своїм змістом від поняття фізіологічного афекту, оскільки фізіологічний афект характеризує лише медичний (психологічний) критерій сильного душевного хвилювання і не враховує юридичного… Сильне душевне хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи, — це стан здорової людини, який супроводжується зміною вольової та інтелектуальної сфер, внаслідок чого значною мірою знижується її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Тому комплексна, разом із психологами, експертиза може бути корисною для уточнення діагнозу у випадках із нечіткими психічними аномаліями, які не виключають осудності, при афективних реакціях, аномаліях поведінки в момент правопорушення в особливо складних, екстремальних ситуаціях, у стані тяжкої втоми.

Пан Тарас замовк і заказав ще кави. А Ольга раптово відчула шалену втому і цілковиту нездатність вести таку напружену інтелектуальну розмову. Дощ за вікном навівав радше сон…. Та пан Тарас не зважав ані на дощ, ані на півсонний стан своєї співрозмовниці.

— Через що закрутили веремію…Серед злочинців, особливо вбивць, 30 % мають психічні аномалії в рамках осудності. Тому психолог міг би бути нам з вами корисний, якби встановив, що сприяло виникненню й розвитку таких рис характеру, як дратівливість, агресивність, жорстокість і, що привело підсудного до зниження вольових процесів, підвищенню сугестивності, ослабленню стримуючих контрольних механізмів. Хоча…

— Ось вам і «хоча» … — з проволоком відгукнулася Ольга. — Суддя — це природний психолог, і якщо це не так, то йому краще зайнятися чимось іншим. Я завжди наскрізь бачу, що вплинуло на розвиток рис характеру моїх підсудних і бачу це без усіляких методик. Але я і не педагог… Виправити підсудного не можу, перевиховувати не хочу. Моє завдання — установити міру його покарання.

— Згоден! Якщо підсудний народився в неблагополучному районі й виріс у злочинному середовищі, тоді все зрозуміло. Але експертиза стала б нам у нагоді у випадку несподіванки вчинків, появи невластивих раніше форм поводження, жорстокості, яка не відповідає приводу, а також наявності конфліктної ситуації перед правопорушенням.

Перерва закінчилася, і під холодною зливою вони бігцем повернулися до актового залу. Там суддя Возничук принишкнув і вже не коментував лектора. Після отримання sms-ки він попрощався і пішов у своїх справах. А лекція здалася Ользі Володимирівні досить цікавою, бо лектор саме розповідав про фізіологічний афект. Доповідач відзначив, що фізіологічний афект не супроводжується втратою самоконтролю. У випадку, якщо факт здійснення злочину в стані фізіологічного афекту доведений, кримінальна відповідальність наступає, але такі злочини визнаються менш небезпечними. «Та так можна кожне вбивство, яке виникло в суперечках і бійках, звести до фізіологічного афекту й, відповідно, до статті 116», — подумала Ольга Володимирівна.

А лектор продовжував:

— Коченов поняття «фізіологічний афект» і «сильне душевне хвилювання» змалював у вигляді двох кіл, які перекриваються. Область перетинання кіл — це зона «сильного душевного хвилювання». Однак не завжди фізіологічний афект є підставою для кваліфікації діянь, як такі, що скоєні у стані сильного душевного хвилювання. Наприклад, якщо обвинувачуваний сам зініціював конфліктну ситуацію, яка викликала відповідні дії потерпілого, і це у свою чергу, обумовило афект в обвинувачуваного. Разом з тим існує ряд психічних станів, здатних істотно дезорганізувати свідомість і психічну діяльність людини, які за певних умов можуть розглядатися як сильне душевне хвилювання у психологічному сенсі цього поняття. До них належать психічна напруженість (стрес), фрустрація, розгубленість та інші. Однак це можливо тільки у випадках, коли: по-перше, існує гостра ситуація, яка травмує психіку; по-друге, дії потерпілого зачіпають особисто-важливі для обвинувачуваного цінності; по-третє, незважаючи на специфічні динаміку й утримування, стрес або фрустрація викликають у досліджуваній ситуації дезорганізацію психічної діяльності настільки значну, що порівняно із впливом афекту у вищій крапці його розвитку; і, нарешті, по-четверте, поводження людини в досліджуваній ситуації є для неї нетиповим, парадоксальним, суперечним основним індивідуально-психологічним особливостям підекспертного…

На цих словах Ольга Володимирівна схилила голову й понеслася думками десь далеко від фрустрацій та дезорганізацій…. Чомусь вона згадала свого сусіда-художника. Цікаво, як йому вдається зводити кінці з кінцями? От вона все життя на держзабезпеченні, має путівки, лікарняні, оплачувану відпустку… Сподівається на пристойну пенсію. Суддя Дорош не думає про завтрашній день. Ці дні, на жаль або на щастя, прописані наперед. А як це так: жити непостійними заробітками, і при тому не знатися з галерейниками? А раптом занедужає? А сім’я? Сім’ю він просто кинув… І не хлопчик вже… Втім поводиться як хлопчисько. Як так можна? З якого тіста його виліплено?

Від цих думок Ольга Володимирівна навіть трохи закуняла. А коли отямилася, лекція вже закінчилася. Вона поїхала додому з якимось непевним сподіванням зустріти у ліфті свого нового сусіду. Але ніхто не зустрівся… Тоді вона зайшла до Рити, начебто за сіллю, й зробила незграбну спробу завести розмову про нового сусіду… На щастя Рита переймалася своїми проблемами і нічого не помітила…Виявилося, що папі дихає на ладан, і Котя вже виїхав до Німеччини. «Малювати папі на смертній постелі?» — ледве не зірвалося з язика. І знову відчула себе до біса виснаженою. Що їй до того художника? Хіба не має своїх проблем? А прийшовши додому негайно зателефонувала доньці, аби довідатися про здоров'я онука. Температура, слава Богу, впала, дитина спить. Леся сама була напівсонна, тож довго її не розпитувала.

Ольга вийшла на кухню, зробила собі бутерброд і за хвилину виплюнула на стіл пів зуба. Цього ще не вистачало! Треба негайно відвідати стоматолога. Та якого? Аллочка у відпустці…. До речі, чудова людина, та, як і сестра Катя — непристосована до цього життя. Колись пішла із престижної клініки за неспроможність виконувати план і вмовляти пацієнтів на дуже дорогі процедури. Тепер вона працювала у приватному кабінеті своєї далекої родички… Коли Алла кинулася оформляти пенсію, та виявилося, що в престижній клініці їй платили «по-чорному», а в кабінеті вона взагалі не була оформлена. В пенсійному фонді її справу гальмували, нариваючись на хабар…

Треба шукати іншого лікаря, бо без зубу — аж ніяк, а Алла, до того ж, протезуванням не займається. І вона перетелефонувала доктору Єгорову, якого їй колись порадила подруга Валя.

6

Суддя апеляційного суду Ігор Леонідович Картуз попросив секретаря Марійку зробити йому кави й повернувся до своїх справ. Марійка була дівчиною охайною і кмітливою. Родом з передмістя, вона щоб якось закріпитися у великому місті, дуже намагалася сподобатися своєму керівникові. Хоча личком була і безбарвна (а по щирості — зовсім ніяка), та за собою дуже стежила. І стежила перебільшено, як провінціалка. Мала власну перукарку, манікюрницю, косметолога і часто з притиском підкреслювала: «Сьогодні в мене манікюрниця…». Але виглядало це не дуже природно. Хрещениця Ігоря Леонідовича (до речі теж Марійка) теж регулярно відвідувала перукарню та манікюрницю, але без усілякого пафосу. Висока світловолоса, з довгими волоссям, Марійка мала натуральні природні нігті, а одягалася просто, зі смаком і завжди по моді — начебто вона народилася в цьому одязі. Натомість секретар Марійка вибілила волосся у стилі радянської буфетниці і наростила довгі різнобарвні манікюри, якими клацала по клавіатурі, тримаючи пальці боком. Нещодавно жалілася, що ніготь в маршрутці загубила і лазила під сидіннями аби його знайти. Увесь Марійчин вигляд виказував, що вона додає безліч зусиль, щоб виглядати карколомно… Та всі її силкування пальці знали… Вона часто скаржилася на маленьку зарплату, хоча на думку Ігоря отримувала достатньо для її мозочків. Проте фігурка в Марійки була таки — цимус. Дівчина не проти була зближення їх відносин, та Ігор Леонідович далі чергових компліментів поки що не просувався. І хоча гра вже почалася, він спочатку хотів поближче придивитися до дівчинки.

Тільки-но прочитав кілька сторінок справи, як зателефонувала дружина з Лондону. Просила післязавтра зустріти їх в аеропорту: донька їде додому на канікули. Гаразд, зустріне…. Потім подумав трохи та зателефонував Ользі.

— Як справи? Тут мої прикочують…

— То заходь сьогодні… Попрощаємося.

І саме в цю хвилину впливла Марійка з кавою на маленькій таці…. Тон судді прийняв офіційний характер.

— Так, звичайно… Добре, сьогодні, так сьогодні…

Проводжаючи поглядом свою секретарку, він відзначив, що та виляє стегнами, як вулична дівка. Ніякого виховання… Та якщо взятися, то може щось і вийде…

– Ігорю, я тут була у вас в суді на семінарі…- продовжила Ольга, не здогадуючись про споглядання свого співрозмовника.

— Так, я знав про семінар, та був дуже заклопотаний…

— Хотіла в тебе запитати, як там на заході із психологічними експертизами? Ти ж там стажувався…Вони залучають психологів?

Двері за Марійкою лишилися напіввідчиненими, і суддя Картуз напівсвідомо підвищив голос.

— Там є судові психіатри й судові психологи. Судова психіатрія йде у двох напрямках: виявлення здатності особи стати перед судом, по-їхньому Competency to Stand trial та дослідження психічного стану обвинуваченого під час злочину, тобто Mental State at the Time of the Offence. Психологи надають свою думку про психічний стан із приводу того, чи був підсудний здатний розуміти, що він коїть під час здійснення злочину… Зверни увагу — тільки думку і не більше. Для цього є три правила. Перше правило M'Naghten. Воно виправдує підсудного, який завдяки дефекту розуму, а по-нашому — вавці в голові або відхилень у психіці, не розуміє природу своїх дій або якщо й розуміє, то не знає, що так робити не можна. Друге правило — Durham rule — виправдує підсудного, чиє поводження є продуктом психічного розладу. А третє правило — ALI test — виправдовує підсудного, який через психічний розлад не може оцінити кримінальність свого поводження або зіставити своє поводження з вимогами закону.

Тут він подивився на годинника і приглушеним голосом сказав:

— Пробач… Увечері заскочу і поговоримо. Час іти…

Похапцем допив каву і схопив теку. Біля дверей, мимохідь угледів у дзеркалі скуйовджене волосся… Поки зачісувався, критично оглядав себе. Схуднути не завадило б, вигляд якийсь апоплектичний… Живіт ще більш виріс…. Спортом мабуть треба зайнятися — у волейбол пограти… Давно вже не грав, хлопці не докличуться. Все ніколи… Та що вже… І так зійде. Дівчата і такого люблять — лише кліпни… І він скоса подивився на Марійку, яка сиділа за своїм комп’ютером неначе аршин проковтнула… І гучно стукала по клавіатурі вигнутими пальцями.

Увечері таки заскочив до Ольги, щоб востаннє провести спокійний вечір. Щось всередині підказувало, що розлука буде тривалою. Скільки разів давав собі слово припинити ці відносини, та давню прихильність не так просто обірвати. Ольга була майже другою жінкою, але жінкою тямучою і не докучливою. Ігор розлігся на дивані в своєму улюбленому літньому халаті з газетою і думав: як гарно після робочого дня так полежати… Без напруги… Вдома не мав умов для відпочинку. Всі від нього чогось вимагали: «Дай! Зроби! Допоможи! Поїдь! Забери! Привези! Відвези!». А Оля ніколи нічого не вимагала і не просила…. Притому, йому лестило, що вона — суддя високої репутації, але ніхто не знав, що ця всіма шановна суддя таки частенько радиться з ним…

Після смачної вечері Ігор знову вмостився на дивані і почав пояснювати стан справ з психологічними експертизами на заході.

— …там судовий психолог просто вивчає здатність свідчити у суді та переформульовує психологічні дані й терміни на юридичну мову. Наприклад, судовий психолог нерідко оцінює стан душі підсудного, його психічний стан під час здійснення злочину. Різницю відчуваєш? Психічний стан і стан душі, тобто state of mind. Судовий психолог оцінює пом'якшувальні обставини, майбутні ризики й те, наскільки можна довіряти свідкам. Також він виявляє випадки симуляції й обману суду. Підсудний може прикидатися божевільним або перебільшувати ступінь симптомів. Судовий психолог завжди має на увазі таке поводження. У ситуаціях, коли підсудний визнаний осудним, але мали місце спір, лайка й таке інше, вони намагаються знайти пом'якшувальні обставини. І тоді без експертизи судового психолога не обійтися. Він досліджує близьку й далеку рідню підсудного, історію хвороби його і родичів, фізичне насильство вдома, душевні травми й кримінальне насильство. Також судовий психолог оцінює небезпеку підсудного в плані наскільки він схильний до злочинів, чи стане він рецидивістом чи виправиться і таке інше. Зазвичай вони дають свої оцінки й експертизи просто в залі суду або у в'язницях. Судовий психолог там працює на обвинувачення, а не на захист. Через це йому доводиться витягати інформацію з досліджуваного.

— Витягати… Моя Кравцова нічого витягати не збиралась… Словом, психолог для судді може бути лише помічником і не більше… Збирає інформацію і працює на обвинувачення… Цікаво…

— Природно, що на обвинувачення. А ще психологічні експертизи широко застосовуються при такому понятті як «обмежена осудність». Колись я по ВВС чув у новинах про такий випадок. Якийсь Джон Хоган поїхав у відпустку до Греції зі своєю дружиною, шестирічним сином і дворічною донькою. Там подружжя посварилося, і Джон викинув сина через балкон. Хлопчик помер, а Хогана засудили. Втім після суду він потрапив не до в'язниці, а до психіатричної клініки. Тому що суддя вирішив, що підсудний був нездатний вбити свого сина, і його відповідальність є diminished, тобто обмеженою через його стан душі, тобто через той самий state of mind. Дружина Хогана сказала на те, що її син загинув «нізащо». Автор того репортажу тоді ще поставив питання: хіба наявність психологічних проблем достатньо для того, щоб пробачити вбивство? Хоган пояснив своє поводження так: «Я не пам'ятаю того, що трапилося. Я намагався, але я не можу». І свідчень психолога виявилося досить, щоб переконати суд в тому, що Хоган був нездатним на вбивство через свій mental state. Тобто — фізично він викидав дитину через балкон, але mentally його там не було, як сказав його захисник.

— От до чого доводить захоплення психологією… І суддя піддався цьому… Сподіваюся, я до такого не доживу. А як ти ставишся до цієї «обмеженої осудності»?

— Я? Звісно, негативно… Це потенційна defense by excuse, за допомогою якої підсудні стверджують, що хоча вони й порушили закон, натомість вони не можуть нести карну відповідальність, бо їх розумові здатності — знижені або ослаблені. Деякі штати в США навіть використовують таке поняття, як «непереборний порив». Вперше цей «непереборний порив» було введено в Шотландії для зменшення покарання «частково божевільному». Ще в XIX столітті, суди присяжних виносили вирок «винний» з рекомендаціями — помилувати або пом'якшити покарання через якісь обставини. Потім вирішили, що деякі види розумових недоліків можуть пом'якшити покарання. Наприклад, надзвичайно низький інтелект… В Англії в 1982 році судили хлопця 22 років з розвитком дев'ятирічної дитини. Він вбив гомосексуаліста, який його домагався. І судили цього хлопця як дев'ятирічну дитину, яка не може відповідати за свої вчинки. До речі, Каліфорнія була першим штатом США, який прийняв diminished capacity defense ще в 1949 році. Але зараз там захист по diminished capacity скасований, бо не може бути ніякого захисту через обмежені розумові здатності, обмеженої відповідальності або непереборного імпульсу.

— Збожеволіти можна… Я знаю одне. У реалі дуже важко знайти причину сильного душевного хвилювання. Основною умовою, яка провокує його виникнення, є наявність конкретної ситуації. І це моє завдання — розібратися в ситуації. А встановлення мотивації вчинків із застосуванням судово-психологічної експертизи є непевним. І я — проти залучення психологів в цьому питанні, тому що мотив — одна із ознак суб'єктивної сторони злочину, належить до сфери правової науки і не може бути предметом дослідження експерта-психолога. Коні мав рацію, коли передбачав до чого дійде, якщо психологи почнуть впливати на суддів. І справа Хогана — тому підтвердження. Ти знаєш, моя сестра ходила влаштовуватися на роботу, а там у відділі персоналу сидить от така психолог…

Але тут в Ігоря задзвонив мобільний. Він вийшов поговорити на балкон, а потім вбіг, схопив папку, та зупинився, ляснув себе по чолі і пішов у спальню перевдягатися:

— Пробач, мила, потрібно терміново їхати. Потім дослухаю про твою сестру…

Зачиняючи двері, вона подумала: «А чому не запитати Ігоря про роботу для Каті. Він має великі зв’язки, може у судах є вакансія бухгалтера…». Та коли згадала Катрусю в джинсах і вираз обличчя Ігоря, який вислуховує це прохання, роздумалася…

7

Ніна Короєдова (сестра потерпілого у справі Забарова) жила зі своїм чоловіком Іваном та сином у слобідці, над балкою. Будинок, де вони мешкали, залишився Ніні від батьків, які померли один за одним десять років тому. Денис був на дев’ять років молодший за сестру, тож вона оформила над ним опікунство. Та виховувати брата було дуже важко. Дівчина працювала на пошті, зарплату мала невелику, а слобідка — це страшний район…. В кожному будинку — або наркоман, або п'яниця. Хлопці, які тут народжувалися, одразу потрапляли в атмосферу пиятики, хуліганства, бійок та сварок. Одиницям пощастило стати нормальною людиною…

І такі райони є майже в кожному місті. Народився там — і ти потенційний злочинець або жертва. Ще в дитячому садку діти вивчають жаргон, а в школі долучаються до наркотиків чи алкоголю. Як правило, міліція неспроможна налагодити порядок у такому районі, незалежно від того, де він розташований — у Сполучених Штатах, Україні або Китаї. Єдиний превентивний захід — це зачистки.

Підсудні часто характеризують себе таким чином: «Я — з неблагополучної родини». В цій фразі — претензія суспільству. Не упоралася громада, дозволила цій дитині народитися серед наркоманів та кримінальників, а тепер карає її за свою ж хибу та необачність… Найлегше запроторити хлопця до в'язниці.. А у чому він винний? Лише у тому, що не там народився… А чи був у цієї дитини шанс жити іншим життям?.

Денис теж не уник сумної долі… Як сестра не намагалася відгородити його від поганого впливу, та він зв'язався із слобідським хуліганом Каліциним, який ввів його у компанією шибеників. Ватажком там був знаменитий Вовка Куйбіда… З того часу Дениса наче підмінили: додому майже не з’являвся, вчився погано. Зітхнула Ніна лише тоді, коли брата взяли до армії. Та й то сама приклала до цього руку: зателефонувала у військкомат, коли брат був вдома і його взяли вранці тепленьким. Допоки він служив, Куйбіду запроторили до в'язниці, а Каліцина штрикнули ножем у п’яній бійці.

Коли Денис повернувся з армії, Ніна вже вийшла заміж. Стали жити всі разом у батьківській хаті над балкою…. Хлопець пішов працювати вантажником до найближчого магазину, і все начебто залагодилось. Згодом він перейшов у охоронці, а потім чомусь занудьгував і почав пиячити разом із її чоловіком. А як обидва напивалися, то доходило і до бійок. Одного разу Ніна прийшла з роботи, і побачивши жахливу картину, сіла в кутку й гірко заплакала. П'яний обістяний чоловік розтягся горілиць на підлозі, а брат спав на канапі. Навколо Івана розпливлася мокра калюжа, а по його неголеному обличчю з відкритим ротом повзала муха. Ніякого просвіту в житті…

Уся в сльозах, дівчина схопила синочка, який сидів на стільчикові біля дверей і байдуже дивився на тата. Вона міцно притулила його до себе й заголосила ще дужче. Що з нього виросте? Як підросте, то й його затягне ця клята слобідка, як затягла вона її брата…

… Ніна сиділа на кухні і чистила картоплю на вечерю. Грюкнула двері і увійшов чоловік. За запахом вона відчула, що той був напідпитку… Взутим Іван пройшовся по щойно вимитій підлозі до вітальні, щось там довго шарудів і вийшов вже без черевиків. Потім сів біля вікна і спитав:

— Знову вешталась по судах? Ще й адвоката найняла…І так грошей катма!

Ніна зчепила зуби.

— Не твої гроші …

— Що вже туди ходити? Не повернеш твого братика, та… Тільки лихо від нього було.

— Яке тобі від нього було лихо? Що він тобі поганого зробив?

— На похорон скільки витратилися… Вони думають платити за це? Ти став питання руба: або вони заплатять або…

Що «або» Іван, мабуть, і сам не знав. Ніна мовчки чистила картоплю, а чоловік посидів і вийшов надвір.

Дівчина стерла сльозу і почала згадувати… Яка вона була щаслива, коли Денис пішов працювати охоронцем у банк. Він припорядився, з’явилися нові знайомі і головне — кинув пити. З того часу він почав цуратися Івана, і той його зненавидів. «Що він з себе вдає? — кричав чоловік, коли нахлистувався. — Вважає, що він щось інше?» Та Денис не звертав на це жодної уваги. Він поділився з сестрою, що закохався в дівчину, яка працювала у тому самому банку де і він. І так закохався, що засоромився свого життя і своєї роботи, на який він сидів цілими днями і нічого не робив. Кинув якось: «То робота для старого діда». І замислився: як би знайти іншу роботу? Пішов тимчасово на ту кляту автостоянку, а дівчині своїй сказав, що влаштувався менеджером на фірму. Гадав за деякий час дійсно стати менеджером… Наміри Дениса були настільки серйозними, що подеколи він заводив розмову про те, що будинок доведеться ділити на дві частини і робити окремий вхід. Ніна радо погодилася… Згодом так і зробили: дві невеличкі кімнатки зайняла Ніна із своєї сім'єю, а Денисові дісталася одна велика кімната. Він збирався прибудувати ще кухоньку, а більшу кімнату поділити на дві частини. Та встиг лише двері закласти й ґанок спорудити…

Думки Ніни перервав синок. Малий забіг до хати із скривленим від плачу обличчям, кинувся до матері і заховався в пелені.

— Мама, — схлипував він, — ця сюка мене вдарила!.

— Синочок, та хіба ж можна таке говорити? Де ти таких слів набрався?

— А всі так кажуть: і тато, й Колька каже…

— Ти не слухай того Кольку…

І тут хлопчик підняв своє ніжне дитяче личко і … плюнув… На неї плюнув…На матір!

— Що ти робиш? — скрикнула Ніна і дала синові стусана.

— Дура! Мамка — дура! — вибіг з хати, а вже з вулиці крикнув. — Сюка!

Ніна піднялася з стільця, наче у мареві. Все попливло перед очима і щоб не впасти вона схопилася за одвірки… Що робити? Як жити далі? Переїхати до іншого району? Неможливо…Тут хату дешево продаси, а купити дорожче вона не зможе…А може? І правда… Скільки їй заплатять ті Забарови за моральний збиток? В позові вона вказала 50 тисяч, бо так порадив адвокат…Може якщо їх докласти, то можна буде придбати двокімнатну квартиру у пристойному районі? І хлопчик її піде до нормальної школи, в не в цей розсадник?

Вона ледве доповзла до спальні. І там зі схованки, про яку чоловік не знав, витягла останні три тисячі гривень, які зберігала на чорний день. Поки се та те треба заплатити адвокатові… 400 гривень за годину… Жах…. Потім повернулася до кухні, поставила на вогонь картоплю і увімкнула телевізора. Від міських новин Ніна майже не зомліла: почали вирубувати парк, де вона в дитинстві на гойдалках каталася… А на його місці побудують торгово-розважальний центр…А ще у планах — знесення автовокзалу та оперного театру. І теж заради розважального центру! Просто якась вакханалія …

Вона подерев'яніла, сидячи на дивані…Як страшно жити у цій країні…І чи країна це? Країна для кого? І раптом згадала, що одна подруга запрошувала її поїхати на заробітки до Італії… Ніна уявила собі цю сонячну країну… Вона, Ніна Короєдова — і в Італії? Вона, Ніна зі слобідки, і Італія? Хіба то можливо? А чому б ні? Роботи вона не боїться… Треба буде доглядати за старими бабами, але для цього потрібно зібрати 1000 євро, щоб віддати їх посередникові… Якщо їй присудять за брата навіть тридцять тисяч гривень, то з цих грошей вона і заплатить… І поїде у зовсім нове життя! Знесилена дівчина згадала історії, які розказувала її подруга. Часто українські дівчата виходять заміж за італійців… Старих італійців, звичайно. А вона ще молода, працьовита і з себе нічого…. Це тут вона — ніхто… Порожнє місце… А там… Ніна заплющила очі і побачила себе у залитій сонцем країні. Вона сидить на ганку двоповерхового будинку, а в альтанці, обплетеній виноградними лозами, грається її десятирічний син. З вікна виглядає її другий чоловік, італієць. Старий, та не дід. То в нас чоловіки — в сорок як діди. А той… ЇЇ… Худенький, жвавенький, чорнявенький… Посміхається, бо радий, що має молоду дружину, охайну та чепуруху… Де він таку знайде в Італії? Там жінки так виструнчили своїх чоловіків, що вони і не писнуть. Якось у маршрутці чула розповідь одного хлопця, який жив там два роки і скучав за нашими дівчатами, бо італійки йому здались схожими на трансвеститів… Там вона буде за красуню! Можна залишити все, віддати сина поки що до інтернату, а потім… Коли абияк улаштується, забере його до себе… Як кажуть, безвихідних ситуацій не буває…Завтра і зателефонує тій подрузі… Бач як… Не було б щастя, так нещастя допомогло… Боже, що вона верзе? Вона будуватиме своє щастя на смерті брата?

Який жах — цей глухий кут… І Ніна згадала, як вже намагалася змінити долю. Всі подружки повискакували заміж, а вона до двадцяти п’яти в дівках сиділа… Життя без просвітку! Дуже нервувала із того приводу… І раптом зустрівся Іван. Познайомилися в парку на святкуванні Дня незалежності. Хлопець виявився розлученим і впевнив її, що дружина наставляла йому роги. Повірила… Адже ззовні Іван був вельми гарний, усі подружки тоді їй позаздрили. І ось — фінал… Морально від нього — жодної підтримки… Навпаки, відчувши якісь проблеми чоловік обожнював їх колупати, розколупувати, шпортати, аж допоки не доведе її до розпачу. Денис називав його енергетичним вампіром… Якось п’яний Іван просидів біля її ліжка до п'ятої ранку, і рот його не затулявся… Все говорив, говорив, говорив… Когось ображав, її ображав, лаявся… Проклинав її померлих родичів, і все таке порожнє, брудне, жахливе… От так із вогню потрапила в полум'я… А тепер ще й син… Що з нього виросте? Братиме приклад з батька… Чим все це закінчиться? Чоловіка з цієї хати нікуди не виженеш. Він вчепився в Ніну, як кліщ і не відпустить від себе, аж допоки не виссе з неї всю кров.

«Хотіла змінити долю, а потрапила у пастку», — згадала вона слова з якогось фільму і знову заревіла.

8

Адвокат підсудного Куреник — колишній слідчий, а адвокат потерпілої Щеглова — колишній прокурор. І це — не випадковість. Прокурори, слідчі й оперативні працівники йдуть у хлібну професію після засвоєння методів роботи каральної системи. До того ж корисні знайомства додають таким перекидькам значної ваги. Та каральний менталітет змінити неможливо. Колишні опери й слідчі плутаються в статтях законів, номерах інструкцій, адже вони звикли до своїх «тлумачень». Сидить такий колишній на судовому засіданні і кисне, адже звик вирішувати питання більш, ніж займатися крутійством. Такому адвокатові не досягти мети за допомогою юридичних комбінацій… Адже яка основа діяльності адвоката? Гнучкість, красномовство, вміння оперувати законами. А яке красномовство в оперативного працівника? Звідки воно візьметься?

Про моральні принципи і згадувати незручно…Нікого не дивує, що ще вчора такі захисники зі шкіри геть лізли, аби «злодій сидів у в'язниці», а сьогодні намагаються цих злодіїв відвести від відповідальності, використовуючи свої знання й досвід. Чи можна при цьому не поступаючись совістю бути повноважними представниками й захисниками порушників законів? Чи припустиме таке? Якщо для цих людей моральні принципи нічого не варті, то хіба вони здатні бути адвокатами? Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, нехай читач уявить мента Ларіна в іпостасі адвоката. Або ще краще — Жеглова. Ось Жеглов іде собі у краватці, з портфельчиком, приходить на судове засідання і починає захищати бандита. Важко таке уявити, чи не так? Не те, що важко, а неможливо! Неможливо уявити собі кіно, у якому Жеглов перекваліфікувався у адвокати! А чому? Через те, що споконвічно в людей, як в бджіл та мурах, є своє призначення. І як робоча бджола ніколи не стане маткою, так і Жеглову ніколи не стати адвокатом.

А звідси — корупція. Ще будучи в.о. міністра юстиції Сергій Головатий говорив, що адвокати є активними посередниками при дачі хабарів суддям. «20 % опитаних людей вважають, що у вартість адвокатських послуг входить дача хабара судді», — відвів резюме пан Головатий, коли ще був при пам’яті. Проте цивілізований світ знає іншу систему, де випускник юридичного вишу стає спочатку адвокатом, а потім займає найскладніший пост судді, бо набагато важче навчитися захищати людей, ніж їх обвинувачувати.

Адвокат — єдиний з учасників судового процесу, чия праця оплачується за усіма законами комерції. В США гонорар за послуги адвокатів встановлюється за згодою сторін у межах встановлених федеральним статутом адвокатських тарифів. Основні юридичні професії у правових системах загального права — це суддя та адвокат. Через те американська юридична освіта зорієнтована на використання права в інтересах захисту клієнта. Судді Верховного суду призначаються із числа баристерів, якщо вони мають не менше 10 років стажу на цій посаді. Щоб розпочати адвокатську діяльність необхідно пройти тривалий шлях. Особа після здобуття середньої освіти відвідує університетський коледж, в якому вона перебуває три або чотири роки. Потім три роки правничої школи, яких в Америці існує близько двохсот. Наступним етапом є насичений курс і екзамен, який провадиться під контролем суду і є серйозним випробуванням, бо лише незначна кількість студентів його витримує. Проте на сьогодні у половини штатів наявність університетського диплома для заняття адвокатською діяльністю не є обов’язковою. Адвокатська діяльність розглядається у США переважно як звичайний бізнес. Урядовий контроль за діяльністю адвокатів фактично відсутній, немає і відомств (крім судів), які б мали до них якесь відношення. Щодо прокурора, то в Україні він призначається державою. Прокурор бере участь в судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор досліджує докази, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому він керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних по справі доказів. У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення. Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор має право змінити пред'явлене обвинувачення.

У західних країнах прокуратура не має такого самостійного значення, як в Україні. Наприклад, в Німеччині органи прокуратури діють при судах. Генеральному федеральному прокуророві підпорядковуються федеральні прокурори. А всі разом вони підпорядковуються міністрові юстиції. Прокуратура Франції теж перебуває під керівництвом міністра юстиції. При кожному апеляційному суді є генеральний прокурор зі своїми помічниками, який підтримує обвинувачення в загальному суді та суді присяжних. Прокурори офіційно беруть участь у цивільному процесі в судах будь-якої інстанції. Функції генпрокурора в Касаційному суді обмежені лише його виступами в цьому суді. Посадові особи прокуратури подібні до суддівського корпусу: ті й інші іменуються магістратами, отримують однакову підготовку і під час кар’єри переходять відповідно з прокурорів у судді та навпаки. Прокуратура в Японії також входить у систему міністерства юстиції. В Англії органи прокуратури зовсім відсутні, а в США вони входять до складу судової системи.

9

До зруйнованого зуба було огидно доторкатися язиком. Здавалося, навіть підсудні почали зневажливо поглядати, начебто помічали у судді відсутність кутового зуба. Далі тягнути було нікуди, і Ольга зранку поїхала до доктора Єгорова. Той виявився дантистом старої формації і запропонував корінь терміново видаляти і ставити міст. Та навіщо міст? Дарма відпросилася з роботи… Потім ще два дні мацала язиком уламки зуба, а увечері завітала до престижної клініки «Дентина». Там дівчинка на нехитре запитання, скільки коштуватиме лікування одного зуба схопила зошита.

— Записую вас на огляд. Коли зможете прийти?

— Та не треба огляду… Скажіть приблизно ваші ціни. Скільки коштує вилікувати зуб і поставити на нього коронку.

— Ми так не можемо. Записуйтесь на огляд.

— А огляд платний?

— П’ятдесят гривень.

… Зятя напружувати не хотілось… Назавтра її колега порекомендувала доктора Топова. Має власний, обладнаний за останнім словом техніки кабінет, дуже сумлінний і не дере зайвих грошей. Ольга клюнула на цього Топова, і той бадьоро призначив час на завтра і запитав, звідки вона про нього знає. Ольга здивувалася. Звичайно гарні лікарі на завтра не призначають, бо до них не проштовхнутися. Та обирати було ні з чого.

… Доктор Топов, в'юнкий чолов’яга середніх років, приймав у приватному кабінеті під назвою «Білі ікла». Він швидко запропонував поставити штифт, залити його фотополімером і поставити коронку.

— Скільки коштує вся ця робота?

— Десь 600 гривень.

Ольга зітхнула…600 гривень за одного зуба з пластмаси… Та незчулася, як стоматолог вже почав знімати стару пломбу й зачищати канали.

— Два канали, — захитав він головою.

Потім трохи посвердлив і задоволено вигукнув:

— Все, закривайте рота.

— Що все? Обидва канали вже вилікували?

— Так…

— Як це «так»? Звичайно канал лікують у два-три прийоми. Може зробимо знімок?

— Там у вас паста, до верхівки все одно не дістатися… Зараз поставимо штифт.

— А раптом непролікований канал запалиться?

— Та ні. Все буде гаразд.

Подітися було нікуди…. Топов негайно поставив штифта і покликав медсестру. Пишна дівиця з трохи скривленим носом байдуже записувала: такий-то зуб є, такого-то нема, такі-то — пломбовані.

— Так… — захитав невдоволено головою. — Тут потрібен міст. А сьогодні з вас 360 гривень.

— За що?

— Огляд — 20 гривень, зняття старої пломби — 50 гривень, лікування каналів — по 120 гривень, пломбування каналу….

— Ви що? За кожний рух берете гроші? Чому за огляд окрема плата?

— Але я ж оглянув вашого рота!

— А зняття старої пломби? За те, що сковирнули стару пломбу — п'ятдесят гривень? А лікування? Адже ви не вилікували канал… Ви ж самі казали, що до кінця його не пройшли?

— Але ж я просвердлив його до половини й запломбував…І тому взяв з вас половину вартості…

Сперечатися було даремно. Ольга таки пішла до лабораторії і зробила знімок. Так і є… Не бреше… Запломбував точнісінько півканалу і ні міліметра більше. Іти знову до Топова і щось йому доводити не мала ні часу, ні бажання… Було огидно дивитися в його скляні очі. За годину — засідання суду, і треба поспішати… Дорогою все згадувала: де вона вже чула про ці скляні очі? Ах так…Дівчатка-психологині з відділів персоналу…. Катя казала, що всі вони мають скляні очі.

Прибігла на роботу й прожогом — до залу засідань. Сьогодні знову наркоман. Дня без наркоманів не обходиться. І всі — за зберігання. Хоч би когось привели за приготування наркотичних речовин!

… Півгодини йшло засідання, а серце судді непрофесійно розривалося. Їй було шкода цього нещасного батька єдиного сина, якому навіть прокурор просить мінімум. Батько ковтає пігулки й ясно як божий день — не задля того, щоб розчулити суддю. Старий єврей… Сидить трудяга з мозолявими руками і розповідає, який син ріс гарним хлопчиком — матері допомога. Та коли виповнилося шістнадцять потрапив в аварію, а з лікарні вже вийшов наркоманом. Горе родини…. Дала рік за зберігання. Та чи врятує це хлопця? Жодної гарантії, що не опиниться тут знову…

10

На День незалежності вона прокинулася на світанку. Прокрутила у голові можливі справи і зараз же подумки їх відклала… В такий прозорий сонячний день — і щось робити? А як ще провести свята? Ігор виїхав з родиною на дачу до тестя… Кортіло провідати онука, за яким дуже скучила, та донька зі своєю сім’єю поїхала до свекрухи на день народження. «Цікаво, — розмірковувала Ольга, лежачи у ліжку і дивлячись на білу як крейда стелю. — У Лесі я була одна мама, а от в онука — не я одна бабуся. Є й інша, крім мене, яка його теж чомусь любить…». Згадала сестру… І за нею скучила…Хотілося б зустрітися, поговорити, як з подружкою… Поділитися потаємним… А може запросити їх до себе? Най приїдуть з чоловіком та й розкажуть, як там справи з її працевлаштуванням. Взяла з нічного столика телефона й набрала Катин номер. Та приголомшила новиною…

– Іду працювати до супермаркета, — весело защебетала сестра, як і не було нічого. — Поруч з домом… Менеджер з персоналу, слава Богу, не дурне дівчисько, а нормальна жінка моїх років. Глянула, що на попередній роботі в мене зарплата була 3000 гривень, зітхнула й питає: «Що це ви кинули таку роботу? Напевно, гроші не на втіху були?». «Та так», — кажу. «Не хвилюйтеся, — заспокоїла, — в нас вам буде добре…». І от я, зірка всіх обліків і обрахунків, іду у супермаркет бухгалтеркою. Не знаю, чим все це закінчиться… З радянських часів боюся торгівлі, але на се нема ради. У моєму віці влаштуватися на роботу без протекції і без рекомендацій нереально. А тепер почнеться… Пересортиця, нестачі….Я побоююся, Олю… А чоловік лає… Дурна, каже… З твоєю головою могла б міністром бути, а ти на пересортицю сунешся. А якщо я — тільки фахівець, а по трупах ходити не вмію? Поводитися на цих співбесідах теж не вмію! Най що буде! Най буде пересортиця, уцінка…

— Ну і добре… Хоч з роботою питання вирішилось… Що ви робите на свята?

— На турбазу з друзями їдемо. А ти? Хочеш з нами?

— Ні, ні… Я дуже втомилася останнім часом… Відпочину…

Поклала слухавку і зрозуміла, що і з сестрою вона свята не перебуде … Встала з ліжка, вмилася і заходилася ладнати сніданок, коли раптом — дзвінок у двері. В еру мобільних та інших телефонів без попередження приходять тільки чужі. Рита звичайно стукає… Хто б це?

…У дверях стояв сусід знизу Ара Гаспарян — батько галасливої багатодітної вірменської родини. Колись у Ольги капав кран, а з сусідів вдома нікого не виявилося. Тоді вона спустилася до Гаспарянів і запитала: «Наріне, чоловік вдома? Нехай він мені кран підтягне». «Що ви? — розвела руками Нарине. — Наші чоловіки можуть тільки оце робити й гроші заробляти… А руками — нічогісінько». І вона показала рукою на малий малим менше чорнооких діточок, які обліпили її наче мухи мед.

Тепер Ара Гаспарян фігурував перед нею власною персоною.

— Щось зі стелі капає… — невдоволено забурмотів.

Разом вони полізли під ванну і знайшли течу. Та з Гаспаряна слюсар був дійсно нікудишній. А Ритин чоловік утік на риболовлю. Постукали до художника.

… Той вийшов в тій самій картатій сорочці й потертих джинсах… Поплутане волосся звисало до плечей… Трохи зігнувшись, наче в нього болів живіт, хлопець дивився на ранкових гостей такими очима, начебто вони були гуманоїдами. Виникла недоречна пауза… Гаспарян, мабуть, подумав, що то такий слюсар як і він сам, а Ольга скористалася нагодою роздивитися сусіду: «Є такий сорт — ніколи мужиками не стануть. Довічні хлопчики». Коли нарешті з певним сумнівом вони виклали свою проблему, художник спокійно пройшов до її ванної кімнати і на диво узявся все залагодити. Поки він перекривав воду і відкручував старий кран, Гаспарян побіг до магазину шукати нового, а Ользі дуже влучно подзвонив знайомий адвокат з привітаннями, і вона довгенько з ним розмовляла. Нарешті прибіг Гаспарян із новим краном, втім додому одразу не пішов. Він стовбичив поруч, подавав ганчірки, деталі й все щось радив, аж допоки його не покликала дружина. Коли художник виліз з-під ванної, в його очах Ольга побачила вже не байдужість, а певну цікавість. Вона зніяковіло подякувала і запевнила сусіду, що тепер вона у боргу перед ним. Той промимрив щось незрозуміле і пішов додому.

Увечері впоравшись з домашніми справами, Ольга вискочила до магазину за сіллю, а біля під'їзду наштовхнулася на художника, який читав оголошення.

— Все гаразд? Не тече? — спитав він, стоячи до неї спиною і не повертаючи голови.

— Так, дякую… Я перед вами в боргу, — чомусь бовкнула.

Тут хлопець круто повернувся і посміхнувся до неї якоюсь блаженною посмішкою, яка геть не відповідала глибині його пронизливих зелених очей.

— Дуже добре… А то в мене двадцятирічний портвейн у барі, а товариш не з'явився … Жінка не відпустила… То може погодитесь випити келих?

Ольга здивовано звела очі…. Розпивати вино в її віці і статусі з напівзнайомим? Правда, не з вулиці людина, а сусіда… До того ж відомий Ритиному чоловікові… Та все ж…

— Ні… Вибачайте…Я якось інакше уявляла свій борг. Я можу…заплатити вам…гроші…

— Ну дивіться…

Вони разом зайшли до ліфта, і художник натиснув кнопку… За мить спитав:

— А що робите на святах?

— Та так…По господарству…

— То можете відробите свій кран тим, що поїдете зі мною до Полтави? На екскурсію… Я запрошую…. Ви були колись у Полтаві?

— Ні…Але…

— … А ввечері — додому. Чого вдома сидіти?

«Чому б ні?» — майнуло в голові. На хвильку завагалась, а потім прийшла до тями… Нісенітниця якась… Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних… Невловиме таке…. Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже, який підсудний? Ідіотка запрофесійована!

— А хто ви? — зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.

— Я? Маляр…А!.. До речі, Назаром кличуть.

— Маляр? Тобто художник? Доведіть… Тобто… Покажіть свої картини… А я — Ольга, — молола хоч би що…

Назар засміявся, а вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе і холодно та зверхньо відрізала:

— Вибачте, але… Не маю вільного часу.

— Ваша ласка…

… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», — думала вона, бігаючи по кімнатах. Суддя…Так що вона й по життю суддя? По життю вона… жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна… Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла… Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю покотила до чоловікової рідні, сестра з друзями на турбазі, а вона тут — одним-одна…

О дев'ятій годині вечора — пронизливий дзвінок у двері… Серце заколотилося… Спочатку вирішила: не відчиню. Та відчинила… А то Рита повернулася з гостей — і прямо до неї. Сусідка як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося… Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення… Та нічого не робилося… Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла…. Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….

Тоді вона увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива…. Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?…Бігає, як дівчинка…. І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…».

О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла до ліфту, зогледілася і … побачила Назара. Той стояв на верхній площадці і палив.

— Щось сталося? — спитав просто.

— Здалося, хтось кричить, — белькнула перше, що прийшло на розум.

— Це — кішка, — відповів, очевидячки теж перше, що спливло на розум.

Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар затягся й запитав:

— Не зважилися?… А то доведеться одному їхати…

— Хіба не маєте друзів чи знайомих?

— Без ліку…І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і — наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі — майже всі сімейні, як годиться… Хто їх відпустить?

— Гаразд… — начебто через силу погодилася Ольга. — Вмовили. О котрій?

— О шостій ранку виходимо на трасу й ловимо маршрутне таксі, яке буде їхати у тому напряму.

… Вона забігла додому і заходилася збиратися…. А о пів на одинадцяту зателефонував Ігор і почав у черговий раз скаржитися на своє приймацьке життя. Сидить він наразі у колі родини, а тесть вже задовбав своїми спогадами «як колись було». Він був напідпитку і міг у такому стані базікати годинами… Ольга відповіла якомога сонним голосом, що вже майже спить і таким чином відв'язалася від нього.

Назавтра рівно о шостій ранку вона вийшла з під’їзду і побачила Назара, вдягненого у ті ж такі старі від життя джинси і сіру футболку. На його спині висів такий самий вигорілий наплічник. Він критично обдивився свою супутницю та нічого не сказав, тільки невдоволено подивився на її туфлі і сумочку через плече… Вийшли на трасу й зловили маршрутку до Полтави. Ольга заплатила за себе сама, пам’ятаючи розповідь Рити про некомерційність свого сусіди. Та Назар й не поривався оплачувати її квитка. І слава Богу…. Приїхали — і прямо до Дому-музею Панаса Мирного. Дорогою Назар пояснив, що давно хотів там побувати, бо дуже шанує цього письменника.

— За що? — здивувалася Ольга. — Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли…» здається.

— Хіба що здається… Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».

Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру… Якийсь дивний цей Назар… На ботана не схожий, але таких вона не зустрічала навіть на лаві підсудних… Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було…

— Може, сьогодні вихідний? — запитала у розпачі.

— Та ні…Я дзвонив, сказали, що працюють.

Двір був доглянутий, тільки під лавою стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони пройшли повз будинок у розкішний сад, і Назар увесь час качав головою… Нікого і ніде… Знов повернулися до будинку, аж тут із-за рогу вийшов кудлатий заспаний дядько.

— На екскурсію? Зараз покличу.

Під час екскурсії Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла і уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її — письменник. У вітальні стояло старовинне піаніно, обідній стіл… Усе зберігалося тут з любов'ю, і то був якийсь інший світ… Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.

Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…

Потім поїхали до музею Котляревского, але то була зовсім інша історія. Комерція тхнула від самих воріт. Там товклися якісь наречені з гостями напідпитку… Виявилось, що задля залучення туристів, вигадали, що Котляревський опікувався молодятами.

Потім, взагалі — новина… Котляревский тут ніколи й не жив! Просто побудували сільську хатку «під Котляревського». Вийшли звідти пригноблені… Схотілося знову до Панаса Мирного, до його садочка, до справжньої хатки, де дух письменника досі ширяє над тим благословенним куточком…

Зненацька Назар запропонував: «Поїдемо до Опішні!».

— Але вже п'ята година вечора!

— Там заночуємо, а вранці подивимося музей гончарного мистецтва.

— Де заночуємо?

— У мене в колегії є знайомі…

Ольга заколивалася, та хлопець і не наполягав… Щойно всілися біля пам’ятника галушкам трохи оговтатися, як зателефонувала донька. Вона відійшла осторонь й впевнила її, що просто вийшла до магазину за хлібом, а взагалі — все гаразд. Навіщо так сказала? А як щось трапиться, не будуть і знати, де шукати суддю Дорош. Поки Назар з'ясовував у перехожого, як дістатися Опішні, вона вирішила зателефонувати подрузі Валі і розповісти коротенько про свої пригоди. В принципі, культурна програма, нічого такого, але краще, щоб хтось про це знав. Потім підійшла до свого супутника і весело вигукнула:

— Поїхали!

Дорогою до Опішні на звичайному сільському автобусі Ольга вслухувалась у цікавий полтавський говір і уявляла просте життя селян з їх проблемами. Дійсно, в автівці таким не проберешся. Їй-то що…А ось Назар — художник і він напевно мусить бачити людей, перейматися їхнім життям…

А в Опішні на їх чатував дощ… Трохи посиділи на автобусній станції, сподіваючись перечекати, та дощ все періщив і не думав спинятися на догоду мандрівникам.

— Приїхали у свинячий голос, — засміявся Назар і запропонував тим часом щось перекусити.

Купили у магазинчику свіжої пухнастої паляниці і з'їли її, запиваючи кефіром. Потім пішли до колегії.

— Скрізь — гарні люди й усі мої знайомі, — засміявся Назар, коли сторож з магазину побутової техніки дав їм целофанову обгортку, якою впаковують коробки з під холодильників. Накрившись тим целофаном, вони попрямували до колегії. Коли прийшли, вже лише мрячило. Тепер Ольга почувала себе чудово поруч з цим дивакуватим чоловіком і значно впевненіше. «З ним не пропадеш», — чомусь подумала.

А знайомої Назара в колегії не знайшли… Поїхала у відпустку…

— Де переночувати? — перепитала почтива тіточка у коридорі. — Ми якраз готуємося до з'їзду гончарів, тож вільних ліжок не маємо. А згодні зупинитися на квартирі?

— Так, звісно.

Боже, думала Ольга. Хто б побачив суддю Дорош у цьому селі, то подумав би, що вона з глузду з'їхала. Тітки Марії, до якої їх привели, радо погодилася прийняти мандрівників на ніч. В квартирі було чисто і охайно… Господиня запропонувала диван у кімнаті, та Назар угледів гамак в саду і сказав, що обожнює спати на свіжому повітрі. Довго в хаті не затримались, а пішли гуляти селом. Через мокрий яр вийшли до клуба, а там — концерт з нагоди Дня незалежності. І тут Ользі знову стало незатишно, бо Назар чомусь поводився так, начебто приїхав сюди сам: підходив до селян, заводив з ними розмови, питав про якісь дурниці на кшталт — як врожай, чи вродила картопля і таке інше. Потім, не звертаючи на неї жодної уваги, пішов до школярів, познайомився, представився журналістом і поцікавився, як їм живеться, що то за концерт… І навіть не дивився, чи сунеться за ним його супутниця. Ольга прокляла своє рішення їхати сюди… У такій дурній ситуації вона ще не була ніколи в житті… Що робити? Іди шукати тітку, забирати свої речі, та — гайда додому? На чому? Просто пастка якась! Як звідси вибратися? Вона ж не просто приблуда якась. Вона — поважна суддя Дорош! І як вона погодилася на цю авантюру? Чи в неї памороки забилися? Чи приворожив її цей невдаха?

Нарешті почало темніти… І вони пішли шукати свій тимчасовий притулок. Знову потрібно було перейти через мокрий яр… Ольга ковзалась на слизькій траві, а Назар подавав їй руку, проте було враження, що він її не бачить. Коли вилізли з яру на гору, він присів на звалене дерево, кивнув їй сісти поруч, витяг з наплічника планшет і заходився малювати ескізи облич. Ольга мовчки вдивлялася в останні промені сонця, яке вже геть зайшло за небокрай. Десь заспівав соловейко….У серпні?

— А ви десь працюєте? — запитала спересердя.

— Дрібним службовцем на пів-ставки…

— Дрібним службовцем? Як це? Хіба ви не художник?

— Приходжу на роботу, відсиджую свої чотири години й одразу про цю роботу забуваю.

— Хіба так можна?

— Можна.

— А як називається ваша посада?

— Адміністратор.

— Адміністратор? — у Ольги полізли очі на лоба.

— Так. Мій друг — директор цієї фірми, ось він мене й тримає на пів-ставки. А з іншого місця мене б давно викинули під зад коліном.

— То ви — ледар?

— Чому ледар? Маю широке коло інтересів, — говорив і одночасно малював голови якихось жіночок у хусточках. — Я пишу картини, багато читаю… Але цим на життя не заробиш. Хіба всі повинні робити кар'єру? Я не хочу ніякої кар'єри. Я хочу просто жити… Через те мені близький Панас Мирний. Справжні творчі люди зовсім не захищені… Але так було завжди на Землі. Ви ж чули, що Панас Мирний працював бухгалтером, щоб годувати родину. А ви уявляєте, як то цілий день бозна чим займатися, коли в голові складаються зовсім інші сюжети? І вдома не відпочинеш… А троє дітей! А родину годувати! А жінка завжди хвора й зі своїми проблемами! А лікувати її треба, а дітей виводити у світ, а дати їм пристойну освіту!..

— Та що ви на ту бідну дружину в’їлися? Завдяки їй і музей зберігся… Якби вона не була німкенею, то була би наразі його домівка щось на кшталт «музею Котляревського». Поназбирали б по селах якесь манаття, видали б за музей Мирного й наживалися б на тих, що беруть шлюб. Хоча то — просто музей народного побуту.

— Вам цього не зрозуміти. Даруйте, але Панасу Мирному від цього не легше… Його музей потрібний нащадкам, тобто мені особисто… А Мирний може, якщо б не тягався на ту кляту роботу, ще який шедевр нам залишив.

— Кому це «нам»?

— Ви маєте рацію… Мені…І ще купці людей. Тим, хто живе після нього, і їм легше від того, що була в Україні людина, яка вміла писати справжні романи.

— Не розумію вас…

— Як би пояснити… От ви довго йшли до того, щоб стати суддею?.

— Так…

– І мрієте, що вас помітять, і ви станете суддею Верховного суду?

— Чесно кажучи, так…

— А ось уявіть собі іншого письменника — Бориса Грінченко. Людина народилася десь на Донеччині, і батьки говорили суто російською. А сам став українським письменником! Потім ще жалівся… Напишеш ту українську книжку, казав, та ще й мусиш її випускати за свій кошт. І так майже усі творчі люди, які не мають відношення до комерції…. І я…

Назар показав їй профіль одного дядька, з яким він розмовляв у сільському клубі, і пояснив.

— Своїми картинами я грошей не зароблю, бо вони позбавлені нальоту комерції. Колись художники малювали на побутові теми, і зараз то — шедеври. Наприклад, візьмемо знайому вам зі школи картину «Бурлаки на Волзі». Якісь бурлаки на далекій Волзі в царські часи… І це — шедевр, бо художник малював те, що бачив! А я написав картину — «Прохач в олігарха». Стоїть похнюплений інтелігент і просить грошей у олігарха, який на своїх тіньових оборудках нагромадив величезні статки. Неважливо, на що просить той інтелігентик. Може, щоб зберегти музейні цінності, які плавають у підвалах від розірваної труби. А може книжечку хоче свою видати, щоб залишити нащадкам роман про наше з вами життя… Ви ж знаєте, що ці олігархи та мільйонери — страшні «меценати»! Та за чиї гроші меценати? За гроші народу, який вони обібрали до нитки! Ці «меценати» запрошують на свята західних підтоптаних зірок, платять їм скажене бабло, а на цьому піаряться й репрезентують себе меценатами. А українська культура — у моторошному стані. Ніхто в неї не вкладає… І от я змушений сидіти довбаним адміністратором, щоб мати можливість писати картини, які може оцінять тільки після моєї смерті кілька людей, як невелика купка може оцінити творчість Панаса Мирного. І я цілком це усвідомлюю… До речі, щоб намалювати інтелігентну особу я в нашому місті нікого не знайшов для моделі. Спочатку шукав на вулицях та швидко зрозумів, що то марна праця. Пішов в інститути… Там трохи краще, та мені було потрібне обличчя інтелігента з діда-прадіда, а не від сохи… Довелося до Львова їхати. Там таких — навалом.

Ольга німувала… А Назар глянув на неї і одвернувся. Їй стало соромно. «Напевно думає, що сипле перла перед свинями… Та що йому відповісти? Я геть нічого не тямлю у його житті. Кинув родину… Ні слова про дітей. Хто їх годує і виводить в люди?».

…Вранці вони пройшли повз колегію, де почали з'їжджатися учасники з'їзду гончарів. В музеї їм не сподобалося… Особливо витвори сучасного мистецтва просто неба, які ніц не зачіпали у душі. Наприкінці екскурсії їм вручили по глиняній свистку, і — гайда додому.

… З порогу Ольга кинулася до крісла й довго сиділа, приходячи до тями… Як чудово провела свята! І так зненацька…. І так незвично…

Після ванни перевдягнулася в домашнє й зателефонувала Катрі.

— А ти знаєш, що письменник Панас Мирний усе життя працював бухгалтером?

— Та ти що? Колега?

— Так, Катю…І він ненавидів свою професію, яка, проте, надавала йому можливість годувати родину… А свої романи писав по ночах… Часто хатня робітниця бачила, як усю ніч в його кабінеті горіла свічка… А ранком він ішов на осоружну роботу. Катю, а ти давно перечитувала цей роман? Кажуть, що Мирний витончено описав там психологію злочинця, і що Достоєвський зі своїм Розкольниковим просто відпочиває…

— Хто каже?

— В Інтернеті прочитала…

— Ти що? Провела собі Інтернет? І з яких це вальтів ти зацікавилася українською літературою?

— Та ні, — зніяковіла Ольга. — Це я в Рити була й там… Зайшла розмова з друзями її брата, художниками…

Поклавши слухавку вона полізла до книжкової шафи, довго там рилася, поки нарешті не витягла з дальнього кутка сіру книжку, на котрій великими літерами було написано:

 

ПАНАС МИРНИЙ

«ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ»

Частина третя. Зброя та закон 1

Зброя — це знаряддя вбивства. Перші види зброї — дрюки, списи, рогатини та гострі ціпки — людина виготовляла з дерева та кісток. Потім навчилися робити з каменю сокири, вістря копій, ножі, шкребки й багато чого іншого. Щоб одержати сокиру або спис кам'яний наконечник вставляли в заздалегідь приготовлене ратище і закріплювали його за допомогою шкіряних ремінців. В запалі суперечки або бійки такими дрюками, сокирами й ножами захищалися та нападали на ворога.

Вогнепальна зброя піддала жару людським відносинам… Приготувати порох дуже просто: треба змішати селітру із сіркою та товченим деревним вугіллям. Тиск газів, які виділяються при згорянні пороху у замкнутому просторі, росте доти, допоки не спричинить вибух. Вперше порох застосували у Китаї в VII столітті, коли візантійці користувалися сполукою на основі нафти й селітри. В XI столітті знаряддя для стрілянини порохом з'явилися і в арабів, а до Європи вогнепальна зброя потрапила саме з Аравійського півострова. Перші рушничні стволи, у яких був запальний отвір і свинцеві кулі, з'явилися в Іспанії й називалися вони «карабом». В XIV столітті чернець Бертольд Шварц (пам’ятаєте гуртожиток студентів-хіміків імені монаха Бертольда Шварца?)написав книгу «Про користь пороху».

Рання ручна вогнепальна зброя являла собою гранований залізний ствол довжиною близько 40 см, який висвердлювався всередині. Біля магазину робили отвір для запалу, з боку дула засипали порох, утрамбовували забивачем і вставляли снаряд (камінь, обгорнений ганчіркою). В запальний отвір встромляли тліючу паличку, а ствол прив'язували до ціпка. Таку зброю у бою звичайно не перезаряджали, бо на це знадобилося б багато часу. У середині XV століття з'явилася кругла свинцева куля, а наприкінці — ґнотовий замок, який вимагав постійного тління джгута, який перед пострілом затискали губками курка. Щоб вистрілити, потрібно було підняти кришечку полиці, і курок із ґнотом опускався до запалу за допомогою пружини. Така зброя називалася аркебузою й мала дальність прицільного вогню в 20–25 метрів. Наприкінці XVII століття поширився кремінний замок, а потім вигадали мушкети й нарешті, — знайомі нам гвинтівки, які дали змогу стріляти на великі відстані. Нарізна зброя в багато разів збільшила дальність польоту кулі й точність пострілу. Саме гвинтівка визначила появу в майбутньому снайперських підрозділів.

Після винаходу в XVIII столітті бездимного пороху й капсульного запальника, а в XIX — унітарного патрона й автоматичної подачі боєприпасів, люди отримали пістолети та револьвери. Пістолет зручний тим, що він невеликий за розміром. Його можна сховати до кишені, а у потрібний момент витягти… Пістолет набагато зручніший за ножа. Адже ножем можна вразити супротивника лише на близькій відстані, і щоб його жбурнути потрібен простір для розмаху. А пістолет — зручніше і не вигадаєш. Щоб виростити людину потрібно багато сил і енергії… Не тільки їй самій, а і її батькам, учителям та рожичам. А вмерти… Витяг з кишені пістоля, зняв його з запобіжника, звів курок… Потім постріл в потрібному напрямку і — нема людини… Немає чийогось сина, брата, батька, чоловіка… Або чиєїсь дочки, матері, сестри, дружини…Чи думає про це той, хто наразі цілиться? Ні… Не думає. Він думає про те, що його скривдили, що хтось його дратує, що дехто не чує його команд, слів, умовлянь. А якби не було цієї маленької штукенції? Що тоді? Кулаками б доводив свої погляди на життя? Морди одне одному набили б і розійшлися… А назавтра історія здалася б зовсім в іншому світлі. Не такою жахливою, не такою гострою…. Так, скривдили… Так, вилаяли… Знімай побої — іди до суду, чи якось по-іншому виладновуй справу… А може б назавтра зустрілися сперечальники і просто посміялися: «От дурні! І за що це ми билися?».

Важко давати поради, але вбивство — це крайній і найчастіше неприпустимий засіб вирішення проблеми. Адже із цього моменту людина стає вбивцею… Спочатку то — шок: «Я — убивця?». Прокидається зранку в сподіванні, що все то йому наснилося. А потім, коли виявляється, що від факту не забіжиш — спокійне розуміння: «Так… Я — вбивця». І світ від того не перекинувся догори ногами … Та як жити далі? І тут два шляхи: перший — «аби почати…», другий — щире каяття й довічні муки. Та в кожному випадку — клопоту повна голова… Суди, адвокати, ґрати, життя переходить в інший вимір… Всі інші проблеми — не такі вже й важливі… На думці одне: як вивернутися із цієї жахливої ситуації?

…І от суддя питає у батька, якого вбили нізащо на зупинці трамваю: «Яку міру покарання ви вважаєте справедливою?». А батько розводить руки: «Скільки б ви йому не дали, він рано чи пізно вийде з в'язниці й буде жити далі. А мого сина вже не повернеш…». Ось вам ціна того, що ходять українськими вулицями гарячі голови, які просто зняли перетинку з газового пістолета…

Дотепер не вирішено, чи можна дозволити населенню носити вогнепальну зброю? Різні країни по-різному ставляться до цього питання, та обговорюючи відповідний закон в Україні варто замислитися: навіщо властиво людині зброя? Адже її купують не для того щоб у шафі зберігати… Пересічні громадяни можуть і посперечатися на цю тему, а ось слідчі, міліціонери, судді, які надивились всього за свого життя, — майже одностайні у своїй думці: ніякого вільного продажу зброї.

В Україні проект Закону про зброю валяється десь в курних верховнорадівських шафах. Депутатам-мільйонерам ніколи займатися законотворчістю: вони граються в вибори, вираховують як дорожче запродатися, як вгадати, яка партія переможе, щоб вчасно перекинутися… Одне добре: допоки населенню заборонено вільно купувати зброю.

Втім, якщо проставити собі за мету, то і зараз можна придбати собі пістолета на чорному ринку. Але то вже усвідомлений крок людини, яка умисно йде на правопорушення. Покупцеві потрібно вжити певних заходів: довідатися, де продається пістолет і на яких умовах, вступити із продавцем в контакт, провести нелегальні переговори й таке інше. Потім цю зброю потрібно ховати від дітей і близьких, щоб ніхто про неї не довідався. Тобто, нелегальна купівля зброї — свідоме правопорушення, й на такий крок треба зважитися. Через це хоча б пересічні українці не гуляють вулицями з маленьким та дуже небезпечним апаратиком у кишені.

2

За півгодини почнеться чергове судове засідання у справі Забарова… Адвокати з обох сторін ведуть жваву розмову на очах учасників процесу, бо в суді відсутня спеціальна кімната, де вони б мали можливість приготуватися до слухань або навіть погомоніти без зайвих очей. Тож адвокати весело обговорюють свої поточні ділові та сімейні справи у той час, як сестра потерпілого та матір підсудного напружено сидять на протилежних лавах вузького коридору, намагаючись не зустрічатися очами… Їм боляче дивитися на задоволених життям своїх захисників, які наразі весело обговорюють весілля сина Куреника. Сестра потерпілого та матір підсудного розуміють, що навіть за великі суми, які вони платять своїм оборонникам, для них вони — просто чергові клієнти. Ось Щеглова радісно виймає з сумочки фотографії свого онука і показує їх колезі… А чому не втішатися? В них, на щастя, все добре. Їхні діти живі й здорові, одружуються, десь вчаться… Затим Щеглова розповідає колезі, як її син вступав до юридичного, бо таки вирішив піти стопами батьків (чоловік Щеглової — теж юрист, та ще й районний прокурор). А брат Ніни Короєдової вже ніколи ніде не буде вчитися… Проте Щеглова й Ніні демонструє світлини онука. Дівчина журливо посміхається, а в голові інше: коли вона вже отримає моральну компенсацію, щоб сплатити послуги адвоката Щеглової?

Нарешті, Ніна не витримує… Вона встає з лави й виходить до коридору… Там вона дивиться у вікно аж поки її не кличуть. Засідання починається…

— У судове засідання викликаний експерт по балістиці Минтус. Назвіть, будь ласка, свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?

— Минтус Олександр Дмитрович, народився 5 серпня 1965 року, проживаю на вулиці Вишневій 25, працюю експертом-криміналістом у райвідділку міліції.

— Стаж експертної роботи?

— П'ятнадцять років.

— Олександр Дмитрович, суд вам роз'яснює, що ви викликані у судове засідання для допиту, як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Захист, прошу задавати питання…Адвокат Куреник…

— Чи підтверджуєте ви результати експертизи зброї?

— Так, підтверджую. Пістолет Забарова був визнаним вогнепальною зброєю…

— Якого калібру і які патрони застосовуються в конструкції даного пістолета?

— 9 міліметрів по гільзі газовими, шумовими, дробовими патронами… А також патронами, зарядженими еластичною гумовою кулею, так званими травматичними й патронами кулястої форми зі свинцевого сплаву відповідно до каналу ствола…

— Яка безпечна відстань припустима при пальбі з даного пістолета залежно від типу патронів?

— Якщо стріляти…

— Почекайте, секретар не встигає…

— Мовчу…

— … Відповідайте.

— З газового й шумовими — 2–3 метра, з еластичною гумовою кулею — від п'яти метрів, дріб або свинцева куля — 1 метр від дулового зрізу.

— А максимальна відстань?

— Питання не розглядалося…… Пояснюю… Треба взяти соснову дошку із щільністю 0,45 кг на сантиметр кубічний, що прирівнюється до щільності м'язів і костей людського тіла. Якщо куля пробиває дошку товщиною 20–25 см, то дулова енергія цих снарядів — достатня для поразки живої сили… Якщо пробиває дошку з відстані одного метра, то ми визнаємо зброю вогнепальною, а патрон — боєприпасом. Тобто, про максимальну відстань питання не ставилася.

— Чи вносилися зміни в конструкцію даного пістолета?

— Вносилися.… Була відсутня перетинка у стволі, що призначена для створення надлишкового тиску в каналі ствола при стрілянині газовими холостими патронами… Це необхідно для роботи автоматики пістолета. Тобто, частина порохових газів, які не встигають вийти зі ствола, тиснуть на гільзу.

— Питання суду: чи дозволяє відсутність перетинки робити постріли газовими й холостими патронами?

— Дозволяє… За умови одиночного заряджання.

— Адвокат Куреник, далі.

— Скажіть, будь ласка, ця перетинка, вона є невід'ємною частиною даного пістолета чи її можна викрутити, легко зняти?

— Як правило, це — незнімна частина конструкції, передбачена заводом-виготовлювачем. Вона буває у вигляді металевих круглих штирів, розташованих впоперек перетину каналу ствола, які монтуються на стадії виготовлення рамки зі стволом. Через те, що ствол — сталевий, перетинка встановлюється в рамку до монтажу. Якщо в конструкцію пістолета вносилися зміни, які не впливають на його якісні характеристики, то такі зміни не є змінами, які дозволяють визнати зброю вогнепальною… Ведеться про видалення перетинок механічним шляхом, замість яких з боку дулового зрізу вкручуються металеві втулки з меншим прохідним отвором, що дозволяє створити надлишковий тиск. Це — заміна однієї перетинки іншою, але за умови, якщо ця нова перетинка є незнімною, тобто її треба, наприклад, запресувати гарячим методом.

— Скажіть, будь ласка, чи можна візуально визначити, до якого виду відноситься та чи інша куля? Тобто її вміст?

— Без розбирання — аж ніяк, бо на нашому ринку багато несертифікованої продукції. За маркуванням деякі патрони значаться холостими, шумовими, але споряджаються свинцевою кулею під пластмасовою заглушкою. Втім такий патрон важчий. І досвідчений стрілець може визначити, що це не холостий, а заряджений патрон.

— Чи вивчали ви паспорт даної зброї при його дослідженні?

— Ні, бо він і не потрібний. На об'єктивність висновків його наявність або відсутність не впливає.

— Питань нема.

— У прокурора є питання?

— Нема.

— Адвокат потерпілої?

— Скажіть, чи дозволяє наявність втулки з розсікачем робити постріл травматичними кулями?

— Ні, це може призвести до руйнування конструкції пістолета.

— Більше нема питань.

— У суду є питання. По слідах на одязі ви визначили, що постріл здійснено на відстані приблизно 40–80 см і більше. А точніше?

— До одного-двох метрів… Пояснюю. У балістиці є три поняття. Постріл впритул, коли дуловий зріз зброї торкається перешкоди, і тоді на перешкоді залишається штанцмарка, яка дозволяє робити висновок про калібр зброї. Дуже близький постріл — 5-10 см — у короткоствольній зброї, коли на перешкоді є додаткові сліди дуже близького пострілу: сліди термічного впливу, тобто опік, оплавлення країв ушкоджень, явно виражені сліди порохової кіптяви й наявність згорілих, частково згорілих і незгорілих порошинок, і більше виражені сліди металізації, тобто коли снаряд проходить стволом, він захоплює з собою часточки металу. Близький постріл — це приблизно 30–40 см. Близький постріл характеризується відсутністю слідів термічного й аеродинамічного впливу. Порошинки ще присутні, але розкид їх більший. Також можуть бути сліди пружини, змащення… А більше — це постріл з далекої відстані.

— Так що все-таки означає 40–80 см і більше?

— Це означає, що при дослідженні під мікроскопом на одязі було дуже мало незгорілих і частково згорілих порошинок. Але ці порошинки могли бути загублені при транспортуванні.… Експериментальна стрільба показала відстань 0,5 метра, але через те, що ми не в змозі точно повторити постріл, то дається такий розкид і зроблений імовірніший висновок.

— Більше питань немає.

— Дякуємо за участь.

3 …Ольга сиділа в кріслі у стоматолога й дивилася у вікно…. Поки доктор Топов готував інструменти, вона поринула у свої думки. Вже вересень, кортить у відпустку, але раніше листопада ніяк не вийде. Та може це на краще. Профспілки запропонували путівку до військового санаторію у Партеніті. Що ж, листопад — теж добре… Холодне море, жовтогарячий ліс, пріле листя і найголовніше — мало людей…. Відпочине від натовпу, поблукає спустілими парками, надивиться на прибережні хвилі…. Поміркує про своє життя, зрештою. А поміркувати є про що … Ігор останнього часу геть віддалився… Давно вже не телефонував, не приїздив… Час подбати про своє майбутнє… Та як? Попереду — старість… Невже вона залишиться одна? З віддаленням Ігоря в її житті створилася порожнеча, якої вона так лякалася… Останнього разу він телефонував місяць тому, сказав, що дуже заклопотаний і не має часу довго розмовляти. Проте до неї дійшли чутки про секретарку, з якою він начебто злигався. Та що поробиш? … Конкурувати з секретаркою їй несила. Рано чи пізно це мусило статися… У своїх думках навіть не одразу почула телефонний дзвінок… Доктор Топов все ще колупався у шафі, і Ольга піднялася з стоматологічного крісла і спітнілими руками витягла телефон із сумки. А Ігор без підготовки приголомшив новиною: застрелився прокурор Іллічівського району. Як застрелився? Начебто гвинтівка впала додолу і вистрілила в саме серце. Вона гірко посміхнулася… Ось вона тут ретельно длубається у справі Забарова, а хто буде длубатися у справі з вбивством прокурора? Начебто застрелився… А може застрелили?

Доктор Топов нарешті наблизився до своєї клієнтки, всадовив її у крісло і у черговий раз обдивився її рота. Потім задоволена вмикнув бормашину і почав свердлити спіднього зуба.

— Що ви робите? — видихнула Ольга, відсторонюючи руку стоматолога від себе. — За спідній ми не домовлялися!

— Треба обов'язково його переробити, бо верхній зуб битиме об спідній, — ніби нічого й не сталося процідив Топов…

— А скільки це коштує?

— Пломба -120 гривень, зняття старої пломби — 50 гривень….

— Але чому ви мене не попередили? — обурилася Ольга. — Адже у вас тут кожен рух не менш сотні коштує!

Доктор Топов дивився на неї своїми скляними очима… Анітрохи не збентежившись, він таки швидко досвердлив спіднього зуба, запломбував його і прожогом зняв відбитки… За все це довелося сплатити 360 гривень… І тут Ользі спало на думку, що це — половина пенсії її покійної матері. Подумки вона заприсяглася більше ніколи не переступати поріг цього кабінету й мала лише одне бажання — чимскоріш звідси тікати. Краще було б не комизитися, а просити у зятя телефон іншого лікаря.

— Зробіть мені тимчасову пластмасову коронку, — намагалася схитрувати. — Згодом зробимо постійну. Подивимося як поведеться зуб… А раптом він запалиться? Так навіщо мені витрачатися на постійну коронку?

Та стоматолога Топов не одурити. Він ці фокуси знає…. Піде клієнтка з тридцятигривневою коронкою — й лови вітра в поле. А металева коштує 300 гривень. Є різниця? Отож бо…

— Ні… Не поставлю я вам пластмасову коронку, — відповів Топов жорстко, начебто це було питання життя і смерті.

І почав пояснювати, що пластмасова довго не витримає, що це — порожня витрата грошей, і що треба одразу ставити надійну коронку, а найкраще — металокерамічну за 1000 гривень. Ольга прокляла ту хвилину, коли їй порадили цього «дохтуря».

— Добре, — нарешті погодилася, зціпивши зуби.

Коли вийшла з кабінету, то мала таке почуття, наче у лайно влізла… Що робити? Може, поскаржитися керівництву цієї клініки? Вона трохи поблукала коридорами, почитала розклеєні на стінах оголошення, поприслухалася до розмов пацієнтів, намагаючись або вловити прізвище гарного лікаря або знайти кабінет директора клініки… Раптом вона побачила Топова, який вийшов зі свого кабінету і попрямував коридором, а потім в'юнко звернув праворуч. Ольга інтуїтивно пішла за ним і встигла помітити, як стоматолог сходами піднімався на другий поверх… На другому поверсі Топов звернув наприкінці коридору ліворуч… Знову посунула слідом, та той коридор виявився порожнім…. Аж ось вона зупинилася перед табличкою «Актовий зал». Заглянувши в напіввідчинені двері, побачила яскраво освітлену сцену. Там йшли збори… Сама не розуміючи навіщо їй все це потрібно, Оля потихесеньку зайшла до зали й сіла скраєчку. Коли очі звикли до темряви, побачила, що, дякувати Богові, половина людей у залі була не в білих халатах і на неї ніхто не звернув увагу. На сцені виголошував промову, як можна було здогадатися з його риторики, сам директор клініки, якого вона так шукала. То був миршавий, середніх літ чолов’яга у бездоганному темно-синьому костюмі з червоною краваткою. Говорив керівник про підсумки роботи, про плинність кадрів і таке інше, про що завжди говорять на зборах… Ольга вже хотіла собі йти, коли доповідач почав шпетити своїх підлеглих на всю губу. Аж ніяк не соромлячись і не обираючи слів, він звернувся до стоматологів-терапевтів і сказав їм, що ортопеди теж хочуть їсти… І якщо вони, терапевти, лікуватимуть своїх пацієнтів і зберігатимуть їм всі зуби, то ортопеди покладуть свої зуби на полицю. Тут він розреготався від власної дотепності. В залі теж почулися смішки…

— Заробив сам — дай заробити іншому, — металевим густим голосом, який не личив його кволій статурі, говорив директор. — З теперішнього часу ми будемо рахувати, скільки вінирів буде вставлено за місяць кожним з вас… З початку наступного місяця то буде показником вашої роботи. Так само, як і кількість видертих зубів і вставлених імплантатів. На підставі цього нараховуватиметься зарплата. Побачили відсутність зуба або направили клієнта на видирання — наполягайте на імплантації. Зрозуміло? Питання є?

З залу пролунало якесь питання, проте Ольга його не дочула… А директорові очевидячки воно сподобалось. Він з розумінням захитав голівкою і весело пирснув…

— Канали? Комусь не подобається, що канал не по всій довжині пломбуємо? Я тисячу разів казав… Ви — просто новенький… Зрозуміло, що в нас бракує необхідного обладнання… Час на кожного пацієнта — обмежений. Кому не подобається — надсилайте клієнтів до доктора Івушкіна… Він їм за 1000 гривень на спеціальному обладнанні обробить канал і по товщині й по ширині.

Ольга запанікувала…. Вона втямила, що опинилася на заборонених зборах якихось шахраїв… Ватяними ногами, допоки не вмикнули світло, вона немов ящірка вислизнула до коридору, благаючи Бога, щоб нікого не зустріти, а тим більше — доктора Топова.

Додому вона дісталася швидко і з міського телебачення довідалася, що стосовно смерті прокурора порушено кримінальну справу за статтею «Необережне поводження зі зброєю». Кореспонденти пожалілась, що мають купу питань, на які влада відповіді не надає.

Несподівано хтось постукав у двері. Рита? Але то був Назар власною персоною. Зайшов просто так… Разом подивилися новини про смерть прокурора і хлопець запитав, чи має вона чимось з ним поділитися, про що телевізійники не знають. Ольга сказала, що сама ще нічого не знає. Тоді Назар розреготався.

— Як іноді доля кумедно поводиться! Зранку поважна людина йде на роботу… Як звичайно, вона має купу таємниць, про які городяни не здогадуються. А опівдні ця поважна людина — мертва! І тут збігаються телевізійники, громада і всі питають одне одного: «А чому це, коли саме гаряча робота, районний прокурор о десятій ранку опинився в приватному ресторані та ще й з рушницею в руках? Ах! Виявляється, йому просто подарували рушницю і він пішов її вистріляти. А що то за подарунок такий — рушниця? Щось я не чув, щоб зброю можна було подарувати у якості сюрпризу. Далі… Подейкують, що статки у прокурора оцінюються майже в мільярд доларів, діти вчаться за кордоном, а жінка не вилазить з Європи. Все вилізло назовні… Все, що приховував, про що здогадувалися, та всі помовчували.

Ольга не відповідала… Вона згадала одного суддю апеляційного суду, в якого донька вчиться в Лондоні, а жінка в проміжках між бібліотекарською діяльністю теж не вилазить з Європи. Та всього цього вона художникові не розповість, звичайно…

…А вночі їй снився жахливий сон… Вона сидить на таємних зборах, де обговорюється страшний злочин. Вона побоюється, що зараз ввімкнуть світло і всі побачать, що вона — не з їх кодла…. Вона розуміє, що стала випадковим свідком чогось страхітного, і як законослухняна громадянка, вона мусить донести… І от яскраве світло нагло розлилося по залу!.. І вона побачила багато людей у білих халатах, які чомусь дуже нервували. Аж ось вони загомоніли, все більше збуджуючись. І тут ввели попід руки доктора Топова. Той йшов наче сліпий, тицяючись об крісла. Нарешті він зупинився й скрикнув: «Підніміть мені повіки!» Миршавий директор особисто підняв його повіки, і тоді Топов подивився просто на Ольгу своїми скляними очами й хрипко вигукнув: «Ось вона!». И тут в руках у білих примар десь взялися звичайні слюсарські обценьки…. Зграя в білих халатах поволі оточила її, клацаючи тими обценьками…

… Ольга прокинулася зіпрілою і з серцем, яке шалено калатало… При цьому вона цокотіла зубами, одночасно радіючи, що є чим цокотіти…

4

Сашко Минтус спізнювався на роботу…. Маршрутка, у яку він ледве вліз, рухалася повільно, бо попереду їх котив якийсь Бандерлог, злий на увесь світ за те, що його завжди випереджали колеги по маршруту… Про це водій щиросердно оповістив пасажирів, які нарікали, що вони сунуться як черепахи. Згодом всі схопилася за телефони… Лише Сашко сидів мовчки, бо попереджати когось про запізнення не було жодного сенсу…..

Нарешті він дістався робочого місця, перебрався в однострій з написом на спині «ЕКСПЕРТ» і сів за стіл. Кабінет його був невеликим й по-чоловічому недоглянутим. Ні квіточок тобі, ні серветок… Нічого такого, що б надавало затишку… Чоловік прибрав з очей склянку з недопитим вчора чаєм, зітхнув і почав набирати на старенькому комп’ютері результати вчорашньої експертизи… Його заповзяту працю перепинила мелодія. Втім стара Nokia була суцільним мотлохом й посеред розмови, як зазвичай, розрядилася. Кинувши телефон на стіл, експерт витяг зі столу чистий аркуш паперу й вивів на ньому дрібним, кордубатим, суто чоловічим почерком:

Начальникові РВВС

експерта-криміналіста Минтуса

Олександра Дмитровича

 

Заява

Прошу звільнити мене за власним бажанням

Дата Підпис

Раптом двері відчинилися і до кабінету зайшов опер Ткаченко — невисокий хлопець міцної статури. Побачивши аркуш з заявою, він сумно зітхнув:

— Не передумав?

— Ні… На 2000 гривень вже жити не можу, а там — 4500 чистими. Різницю відчуваєш?

— Відчуваю.

– І так затримався… Був найстаршим тут… Відтепер ти будеш.

І Сашко заходився виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.

— Ні… Цю вам залишу, — витер рукавом пил з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. — Це — атлас зброї, спонсор купував….

— Який спонсор?

— Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете, а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку — 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось крутитись… Держава ж нас майже не фінансує! А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик коньяку… Той і пішов втішений… І ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це — моя. За свої купив. Забираю…

Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував себе останнього часу, наче динозавр… Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів… Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся оператор….

Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й у щілинку побачив слідчого Замотайла, який давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він спитав:

— Що це таке? Хто це такі?

— По справі Забарова начебто.

— А що такого в тій справі? — здивувався Сашко. — Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.

— Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.

— Слушно зробила…

У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:

— Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин? Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?

— По-перше, — гудів роздратований Замотайло, — якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і міліції не буде чим займатися.

— Подейкують, що Забаров — психопат, що він розмахував пістолетом з будь-якого приводу, — пронизливим голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.

— Це — справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу…

— Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це — закрита організація й ми з ними ще розберемося.

— Бо коментарів немає.

— Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?

Тут Сашко не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.

— Я скажу громадськості! — крикнув він і повернув камеру просто на себе. — Слухай, громадськість, що я тобі скажу… Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі, громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста… А вони, — і Сашко повернув камеру на дівицю, — полюбляють писати про корупцію в судах та слідчих-гестапівців… А коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість, там нема, хоча судові засідання відкриті — будь ласка, приходь, дивися й роби висновки… Я б навіть таке ввів: усіх підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!

— А ви хто? — спитала ошелешена журналістка. — Відрекомендуйтеся нашим глядачам.

— Хоч би хто, — плюнув Сашко й вийшов з кабінету.

За годину до нього зайшов слідчий Замотайло.

— Ну ти й даєш… А я до чого дійшов… — пожалівся він Сашкові. — Захищав Забарова як тільки міг. Бо розлютився… Ця дуринда намагалася перекрутити факти і показати Забарова якимось маніяком. Ну який з нього маніяк? Дурень він, а не маніяк!

— А навіщо ти взагалі з ними говорив?

— Так з дозволу начальника! У нього з директором студії свої відносини… І на якого біса їм здався той Забаров?

5

Лисенко вийшов з дому, та куди іти ще не придумав… Вдома панувала гнітюча атмосфера. Жінка хоч прямо не обвинувачувала його в тому, що сталося, проте увесь час мовчала, і то мовчання було важким….

Мишко Лисенко був кволим і миршавим чоловічком. Про таких так і кажуть: чоловічок. Десять років тому він розлучився із своєю першою дружиною, худенькою і непримітною жінкою. Розлучилися вони тихо й мирно, бо спільних дітей не мали. Тоді Лисенко ще працював на заводі слюсарем, а після розлучення пішов столяром на приватну фірму. Довгенько він не одружувався, і вважав, що з жінками на основі шлюбу назавжди покінчено… Але якось у п’ятницю навідався до горілчаного магазину, який розташовувався навпроти фірми, де він працював. Мишко неквапно базікав із продавчинею про те та про се, як раптом до них підійшла стрижена рудоволоса жінка, вища його на цілу голову. Вразили її губи — великі та м’які, і вже трохи обвислі. Він уявив, що колись ці губи, напевно, були червоними й пружними, але зараз звисали, як нагадування про колишню соковитість. Жінка щось запитала в продавщиці, а потім, щось сказала і йому з посмішкою… Лисенко відповів. Поговорили про щось стороннє і незначуще, і не очікуючи сам від себе такого шляхетного жесту, Лисенко купив пляшку шампанського й запропонував тут таки й розпити. Рудоволоса на диво не відмовилася. Потім Лисенко провів нову знайому до трамваю, і вони зладилися на наступну п'ятницю на цьому ж місці. Та в умовний час Лисенко нікуди не пішов… Втім доля вже міцно у нього вчепилася… За місяць вони з рудявою випадково (а може й не випадково — біс його знає!) зустрілися в дверях того самого горілчаного магазину, і Тамара (так звали ту жіночку) запитала, чому він тоді не прийшов, бо вона таки чекала. Лисенко почав щось бурмотати, та рудоволоса наказала обов’язково бути тут найближчої п'ятниці…

І Лисенко поплентався до того фатального магазину… А за два тижні він вже переїхав до Тамари, яка проживала самотньо в трикімнатній квартирі, бо її син Микола мешкав у своєї чергової пасії. Микола спочатку Лисенка не сприйняв, вважаючи, що цей миршавий чоловічок — чергова материна примха, яка незабаром мине. Вітався з ним через губу й кривився, коли поряд зі своїми черевиками 45-го розміру бачив у передній Мишкові майже дитячі тухольки. Та Лисенко залишився…. За рік Микола упокорився, і навіть став називати свого чи то вітчима, чи материного як тепер кажуть цивільного чоловіка, Мішанею і навіть взяв його під своє заступництво. Після того, як вони з Тамарою офіційно зареєстрували свої відносини, на сімейних святах Мишка садовили на чолі стола. Микола поблажливо ляскав вітчима по плечу, а на роботі Мішаня розповідав товаришам про свого пасинка з гордістю і підлесливо. Згодом Тамара підняла його авторитет в сім’ї на таку висоту, що в Лисенка закружлялося в голові. Він уже й сам повірив у те, що він — винятковий мужчина. На фірмі, де він працював, щоправда, його знали ще до цього шлюбу, тому трохи посміювалися. Зате в тих місцях, де його не знали колишнім, він поводився начебто кум королю, сват — міністру. Він навіть голос змінив і став брати на тон нижче, напружуючи горло. Це він у Кучми колись примітив. Той теж був незавидним чоловічком, проте аби здаватися поважним — піднімав підборіддя і напружував горло. А тут ще й дружина понесла все його взуття до шевця, і той зробив Мішані спеціальні стовщені підметки. І той, як Саркозі, здавався вищим поряд зі своєю супутницею, хоча й з підметками на півголови не дотягав до Тамари.

Він дуже пишався своєю новою родиною… Та одного разу засоромився дружини… Їхали якось на роботу вранці в маршрутці, бо вставали разом біля того самого рокового магазину, де торгували горілчаними напоями. Маршрутка уявляла собою звичайний автобус на двоє дверей. У їхньому місті то була звичайна річ: ошукати городян, де тільки можливо. Тамара сиділа біля вікна, а він — поруч. Тут набилася купа народу, і хтось торкнув Мишка за плече, щоб він передав гроші водієві. Той передав… Чому б не передати? Що тут такого? Звичайна річ… Потім його знову штовхнули і він знову передав. Тамара тим часом розмовляла по телефону з подружкою. Нарешті дружина вкинула телефон у сумку й коли черговий раз Мішаню перепросили передати гроші, обурено вигукнула: «Не передавай! Нехай стоячі передають!» і виразно подивилася угору на хлопця в окулярах. Коли та сама рука простягла хлопцю дві гривні, той засміявся: «Що за нісенітниці? Нехай сидячі передають! Я ледве стою». Навколо всі засміялися, а Мішані вперше в житті стало соромно за Тамару… Він згадав свою першу дружину… Худенька й завжди непримітна, вона намагалася бути у чоловіка в тіні. Навіть у такого миршавого, як Мішаня… Вона б ніколи не насмілилась бовкнути таке безглуздя. Вона б, навпаки, сама побігла до водія з грошима … Коли подружжя вийшло з автобусу під умовною назвою «маршрутка», Мішаня вперше за їхнє подружнє життя насупився. Він хотів сказати дружині, що не треба соромити його перед людьми та передумав.

… А в майстерні він знову поводився так, як і завжди останнім часом: занижував як Кучма голос, піднімав, підборіддя… І нічого, що колеги по майстерні відкрито підсміювалися над ним. Лисенку було байдуже: тепер за його плечима є родина, є син… І є ще місця, де його не знали до одруження.

6

І коли вже та Катря знайде роботу? До супермаркету так і не пішла… Посиділа там три дні і зрозуміла, що то вже зовсім тупа робота, де не потрібен фах бухгалтера. Проте обов'язків — море! Цілий день крутись як муха в окропі. Асортимент — великий, позицій багато, двох працівників саджати треба, а не одного. Подивилась вона на все це і позаздрила працівникам у торговельному залі. Ходять собі… Прийняв товар — віддав накладну, розклав товар, до того ж працюють через день. Та й зарплатня в торгівлі — майже вся чорна. Вчора ж вона їздила на чергову співбесіду, на яку покладала великі надії. Солідна фірма, самі їй зателефонували і запропонували престижну посаду.

— Чоловікові нічого не сказала, — сумно розповідала сестра по телефону. — Він і так іронічно дивиться на всі мої силкування. Каже: речовий ринок за тобою плаче… Словом, вдяглася відповідно… Дістала з шафи темну спідницю із білою блузою, туфлі на високих підборах… А фірма, виявляється — аж за містом! Сіла я в автобус цього Діропласту, а там такий контингент, що закортіло одразу й вилізти… Такі всі в платтячках, спідничках, акуратненькі, і в кожного на чолі виведено: «Я работаю в О-ФИ-СЕ». Виходжу з автобусу — мама рідна…. Пустирище! А на пустирищі — чотириповерховий будинок зі скла й бетону… А я, ти ж знаєш, люблю в обідню перерву прогулятися парком або пройтися вулицями, щоб відпочити від колег. А тут… Куди йти? Нема куди! Пустеля Сахара! Завела мене менеджер з персоналу у порожню кімнату, а там з меблів лише гладісінький довгий стіл і стільці, напевно прибиті до підлоги. Чисто кімната для допитів… Розповіла я про себе, а сама вдивляюся в дівчатко… Простеньке таке … Личко нечисте, негарненька, проте без косметики… Тужиться… Вічка вже наполовину скляні. Зітхнуло воно і почало брехати про свою фірму: колектив злагоджений, на зарплатню жалітися не будете (а яка — не каже), в обід їжте скільки заманеться… Коротше, «все включено». «Та я, — кажу, — багато не їм»… А вона знов за своє: «Соцпакет, дружній колектив…». І знову пропонує анкету в п’ять аркушів… Пишу в анкету всякі дурниці: цілеспрямована, комунікабельна, охайна, уважна… Потім почалося… Прийшла начебто фінансовий директор. «Чим займалися раніше?» — «Та всім займалася! На всіх ділянках була!» — Працювали на виробництві?» — «Ні, але принцип роботи…». Намагаюся пояснити їм, як хворим, що бухгалтер — це просто план рахунків, однаковий для всіх. «Ви знаєте таку й таку програму?» — «Ні, але всі програми знати не можна, я вивчу…». Посміхнулися одна до одної…І посмішки такі… силувані… Несимпатичні такі. «Ми вам завтра зателефонуємо». Перезирнулися між собою й пішли собі…. А я залишилася одна… І «до побачення» не сказали… Зирнула я на сірий блискучий стіл, і мало не плюнула на нього. Пішла до ліфта, аж бачу — кімната з табличкою «Бухгалтерія». Прозорі двері, величезна кімната й чоловік п'ятнадцять сидять спиною до дверей. Голо… Ані квіточки, ані чайної чашки, ані кавової. Ні-чо-гі-сінь-ко. Сидять бухгалтерки як клони, схожі одна на одну… І так мені занудило, що ледве не виблювала. Так я у ліфт — та тікати. Пішли ви, думаю, під три чорти з вашими обіднями.

Що було потім Ольга вже не чула, бо телефон вимкнувся… Вона трохи спізнилася на роботу, підсудних вже привезли…. Секретар доповіла, що всі учасники засідання зібралися. Схопила важкі томи і — гайда до залу засідань.

— … Допитуємо експерта зі зброї. Назвіть, будь ласка, свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?

— Сердюк Кирило Ігнатійович, народився 5 серпня 1970 року, проживаю на вулиці Будівельників, будинок 30, квартира 5, працюю експертом-криміналістом у райвідділі міліції.

— Стаж експертної роботи?

— П'ятнадцять років.

— Кирило Ігнатійович, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання для допиту як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Захист, прошу, це за вашим клопотанням викликано експерта… Адвокат Куреник…

— Скажіть, будь ласка, чому ви лише припускаєте, що металевий предмет, вилучений з тіла потерпілого Прокопчика й дві стріляні гільзи є частинами того ж таки саморобного патрона? Тобто, ви сумнівалися?

— Я не пам'ятаю точно розмірів, але при пострілі, коли снаряд влучає в перешкоду він може деформуватися, дефрагментуватися. Тож стверджувати, що то було одним цілим — неможливо. Тому я й сказав, що то могло бути частинами одного патрону. Тому що дев’ятиміліметровий патрон можна зарядити як одним снарядом, так і дрібнішими картечними кульовими снарядами. У перешкоді вони можуть деформуватися, і сказати точно, одне то було ціле чи ні, важко. Тож я припускаю, що то був один патрон.

— Чи можна, маючи на долоні нестріляні патрони, візуально або за вагою визначити чим вони наповнені: гумою або дробом?

— Це складно… На базі однієї гільзи патрон може бути споряджений різними снарядами.

— У суду питання: за яким принципом ця зброя віднесена до вогнепальної?

— По-перше, у каналі ствола відсутня перешкода для кулі. По-друге, експериментально встановлена вражаюча дія пострілу. Снаряд летів зі швидкістю більш ніж 200 м/сек, тобто пробив наскрізь соснову дошку товщиною 20 мм із відстані 1–2 метра.

— Конструкція пістолета припускала наявність перешкод у каналі?

— Обов'язково. На пістолеті є мітка і дата. Це означає, що пістолет пройшов випробування, як газово-шумовий. Конструкція пістолета припускає наявність незнімної перешкоди в каналі, так званої перетинки. Як правило, це — шпилька довжиною зі ствол, що кріпиться в районі магазину. І така перетинка є перешкодою для снаряда.

— Що значить «незнімна перетинка»?

— Це значить, що її не можна видалити без механічного втручання. Її можна випалити, видавити, висвердлити або віддати «фахівцеві», який це зробить більш якісно на спеціальному устаткуванні.

— Чи встановили ви спосіб видалення перетинки на даній зброї?

— Швидше за все, вона було видавлена на пресі.

— А чи можна після цього користуватися таким пістолетом, як газовим?

— У принципі можна, але струмінь газу буде розсіюватися не так ефективно.

— Захист, продовжуйте…

— А чи можна видалити перетинку в домашніх умовах?

— У принципі можна.… Та у цьому випадку відсутні сліди грубої механічної обробки.

— Більше питань немає.

— Підсудний, є питання?

– Є. Чи можливо, щоб на заводі не поставити перетинку?

— Ні, звичайно…Якщо пістолет продавався, як газово-шумовий, то це значить, що він пройшов всі випробування й визнаний газово-шумовим, а не вогнепальним. Газова зброя виключає використання її як вогнепальної.

— Чи завжди маркування патрона відповідає його вмісту?

— Таке може бути лише в несертифікованих патронах. Мені траплялося досліджувати сліпі патрони із заглушкою, в яких були гумові кулі.

— А чи можна таку заглушку виготовити в домашніх умовах?

— У принципі можна…

— В суду є питання: яка мінімальна безпечна відстань при пострілі патроном з еластичною гумовою кулею?

— Не можу сказати точно, але гумова куля призначена для травматичного впливу, а не летального.

– Є ще питання? Питань немає…Дякую.

… Ольга Володимирівна оголосила перерву в засіданні, випила похапцем чаю і поїхала до доктора Топова. Хоча язик не повертався називати цього ділка доктором. Бізнесмен Топов! Вона намагалась не згадувати свій кошмарний сон і тішилася з того, що це буде їх останнє побачення. Боязко переступивши поріг кабінету, вона побачила, що Топов вже на неї чекає. Дивно… Його колеги завжди були заклопотані своїми пацієнтами, а цей просто сидить і чекає…На мить їй здалося, що він зараз кинеться на неї і розщепить рота.

… Натомість Топов спокійно і розважливо поставив їй коронку й вручив чек. Там була зазначена лише вартість коронки. Начебто і не було ніякого лікування…. Якщо зуб запалиться, то цей ділок потім скаже, що він вперше її бачить. Втім Ольга заплатила йому за один зуб (страшно сказати!) аж 900 гривень. Тобто півтори пенсії покійної мами, яка все життя так нелегко пропрацювала. А чек вибито тільки на 302 гривні.

— А решта? — тихо запитала вона, не забуваючи про сон. — Якщо, приміром, запаляться недоліковані вами канали, як я потім доведу, що саме ви їх лікували?

— Не хвилюйтеся, — відпрацьованим голосом вимовив доктор Топов. — У медичній картці все записано… Прийдете — усе переробимо.

— Це ви МЕНІ розповідаєте про картку? Кілька років тому судили одного стоматолога, який вколов дівчинці лідокаїн без перевірки на реакцію… Вісім років батьки судилися з ним. Та медичну картку переписали, а колеги усіляко покривали вбивцю. Так він і живе…виспівуючи … А дівчинки немає.

Топов порожнистими очима дивився у вікно.

— Якщо ви хотіли вилікувати той канал, то йшли б до доктора Івушкіна. Він би вам за 1000 гривень обробив його і по товщині й по ширині.

Ользі стало моторошно… Вона подивилася на колег Топова, та ті длубалися в зубах своїх пацієнтів, начебто нічого й не чули.

— Бог з вами, докторе… — здалася Ольга. Єдине її бажання було — тікати звідси за тридев’ять земель. — Хоча який ви доктор? У вас і термінологія, як у будівельників. Вони теж казали: «Не хвилюйся, господиня… Як щось трапиться — все переробимо». А де я їх шукатиму? І як доведу, що то вони напартачили?

… «Що це за люди з порожніми очами, — думала вона дорогою додому. — Люди без совісті. Гребти бабло за будь-яку ціну. За будь-яку… Таким легше жити. Люди без принципів… Їм напевно добре й затишно… А тут щодня маєш справу з долями, і увесь час вагаєшся: так чи не так?»… І Ольга згадала свою колегу — суддю Зайцеву. Одного разу вона писала рішення поруч з кімнатою, де Зайцева вела судове засідання, і спостерігала за тим, що там відбувається. Суддя сиділа, підперши щоку на рукою, і байдуже переводила очі з прокурора на адвокатів. Судили шахрая з авторинку. Під час процесу всі говорили одночасно. Прокуророві Педан довелося взяти на себе керування, щоб утримати хоч якийсь лад. А Зайцева і далі апатично водила очами, в той час, як прокурор ставила питання учасникам процесу про марки машин, карбюратори і таке інше. Нарешті, суддя вимовила хоч щось: «Дивлюся я на вас, Світлано Миколаївна, ви так у автівках тямитеся…». І пирснула…. А потім знову поглибилася у свої думки. От така суддя Зайцева… І все в неї добре! Побудувала триповерховий замок у передмісті, чоловік з сином її обожнюють і на руках носять. А скільки доль загубила! … Не підмажуть — улупить так, що шукатимуть підсудного, і за десять років вже не знайдуть.

…. І що то за кляте життя: робота-дім-робота-дім?…. Хоч би щось трапилося приємного! Сюрприз би якийсь! І згадала свою бідолашну сестру… Як там наша «зірка» переднювала? І витягла телефон з сумки. А Катя журливо доповіла…

— Сьогодні поїхала в аудиторську фірму. Колись працювала і аудитором, і податківцем, тож роботу знаю. Кого ще брати, як не мене? Приходжу. Фірму тримає бабця років під сімдесят… І зять при ній…. Такий собі — ніякий той зять, років сорока-сорока п'яти, чистий бухгалтер, тільки нарукавників не вистачає. Сидить бабця, вмикає… «Що у вас?» — питається. Я, кажу, претендент, а кличуть мене так-то й так-то. Думаю, десять років друкуюся в центральному бухгалтерському виданні, і якщо ти — серйозний аудитор, то мусиш стежити за спеціалізованою пресою. Бабця навіть не поворухнулася. «Який у вас, питає, службовий список?» А в мене й без публікацій службовий список — бувай здоров. Розповіла коротенько про свій досвід. Кажу, що тлумачити податкове законодавство — мій коник. «Не треба нам того, ми самі все розтлумачуємо», — каже бабця. Навіть образилася, що хтось крім неї його насмілюється трактувати податкове законодавство. «А програми знаєте?» Мені — та не знати? З комп'ютером на «ти» і не лише, як користувач. Віруси з домашнього комп’ютера завжди сама вилучаю: ні чоловіка, ні синів до цього не допускаю. Windows самотужки перевстановлюю, а нещодавно і блок живлення замінила… «Знаю», — відповідаю. «Які знаєте?» Які вам треба? Усі знаю: Word, Excel. 1:С, Галактика… Що ще? Тут бабця пожвавішала. «Excel кажете?» Тут багато хто приходять і брешуть: «Знаю Excel». «А до якої глибини потрібно його знати? Як програміст, чи як? З макросами?» Ну, думаю, капець… Володіти досконало Excel — головна вимога до аудитора! І хто в них обслуговується? А бабця давай мені показувати якісь таблички в Excel. Раптом зніяковіла й зізналася: «Я їх сама лише два місяці вивчаю, може не все знаю, та Excel — таки сила! Це я вам скажу, програма…Всім програмам програма». І посміхається щасливо. «Я так вловлюю, що Excel — це наріжний камінь вимоги до аудиторів на вашій фірмі…»… Бабка гумору не зрозуміла: «Чому?…Ще потрібно викладати свої думки на папері…»… Це вона мені каже… Уявляєш? Я мовчу… А потім кажу: «Я чудово викладаю свої думки на папері… Я часто писала звіти й заперечення на звіти грамотною бухгалтерсько-юридичною мовою…»… Про статті в Лондоні та Нью-Йорку помовчую, звичайно. Та бабця не чує… Знову вмикає… І раптом я розумію: хто я така? Прийшла з вулиці, по оголошенню… Невдаха я для неї! Бо не маю становища у суспільстві. Розумієш? Ні, ти мене не зрозумієш…От у судді є стан в суспільстві, незалежно від того, поганий він або гарний. Навіть ваша голіма суддя Зайцева… А я прийшла з вулиці… Стара дуриндо, відкрий Інтернет, і там всі мої рекомендації! Якщо ти тільки наздоженеш, про що я пишу…І якщо ти знаєш, що таке Інтернет… Зрозуміло, що в цю зашкарублу богадільню, де головна вимога до аудитора — знання Excel, я більше — ані кроку.

— Катю, ти скрізь ідеш… Як же ти знайдеш роботу?

— Не знаю, сестричко…Тепер я розумію, що я — людина з вулиці. Але нічого… Хоча гроші вже закінчуються… Живемо на одну зарплату, а дітям треба вчитися…. Ти знаєш, кличе мене одна подружка до Чехії. Чорт із нею, із цією бухгалтерією! Якщо в Україні не потрібні фахівці мого рівня, якщо їм важливо про мене знати усілякі дурниці на кшталт, де я провела відпустку або скільки мені років, а не мої професійні якості, то я хочу виїхати із цієї країни… Не можу більше ходити по цих відділах персоналу, де мене допитують усілякі ссикухи. Їхня помилка в тому, що вони воліють, аби претендент усе знав і вмів гарно говорити. Але всього знати неможливо! Треба бути здатним переробляти інформацію — от неоціненна якість будь-якого спеціаліста… Потрібно вміти вчитися новому… Боже, які гадючники всі ці бухгалтерії! …

— Катя, скільки тобі говорила: іди головним.

— Не хочу…

— Ну от тепер сновигай по об’явах та не ремствуй.

— Я й сновигаю… Ти знаєш, Олечко, напевно із твоїми підсудними легше справу мати. Нехай вони шахраї, нехай злодії, але вони — якісь реальні… На людей схожі…Нехай поганих, та на людей. А ці з відділів персоналу — це ж біороботи якісь!

— Ну ти загнула… Багато ти бачила… Прийди й подивися, які очі в моїх підсудних…

— Але в цих очах хоч щось є! Каяття, біль, презирство, ненависть, зрештою. А в цих з Діропласту, наприклад, очі — скляні! Розумієш? Скляні!

Скляні очі…Як у стоматолога Топова… І Ользі раптом схотілося, щоб у неї розболівся зуб, і тоді вона піде… до Аллочки. Таких стоматологів вже немає й ніколи не буде. Кожний її прийом, як зустріч з подружкою… І Алла ніколи не зробить зайвих рухів… Вона б'ється до останнього за кожний корінець.

… І Ольга зрозуміла, за що її поперли із престижної стоматологічної клініки…

7

І знов учасники чекають початку судового процесу… Адвокати вже перетерли між собою всі новини: і як провели відпустку, і де діти вчаться. Психолог Кравцова та психіатр Тимченко стоять осторонь від інших. Схожий на науковця Тимченко розповідає, як він читав важливу доповідь на якійсь конференції і жваво відповідав на гострі питання. І ще буде одна доповідь і треба до неї готуватися, а він тут втрачає свій дорогоцінний час. Нарешті, ні до кого не звертаючись, гнівно питає:

— Та що ж це таке? Коли вже почнеться?

І сам собі обурено відповідає:

— Який тут бардак!

Нарешті, всіх запросили до залу. Впевненим кроком суддя Дорош увійшла до зали засідань, дозволила всім сісти і оголосила.

— Сьогодні ми допитуємо експерта, який проводив комплексну судову психіатрично — психологічну експертизу.

Ніна дістала свої нотатки і скоса подивилася на подружку підсудного… Лише ця тендітна білявка не викликала в неї роздратування. Позавчора через адвокатів вона передала їй значну суму грошей, як компенсацію за матеріальний і моральний збиток. Адвокати сказали, що задля цього вона продала свій власний автомобіль. А він же для неї — ніхто.

— Переходимо до допиту експерта Тимченко. Немає заперечень? Експерт Кравцова, прошу вас зачекати в коридорі. Посидьте там, будь ласка. Потерпіла, виключите мобільний телефон. Свідок, назвіть своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце проживання й місце роботи.

— Тимченко Микола Антонович, народився 15 серпня 1955 року, проживаю на вулиці Санітарній 23, працюю психіатром у відділі судової експертизи.

— Який маєте стаж експертної роботи?

— Двадцять років.

— Суд вам роз'яснює, що ви викликані як свідок для допиту по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й виготовленні та носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Будь ласка, адвокат Куреник, за вашим клопотанням викликано свідка. Ставте питання.

— Яким законом ви керувалися при проведенні експертизи?

— Законом України «Про судову експертизу».

— Скажіть, до якої категорії складності відноситься експертиза, і який строк передбачено для проведення психологічної експертизи у випадку мого підзахисного в умовах стаціонару?

— Проведення психологічних експертиз у нашому відділенні не передбачено. Лише комплексна психолого-психіатрична експертиза. Тому відповісти на це питання я не можу.

— На який інструментарій посилалася експерт Кравцова? Чи були нею представлені таблиці, тести. методики? На чому був заснованим її висновок?

— Ваша честь, на це питання краще відповість експерт-психолог. А я можу тільки сказати, що психолог виносить свій експериментально-психологічний висновок згідно з заданими питаннями. І цей висновок вноситься до акту.

— Питання суду. Чи повинен психолог у такому випадку представляти чернетки досліджень, записи бесід з підекспертним, одним словом, свій робочий матеріал?

— Ні, не повинен.

— Продовжуйте, адвокат Куреник.

— Скажіть, будь ласка, чи вважаєте ви, що ваша експертиза відповідає вимогам закону «Про судову експертизу?»

— Питання не зрозуміле…

— У частині надання інструментарію…

— Закон висвітлює питання проведення експертизи концептуально, а не в деталях. Тому про інструментарій і чернетки там не йдеться.

— Чим ви можете довести, що психологічна експертиза над моїм підзахисним взагалі провадилася?

— Я повторюю, що провадилася саме комплексна психолого-психіатрична експертиза. Єдиним документом, який доводить проведення експертизи, є акт, завірений підписами й печатками фахівців.

І психіатр Тимченко простягнув тоненький жовтуватий акт експертизи, який він до цього м'яв у руках. Друкованими літерами на ньому написано: «Акт судової психіатричної експертизи» і зверху від руки великими літерами: КОМОЛЕКСНАЯ.

— Далі.

— Як пояснити, що експерт-психолог витратила на дослідження відносно мого підзахисного п'ять хвилин? Підзахисний стверджує, що його лише перевірили дитячим тестом на пам'ять. Особисто ви вважаєте п'яти хвилин достатньо для проведення комплексної експертизи?

— Ваша честь, експертиза полягає не тільки в спілкуванні з підекспертним, але й у вивченні матеріалів кримінальної справи.

— Скажіть, хто і якими методами з'ясовував емоційний стан Забарова на момент здійснення їм злочину?

— Ваша честь, я відповім так. Комісія прийняла певне рішення, яке було оформлено актом. Отже, для комісії було досить даних, щоб прийняти рішення й оформить його актом.

— Питання суду: а якби даних було недостатньо?

— Тоді експерт має право витребувати додаткові документи. Цього не зробили. Отже, даних було досить.

— Продовжуйте, адвокат Куреник.

— Скажіть, який мінімальний строк проведення експертизи?

— Мінімальний строк не встановлено.

— Чи значить це, що її можна провести за один день?

— У стаціонарних умовах іноді буває досить і декілька днів. Експертиза складається не лише зі спілкування з підекспертним, але й вивчення кримінальної справи, спостереження за ним, проведення досліджень, аналізу крові й сечі тощо.

— Ви наполягаєте на тому, що комісія представляє в акті свої суб'єктивні оцінки. А чи може все-таки комісія довести, на якій підставі зроблені висновки?

— В історії хвороби все є.

— У суду є питання: чи повідомляв вам підсудний про якісь психологічні травми, перенесені у дитинстві?

— Судячи з акту КСППЕ — ні.

— Чи у вашій компетенції з'ясовувати, в якому емоційному стані знаходився підсудний у момент здійснення злочину?

— У принципі, так.

— Чи повідомляв вам підсудний про уламки скла, якими потерпілий намагався його вразити?

— Не пам'ятаю…

— Про що це свідчить: ви не записали або він не повідомляв? Чи ви не з'ясовували ці обставини?

— Ваша честь, я все з'ясовував. Я відтворюю в медичній частині ту картину, яку зображує піддослідний.

— Ви в акті відображуєте лише ті дані, які важливі для вас як для психіатра, або тільки те, що говорить піддослідний? Тобто, чи могли ви проґавити щось таке, що не має стосунку до психіатрії?

— Ваша честь, при проведенні КСППЕ докладно з'ясовується картина криміналу.

— Якби підсудний повідомив про уламки скла, які йому загрожували, це мало б значення на висновки комісії?

— Можливо, воно не мало б значення, але воно знайшли б відображення в акті. Хоча не можна ґрунтуватися лише на моменті криміналу. Експертиза ґрунтується на розповіді піддослідного, його психологічному стані на момент криміналу й на матеріалах кримінальної справи.

— Все-таки уточніть, чи розповідав вам підсудний про уламки скла, чи ви про це не питали?

— Звичайно ми з'ясовуємо всі подробиці. Якщо він мені сам не розказав про уламок скла, то я не міг його запитати про це, як експерт.

— Питання підсудному. Ви розповідали про те, що потерпілий загрожував вам уламком скла?

— Так, я розповідав.

— Кому?

— Присутньому тут експертові.

— А психологові?

— Ні.

— Чому?

— Вона мене про це не запитувала. Я вже казав, що спілкувався з нею хвилин п'ять і лише стосовно тестів на пам'ять.

— Сідаєте, підсудний..

— Ваша честь, я повторюю, що повідомлення Забарова про уламок скла аж ніяк не вплинуло б на висновки комісії про його психічний стан.

— А психологічний?

— Не знаю… Про це повинна сказати експерт-психолог.

— У кого ще є питання до свідка? Підсудний, будь ласка.

— Маю зауваження. В акті експертизи відзначено, що я сказав так: «діяв усвідомлено». Я хочу загострити увагу, що це не відповідає дійсності. Я не міг сказати таких слів. Я сказав, що діяв інтуїтивно. Вважаю, що експерт спотворив зміст моїх слів. І усвідомленості в моїх діях бути не могло. Я був у глибокому емоційному колапсі. В моїй голові було помутніння, я дуже добре пам'ятаю цей стан, але мене про нього ніхто не запитував і не з'ясовував…

— Свідок, як ви це поясните?

— Всі члени комісії провели дослідження, вивчили матеріали справи, підписали акт, тобто вони з'ясували всі необхідні моменти.

— Все… Більше ніхто не має питань?

… А вдома — знову дзвінок від сестри. Ну коли вона вже знайде ту роботу???

— Олько, анітрохи не спрацьовує ця система набору персоналу, — стрекотала Катерина. — Загалом персонал набирають великі підприємства з плинністю кадрів й підбирають не дуже розумних, не дуже вимогливих і таких само проблемних, як і вони самі. Робота до восьми-десяти вечора, а нерідко й по суботах. Ніякий КЗОТ там не спрацьовує. Не подобається — до побачення, візьмемо іншого… Добро, що є відділ персоналу, який працює не складаючи рук…

… Вже півгодини вона сиділа у темряві, не в силах поворухнутися. Коли годинник показав пів на дев’яту, встала і пішла на кухню ставити чайник на вогонь. Їсти не хотілося, і попивши чаю пішла до своєї порожньої спальні, відкрила там книжку і дочитала кілька останніх сторінок роману «Хіба ревуть волі, як ясла повні». Потім швидко її згорнула і згадала Назара. Дивний цей художник. Чи то маляр… От Котя — теж художник. Але той не промине слушного моменту, хоча й малює лише своїх «мамі-папі» та портрети заможних городян … І не бідує… Завжди в костюмі й краватці. З галерейниками тусується… Та ні… Пейзажі теж пише! Банкіри й бізнесмени полюбляють розвішувати їх у своїх кабінетах. А потім виїжджають на пікніки й кидають сміття просто в лісі, під деревами…. Цікаво подивитися на картини Назара…. Нещодавно Котя продав за пристойну ціну копію пейзаж у Сурикова… Рита похвалялася, що за десять тисяч…А Суриков, як вона довідалася з однієї передачі, пив гірку, з безхатченками водився і на вулиці помер… Втім малював божественно!..А тепер Котя копіює його картини і при тому не бідує. А банкіри — їм байдуже: Суриков то чи Котя.

Ольга відклала книжку убік… Назар має рацію. Панас Мирний — найвеличніший романіст України… Найвеличніший! А що про нього знають? Як шанують? На слуху — Шевченко, Леся Українка, Франко… То — великі поети… Так… Проте не романісти. А письменник розкривається лише у великих формах… Панас Мирний і є найвеличнішим українським романістом. А як його підносять у школах? Хіба школяр спроможний осягнути цей твір? Їй, як судді, зрозуміло як Божий день, що Чіпка вже народився злочинцем…. А вчителі його виставляють, як борця за правду. Як жінці їй зрозуміло, що народився від якогось пройдисвіта. Цей роман актуальний до сьогодні… Як часто оточуючі сподіваються, що такий-ось Чіпка візьметься за розум, перетвориться у законослухняного члена суспільства. Умовляють його, панькаються, вірять, що той змінить свою поведінку. Та чи перемінюються такі люди?… Вони можуть лише затаїтися на деякий час…От і в Чіпчиних генах сиділа його злочинна сутність. У генах!..А скільки жінок народжують аби від кого? Втім, природою закладене інше. Природа передбачала, аби батька майбутньої людини обирала жінка. Щоб народити гарних, розумних, здорових дітей від найкращого чоловіка серед тих, що її оточують… Грубо кажучи, самцям нічого не варто пустити дитину у світ, тож жінці надано право бути обережною і обирати серед них щонайліпшого…. Та люди вигадали інше…. З тією демографічною ситуацією, яка склалася наразі в Україні, жінкам — аби народити… Від кого — вже неважливо. Вона сама через це пройшла… Уже тридцять, більшість подруг — заміжні, або народили аби від кого: від п’яниць, від дурнів, від наркоманів, а вона — мила, симпатична врівноважена дівчина все чогось чекає. Заміж ніхто не брав, і ніхто за все життя так і не запропонував. А сама нав'язуватися вона не вміла… Словом, хто не встиг — той спізнився… Ольга спізнилась і народила доньку від судді Лукашевича. А що цей суддя уявляв з погляду продовження роду? Стара, хвора людина… І катаракту мав, і задишку… От і Леся росла хворовитою, адже в батька вдалася… А мати Чіпки теж хотіла бути щасливою. В чому вона була винна? В тому, що бажала мати родину і дитину? І найстрашніше, що на якомусь етапі вона зрозуміла, що її син — пропаща людина. Нічого з ним не поробиш, з цим вродженим злочинцем… Бідна мати…

Вже скрізь сон вона почула дзвінок з домашнього телефону. Знехотя підійшла до апарату, який наче підстрибував від нетерплячки…. То була подруга її дитинства Валя. Навіть не намагаючись бадьоритися, подруга вилила на неї страшну новину — у неї виявили рак матки. Холодними спітнілими пальцями Ольга швидко передзвонила зятеві, і той запропонував висококваліфікованого лікаря. Бере дорого, та фахівець — супер.

З затьмареною головою вона присіла на диван… Який жах! Вона уявила собі Валю. Завжди весела, гарна, щаслива… Чоловіка має, троє дітей… Правда один син — від першого шлюбу чоловіка, та Валя виховала цього хлопчика як свого рідного. Валя — чудова, майже безгрішна людина (бо хто не без гріха?).

За віщо її так покарала доля? ЗА ВІЩО???

8

Валя дивилася відсутнім поглядом у світле блакитне небо з рідкими хмаринками і розповідала про своє горе. Виглядала як і зазвичай: трошки повновида, той самий рум’янець на щоках, тільки очі сумні …

— Завтра операція… — вичавила з себе нарешті.

І не втерпіла: скривилася і заплакала. Ольга тупо дивилася на подругу, не знаючі, як її втішати. Потім озирнулася… Навкруги сновигали молоді й старі … Всіх мастей….

– І що? Всі з …ЦИМ? — побоялася навіть вимовити фатальне слово.

— Майже всі… Бачиш цю бабусю? Сімдесят вісім років. Лікарі відраджували від операції, а родичі з сусідами дорікали: досить, пожила своє! Та бабуся — ще старого гарту. Лягла під ніж і збирається ще пожити собі на втіху. А це моя тезка — Валентина Кирилівна. Працювала начальником цеху на металургійному заводі. Груди вже відрізані… Ти знаєш… Спочатку це — шок. І одне-єдине питання: чому це сталося саме з тобою? Падлюче питання, та єдино справедливе для тебе… Раніше здавалося: це десь та хтось хворіє. А потім…Потім розумієш, що ти — частка цього величезного людського організму. От дивися… Наше тіло складається із клітинок. Клітинки складають органи. І якщо якісь клітинки хворі, то інші клітинки не можуть лишатися здоровими! Якщо один орган слабує, то й інші страждають. Так і люди… Один отруює навколишнє середовище, другі порушують закони природи, а треті вважають, що вони осторонь, що їх обійде, бо вони нічого поганого не зробили… А насправді ми всі порушуємо правила життя, і мабуть є така собі «колективна відповідальність»… От я під неї і потрапила… Нікуди не сховатися від неї…

Ольга оторопіло дивилася на подругу, а та з сумом додала:

— Ось таким філософом я тут стала…

І знов заревла. як мала дитина. Ольга відвела її до темного коридору, і там Валя раптом зупинила свій плач. Невисока й кругленька, вона знизу дивилася на подругу благаючими очима і питала у розпачі:

— Ну чому Я? ЧОМУ? У мене є чоловік, я народила двох дітей. В мене є статеве життя, яке тільки можливе між чоловіком і жінкою, які прожили двадцять років… Я вважала, що з цієї сторони в мене ніколи не буде проблем….

— Я запитувала зятя, Валечко… Він сказав, що це від інфекції…

— Яка інфекція? Зі мною поруч лежить жінка, яка ще ніколи не була заміжня і ніколи не мала статевого життя. Звідки в неї інфекція? Чоловікові своєму я заборонила сюди приходити… Вийдемо на вулицю, — запропонувала зненацька.

… День був теплий і сонячний, і подруги пішли вздовж алеї… Ольга з острахом вдивлялася в жінок, які проходили повз них … Бідні… Ось іде одна і щось шепоче чоловікові. Обнялися, цілуються, жінка плаче… А в того в очах вже … Огида-не огида, а щось чуже… Що у цього «парубка» в голові? Вже думає, як здорову шукати? А ось чорнявка в яскравій квітчастій хустці й такому самому довгому халаті.

— Це — циганка, — прокоментувала Валя. — З моєї палати. Тридцять п'ять років. Видали заміж на троюрідного брата, у школі недовчилася, дітей нема. Учора увесь табір приходив… Лементу було!.. Каже, що мріє бути «руською». А Валентина Кирилівна їй і каже: «Дурна ти… Не працюєш, вдома сидиш, а мрієш про що? Цехом на металургійному заводі керувати? Мрієш на службу ходити щодня, де начальник — підла худобина, а в найкращому разі — просто дурень?». А та зітхнула й відповідає: «Хочу бути як всі…».

За півгодини Ольга провела подругу назад у відділення, а коли вийшла на територію лікарняного парку, сили їй відмовили… Вона притулилася до старої липи та враз і відсахнулась…. ТІ також до неї притулялися!!! Вибігла з території лікарні і стояла на зупинці хвилин з п’ятнадцять геть приголомшена… Повз неї промчала зграйка школярок…Дівчата років по шістнадцять весело неслися, мабуть запізнювались на урок якоїсь математики. «Навіщо їм та математика?», — подумала нишком. — «Навчаться там інтеграли розв’язувати… А навіщо?». І знову замислилась. Чи хотіла б вона знову стати маленькою? Ні…Не хоче вона починати своє життя спочатку… Знову проходити цю молотарку, яка може закінчитися… так страшно… Згадала своє життя: два аборти, час од часу зустрічі з якимись чоловіками, яких потрібно було, де правду діти, затягувати у своє ліжко…

А ось дівчатка з молодшої школи безжурно перебігають дорогу. Одна з них помахує портфельчиком, решта з наплічниками. Що на їх чекає? Мине час, і доведеться шукати собі пару. Доведеться примудруватися, щоб одружити його на собі, щоб народити від абикого… А не приловчиться — залишиться старою дівкою. А то — посміховисько суспільства…

Аж ось промайнула зграйка китайських студентів. Три дівчинки й десять хлопчиків. Дівчата без макіяжу, кремезненькі та широкоплечі… А поводяться — начебто королевни. І згадала: в Китаї дозволяють мати лише одну дитину, і народ призвичаївся. Довідаються, що дівчинка — і на аборт. Тепер там чоловіків втричі більше ніж жінок! Можна нічого не знати про косметику… Боже, так Україна вироджується!

…А от пливе українська красуня років вісімнадцяти. Пухкі губи, маленький носик, розкосі очі, оголений плаский засмаглий живіт. Очей не відірвати! Та щось бракує впевненості в її ході. Якась затиснута, занадто сором'язлива для своєї вроди… І Ольга відчула чому… Не родися в платтячку, а родися в щастячку. Немає поки що від вроди бажаного результату… А може дівчатко здогадується, що чекає попереду… А попереду — вагітність, пологи, фігура спотвориться і настане час, коли чоловік вперше не неї гидливо подивитися…. І почне шукати собі іншу, молодшу, із пласким животом, хоча сам собі відростить — о-го-го! Що ж, суспільство покладає на жінок занадто багато завдань: і гроші заробляй, і народжуй, і дітей виховуй, і при тому будь чарівною коханкою і дружиною хазяйновитою. А потім… Потім в очах у цієї дівчини з'явиться питання, яке вона щойно почула від Валі: «ЧОМУ Я?».

— А хто? — уголос запитала сама себе. — Я?????

І її охопив жах… Ні… Вона не хоче…Тоді нехай Валя? Так, нехай Валя…Але тільки не вона. З нею такого не трапиться…Ось Ігор зник, натомість з’явився Назар… І вона…. Майже не порушує правил життя… Бог з нею так не поведеться. Він не дозволить… А Валя?… Валя — чудова мати двох дочок і прийомного сина… Ну робила колись там аборти… Та хто їх не робив! Валя — вчителька молодших класів, діти її обожнюють, батьки з дня народження своїх чад до неї записують. За що Бог так покарав її? А може Валя має рацію: «колективна відповідальність»?

…Увечері вона поділилася з Назаром своїми жахами. Той уважно вислухав і сказав:

— Природа дійсно не обирає: заміжня-незаміжня, стара-молода… І «стріляє» вона навмання, бо просто відповідає на наругу… А в арабських країнах, де панує патріархальний уклад — там немає жіночих хвороб…. Взагалі нема.

— Як це нема?

— А так… Нема та й годі. Тому що жінки там не працюють, а сидять вдома і виховують дітей. А ми витяглися жінок з родин, і ось нам плата за фемінізм, за презервативи, за аборти — за все… Душив би цих феміністок! Колись намалюю картину на цю тему. Це буде феміністка з відрізаними грудьми та розпоротим животом!

9

С ьогодні через ремонт великого залу засідання по справі Забарова провадилось у малому, який у часи дитсадка слугував кабінетом завідувачки. Потерпіла сіла поруч зі своїм адвокатом Щегловою, яка була сьогодні вдягнена в брючний костюм: класичні темні широкі штани з цупкого шовку й білий піджак у темну поздовжню смужку. Адвокат Куреник, педантичний сухотілий чоловік в окулярах, рився в паперах, діставав аркуші, вивчав їх, перекладав, знов клав до портфеля і знов викладав… Тільки дівчина Забарова шепотілася крізь грати із своїм коханим, а всі інші мовчали. Раптом в дверях з'явився письменник, який окинувши оком невеличку кімнатку, спочатку присів біля дверей на місце конвойного. Та коли йому вказали на його помилку, письменник, повагавшись всівся на єдине вільне місце поміж матір'ю підсудного та потерпілою. Диспозиція — не з найкращих… Навпроти — сам Забаров так дивиться, що нічого не лишається, як розглядати стелю в іржавих плямах і тріщинах, аби тільки не зустрічатися з ним очима, в яких читалося: «Якого дідька?».

Адвокат Куреник нарешті остаточно виклав на стіл якісь теки, папери й світлини, коли до залу ввійшли прокурор із секретарем. Подруга Забарова мимоволі повернулася до свого адвоката, проте судді усе ще не було, і Куреник почав показувати їй світлини своєї онучки. Дівчина відсторонено слухала коментарі свого адвоката і було видно, що їй геть паралельно, як онученяти Куреника плескочуться у морі за її гроші і гроші таких самих нещасниць, як вона сама. Але Куреник на це не вважав… Він і далі коментував надзвичайні розумові здібності своєї онуки, звертаючись одночасно і до своєї колеги Щеглової.

Нарешті ввійшла суддя Дорош, і всі піднялися.

— Сідайте, судове засідання триває. Сьогодні удруге допитуємо експерта Кравцову. Прошу задавати питання по суті й тільки такі, які стосуються проведеної психолого-психіатричної експертизи…Експерт Кравцова, прошу вас відповісти на додаткові питання адвоката підсудного..

— Скажіть, будь ласка, психологія — це медична галузь людських знань або спеціальна?

— Вважаю, що це питання не є у компетенції психолога.

— Чи правильно розуміє адвокат Куреник, що психологія є наукою не медичною, а соціальною?

— Знімається питання, як таке, що не стосується експертизи.

— Якими методиками ви користувалися при проведенні експертизи у відношенні мого підзахисного?

— Знімається питання, воно з'ясоване на минулому судовому засіданні.

— Чи може…

— Почекайте, зняті питання також записуються…

— Чи може експерт Кравцова надати суду інструментарій, який був нею використаний?

— Знімається питання… З'ясовували це в минулому судовому засіданні.

— Чи має…

— Зачекайте…

— Чи має експерт Кравцова кваліфікацію у відповідності зі статтею 10 Закону України «Про судову експертизу», де вказується…

— Знімається питання. Ми з'ясовували це в минулому судовому засіданні, дозвольте вам це нагадати.

— Якими тестами й методиками користувався експерт Кравцова при дослідженні характеристичних особливостей особистості Забарова?

— У даному випадку не застосовувалися ніякі тести й методики, за винятком аналізу матеріалів кримінальної справи. Справа в тому, що в матеріалах кримінальної справи була так добре представлена особистість Забарова людьми, які знали його по роботі й дома, що ніяких додаткових тестів не знадобилося. Тести застосовуються в тому випадку, якщо є підозри на порушення психічної діяльності. Психіатри відзначили, що відхилень у психіці в Забарова не спостерігається. Тому застосування якихось методик було визнано недоцільним. Ми зробили лише перевірили пам'ять. Обсяг методик залежить від кожного конкретного випадку. Обов'язкових методик не існує. Коли я бачу, що спілкуюся із нормальною, розумною людиною, то навіщо мені його просити порахувати від двадцяти до одного у зворотному порядку?

— Питання суду: чи розмовляли ви з підсудним?

— Так, розмовляла.

— Продовжуйте, адвокат Куреник.

— Які методики використала експерт Кравцова при дослідженні стану сильного душевного хвилювання у відношенні підекспертного? І чи відомо вам про емоційні стани, які входять у термін «афект»?

— Вточніть, будь ласка.

— Кумулятивний, афект у стані алкогольного сп'яніння, стан вираженого емоційного порушення і якими методиками ви користувалися при визначенні стану мого підзахисного?

— Для того, щоб визначити емоційний стан людини в момент здійснення правопорушення необхідно по-перше, вивчити матеріали кримінальної справи, по-друге, вивчити свідчення, по-третє, провести експертизу і по-четверте, вивчити анамнестичні відомості, побесідувати з випробуваним по суті справи, тобто вивчити його версію.

— Чому експерт звужує питання про афект тільки до констатації фізіологічного афекту?

— Тому що питання ставилося однозначно: чи не перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання?

— Чому? Питання стояло інакше.

— Тому що «сильне душевного хвилювання» — це поняття юридичне.

— Тут написане: «сильне душевного хвилювання», а в дужках — афект.

— Нас стосується лише емоційний стан. Поняття «сильне душевне хвилювання» асоціюється з фізіологічним афектом. У Кримінальному Кодексі відсутнє поняття «афект», до вашого відома. Тому ми відповідали на таке питання: чи не перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання? І ми відповіли, що у стані фізіологічного афекту він не перебував.

— Чи встановлено, який з емоційних станів підекспертного істотно обмежив його здатність здійснювати характер своїх дій і контролювати себе? Або ви вважаєте, що він діяв помірковано?

— Справа в тому, що при аналізі реакцій досліджується емоційний компонент. І природно ми досліджуємо не якийсь стан, а наявність настільки сильних емоцій, які істотно б вплинули на його дії. Якщо ми виявляємо такі емоції, то потім диференційовано до них підходимо, вивчаємо моменти їхнього розвитку. Але головне тут не терміни, а чи була емоція настільки потужною, що знижувала або обмежувала його здатність у повній мірі розуміти характер своїх дій, керувати своїми вчинками. А таких емоцій у цьому випадку не було. З бесід з випробуваним стало зрозуміло, що він не мав мотиву стріляти, він лише мав бажання розрядити ситуацію й перейти до переговорів. Він сподівався, що попереджувальний постріл заспокоїть присутніх. Але потерпілий замірився його чимось вдарити, і тоді він вистрілив удруге. Він і сам відзначає, що емоції з'явилися тільки тоді, коли він довідався про смерті потерпілого. Тоді його стан став істеричним і панічним. Він не бажав смерті потерпілому.

— Скажіть, яка методика підтверджує ваші висновки?

— Конкретної методики із цифрами, дослідженнями, які б установлювали емоційний стан у момент здійснення злочину, не існує.

— Минулого разу ви сказали, що застосовували методику Векслера. Як Векслер вам допоміг оцінити емоційний стан?

— Дана методика вимірює інтелект. Вона видає тільки цифри. У даному конкретному випадку вона була недоцільна. Те саме стосується таблиць Шульца.

— Шановний суд, прошу відзначити в протоколі, що минулого разу експерт стверджувала зворотнє… Чи розглядалося експертом ймовірність виникнення когнітивного дисонансу, тобто негативного спонукального стану, що виникає…

— Суд просить адвоката перекласти все це на нормальну мову. Ви самі це ледве виговорюєте…

— Добре… Чи розглядалася пані Кравцовою ймовірність виникнення когнітивного дисонансу, тобто негативного збуджувального стану, що виникає в ситуації, коли суб'єкт має у своєму розпорядженні суперечливі знання, тому що за свідченням підсудний чекав однієї реакції, але одержав іншу?

— Ми з'ясовували тільки такий емоційний стан, який міг істотно вплинути на емоційний стан і поводження підсудного. А вивчення самого злочину, делікту не є в компетенції психолога.

— Тоді скажіть, будь ласка, що вам заважало дослідити цей негативний збуджувальний стан?

— У постанові про призначення експертизи питання не ставилось.

— Чи враховувався експертом Кравцовою факт спеціальної підготовки підсудного у військах спеціального призначення і варіанти його поводження в екстремальних ситуаціях? Чи запитувалися експертом результати останньої щорічної психодіагностики Забарова, як колишнього співробітника Міністерства оборони?

— Ні, бо не вважала за потрібне. Але його підготовку я враховувала. У матеріалах справи була чудово представлена його неформальна характеристика з описом особистості.

— Питань більше немає.

— Добре, ми відпускаємо експерта й приступаємось до зачитування протоколу відтворення подій…

Всі уважно слухали деталі той події, переслухані вже багато разів. Подруга Забарова, мила, худенька, дуже втомлена дівчина сховала обличчя в долоні. Потім вона увесь час задумливо дивилася у підлогу і начебто знову переживала ті події. Напевно їй було дуже боляче… Адвокат Куреник втупися у вікно, склавши руки на грудях. Ніна колихала головою… Вона думала про гроші, які їй передав адвокат Куреник від імені цієї білявки. Спочатку сума здалася їй величезною. Але в доларах, це виявилося всього три тисячі…. Треба змінити роботу. Вона кине пошту і піде працювати продавчинею… Придбає пристойний зимовий одяг… А решту покладе на депозит. То буде синові на навчання. Вона його возитиме у іншу школу, не на слобідці. Або… Таки поїде в Італію на заробітки… І знову уявила цю сонячну країну… Європа, готичні собори… Заробить там гроші… І то буде інше життя… Життя в Європі. Згодом забере й сина, бо в Італії теж є школи…А чом не так?

Вона зиркнула на дівчину Забарова…. Без сліз на неї було дивитися неможливо… Вона була там, на місці події, там, де трапилося те, що перегорнуло їх життя так січко й так грубо. Адже збиралися одружуватися, мріяли про донечку…

«… він поставив статиста на місце Прокопчика…. Свідок поклав статиста на місце, де лежав потерпілий….Свідок пояснив…Далі слідчий дозволив поставити запитання свідкові..».

Опісля адвокати зажадали додатково допитати свідка Кравченко, та суддя не побачила в цьому необхідності. Всі свідки вже допитані, всі експертизи пройдено….В слуханнях знову оголошується перерва…

Та письменник усього цього вже не бачив і не чув. Він вислизнув із залу засідань півгодини тому, бо неспроможний був витримувати такої наруги над собою… В цій тісній залі не вдалося примоститися скраєчку чи на задній лаві. Природно, що сторони не воліли сидіти поруч, і порожнє місце було тільки посеред єдиної лави. Тому сьогодні він сидів між Ніною Короєдовою та матір'ю Забарова. Ледве не збожеволів за цей час…По обидва боки — нестерпний людський біль… Біль сестри, яка втратила родинну душу, з іншого боку — біль матері, син якої сидів за ґратами. На перехресті цих душевних страждань можна було здуріти. Письменник відчував, що стіни цієї кімнати просякнуті горем, лихом, бідою, нещастями… І якщо до цього він знаходився осторонь, то сьогодні опинився в епіцентрі подій. Недоброзичливі погляди учасників судового засідання: хто це? Що тут винюхує? Письменникові в якусь мить стало страшно…

Він увійшов до великого залу засідань і запитав робітників, коли закінчиться цей клятий ремонт? Йому відповіли, що за два тижні. Лишилося підмазати іржаві плями та підфарбувати стіни. Письменник зітхнув з полегшенням…

Більше такої душевної м'ясорубки він більше не витримає…

… А Ольга Володимирівна теж ледве досиділа до кінця засідання, тільки з іншої причини. Розболівся верхній кутовий зуб. Штрикало просто в око і вона ледве доповзла до свого кабінету, ковтнула там пігулку знеболюваного і зателефонувала Аллочці. Тихий домашній голос майже притупив гострий біль. Аллочка призначила на завтра. От і добре. Після роботи вона відвідає Валю, а потім одразу — до стоматологічного кабінету.

… Валю вже перевели до іншого відділення, і призначили хіміотерапію. Вона сиділа перед нею в хусточці, схудла й змарніла. Оптимізм її впав до нуля… Щодня її возять на опромінення крізь дорожні затори. Устаткування для опромінювання — 1965 року, часто ламається…. Просто жах!

— Лейкоцити 4, — наче з того світу розповідала подруга. — Якщо три, то виписують. Мені залишилося ще дві процедури. А поруч зі мною жінка лежала, так ту виписали додому. А лікарка моя — сама вагітна. Уявляєш? Ходити вагітною й лікувати таких, як ми? Намагається, бідна, абстрагуватися, щоб відгородитися від нашої негативної енергії, тож особливо не вглиблюється… Призначила лікування й — геть з очей. А співчуття — ніякого…

Від Валі негайно полетіла до Аллочки. Прибігла захекана, вмостилася в зуболікарське крісло й миттєво відчула полегшення. Аллочка, як завжди, розпитала про доньку, онука, сестру, бо була в курсі всіх її справ. Потім поговорили про те, про се. Водночас Алла дивилася рентген зуба й щось там собі розмірковувала. Потім розповіла про свої негоди… Кинулася збирати довідки для пенсії, а їй скрізь, де б не працювала, не робили відрахування до Пенсійного фонду: ні в престижній клініці, ні тут, у приватному кабінеті. Потім Аллочка розкрила зуба і виявила там в каналі якусь рожеву пасту, яка зцементувалася намертво. Пройти її дуже важко… Та що поробиш? Майже три години лікарка фактично вручну просувалася тим каналом. Із затерплими руками та шиєю… Іноді опускала зомлілу руку й відпочивала… Наприкінці Ольга спитала, скільки має сплатити за таку працю… Та знизала плечима: адже я нічого не зробила…

— Як нічого? — згадала доктора Топова і його колегу Івушкіна з якимсь причандаллям, яке за 1000 гривень чистило канал вздовж і впоперек.

— Ну… Я ж зуб не запломбувала…

Ольга поклала на стіл 50 гривень, пішла до сусіднього магазину і купила пляшку сухого вина. Після свердлення хотілося просто посидіти і погомоніти з милою доброю порядною людиною — останнім, напевно, лікарем-стоматологом у їхньому місті… Вони пили чудове вино до вечора, і Алла розповідала, що діти дорікають їй за те, що вона не вміє грошей клепати.

— Ось приходять до мене люди, переважно ті, котрим запропонували видерти зуба. А я його рятую… Лікую до останнього, і цей зуб ще довгенько людям служить. Та лікування коштує копійки! Але я інакше не можу… Адже я — лікар…. Я не можу, як мене змушували в тій престижній клініці, яка мені навіть не робила відрахуваннь до Пенсійного фонду, ставити всім поспіль вініри.

Про збори стоматологів Оля вирішила не розповідати. А на прощання сказала:

— Аллочка…. Ви — дійсно лікар… І я дуже прошу вас, залишайтеся лікарем, а…. Бог вам віддячить.

Вийшла й задумалася: а чи віддячить? Чи не «віддячить» він якоюсь мерзотою? Вона йшла яскраво освітленим проспектом і з сумом спостерігала, як з оперного виходили глядачі. Глянула на афішу й зітхнула… Коли останнього разу була в театрі?

… Засинала перед телевізором під виспівування Каретникова. Наче нічого й не сталося, наче то не в нього відбувалося рейдерське захоплення, наче то не він переступав через труни…. Хто вже пам’ятав того бідолаху Качку? Хто знає, що знімає він своє бездарне кіно на татові дивіденди? «Победитель будет прав…».

Так вона і заснула, не почувши, що коли Каретников доспівав, він повідомив глядачів, що його російськомовний фільм про вовків (чи-то ведмедів) отримав в Ялті премію за вклад в українське кіномистецтво.

10

— Заходь, Олю…

У квартирі — безлад. Та безлад — чисто художній. Пиляки нема, недоїдків з немитими склянками — теж, проте не всі речі на своїх місцях… У вітальні в око впадала картина. Нарешті, вона побачила Назарове створіння…. Та це ж центральний проспект! Ось універмаг і зруйнований «Дитячий світ»…. Проспектом сунуть люди із жахливими обличчями… Ось жінка під сімдесят, сувора, уся в зморшках, в сірому, ще за радянських часів купленому, пальті і в’язаній шапчині брудних кольорів. То не безхатченко і не бабця з притулку для старих. То пересічна літня городянка вийшла за хлібом. Дійсно, більшість бабусь доношують свої старі пальта, які придбали ще з замолоду… Валіна мама років п’ять тому перелицювала своє благе пальто з приповідкою: «Проносила його двадцять років і ще двадцять проношу!» А ось друга…Ця намагається підмолоджуватися: нафарбувалась за модою сімдесятих — густі сині тіні на повіках, яскраво-червоний рот… А на голові капелюх з широкими крисами. Іде під руку з подружкою, про щось теревенять і вважають себе культурними паніями. А осьдечки і чоловіки в літах … Страшніші за бабць: худі — із злими обличчями, а пикаті та череваті — самовдоволені та пихаті… І молодь є… Тоненьке наче лоза дівчисько, хлопець у навушниках… Летять щодуху, мабуть запізнюються на екзамен чи ще кудись… За освітою біжать, бо живемо в суспільстві, де освіта — товар. Купа сміття під ногами, а позаду зводять сцену, мабуть для концерту.

— Картина «Городяни», — прокоментував Назар.

— Де ти бачив такі обличчя?

— А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.

Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це — батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка увесь день була сама дома і нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:

— Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я — твій батько!

За хвилину у вітальню зайшов високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина — набагато старший. Помітно було, що чоловік був трошки напідпитку. Оля заквапилася йти додому, і Назар її начебто не затримував. Та старий був іншої думки.

— Сьогодні в мене день рождєнія. Вісімдесят років…, — з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. — А звуть мене — Григорій Степанович.

— Вітаю вас… Ольга…

— Потім привітаєте… Оце тут «від зайця», — і він підняв пакета, в якому виднілися риб’ячий хвіст та інші наїдки. — Зараз ми накуховаримо, а ви обязательно заходьте ввечері, будемо дуже раді.

— Дякую, але…

— Ніяких але… Ви вже запрошені.

У дверях Назар переказав він батькове запрошення, дивлячись їй просто в очі:

– І правда, заходь… Батько в мене — скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може прийде друг його дитинства, а більше нікого й нема… Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати, там йому усе про матір нагадує.

Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.

— Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»…

— Годиться.

Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а старому в подарунок — картату сорочку. «Назар має рацію, — думала, збиваючи яєчні білки. — Старим його батька не назвати. І він буде таким самим під старість».

Назар зайшов о сьомій. Оля вручила йому тацю з тортом, а сама побігла у спальню припорядитися. В вітальні вже було прибрано, а посередині стояв накритий стіл, прикрашений тарілкою зі смаженими коропами, оселедцем із цибулею, салатом з помідорів й огірків, печенею з куркою та дві пляшки вина. Батько Назара вже сидів за столом.

— Сідайте, дорогая, бо без жінки в мене ще ніколи не було дня рождєнія.

Розлили вино і щоб зняти невеличку ніяковість Назар пояснив.

— Батько все життя винчик вживає. Горілку не п'є і не палить. А винце — будь ласка.

— Таки так…. При совєтах пив біоміцин. А тепер вже перейшов на сухарик. По обіді стакан вина пропущу — та й годі вже… Вісімдесят — то не шутка.

Тост Назара випити за здоров’я та довгих років життя, Григорію Степановичу не сподобався. Заперечив, що життя йому добряче набридло і він не розуміє, чого старі так за його чіпляються, та ще й бігають вранці, щоб його подовжити.

— Навіщо? — запитав він, дивлячись на Ольгу і та зрозуміла, звідки в Назара такі пронизливі зелені очі. — Подивіться, скільки молоді вулицями швендяє, і їм потрібно прожити хоч половину мого віку. А як їм жити, коли я тут місце займаю?

Від такої філософії мурашки побігли по спині… Оля ще не була до неї готова. А старий хильнув келих винця й повідомив сина, що онука теж його привітала по телефону з днем народження. Назар промовчав і вперто запропонував випити за здоров'я ювіляра. Батькові очі заграли… Він сьорбнув ще винчика і почав розповідати про своє життя, у чому він ні в чому не відрізнявся від людей похилого віку. Почуваючи, що життя позаду, вони намагаються комусь його переповісти, щоб впевнити скоріше самих себе, що звікували не дарма. Ольга засмутилася… Зараз почнеться… І згадала дідуся свого зятя — Івана Миколайовича. Той все життя пропрацював машиністом. Та зять називав його поза очі «паровозником». Івану Миколайовичу теж було під вісімдесят і варто було опинитися з ним віч-на віч, як він починав в подробицях повістувати, як їхав зі станції Кошкарівка до станції Купальня. За 10 хвилин хотілося одного — бігти світ за очі. Ось дід сідає на паровоза, ось натискає на якусь кнопку, а тут йому спати закортіло, та він не спить. Його розповідь тривала стільки часу, скільки насправді треба було часу, щоб до тої Купальні доїхати. А ще він полюбляв розповідати, як начальство йому дало якесь завдання, яке ніхто не міг до нього виконати. Він не одразу згадував, як кличуть його онуків, і скільки буде двічі по два, проте пам’ятав прізвища та по-батькові усіх своїх начальників. Ось його викликає якийсь начальник паровозного депо Петро Миколайович Оношкін і каже: «Тільки на тебе, Іван Миколайович, сподіваюсь… Потрібно перегнати паровоза з Миронівки до Плетенівки. Ця нікчемна молодь не впорається, а ти — комуніст… Ти — досвідчений машиніст…На тебе єдино покладаюся». Тут Іван Миколайович відбігав від теми і детально життєписав цього Оношкіна, син якого теж працював в депо, але потім одружився на тій Тетяні, що є донькою начальника станції Кривда. Далі — історія життя батька вищезгаданої Тетяни… Як він вправно керував станцією, та багато крав ….І коли вже вуха в’янули від цих розказнів і всі правила чемності були вичерпані, старий згадував, що ще ж треба довести паровоза до Купальні і хапаючи слухача за руку, урочисто рапортував, що таки виконав завдання, не зганьбив честі комуніста і довів того паровоза до Купальні в режимі он-лайн. І все це розповідалось з таким виглядом, наче вів дід того паровоза під кулеметами… Ользі завжди при цьому уявлялося кіно «Невловимі месники»: палаючий паровоз, вороги лізуть на дах… І дід Іван летить на своєму паровозі через палаючий міст …Вона ще застала в живих дружину цього діда, так та, бідна казала, що за своє життя так наслухалась цих розказнів, що хоч вона ніколи в депо і не працювала, проте посади її на паровоза і вона безпомилково проїде на ньому сама-самісінька куди завгодно, хоч до Сибіру.

Тож Оля приготувалась до нудних старечих теревенів. Та тут була інша історія… Виявляється, сімнадцятилітнім хлопчиком Григорія Степановича погнали до Німеччини. Вона почала слухати початок цієї історії з чемності, розмислюючи, під яким приводом піти додому. Та коли старий сказав про роботу в Німеччині: «І то були кращі роки в моєму житті!» вона здивовано подивилася на Назара. Старий що, вже з глузду з’їхав?

— Як це так? — обурилася вона. — Для всіх то була каторга, а для вас — найкращі роки?

— Так і було, дівчинко моя…. Уявіть собі: мене, сільського сімнадцятирічного парубка саджають до товарного вагону…

І тут старий почав розповідати без усякої старечої пихатості й повчань, без паровозів і начальників…. І так розповідав, начебто то було вчора. Згадав, як його забрали до Німеччини із другом Федею, який сьогодні не приїхав, бо зненацька захворів. Як він швидко вивчив німецьку мову й через пару місяців досить вільно спілкувався з конвоїрами. Німці — адже теж не всі фашистами були. Багато хто з них розуміли всю згубність тієї війни. Він здружився із солдатами, й ті навчили його грати на губній гармошці, яка дотепер десь дома валяється, якщо онуки не зламали. Так вони з Федею дісталися Німеччини. Там їх спочатку розмістили в таборі, а потім розподілили по бауерам, тобто по німецьким хазяям, і доручили збирати сміття. І знову він швидко роззнайомився з мешканцями того містечка, й ті підкладали хлопцям в сміттєві баки добре запаковані пакети з бутербродами та одежину. Через те вони з Федею не бідували й не голодували. Та Федя все його наущав тікати, бо казав, що коли прийдуть наші, то буде їм непереливки. Та він одразу відкинув ту дурну витівку. Приб'ють дорогою — і кабиця. А коли прийшла радянська армія, то тут і почалося. Забрали їх до КДБ і якийсь гебист давай їм усяку нісенітницю плести: «А почему вы не создали подполье? А почему не вредили немцам и не взрывали мосты? Почему не сопротивлялись и не связались с неметкими антифашистами?» І як дав йому ногою в пах, а потім — по голові пістолетом! Та згодом таки відпустили й записали в радянську армію. Сорок п'ятого служив у Данцизі, наразі — це Гданськ. Але оті марки від німців, що гастарбайтерам платили, так і не одержав. Бо вирішив, що ще легко відскіпався від Совєтів й ніколи нікому не розповідав, що був забраний до Німеччини.

— Я, дочка — підняв старий келих з вином, — ще тоді зрозумів, що Сталін і увесь їх радянський лад — то гнила система, з якою краще не зв'язуватися. Ніяких ветеранських документів не оформляв, чорт із ними, з тими їхніми марками… Я ж — старший лейтенант! Треба марку тримати!

І засміявся… Ольга здивовано подивилася на Назара: хіба його батько військовий? А Назар посміхаючись пояснив:

— То фішка така: казати всім, що він — старший лейтенант!

— А що таке — кабиця? — спитала Оля.

Тут Назар пирснув.

— Та то історія була у нашому селі, звідки батько родом. Був у нього двоюрідний брат, Іван. І в цього Івана захворів сусіда, старенький такий дідок. Ну, всі як годиться, ходять до діда та підбадьорюють, кажуть: «Не журіться, діду, ви ще поживете! Ви, діду, ще кріпкі! Видужуйте скоріше!. А Іван прийшов, посидів коло діда, а той все крекче та й крекче. Так Іван його й «втішив»: «Ну, діду, вам вже — кабиця…»

Раптом Ольга піймала себе на тому, що їй затишно в цій компанії. Вона бачила, що Назар дбайливо й з любов'ю ставитися до свого татка, а таке не часто зустрінеш. Звичайно, дорослі сини віддаляються від батьків, бо дружини й діти їм світ застелюють. Ольга знала одного суддю, який з дружиною і на роботі розмовляє…Цілого дня вона йому телефонує і доповідає, як сходила до магазину, як прокинулась або задрімала і таке інше. Одного разу він сидів у Ольги в кабінеті, аж тут зателефонувала його мати, так той суддя через хвилину вже заскучав, позіхнув і щоб відкараскатись від матері сказав: «Я перетелефоную тобі потім, я зайнятий».

Назар тим часом звернувся до батька:

— Ти краще розкажи, як теля різав.

— Та, зачекай, — задоволено відповів старий й знову сьорбнув винця. — Спочатку розповім, як ми продавали свиню… Тебе ще на світі не було, тільки-но ми з матір’ю твоєю одружилися. І ось брат мій, Степан, попросив йому допомогти продати кабана. І поїхали ми з Степаном на базар. По дорозі трохи випили. І поки я бігав за гирями, а Степан уже пів-туші продав… Коли підходе кум наш, Василь Данилович, й купує, значить, в Степана…. То єсть, питає: «А що ти тут робиш?». А він каже: «Та я тут с Гришкою тушу продаю». — «Яку тушу?». А він каже: «Ну, канєшно не свою, а свинячу!». Тут я підхожу, а Степан і каже: «А де ж гирі?». А я кажу: «Нема тут гирь». Надо їхати аж на Троїцький базар і там нам дадуть. Степан каже: «Не годиться». Сіли і думаєм, як же нам продать м’ясо без штамповки? Коли підходить одна женщина і питає: «Ето ваше м’ясо?» Я говорю: «Ето не моє, а свиняче!». Підходить чоловік якийсь. Питає: «Це ваше сало?» А Степан — теж підхопив: «Це не моє сало, а свиняче!». — «По чем?». — «Три рубля». Той каже: «Три рубля — дорого. Ето не годиться». Я кажу: «Знаєш шо, Степан, за два п’ятдесят оддавай — і халєра з ним. Получиться — не получиться, а тушу я назад таскать не буду». А Степан: «А справка ж де?». А в нас справки нема… Я кажу: «Та ти ж, ідіот, должен справку принести, а я — гирі і віса». Як же ми будемо торгувати? А він і каже: «Справки нема». Я кажу: «Давай поїдемо на Троїцький базар, там навєрно легше буде». І — за мішок… Степан несе кабана, а я — гирі. Ледве дотягли цього кабана до Троїцького базара, а там — закрито. Ой, горе! Все закрито і нікого немає. Ой, Господи! Куди ж тепер? Ми сіли на трамвай, а там — мужик з баяном. А я ж трошки ще й на баяні граю, і сів — тілі-тілі «Во саду ли, в огороде». А мужик: «Давай баян на м'ясо». Я йому кажу: «Та ти що, дурний?». А тут люди — давайте продавайте нам м’ясо. І стали ми торгувати прямо в трамваї… Продали пів-кабана… А чому так сталося? Бо надо ж було брати півкілограмову гирю і кілограмову! А я взяв чи не двопудову гирю. І припер я цю гирю додому. Мати твоя, бідна, і померла не знала цю історію.

Та пам’ятаю я цю гирю, вона в сараї ще довго валялася в кутку, — засміявся Назар.

— На другий день прочумався я, а тут Степанова жінка: «Де гроші за кабана?» — «У Степана». — «А де Степан?» — «А Степан хіба був? По-моєму Степана ж не було!!!» — «Як же не було?». Почали шукати Степана. Аж той приходе на четвертий день. Я питаю: «Де рештки туші?». А він: «Я їх загубив». — «Як же ти їх загубив, дурачок? Я ж тебе лишив у тупіку четвірки». — А він: «А я попав аж у тупік восьмьорки. І тушу там потіряв..». І каже: «Мені засунули кирпичину у мішок, а м'ясо вкрали..».

Ольга сміялася витираючи сльози, а Назар не вгамовувався.

— Та розкажи краще як ви теля різали.

Старий сьорбнув ще винця, очі в нього посоловіли і Ольга тепер вже ясно побачила, що Назар — копія батька. Такі самі очі, трохи з монгольським розрізом, прямий ніс, який розширювався від посмішки… Григорій Степанович взяв паузу, підпер щоку рукою і знову розпочав.

— Ні, спочатку про молоко. У сорок сьомому году мати моя каже: «Знаєш синок, візьми чотири битона молока і поїдь в город і продай його». Я кажу: «Та чого ж я не продам? Канєшно, я продам». Шо ж я? Хлопець здоровий був, хоч куди, уся рубаха — в петухах. Сідаю на пароход… Я ж — старший лейтенант, офіцер… Мати мені дає чотири бітона на плечі: два — сюди, два — сюди і півлітрова кружка-мєрка ззаду. Обязателно. Тільки вийшов з парохода, коли ж мене ці гади як обробили: «Дядя, дядя… Почем молоко? Парное, холодное, кипячёное или какое?». Я кажу: «Ні, тут не буде. Продажа тут заборонена, крім Озьорки. Я на Озерці продаю, а тут номер не пройде! Афьори тут не буде. Боже збав, тут на пристані я продавати не буду, — кажу, — та ще й парне молоко. Я знаю Озьорку». І ледве добіг до Озьорки… Тьху! Наступив одною на один ремінь одною ногою, на другий ремінь другою ногою. А тут же в мене мєрка, бо мати мені дала півлітрову кружку…

— А скільки вам років тоді було?

— Двадцять чотири. Тут підходить один ханига і каже: «Батя, давай розкривай битон».

— Батя? — здивувалася Ольга.

— Батя… — засміявся старий. — Бо я вже тоді сивим був… Я — будь ласка… Коли повертаюся…. А одного битона вже немає…Одрізали!.. Я: «Ах ви ж черті….Як вам не стидно?». Коли дивлюся, а вже і другого битона немає… Ну, думаю, що ж робити? Коли підходить чоловік якийсь і каже: «Батя, сідай на шлакоблок і торгуй. Я виймаю кружку і наливаю: одному, другому, наче все гарно так йде… Потім дивлюсь, вже і третій битон вкрали! …Ах ви ж, гади…Мерзотники!..Так я тільки один битон продав і до матері в село поїхав…

— Батя, та розкажи краще як теля різали…

— Добре…Розкажу… Жили ми тоді разом з братом Степаном, царство йому небесне… Та Назар пам’ятає…В балці вистроїли два будиночки поруч… Назар малим цією балкою бігав… І от колись мати й каже Степану: «Візьми бичка, викормиш його, заріжете та продасте». Ну, цей бичок ріс у балці в нас один рік і другий… І виріс цей бичок у бика! Підходить час, що цього бичка треба різати…От Степан і каже мені: «Ти знаєш, пора цього бичка різати… Поможи мені зарізати бичка». Та який вже там бичок? Це вже бик…Я кажу: «Я можу тобі допомогти, тільки різати не буду…. Я буду бити молотом…. У роги». А він каже: «Ти бий у роги, а я буду стояти і різати горлянку». Я кажу: «Будь ласка!».

Тут старий зупинився, підморгнув і по складам вимовив:

— А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!..

Потім сьорбнув зі стакану і продовжив.

— Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це — добре, а якщо він упаде, то це — ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик — лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер — другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам…Бик — впав. Степан — за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє… Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку — і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст — я за роги, він за роги — я за ноги. І не туди — і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан — тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут — Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок… Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».

Потім Григорій Степанович ще сьорбнув і сказав: «Зараз я вам заспіваю старовинну козацьку пісню… Я останній, хто її пам’ятає і вона помре разом зі мною». І чудовим баритоном заспівав:

Пісня була дійсно чудова і прониклива… І проймала до самого серця…

Вже в дверях Назар запитав: чи не було їй нудно? А вона погладила його по щоці і переконала, що дійсно батько в нього — дуже славний, і він, Назар, буде таким самим в його вісімдесят…

— Я не дотягну, — посміхнувся той. — До речі, я пішов з роботи… Тепер — на вільних хлібах…

— А за що збираєшся жити?

— Картини продавати…

— Аліменти платиш?

— Коли є заробіток…

— Не розумію я вас, художників…

— Та не художник я, а маляр…

— Чому маляр?

— Тому що маляр…

А на ранок в понеділок її чекала новина. Начальника РВВС відсторонили від посади. Це саме того, який нарікав їй за виправдувальний вирок. І відсторонили через те, що під його носом, поруч із будинком РВВС, накрили дві квартири, де виробляли наркотики.

Пізно ввечері, коли вона вдома набирала гарячу ванну, щоб змити з себе негативну енергію своїх підсудних — несподіваний телефонний дзвінок… Анатолій… Який ще Анатолій? Ледве згадала…Той самий Анатолій, товариш Швайка… Він випадково опинився в місті, хотів би зустрітися і запрошує до ресторану повечеряти…Ольга рішуче відмовилася, посилаючись на втому. Навіщо він їй потрібен? Та чоловік виявився наполегливим…. Зателефонував назавтра вранці, сказав, що його потяг пізно ввечері, і о 19.00 він чекатиме на неї біля кафе у торговому центрі. Тут Ольга вже замислилася. Не піти — якось незручно… Її чемно запрошували, і Анатолій нічим не був їй несимпатичний. Але що йому від неї потрібно? Ігор давно не телефонував, зараз їх нічого не зв’язує… Останнього разу вона його бачила у супермаркеті з дружиною. Маленька незугарна чорнява жіночка впевнено йшла попереду, обирала товар і недбало кидала у корзину на колесах, яку її чоловік штовхав як приречений. Ольга затаїлася за консервами і він її, на щастя, не побачив. Назар? Вільний птах: сьогодні є, а завтра тільки закуриться за ним… То чому не піти!

Вони зустрілися в єдиному в місті торговому центрі, який їй подобався. Зовнішнє цей торговий заклад був стилізований під ХІХ століття, а на стінах висіли малюнки сучасних авторів. Анатолій був вдягнений як менеджер середньої ланки: нові-новісіньки куртка та випрасувані штани зі стрілкою.

— Вам, мабуть, дивно… — почав чоловік після привітання.

— Я вже нічому не дивуюсь…

Він розсміявся і відсунувши стільця всадовив Ольгу за стіл…

— Ви знаєте… Дуже дякую, що згодились зі мною зустрітися, бо я тут нікого не знаю, а блукати містом на самоті набридло. До того ж, в мене лишився ваш телефон і … я вас часто згадував.

Підійшов офіціант і поклав на стіл карти. Оля заказала каву і морозиво.

— Може щось вип’єте?

— Хіба що коньяку до кави трохи влити …

Вони вели світську бесіду, нічого такого…Згадували свою зустріч в селі, Ольга запитала про Швайка. А про Ігоря вони не говорили, втім якийсь знак, що Анатолій знав про їхні «нестосунки» літав у повітрі. Все було чудово і Ольга поаплодувала собі, що не відмовилася від цієї зустрічі. Годину вони вели світські розмови, а потім Анатолій запропонував прогулятися містом, яке йому дуже подобалось. Ніякого прохання в нього не було, це вже було зрозуміло, ні про справу ніяку, ні підсудити комусь, ні засудити, нічого такого… І дійсно, має у кишені такого Швайка, який всі питання порозв’язує. А через Швайка і до Ігоря дорога, а той — до неї… Тож який сенс цьому Анатолію до судді районного суду по справах звертатися?

Зненацька йому хтось зателефонував. Відійшовши у бік, він порозмовляв і повернувся. Знову заговорили про театри, кіно. Анатолій запропонував піти в казино. Ольга відмовилася. Може на каток? Давно вже не каталася на ковзанах… Тож поїхали в «Метеор», а там… достобіса знайомих облич. Здалеку махнув рукою колишній прокурор їхнього району. А під’їхавши поцікавився, як це так, що суддя — на ковзанах, як простий смертний. Хіба не має можливості в більш кулуарних закладах ковзатися?

— А ви? — не зрозуміла Ольга, жарт то чи ні. — Вам можна, а мені — ні?

— Та я ж колишній! — засміявся прокурор і відкотився.

Анатолій пожалкував, що в їхньому місті нема такої ковзанки. Він вправно ковзався і навіть намагався виконувати якісь піруети. Потім почав розповідати, що його дружина віддає перевагу лижам, а він любить ковзани. Він увесь час відволікався на телефон, і Ольгу почало це дратувати. Після ковзанки він провів її додому… Біля самого під’їзду він натякнув на чашку чаю і переступив поріг. А у ліфта почав її цілувати так, що Ольга не встигла і отямитися. Щось відбивало бажання пручатися. Думка вертілася — що тут такого? Хіба вона не жінка? Анатолій — славний чоловік, не з вулиці, друг дитинства Швайка… Назар — той на своїй хвилі… Сьогодні є, а завтра майне десь… Вільний козак! Та щось і заважало…Думка билася в голові, як птах у клітці: запрошувати чи не запрошувати?

Та телефонна мелодія вирішила всі вагання.

— Пробачте… Потрібно їхати, — з непідробним сумом сказав Анатолій після короткої розмови. — Можна, я вам колись зателефоную?

Ольга знизала плечима. Чому б ні?

А коли вийшла з ліфту, перше що почула — шум, галас та хмільні дівочі голоси за Назаровими дверима…

11

Головний редактор 21 каналу Петров зібрав співробітників і оповістив їх, що справи кепські. Є загроза рейдерського захоплення телестудії, і через те він пропонує оголосити «Марафон в підтримку 21-го» з голодуванням. Тут Петров побачив в очах підлеглих невеличкий переляк, який швидко минув. Напевно у порівнянні з біржею праці, голодування вже не здавалося таким страшним. Всі погодилися, а ведуча Васнєцова навіть запропонувала називати рейдерів «загарбниками». Алла Цвітковська виступила з іншою пропозицією — оголосити акцію «Підтримай улюбленого журналіста», натякаючи на свій рейтинг. …. А ведуча новин Проскурняк пішла ще далі і висунула пропозицію провести конкурс — «Намалюй улюбленого ведучого новин». Петров спочатку завагався щодо доречності цих конкурсів, та його переконали, що «на войне все средства хороши».

Тому без затримок розпочали телемарафон и оголосили голодування доти, допоки влада не втрутиться і не владнає ситуацію з каналом, а журналісти зможуть і надалі вести такі улюблені народом телепередачі, як-то: «Ранкова музична листівка» (де кожного ранку телефонували переважно бабці з жіночками, які замовляли своїм кумам та онукам радісні пісеньки), новини (які в народі називали «Новини МЧС», бо здебільшого освітлювали де хто вмер, скалічився, покінчив самогубством, втопився і таке інше»), «Істинна віра» (де освітлювали виключно події Московського патріархату) та «Історія міста» (де схожа на курку Васнєцова розказувала про якихось царів, королів та російських поетів, які колись мимохіть побували у місті або проїжджали кільцевою повз нього) ну и власне «Петрівська затока». Увесь інший час канал транслював американські фільми.

Петров персонально у прямому ефірі оголосив телемарафон «Захистимо 21-ий» і розчулено повідомив глядачів, що з вуст багатьох людей, які дзвонять їм на «пряму лінію», лунають звертання до мера, Генерального прокурора й особисто прем'єр-міністрові, щоб вони зупинили «загарбників». Потім зачитав звернення Губернатора до громадян міста: «Будь-яка спроба захопити телеканалу, на якому зараз перебувають люди, буде розцінюватися, як загроза життю й професійної діяльності представників ЗМІ, і в встановленому порядку будуть порушені кримінальні справи. Якщо буде потреба, то правоохоронні органи забезпечать порядок і охорону тим журналістам, які перебувають на телеканалі».

Щоб не дай Боже не позбавити городян улюблених телепередач голодування вирішили провести за графіком. «Вони воліють обезглавити студію, яка видає якісний телепродукт. Але ми склали такий графік, щоб це не ушкодило випуску передач, — заявила ведуча новин Юлія Проскурняк. — 17 років наш колектив працював під керівництвом Петрова й Крищенка. Вони створили канал, який полюбив глядач».

Тут Петров скривився й наказав більше не акцентувати увагу на 17 роках його керівництва. Самі головні — Петров із своїм замом Крищенком — замкнулися в кабінеті й розробляли план дій. Виникла потреба у пристойному ведучому чоловічої статі. Довго думали… Самим Петрову з Крищенком — не солідно, а дівчат ставити принизливо. Канал на 90 відсотків складався з жінок… Тож, то щоб вороги не назвали марафон «жіночим бунтом» конче потрібний миловидий хлопець. Згадали за Максимка з рекламного відділу… Викликали… Той спочатку пручався, що боїться камери, але його присоромили, нагадали про загарбників і біржу праці, а потім всунули у пристойний костюм з петрівского гардероба й поставили з мікрофоном в руках під софіти. Максимка напрочуд швидко зорієнтувався. Спочатку червонів і ганьбився, а потім розійшовся й навіть почав позувати та єхидничати. На стільцях студії кругом нього посадовили половину дівчат й тіток каналу з білими пов'язками «Голодую!», організували телефонні дзвінки, мобілізувавши на цю справу всіх родичів та знайомих, які обурювалися, гнівилися, сатаніли, що не допустять завойовників.

Правда, не все йшло так гладко. Один раз прорвався городянин, який прикинувся доброзичливцем, і зажадав побачити серед голодуючих Аллу Цвітковську, якій не завадило б схуднути. Петров негайно звільнив дівчину, яка відсікала недоброзичливців і посадив більш досвідчену Кручиніну. Дівчатко із плачем пішло додому, а глядач і не помітив, як досвідчена Кручинина зникла з рядів голодуючих.

… Марафон вже тягся три дні. Хоча насправді ніхто не голодував, а навіть навпаки, Петров із Крищенко підгодовували за свій рахунок. Та далі продовжувати не було сенсу. Дівчата мали квітучий вигляд, хоча й підбирали найхудіших. Недоброзичливці не припиняли вимоги побачити серед голодуючих Аллу Цвітковську. Петров вже і викликав Аллу і навіть спробував натякнути, що може…. Та подивившись на її рум'яні щоки та груди, що вивалювалися з декольте передумав. Він сказав, що викликав її тому, що давно забував сказати, щоб вона не називала літніх жінок, про яких вона веде репортаж бабами Шурами та бабами Надями..

— А як їх називати?

— Пані Олександра, пані Надія…

— Буду я ще якусь бабу панією називати!

— Ну хоч по-батькові, а то..

Алла невдоволена піднялася й поїхала додому..

Петров витер потилицю і повернувся до своїх проблем. Ситуація затяглася…. Ішов третій день марафону, і як на третій день хвороби, він має вибухнути кризою… І ця проклята криза витала у повітрі. Одну ведучу вже забрав чоловік, інша втекла сама… Невиразні, схожі одна на іншу «улюблениці» телеглядачів збивалися купкою, поки пускали рекламу, пили чай без цукру, а гример накладала їм тіні під очима й малювала впалі щоки. Вони шепотілися і нагнітали атмосферу, що буде коли їх вигонять на вулицю…. Йти у центр зайнятості? Пішла чутка, що там всіх посилають на громадські роботи, які фінансує Айрапетов, один із потужних депутатів міської ради і один із «загарбників». То що — мітлою махати за 600 гривень? Інші казали, що освічених направляють до бібліотек книжки перебирати. Дівчатка засумували, натягли пов’язки і попленталися до студії …

Петров у своєму кабінеті, дивився телевізор, дзвонив, командував кого забрати, кого пересадити, вимагав замінити Максима, який вже почував себе зіркою і вимагав збільшення зарплатні. Подзвонив Крищенкові і загорлав наче підбитий птах:

— Киньте головний мессідж — люди втратять роботу! Улюблені кореспонденти підуть із екрану!

Кинули…. Та, городяни не розрізняли своїх «улюблених кореспондентів». Знали тільки Аллу Цвітковську по її передачах, де вона з собачами на канапах лежала… Та з її чоловіком — «Філософією Хутра» — їй нема про що хвилюватися.

Петров втиснув у крісло… Треба щось терміново робити… Співчуття ніякого, більше тих, що зловтішаються. Раптом подзвонив олігарх і розлючено повідомив, що в Києві вже й кури сміються від цього марафону й щоб він сідав із «загарбниками» за круглий стіл і щось вирішував.

— Зараз тобі не кучмівські часи, дурню! Преса начебто мусить бути вільною й пропонувати різні думки, а в тебе на каналі — лише одна точка зору. Це зараз не в моді. Терміново шукай опонентів!

Петров випив пігулку й викликав віддану Проскурнячку.

— Організуй опонентів на марафон! …

— Кого?

— Там у рекламному ще є хтось пристойний?

— Може, Вадик?

— Готуй Вадика…А може ще хтось? — запитав жалісливо, згадавши вічно сопливого Вадика. І тут пролунали кроки по коридору й у важкою ходою кабінет зайшов сам головний «загарбник» Айрапетов.

— Ти что тут затєял, ідіот? Короче, я іду в прямой ефір і ставлю точку в етой нісенітницє. Як ти збирався з цього викрутиться? Уже сміється все місто.

Та тут забіг Крищенко.

— Жах, пропустили…Знову сказали, що дзвонять у підтримку…

— Я ж попереджав, допускати тільки знайомих!

— Так вже голоси повторювалися. Скільки там тих знайомих? А марафон вже третій день…. Бабусю Рожнецової вже все місто знає. Вона й так на ранковий коктейль завжди дзвонила й ту саму пісню замовляла, а тепер… І знову вимагали, щоб Цвітковська голодувала.

— Так скажіть, що вона голодує! Тільки вдома!

– І хто в це повірить?

Петров схопився за голову й вискочив у коридор, забувши про загарбника Айрапетова. Через скло він подивився на переляканих дівчат і тіток…. Звичайно, їм є чого боятися! Втратять роботу, куди іти?… Та кого це цікавить? На міському форумі більшість городян сподівалась, що новий власник змінить обличчя каналу. Хто вам змінить обличчя каналу, ідіоти? Айрапетов? Цей мафіозі з мафіозі?

А Айрапетов пройшов повз нього, наче його і не бачив й зайшов на студію. Там він оголосив панібратському Максиму, що він купив цей канал і що він припиняє безглузде голодування й що всі залишаються на своїх місцях і ніхто нікого не збирається звільняти. Потім він вийшов і запросив обм'яклого Петрова в ресторан на 2 години ночі — вирішувати наболіли питання. Приголомшений Петров тільки у кабінеті зрозумів, що нарешті все скінчилося…. Він поїхав на стрілку й уночі в ресторані «Айрапе» відбулася їхня зустріч при участі посередників — місцевих бізнесменів, депутатів, представників мера, губернатора і навіть олігарха.

А ранком, під час ранкового коктейлю, перервавши пісню «Зникли сонячні дні», замовлену бабусею Рожнецової для своєї куми, було офіційно оголошено, що колектив 21 каналу припинив безстрокове голодування, почате через погрозу силового захоплення телестудії. Основні фігуранти конфлікту Айрапетов, Петров і Крищенко заявили, що міська влада втрутилися в рішення питання про 21 канал і конфлікт вичерпано. Всю провину звалили на якогось Михайлова, який виявив себе як найменш конструктивний елемент процесу і який за спинами каламутив воду. Сторони задекларували принципи, згідно яким керівництво каналу й журналістський колектив працюють у звичному режимі і далі подаватимуть глядачам об'єктивну інформацію.

… Скромний підприємець Павлюченко, який сидів із пивом перед екраном після трудового дня, почувши цю заяву крикнув дружині:

— Раю! Твої перемогли! Будеш знову дивитися свої серіали по 21-му!

Рая визирнула з кухні, витираючи руки об квітчастий фартушок:

— Вічно ти чимось незадоволений! Набридло вже!

— Жахливо, Раю, саме те, що вони будуть працювати «у звичному режимі»… Весь цей бунт «Журналісти стали на захист своїх керівників» тільки для того, щоб жити в цьому болоті без змін, Раю…

… І підприємець Павлюченко тицьнув в екран, звідки лунав голос Айрапетова:

— Вирішили відставити всі емоції убік, щоб припинити голодування, — заявив він. — Не робити ніяких протиправних дій.

За ним виступив «найменш конструктивний елемент процесу» Михайлов», який зажадав слова, щоб реабілітуватися в очах городян. Він додав, що ті рішення, які будуть прийматися, ніяким чином не вразять ні трудовий колектив телеканалу, ні його керівництво.

— Останні дні в нас були, як ніколи, напруженими, — віщав Михайлов. — І от ми сіли за стіл переговорів і розв'язали наболілі питання. Можу з точністю сказати, що канал завжди надавав і буде надавати ефір для всіх сторін.

Тут його перебив радісний Петров.

— Ми вдячні всім нашим глядачам, які весь цей важкий для телеканалу час були з нами. Ми почували вашу підтримку.

… Через кілька днів всі вже й забули про голодування, бо більшість телеглядачів навіть її не помітила… Усе повернулося на круг свій. Та сама музична листівка, та сама бабуся Рожнецовоёї і пісня «Отцвели уж давно хризантеми в саду». Правда Алла Цвітковска більше в новинах не з'являлася. Вона відновила свою авторську програму, яку раніше вела на іншому каналі й звідки її посунули. На новинах багато не заробиш, та й заморочливою ця справа виявилася. Легше лежати із собачатами на дивані й рекламувати «Філософію хутра». Свою нову передачу вона назвала «Філософія смаку».

12

Сьогодні вона мусить поставити крапку у справі Забарова. Вже було ясно як день, що адвокати затягують процес, та вона вже вислухала достатньо, щоб в неї склалося враження. Свідків вже по двічі викликали.

Тож — поїхали. Відразу відхилила клопотання захисту підсудного, які були спрямовані на затягування процесу й направлення справи на додаткове розслідування. Реальних підстав для цього не було, прокурор мала ту саму думку та й сам адвокат Куреник прекрасно про це знав, хоча почувши рішення суду про відхилення клопотання про напрямок справи на додаткове дослідування відмовлено за відсутністю підстав, передбачених законодавством, він виразив страшний подив, начебто це було для нього несподіванкою.

На пропозицію судді про можливості закінчення слідства висловились «за» одноголосно. Приступилися до дебатів. Спочатку слово для виступу надали прокуророві, яка вказала на протиріччя в показаннях свідків, проте, враховуючи свідчення експертів та на матеріали кримінальної справи, вона дійшла висновку, що судове слідство сповна довело провину Забарова в носінні зброї й заподіянні смерті іншій людині за статтею 115 частини першої Кримінального Кодексу України.

Сторона Забарова була приголомшена…Вирок — то дійсно найважчі хвилини в судовому процесі. Коли йде розглядання справі, то людина ще не є осудною, а коли хвилина вироку наближається, то конкретизується й майбутнє… Мати Забарова схопилася за голову й заледеніла, а його дівчина завмерла і прикрила очі… Та це був лише початок… Далі слово надали потерпілій стороні. Потерпіла попросила зачитати своє слово сидячки і їй дозволили. Причому суддя додала, що за бажанням учасники процесу можуть вимовляти свої виступи сидячи. Ніна сказала, що вона не вірить жодному слову підсудного про який уламок скла й загрозу його життю зі сторони брата. Вона відкинула всі спроби представити її брата як наркомана й неблагополучного елемента. Так, були складності з його вихованням, так він залишився без батьків у підлітковому віці й було всіляке до армії. Та з армії він прийшов з метою почати нове життя й був на шляху до цього. Денис влаштувався на роботу, хотів одружитися й мріяв про кваліфіковану роботу, тобто хотів одержати професію… Вона вказала, що протистояння Забарова й її брата було нерівним, бо Забаров — то навчений вояка і фізично міцніший за нього. Дії Забарова саме як навченого у спеціальних військах — потрійно карні. Сили були нерівні… Це було побиття її брата, а не бійка, як це хотіли показати деякі свідки. Потім вона перейшла до зброї й здивувалася, що виявляється вогнепальну зброю в Україні можна купити вільно, як картоплю в магазині. За тим вона перейшла до Лисенка, який накрутив Забарова, представивши йому події в гіпертрофованому вигляді. Якщо Лисенкові дійсно загрожувала реальна небезпека від Дениса, то в нього була можливість або покинути місце події, або викликати міліцію. Та Лисенко зволів викликати пасинка. Вона виразила своє щиросердне співчуття, по-перше, дівчині Забарова, яка на слідчому експерименті мало не зомліла й свідкові Кириченко, якій загрожувала реальна небезпека піти за її братом, адже Забарову нічого не було варте в той страшний момент позбутися зайвої очевидиці… Тут Ніна не витримала й заплакала……Плакала як дівчинка… Всі мовчали й чекали, допоки вона заспокоїться… Чекала і суддя…

Нарешті Ніна заспокоїлась і продовжила…Брат затіяв перепланувати будинок, він хотів одружитися на коханій дівчині. Він був товариським і доброзичливим…Вона була не лишк його сестрою, але й другом і знала, що він добрий та неконфліктний. Якби Денис залишився живим, тобто тільки поранений, то Забаров наразі не сидів би за ґратами… Вона впевнена, що її брат йому б пробачив синці, бо був незлобивим і довго зла на людей не тримав. Люди любили його, всі сусіди в шоці й не розуміють за що Дениса можна було вбити. Життя для неї зупинилася того самого дня… І ця трагічна подія може сприяти ще такому повороту її долі, який невідомо яке відлуння матиме у майбутньому… Вона й ворогам не бажає пережити цей біль — втрати таким неприродним чином єдиної близької для неї людини… Як можна було практично серед білого дня розстріляти її єдину опору в житті??? Лисенко — доросла людина, і йому треба було думати, що пістолет може забрати чиєсь життя перед тим, як викликати свого пасинка…

Після паузи суддя представила слово представникові потерпілої. Адвокат Щеглова стисло виклала, що сторона потерпілого — за додаткове розслідування, але з іншого приводу — перекваліфікації не вбік зм'якшення покарання, а вбік перегляду винуватців події. Головним винуватецем того, що сталося є Лисенко, який і повинен зазнати кари. Забаров — тільки знаряддя в руках Лисенка, який спокійно спостерігав за діями пасинка, не намагаючись загасити конфлікт, а тільки всіляко роздмухуючи його. Єдиний незаангажований свідок Кириченко спостерігала бійку й бачила, як Забаров прицільно вистрілив у Прокопчика. Можна уявити жах цієї дівчини, коли вона зрозуміла, що буде наступною. Віддаючи належне Забарову, він не забрав життя у незручного свідка… Все вищевказане свідчить не тільки про перекваліфікацію справи Забарова на частину другу статті 115 КК України, але й до залучення Лисенка до відповідальності за вбивство з хуліганських мотивів, з огляду на те, що за свідченням Лисенко перебував у стані алкогольного сп'яніння…

Адвокат Куреник побудував свій захист на тому, що його обрали адвокатом саме як колишнього слідчого, який може зрозуміти колишнього військового… Забаров прийшов до органів повинитися, і це зафіксовано слідством. Наміру вбивати, на думку адвоката, в Забарова не було, тому що ще з ранку він намірявся шукати роботу, а не: «А дай-но я підстрелю Прокопчика!». А за версією прокуратори, він мав умисел вбивати вже дорогою до автостоянки. Навпаки, приїхавши на місце події, він доброзичливо запитав: «Що тут трапилося?». Ніхто з свідків не стверджував, що Забаров при цьому випромінював агресію… Він намагався заспокоїти сторони, які сперечалися.… Далі про автоматизм… Я теж тренована людина, і знаю, як треновані відповідають на удар… Автоматично, добродії… Автоматично! Як колишній працівник МВС я розумію свого підзахисного. Якщо мене зненацька ляснути зі спини, то я відповім ще не таким ударом під дихало!!! Виучка Забарова і його вміння стріляти — зм'якшуюча, а не обтяжуюча обставина. Він знову протестує проти ствердження, що в діях його підзахисного був злочинний умисел, адже він не виношував свої плани заздалегідь. «Раптово виниклого наміру» не буває. Якщо рішення вбити виникає «раптово», то це свідчить саме про афект і емоції, які розряджаються в результаті сильного душевного хвилювання. А дозвіл на зброю йому було видано відповідними органами…. Психологічна експертиза проведена безграмотно, тому що експерт Кравцова не досліджувала стан його підзахисного на момент здійснення злочину. Він просить врахувати щиросердне каяття підсудного і все ж таки перекваліфікувати його діяння на необережне вбивство.

Дівчина Забарова попросила суд врахувати, що вона відшкодувала значну суму збитку потерпілим, і надалі, по можливості, сплатить будь-яку суму, яку призначить суд.

У своєму останньому слові Забаров вибачився перед потерпілою стороною, хоча ситуація була недвозначною, і наразі це його мати могла бути потерпілою. Він вибачається якщо його слова, які він говорив у свій захист, приносили біль сестрі Прокопчика. Потім він вибачився перед своїми рідними й близькими, котрим приніс багато горя і яких він вкинув не тільки в катастрофічні матеріальні збитки, але й змусив потерпати від принижень, образ, зневаги, презирства…. Понад усе він вдячний своїй нареченій, яка страждала найбільше…. Він уявляє, скільки вона знесла при спілкуваннях з конвоїрами, коли займала чергу до тюрми о четвертій годині ранку перед роботою. І скільки їй ще, бідній, доведеться перетерпіти… Він проклинає той день і час, коли все це трапилося, тому що це миттєво перекинуло його життя до гори ногами… Все це трапилось, коли він збирався створити сім’ю і мріяв про донечку. А тепер, якщо його донька колись і народиться, то він ніколи не побачить, як вона зростає, як робить перші кроки. Їй скажуть, що тато — у далекому відрядженні… І він не знає, як подивиться їй колись у вічі… Проте він наполягає, що вбивав не навмисно… І привів цьому безліч доказів. Він їхав з твердим наміром просто захистити вітчима… Трагедія трапилося з необережності…

… Лише пізно увечері суддя Дорош зачитала вирок.

Частина четверта. Арештований натхненням.

1

Умисне заплановане вбивство — улюблений жанр письменників-детективників. Вони його просто обожнюють… Та й для читача вельми цікаві головні герої, які щось заздалегідь замишляють. Тому літератору лишається тільки вигадати мотиви умислу. А мотивів — хоч греблю гати! Бери словник і виписуй: помста, розпач, злість, жага влади, ревнощі… Сюжет, коли людина з холодним серцем готується до злочину, а потім намагається заплутати свої сліди, не побоїмося цього слова, звеселяє читача та займає його нудьгуючий мозок. На щастя, вроджених вбивць народжується небагато. Саме народжується… Їх важко обчислити, бо всі знають: здебільшого маніяки — чудові сім'янини. А чудові сім'янини…

І залита кавою клавіатура завмерла… А може тут і собака порилася? Виявляється, що сумнозвісний добропорядний батько родини — то загроза суспільству! Адже в третій частині цього роману ми зрозуміли, що мужчина за природою — істота агресивна. Тож у якийсь момент у «чудового сім'янина», яким так захоплюється суспільство, виникає злочинний задум. Тому що тільки для власної дружини муж, який увесь вільний час проводить біля її спідниці, — ідилія, а насправді такого мужа потрібно негайно ставити на облік, як потенційного маніяка….

Вчені вважають, що патологічні убивці-маніяки зустрічаються з найдавніших часів, і запобігти їх появі неможливо. Інтелект, виховання, вік — все тут безсило. У свідомості людини спрацьовують якісь «перемикачі» — і тихий «батько сімейства» раптово перетворюється в кровожерливого садиста… Найголовніша відмінність від побутового вбивці — шоку від вчиненого вони не зазнають…

Статистика свідчить, що злочинний задум заздалегідь запланованих злочинів проявляє себе лише у 15–20 % випадків, а найбільшу частку в структурі мотивації займають корисливі мотиви і побутові сварки… 50–70 % жінок вбито їх чоловіками або співмешканцями. Тож маємо парадокс: виявляється, найрідший (заздалегідь запланований) вид вбивства найцікавіший читачам. І затребувані обидва його види: звичайний і патологічний. Звичайний — це коли вбивця, наприклад, усуває з шляху законного спадкоємця, а патологічний — то маніяки. А от вбивством з раптово виниклим наміром, яке є найрозповсюдженим у житті, детективники нехтують. І дійсно, коли людина нічого не планує завчасно, хіба то буде цікаве читачу? З цього виходить, що читач — такий самий винуватець розповсюдження літератури, яка описує і смакує деталі запланованого вбивства, як і письменник. Бо читачу байдуже, якщо хтось в п'яній бійці кулаком сильніше когось стукнув, ніж треба. Письмаки такого не виписуватимуть, бо то треба корпатися у побуті і досліджувати, чому ті двоє напилися. Прийшли з роботи від верстата, робити нема чого, хобі нема, інтересів теж… Завітав у гості такий самий знуджений товариш. Випили. Потім два невеликого розуму чоловіки почали згадувати образи… Яка тут загадковість, неясність та таємничість? Вийди у під'їзд і побачиш таких дядьків на кожному кроці. Всі вони — потенційні вбивці одне одного.

Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють детективи з вбивствами — співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.

Ось такий тандем…

2

Андре Цоколько — звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я — Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість… Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.

Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», — розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку… Ще трохи зусиль — і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько — це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло… Перша премія у всеукраїнському конкурсі «Трилер десятиліття», а потім — «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи…». З роками Сергій зрозумів, що письменство — заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів… Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір…

Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси… А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.

Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо — достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося… Все вже було… Ось і минулий тиждень — котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось — … ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу — благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся…

Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець «підбадьорював»: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду — мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…

…Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці… І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».

Дідусь працює… А молодявий дідусь нічого й не працює, а тільки ламає голову над своїми потенційними персонажами… В голові — не дійові особи, а цифри… Гроші течуть, як пісок крізь пальці…. Щойно прилетіли з Іспанії, знімали там віллу цілий місяць… А сім'я потребує ще більших витрат, бо донька вийшла заміж за лобуряку, і хоча сама працювала на державній службі, та доводилося допомагати…. Він з самого початку був проти цього шлюбу, та хто його слухав? Так і сталося, як гадалося. Тільки згодом дружина зрозуміла, що зять, негідник, просто клюнув на ім'я відомого письменника. І хоча в Україні це поняття умовне, та для зятя й цього було достатньо, бо був родом з якоїсь, соромно й вимовити, Жабуринівки. Андре Цоколько — більш-менш знаний письменник та й годі. На телешоу підсвітився, поїздив Україною з творчими вечорами, з презентаціями нових творів — і так його ім'я стало відомим. Нещодавно — ще один прорив: запропонували екранізувати психологічний трилер «Кривавий хлопчик». Вчора надіслав електронною поштою ще гарячий сценарій продюсерові. Все начебто і добре… Та всі як змовилися: «Які плани на майбутнє? Коли щось новеньке напишете?». Так… Треба писати…. А тут і зять, сволота, натякнув, що наваяв повістишку й чекає допомоги у виданні. Що міг створити цей ледар? Сунувся до дочки, аби пригальмувала нездару, а та в сльози: «Хочеш позбавити мене чоловіка?».

Що ж писати?…. Останній роман «Заживо розрізаний» був автобіографічним…. Набридли ті трилери, і він під закличною назвою вичавив зі своєї вбогої біографії все, що міг… Підрихтував, звісно. Де треба — сльозу дав, прикрасив деталями з життя свого друга-моряка, особливо стосовно його амурних пригод… Самому, на жаль, таких історій бракувало через занадто пильну дружину…. Тільки зітхнув, аж знову налетіли ці шуліки: коли наступна книжка? Та хіба вам цього мало? Відповів, що набирає матеріал… А терміни?… Ну, років через п'ять. «Теж автобіографічний?» Та ні вже… Тепер це будуть вигадані люди.

… Так, на се нема ради… Треба із цього Забарова щось витискати…Сергій походив по кімнаті… Пригадав, як сидів між матір'ю Забарова і дружиною вбитого, і вже начебто почав намацувати канву… і як гуркіт серед чистого неба — плач онучки за дверима! Канва пішла шкереберть, і знову в голову напхалися зовсім інші думки… «Конче необхідно продиратися до Польщі… Кшиштоф, собака, щось давненько не телефонував….». Нещодавно потоваришував з польським письменником, і вони допомагали один одному: Кшиштофа вже видали в Україні, а з Сергієвими книжками хитрий пшек щось тягнув…

Та що ж воно не пишеться??? Адже закони жанру відомі як двічі два, і справа тільки за технікою! Письменник підхопився зі стільця і забігав по пухнастому килиму. Автоматично підняв полум’яно-червону нитку, яка вирізнялася на жовтому килимі, і накручуючи її на палець почав думати… Так… Ось нитка… Червона нитка… Непогано розбавити роман філософією, найкраще — східною… У «Кровавому хлопчикові» він зав'язався з мусульманами, і вже думав, що як Рушді шмигне у підпілля… Почалися загрозливі дзвінки: обурені хрипкі голоси докоряли, що він якось не так зобразив мусульман. Ні… З бусурменами краще не зв'язуватися. Буддизм! Так, краще буддизм, він і безпечніший і загадковіший. А може про Дудаєва щось написати? І згадав, що його вже випередили… Одному колезі розповіли байку про Дудаєва, і той її розгорнув у цілий роман…

Отже, детектив — це розслідування злочину, і найкраще за все — вбивства, бо будь яке вбивство привертає увагу читача. Розслідування ведеться професіоналом або аматором. Слава Богу й Агаті Крісті, за роки існування детектива виробилися Закони жанру, якікожний знає, як свої п’ять пальців. Слідчі мусять бути дивакуватими й мати особливі риси характеру: недовірливість, обжерливість, підозрілість, тощо. Обов'язкова наявність напарника — цілковитої протилежності головному героєві, який своїми безглуздими питаннями дратуватиме його і через якого слідчий пояснюватиме читачеві хід справи. Поліцейські — цілковиті бовдури, не здатні зв'язати докупи дві події. Вони ганяються за невинними й саджають їх пакунками до буцигарні, тож велемудрому приватному детективу доводиться їх звідти витягати. Ще слід насунути підозру на пару безневинних персонажів, а вбивці дати повне алібі, яке наприкінці розвалиться в порох.

Хто буде слідчим? Чудакуваті чоловіки середніх років вже були: Шерлок Холмс, Пуаро… Бабусю теж використали і не раз — місс Марпл, та на екрані їх до біса…. Дівчатка були, хлопчики теж… Сексапільні грудасті слідчині вже задерли…. А от діда ще не було. Відставник…. Точно! А зробити старого дивакуватим не складно, бо вони всі трохи чудні. І Серьожа згадав одного такого з їхнього під’їзду. Сивий, у старомодних чорних окулярах, глухуватий, втім з хитрими оченятами, він ходив з руками за спиною або сидів з бабусями на лаві. А коли впивався, то включав на всю «Бризки шампанського». Через те його прозвали дід Дискарь. Якось у ліфті він привітався до цього Дискаря, а той не відповів. Дідок глухий, що з його взяти? Та коли Сергій кашлянув…. той озирнувся… Лисом підшитий… Такого нам і треба.

За дверима пролунав різкий дзвоник… Дружина боязко переступила поріг з його мобільним в руках і тихо запитала: «Тут Хлєбобулкіни запитують, чи завітаємо до них на барбекю?» Серьожа прошипів: «Я ж просив…». Жінка похапцем вийшла, а він витримав паузу, а потім вигукнув: «До чорта Хлєбобулкіних! Я людською мовою просив — не турбувати!». По кімнатах враз прошелестіло: тато працює… дідусь працює… дєдуска лаботаєт…».

Все… Набридло… Все набридло… Все остогидло…Щойно продам цього детектива, отримаю гроші за сценарій — і куплю собі квартиру в Києві… Буду там працювати. Ось письменник Мурахін — іде ранком до окремої квартири, як на роботу… І ніхто йому там не заважає.. Сидить і творить Мурахін. А тут…

Добре, добре…Головне — не загубити цю нитку. І Сергій знову подивився на червону нитку, намотану на вказівний палець… Нитка була довга… Схожа на заполоч. І такого яскраво червоного кольору, що здавалося, що її занурювали у кров… Знову почав намотувати нитку на пальця, і думки полетіли як птахи… Отже вирішено — дід Дискарь. Фаміліє таке….Розмотав нитку, кинув її на стіл, вибіг на кухню, попив там водички й знову забіг до кабінету з криком: «Маша»! Дружина з'явилася миттєво, начебто стояла під дверима. Він блимнув на неї палаючими очима і грізно запитав:

— Ти пам'ятаєш діда з четвертого поверху?

— Звичайно… Відставник…У нього ще є звичка говорити, коли з ним у ліфт сідаєш: «Дякую, що підвезли». У сенсі, що я його підвезла до четвертого поверху…

Потупцювалася біля дверей і додала:

— Гумор такий…

— Добре, іди…

Жінка на цирлах вийшла, а Серьожа провів її поглядом…. Вона сама — донька радянського віршара, тож не з чуток знає, як працюється літераторам… І тут згадав Кетрін — співробітницю англійського культурного центру, з якою познайомився на презентації книжки Мурахіна «Дельфін у ванній кімнаті»… Час дружини Маші плинув…. Тепер інший час, інші критерії… Тесть — давно в могилі, і навіть з підручника його викинули…. Так… Не відволікатись… Знову намотав червону нитку на палець, і пішло… Дід всім буде говорити: «Дякую, що підвезли», і це буде його дивацтвом, фішкою. Якось дід Дискарь проходив повз автостоянку, там була якась драчка, і він впізнав лейтенанта, з яким разом служив в екзотичній країні. Якій? Ірак — близько по часу, дід там не катить. Чечню й Афганістан бодай не чіпати, він дотепер сахається арабів-студентів. Африка! Ось патичок-рятівничок! Вона ще Юліана Семенова рятувала та й цього… журналіста Серьогіна з «Бандитського Петербургу». Африка — це далеко, екзотично і не так лячно. Країна Зімсонго… Старий з лейтенантом там служили… Банально, проте … Піде… Потім дід довідався, що його лейтенанта марно засадили і почав своє розслідування. Але дід, хоча й дивакуватий, та полюбляє перепитувати… Його підвозять до четвертого поверху та…

… Сухо… Конче необхідна la femme. Там, де la femme, там l'amour. Тобто обов'язковим напарником на похваті і повною його протилежністю буде молода дружина. Згадав знову діда Дискаря і не уявив поруч з ним молоду дружину. Онученяти теж… Нікого…Пустеля Сахара… Та дарма… Напарником буде молода дружина. І крапка. Вона йому зраджуватиме, і це додасть гостроти й психологичності його твору. Його так і назвуть — «психологічний детектив». Отже, молода…. Баба нещодавно померла, а тут по сусідству — на квартирі дівчина, яка приїхала із села… Він згадав зятя і впевнено вивів — «з Жабуринівки». В місті вона працює на приватній фірмі, та особисте життя не складалося, а орендна плата росла… Дівчині нічого не лишалося, як знюхатися з бездітним стариганом заради квартири. Дід навіть іноді сходив на шлюбне ложе, та особливо тим не дошкуляв, але і прелюбодіяти молодусі суворо заборонив. Так…Саме заборонив, щоб потім, коли вона, безумовно, зрадить, з'явиться гострота сюжету. Та так і до кіна дійде! А в кіно адже платять за кожний постріл! Виходить, дамо старому в руки пістолета, а його баба…тобто фарбована білявка Лара ставитиме маразматичні запитання, а дід буде їй усе розтлумачувати. Додамо дурноголових міліціянтів та прителепкуватих суддів, неспроможних зв'язати докупи дві події… Лишається навести підозру на когось безвинного, а потім його прибрати… Та то вже по ходу сюжету… Забаров буде в нас Журкіним… Дамо йому спочатку повне алібі. Алібі… Яке там алібі? … Та з цим упораємося.

І Сергій кинувся до комп'ютера… Більше його геть нічого не відволікало. Дружина заходила й виходила з тацею, та він не звертав на неї жодної уваги.

…Домашні були задоволені… Тільки дурне трирічне онученятко ходило по кімнатах з ведмедиком під пахвою і товкло його рученятком по роті: «Со ти, дулний, клицис? Не клици…Дєдуска писе…».

3

У листопаді Ольга відпочивала у військовому санаторію Партеніта. По приїзді їй дісталося сира погода, мрячило майже кожного дня. Тішили лише проблиски сонця, природа й море. Її сусідка по кімнаті Ганна Олексіївна, яскрава шістдесятирічна жінка була дамою необтяжливою і з гумором. Вона ходила на всі процедури, а ввечері не минала ані кіно, ані танців. Ольга сумно подивилася на тьмяні лікарняні стіни корпусів і зрозуміла, що ноги її там не буде. Тож вирішила гайнувати час біля несамовитого моря та в осінньому парку.

Перші два дні вона відбивалася від дідів-відставників, які проходу їй не давали і лізли в очі зі своїми розказнями про «ратне» минуле. Ганна Олексіївна, до речі, була не проти завести з ними роман, та діди її ігнорували. За тиждень остогидло дивитися на стариганів, які старанно бігали кожного ранку, робили зарядку на березі моря, дихали йодом і шукали собі тимчасових молодявих подружок. Вона згадала Назарового батька… Григорія Степановича тут важко уявити… З ним вона б і на Ведмідь-гору полізла! І подивившись на величну красуню, з якої курило, наче там дійсно клишоногий кашу варив, зрозуміла, що дертися доведеться на самоті…

А лізти страшенно хотілося, бо всі околиці вже виходила, і справили вони гнітюче враження. Безкоштовного виходу до моря не було до самої Алушти: усіма неправдами беріг забудовано санаторіями і приватними будинками, які ревно оберігали приватні охоронці. До парку Айвазовського вхід платний, усюди — все за гроші. А в горах понабудували багатоповерхові будинки! Якесь невиразне передчуття, що колись велика хвиля й землетруси зметуть їх в просто море, не кидало її….

Ще днів зо два гуляла околицями, придивляючись до Ведмідь-гори. Можна було, звичайно, замовити екскурсію, та вона згадала Назара, який ненавидів зорганізовані екскурсії і …. внутрішньо з ним погодилася. Нарешті з гори зняли охорону, і сонячним прохолодним днем, одразу після сніданку, вона почала сходження. Сама-самісінька. Біля підніжжя ледве одчепилася од найпричепливішого свого прихильника. Краще вже йти самій, ніж з якимось грузиловом. Біля години пнулася крутим підйомом, насолоджуючись тишею… Час від часу зупинялась і придивлялась до мокрого тремтливого листячка дерев, уявляючи, як тут жилося у досанаторний період. Дивлячись зверху на беріг, вона уявляла там рибацькі поселення, ятери, човни у морі… Блаженствуючи від відсутності людей, які розбіглися по процедурам, вона довго стояла на оглядовій площадці, милуючись морем, скелями й пінистими хвилями… Раптом почула якесь шарудіння у кущах… «Дикі кабани?» — промайнуло в голові… Подзвонила Ганні Олексіївні, щоб запитала у місцевих, чи немає тут диких тварин. Виявилося, немає. Далі рушила більш впевнено. Цвірінчали пташки, сила-силенна комашок шурхала під ногами, сонце сяяло й навіть трохи гріло… Рай на землі… Просто рай! Ольга піднялася крутою стежкою на передню «лапу» ведмедиці, і тепер перед нею постало наступне завдання — викараскатися на «зашийок». Ледве розпізнала кручувату стежку й вирішила нею скоротити шлях. Зиркнула на годинник — полудень. Ще є час… Підйом забрав десь годину, та коли видряпалася на «зашийок», опинилася у ворожій густвині. Чомусь вона вважала, що нагорі можна милуватися панорамою, та ні фіга… Ліс — та й годі…. Куди йти? І пішла хребтом «ведмедиці» до хвоста. Це вона так думала… Тут стежка зникла… Що робити? Початок на другу… І темнішає в листопаді десь о четвертій! Боже, що робити? А раптом до ночі не вибереться? Звісно, можна повернути назад, але…. То було б нецікаво….А якщо заблукає? Доведеться телефонувати Ганні Олексіївні і зводити на ноги рятівну службу… Вона вже побачила себе в центрі скандальних новин: «Сенсація! Суддю Дорош зняли з гори, наче отця Федора!» Переполошена, побігла стежкою вперед… Страхи — не ляхи… Гілки хльостали по щоках, та вона не зважала. Подряпала щоки, руки, забруднила куртку, та про це і не думала. Будь-що мусить вийти на край хребта! Побачити долину, зрозуміти де вона є і вийти звідси якомога швидше! Подряпана Ольга бігла навмання, аж ось побачила табличку. Нібито «постій древніх людей» чи «античне святилище»… І зітхнула…. Згадала, що на мапі, яку вона забула у палаті, бачила, що десь посередині хребта має бути такий «постій» …

…За чверть до другої вона вже стояла на краю хребта й тішила око захоплюючою панорамою. Долом розкинувся Партеніт, вишикувалися акуратно начикрижені виноградники… Вона побачила санаторій. Слава Богу! А ось і артеківська стежина з стрілками, які поведуть її донизу. Присіла на камінь і деякий час милувалася видовищем. Тепер вже можна не квапитися — часу достатньо…. А поруч орел ширяв у повітрі… «Ось хто ніколи не заблукає! І як це птахи літають? Чому людина не вміє літати?» А орел ширяв все ближче і ближче…

Трактат про птахів

Птахи — найдивніші істоти на Землі. Дивніші ніж «розумна» з усім її нібито інтелектом людина. Бо птахи — то єдині істоти, які вміють плавати у воді, ходити землею й літати в небі. Так, баклан не тільки добре пірнає, але й проводить у воді до 6 хвилин! Баклани мають прозорі мигальні перетинки, які виконують функцію підводних окулярів і злітають із води з розгону (!!!)… Або кайра… Незграбна й кумедна на землі, вона, завдяки пропорціям тіла, абсолютно обтічна у воді і «літає» там так само, як у небі і навіть ширяє. Гагари теж чудово плавають і пірнають, іноді на глибину до 75 м і залишаються під водою до 8 хвилин, пропливаючи до 300 м. Чи не дивно все це? «Високорозумна» людина не те що літати, а й пірнати довго неспроможна. Вона споконвічно не розвивала у собі цих здібностей, а з самого початку знаходження на Землі понавигадувала собі «костури» у вигляді мудрованих приладів. Сама ж, без приладів — спробуй, людино, злети! А зась… Щоб політати, а потім ще й поплавати треба влізти в дельтаплан, потім з нього вилізти, натягнути на себе акваланг і аж тоді залазити у воду. Та й то допоки кисень не закінчиться… Колись люди намагалися літати самотужки, втім споконвічно йшли не тим шляхом, бо знову таки чіпляли на себе пір'я або ще якісь обладунки. В IV в. н.е. китаєць Го Хун вигадав повітряного змія. Го Хун писав, що за допомогою зв'язки цих повітряних зміїв можна «зустріти вітер, осідлати його й, не зупиняючись, піднятися на висоту 40 чи» (200 км). А з джерела XI в. «Цзи чжи тун цзянь» («Всеосяжне дзеркало історії») ми знаємо, що людина здіймалась у повітря ще в середині VI в., але через небезпеку пілотами в цих літальних апаратах були військовополонені та засуджені на смерть злочинці. Мандрівник Марко Поло на початку XIV в. зробив такий запис у своєму щоденнику: «Рама являє собою ґрати з вербових прутів, до кожного кута й сторони рами прив'язують нитки, усього вісім, всі вони прикріплені іншими кінцями до довгої мотузки. Потім знайдуть недоумкуватого або п'яницю й прив'яжуть його до рами, тому що жодна розсудлива людина не стала б піддавати себе такій небезпеці. Це робиться в сильний вітер, потім змій відпускають у волю вітру, і він піднімає раму…». В 1020 р. англійський монах-бенедиктинець Олівер з Малмсбері на прізвисько Літаючий Чернець начепив саморобні крила й стрибнув із дзвіниці свого монастиря. Звісно, поламав ноги… Великі вчені спостерігали за птахами, але спромоглися винайти лише дельтаплан, аероплан, літаки та ракети… Однак все це дурниці в порівнянні із крилом маленької пташинки. Всі вигадані людиною одоробла вимагають палива, чого птах не потребує…. Наче знущаючись з людського «інтелекту» і тих розумів, яких люди називають великими, вони злітають, використовуючи свою власну енергію. Без усілякого бензину, а часто й без розгону. У повітрі птахи можуть навіть танцювати: легке вільне ширяння з рідкими змахами крил чергується в них із взаємними перекидами. Тож можна сміливо стверджувати, що кожний птах — то глузування над людським так званим «інтелектом». Сама можливість польоту за допомогою крил — це дивне дійство, над яким ніхто вже не замислюється. Крило бере енергію просто з повітря й піднімає птаха нагору на зло всім законам тяжіння. Пташине крило має три особливості. Перша — можливість піднімати в повітря вантаж, який перевищує власну вагу птаха. Люди дають таким своїм членам суспільства олімпійські медалі, а для птаства — то звичайна справа. Білий сокіл, наприклад, піднімає вантаж, який більш ніж у три (sic!) рази перевищує його власну вагу. Друга особливість — безпосадкові перельоти. Так, американські золотаві сивки мігрують над відкритим океаном від Нової Шотландії (Канада) до Південної Америки, 2400 миль без жодної зупинки, дозаправлення й відпочинку! Третя особливість — це знання географії без мап, вчителів і GPS. Як птахи знаходять дорогу? Чим вони керуються? Як спілкуються? Звідки знають, що їм час вирушати у подорож? Що є ознакою початку мандрів? Питань — купа, й вчені дотепер анічогісінько про це не знають. І найголовніше… Як птахи літають — науці невідомо і дотепер. Звідки крила беруть енергію? Вільне ширяння — теж ребус. Там взагалі не потрібні фізичні зусилля, і птах начебто лежить на хвилях, ліниво керуючи лише напрямком польоту за допомогою чи то енергії вітру, чи ще чогось. Здатність літати птахи мають від народження. Хоча…. Знову пальці вже об нову клавіатуру перечепилися… А чи від народження? Адже пташиний політ можливо й не є винаходом Природи, а надбанням самого птаства? Цілком імовірно, що на Землю запущено кілька типів істот з можливістю удосконалюватися. Кожний тип розбрівся поверхнею Землі, створив свої групи й потрапивши в якісь особливі умови почав чинити по своєму. Група птахів намагалася літати, пірнати, ходити й отримала те, чого прагнула. Вони вдосконалювали свої навички «від діда до онука». Так вийшов сучасний баклан… Інші лише літали, а плавати не навчилися й дітей своїх не навчили. А є ще група, яка стала розумувати і винаходити собі всякі «милиці». І один з них нарешті вигукнув: «Труд створив із мавпи людину». Дорозумувались до того стану, у якому зараз перебуваємо: втратили зір, слух, здатність самотужки пересуватися. Рух назвали спортом і бігаємо та стрибаємо за гроші, наївшись перед цим усіляких пігулок. Ця група геть втратила здатність удосконалюватися, і все переклала на машини й прилади, які їх потихеньку і з'їдають. Але є і серед цієї групи частка, яку заведено називати нецивілізованою. Вона має гострий зір, чуйне вухо, розвинену інтуїцію… Вони шкірою відчувають ворога і не потребують жодних приладів. Вони плавають до 20 хвилин, коли збирають корали. А одинаки видираються на хмарочоси. Все це вказує на те, що можливості людського організму — безмежна. Щодо польоту, то жоден з них так і не навчився літати самотужки. Навіть п’ять метрів. А все через те, що літати без приладів намагалися одиниці…. І не зовсім правильно: стрибали зверху униз замість того, щоб підскакувати угору. Та з цим вже нічого не поробиш. Бо час втрачено на безглузде схрещування зеленої медузи з поросям.

Намилувавшись орлом, Ольга розпочала спуск. Спочатку вона із задоволенням скакала по каменях, та поступово її охопила паніка. Виявилося, це тільки здається, що до санаторію недалеко… Насправді на годиннику вже 15.00, а вона ще й до половини гори не доскочила, а все ще стрибала «стегном» Ведмедиці. З жахом помітила ознаки темряви, яка невблаганно насувалася… От вже й сонце майже зникло за горою, а вона…. знов-таки в лісі! Куди йти — незрозуміло. Стежка вела ліворуч в обхід гори до Артеку. Пішла через кущі додолу. І вже в темряві — ліс і два заасфальтовані шляхи: праворуч і ліворуч. Інстинктивно повернула ліворуч, бо хотілося вже лише одного — поближче до людей і цивілізації. І — помилилася… Як потім довідалася, дорогою праворуч вона за десять хвилин увійшла б на територію санаторію. Молода пара на автівці підкинула до траси, а там автобусом — до спуску на Партеніт. В повній темряві вона дісталася санаторію. Голодна, втомлена, але до біса щаслива втяглася у свою кімнату і впала на ліжко. Ганна Олексіївна, очевидно знову пішла на свої танцюльки у сподіванні знайти собі супутника життя…. З чашкою кави в руках, Ольга просиділа решту вечора на балконі, увинувшись у ковдру й вдихаючи прикрий запах моря й хвої. Із цього часу ця гора стала її «подружкою».

Наступного разу Ольга вже впевненіше полізла на «ніс» своєї нової «подружки». Якийсь кістлявий вояка з новоприбулих намагався присусідитися, але вона відмахнулася від нього, як від в’їдливої мухи. Уявляла, як розповість Назарові про свої пригоди, про свої прогулянки і вони разом посміються. Хоча вона так і не бачила його жодного разу від того дня народження та образи не відчувала… Творча особистість… Має інше коло спілкування: художники, скульптори… Інший вимір життя….

На «ніс» Ведмедиці дісталася без пригод, і зайшла якнайдалі… Зустріла там черговий «постій древніх людей», насипаний не більше як 10 років тому для залучення туристів, з яких таким чином стягали по 15 гривень. Ольга довго сиділа на носі своєї «подружки», роздивлялася кораблі з човнами…

Перед від’їздом прогулялася убік Гурзуфа. Цілий день ходила територією Артеку й мала такий спокій на душі…. Атож: радість і спокій! Забула про всіх злочинців світу, їх посіпак та прибічників… Як би хотілося жити так просто, як люди раніше жили на березі моря й ловили рибу, поки не набудували тут цих безглуздих пансіонатів, піонерських таборів та санаторіїв… Наїздять сюди з понтом відпочити, підлікуватися, щоб знову потім влитися в цю страшну м'ясорубку, яку вони називають цивілізацією. Вона нікому не дзвонила звідси, крім дочки, з остраху зруйнувати свій безтурботний стан. Увесь час повторювала про себе: «Вона не заслуговує на світло, вона заслуговує на спокій».

Наступного дня Ольга сіла в автобус, який їхав до Сімферополя, а там через Одесу дісталася Чернівців. Три дні вони гуляли з двоюрідною сестрою містом і не могли наговоритися, бо дуже скучили одна за одною. Нарешті сестра всадовила її у міжміський автобус, і це означало, що відпустка закінчилася…. Додому — це знову до злочинців, прокурорів, адвокатів та їх посіпак і прибічників…

У райдужному гуморі вона втулилася на своє місце біля вікна, помахала сестрі, яка класично промокала очі рожевою хустинкою. Автобус рушив, і наша мандрівниця засунула у вуха навушники, щоб послухати що коїться у світі, поки вона від усіх відпочивала. Уважно вислухала інтерв'ю нобелівського лауреата професора Харальда цур Хаузена, який буцімто ідентифікував вірус, що викликає в людини утворення папілом і виявив, що цей вірус може призвести до розвитку раку шийки матки. Прислухалася уважніше…Виявляється, завдяки відкриттю цур Хаузена німецьким вченим вдалося два роки тому розробити вакцину, яка, хоч і не зводить ризик захворювання до нуля, але істотно його знижує. Правда, діє вакцина лише до ймовірного інфікування. Нобелівський лауреат чесав як по писаному: «Вакцина виробляється з використанням методів генної технології. Ми одержуємо порожні оболонки вірусів і за допомогою ін'єкцій вводимо їх пацієнтові. Його організм починає виробляти антитіла. Тому якщо потім відбувається зараження теперішніми живими вірусами, то ці антитіла не дають їм можливості укорінитися в здорові клітини». Нісенітниці якісь… Потягся одноманітний пейзаж і вона закуняла…

Та довго дрімати не довелося. Справа в тому, що поряд з нею сидів чорнявий заробітчанин, перед ним — його товариш, а через прохід його матір. Чого вони не сіли всі поруч, було незрозуміло. Ця купка заробітчан голосно розмовляла, а її сусіда діставав час від часу з великої сумки суху ковбасу й смердів нею до нудоти. Руки він витирав об чохол переднього сидіння. На зупинках Ользі довелося виходити з автобусу, щоб подихати свіжим повітрям. Разом з нею завжди вибігала інтелігентна жінка середніх років і скаржилася, що з нею взагалі сів хлопець з пляшкою пива. Після цих розповідей заробітчанин здавався милим та чемним.

Далі виходити на зупинках ставало все важче й важче, бо водій автобуса дорогою ще й бізнес робив. На кожній зупинці він вантажив та розвантажував якісь мітли та ящики… Крім того, він виконував роль сільського бусика, підсаджуючи всіх бажаючих. За Могилев-Подільськом у салон прослизнула худенька зморщена жіночка з сивою халою на голові й квітчастою хусткою зверху брунатного пальта. Спочатку ця добродійка стояла мовчки, а потім пронизливим й роздратованим голосом почала коментувати дії тих, хто всідався на звільнене місце. Попереду Ольги дрімала донька румуна з навушниками у вухах. В цьому автобусі чомусь ніхто не сидів поруч зі своїми, бо її батько, сухорлявий лисий волох з довгим хвостиком на потилиці, базікав попереду із своїм сусідом на всіх мовах: українській молдавській, румунській, російській… Дама з халою заходилася соромити чергового «нахабу», коли раптом пролунав голос паруб’яти: «Мамо, та заспокойтеся». Всі засміялися… З усіх боків засоромили синулю, в той час, як його матір завзято лаяла всіх пасажирів, схилившись над товаришем заробітчанина. Так вона схилялась і лаялась, схилялась і лаялась, допоки не зчепилася з матір’ю заробітчанина. І тут нерви товариша її сина висотались, і він поступився своїм місцем. Дама з халою посиділа мовчки не більш як двадцять хвилин і заходилася наново всіх паплюжити з примовками: «Людоньки, що ж це таке коїться?». Матері заробітчанина це голосіння набридло, і вона гаркнула водієві: «Даю тобі 100 гривень, тільки висади цю суку!». Заробітчанин, звичайно, заступився за матір, і колотнеча зайнялася з новою силою аж поки дівчина в чорному пальто, яка на зупинках нервово палила спльовуючи по-чоловічому, рикнула ззаду низьким прокуреним голосом: «То ви дасте спокій?!». Лемент був таким розпачливим, що на якийсь час сторони заспокоїлися.

Години з дві дійсно їхали тихо-мирно… Але для Дами з халою ця тиша була мабуть нестерпною… Чи довго мовчати не вміла, чи хотіла показати себе не скандалісткою, якою її тут зробили, вона почала ласкаво розпитувати тихим і улесливим голосом флегматичну доньку румуна, куди та їде і навіщо. Так розпитувала, начебто не вона щойно узивала матір заробітчанина шльондрою, хвойдою та сучкою. Донька румуна в'яло відповідала, а потім замовкла. Тим не менш Дама з халою все її мучила і мучила питаннями, аж поки дівчина не вибухнула: «Та відклейтеся ви від мене!».

… І скандал розгорівся ізнов. Тепер вже румун вимагав висадити Даму з халою, втім грошей не пропонував. Жінка обурилася: що вона такого робить, що всі — проти неї? «Відваліться від моєї дочки! — кричав румун чистою українською мовою. — Вона їде на лікування!». Мати заробітчанина підвищила ставку й запропонувала водієві 200 гривень за висадку Дами з халою, яка напалася на румуна: чому це він не лікується у себе в Румунії? Хтось запропонував румуну пересісти до своєї доньки, та той відмовився, напевно. щоб не порушувати правило цього автобусу, де всі сиділи не поруч зі своїми… Нарешті дівчина із прокуреним голосом із заднього сидіння знову зупинила суперечку своїм страшним вигуком: «Та замовкніть вже!».

Нарешті, всі заспокоїлися й у глибокій темряві автобус приїхав до Умані, де половина пасажирів вийшла… Дама з халою встала…. Вона стояла біля свого колишнього сидіння, на яке всілася дівчина з кошиком. З нових зайшов парубок напідпитку і став позад Дами з халою так, що їй довелося схилитися над новоприбулою дівчиною. Налиганий парубійко так наліг на Даму з халою, що та заверещала й зачала його ганьбити. Знайомий низький прокурений голос ззаду втомлено констатував: «Третій акт марлезонського балету…». Автобус гримнув, а налиганий парубчисько здивовано озирнувся: «Ви що тут всі — клоуни?». Нарешті звівся дотепер мовчазний синуля, і спробував втиснутися між сп'янілим парубійком та матір'ю. Дама з халою весь цей час верещала на втіху старих пасажирів, але десь за Уманню вони із сином зненацька вийшли…. В автобусі запанувала могильна тиша… В Кіровограді румун купив пива собі і своєму безгласному сусідові, який всю дорогу тільки його й слухав… Щиро смакуючи подробиці, румун вкотре переказував перипетії цієї поїздки.

… У рідному місті Ольгу зустрічав зять на автівці. Дорогою вона намагалася розповісти йому, як відпочила, як весело їхала додому, та розповідь не пролунала. Зять похмуро крутив баранку і навіть не посміхнувся… Без ентузіазму він вкинув дорожню сумку у її квартиру та одразу й поїхав….

4

Настала весна… Робота над книгою просувалася все жвавіше й жвавіше. Творчої кризи — як не було. Натхнення не відпускало… Почувався так, наче писав свою першу повість. Ось і зараз він бігав по кімнаті найманої квартири з цією червіньковою, вже трохи забрудненою ниткою в руках. Підсвідомо боявся розірвати її або загубити. Чомусь ввижалось, що з ниткою щезне і муза. Тому письменник вже не крутив нитку, а обережно клав її біля комп’ютера… Іноді накручував на палець і знімав лише тоді, коли йшов додому. А нещодавно придбав для свого джерела творчості порцелянову скриньку. І йому щастило: дії роману стрімко розгорталися…

…Підозра впала на Каріне, коханку Журкіна. В Каріне не було алібі. Що робила ворожка того вечора, як сталося вбивство? Дід почав стежити за нею… Зайшов начебто поворожити…. Темна кімната, ікони, таємничі слова: «Ви? Навіщо прийшли?» Коли дідуган розповів, що Журкін перебуває під слідством і наразі на підписці про невиїзд, Каріне забігала по кімнаті, змахуючи ікони додолу…. «Як він там? О-о-о-о!!! Я бажала його смерті…».

…Дідова білявка на цю розповідь блимає очима: «Вона вбила свого коханця?». Дід захоплено розповідає їй про свої підозри, а в юній голівці тим часом миготять інші, ще розпливчасті думки… Так просто? Так просто звільнитися від діда? Треба б заприятелювати з цією Карине…

Тут Сергій (чи то Андре, бо він вже озивався і на це ім’я, до того ж Кетрін називала його Андре, хоча в неї виходило «Антре») трохи відволікся від сюжету… Так… Конче необхідно продиратися до англомовного читача…. Рік тому він, наслухавшись Мурахіна, і сам заходився. Мурахін всіх впевняв, що написав на папері безліч листів до іноземних видавництв, коли ще був геть в Україні невідомим. І писав так три роки, допоки одне швейцарське видавництво не зацікавилося їм і не видало його першу книжку. Сергій також переклав на англійську свій перший роман «Кривавий пес» і розіслав Інтернетом та поштою. Відповіді надходили трафаретні: «Ви — молодчина і такі цікаві, що дух займається, та ваша англійська шкутильгає, і ви потребуєте нативного перекладача. Бажаємо вам щастя, але з іншим видавником, якого ви неодмінно знайдете». Лише пізніше він довідався, що Мурахін вчасно одружився на англійці…

Тому Сергій вирішив припинити безглузді експерименти, а братися за захід серйозно і зі знанням справи. До того ж, тепер має з ким обговорити це питання. Кетрін допоможе перекласти кілька глав з «Кровавого хлопчика» і посприяє виданню цього трилера… І не в якійсь там Польщі чи Чехії, а просто у Великобританії. То буде прорив… Але прорив буде завтра, а сьогодні… Сьогодні мусить ловити натхнення і писати роман, після якого він вже відпочине сповна … І події знов замерехтіли перед ним як на кіноплівці…

…Виявилося, що слова «Я не хотіла його вбивати» мали сенс фігуральний. Каріне мала на увазі наступне. У статусі коханки Журкіна вона приїхала з ним до казино. А там, мов на біду, розважалися пройдисвіт Короленко та вітчим Журкіна, який проциндрював гроші дружини. Вітчим почав в черговий раз до неї моргати, та вона відверталася. Тоді він до неї пристав з проханням поворожити. Аби уникнути скандалу Каріне розкинула карти. А тут ще й Короленко, жигало іродів, — «і мені поворожи». Тут Журкін розреготався і спитав її: «А де, Есмеральдо, твоя кізка?» Це було образливо, бо й насправді мала козу в повітці. Чоловіки почали сперечатися: хто є хто. Короленка нарекли ченцем, і той і не пручався, а лише порскав. Вітчим швидко себе охрестив капітаном Фебом, тож Журкіну залишилася роль страховиська Квазімодо. Йому це не одразу сподобалося. Спочатку вийшли розбиратися…. І тут в Короленка пропав сміх, бо зрозумів, що роль ченця йому не личить. Зав'язалася бійка. Журкін дістав пістолета і випадково влучив у Короленка, хоча цілився в обридлого вітчима. Він поранив Короленка у ногу і покаявся… Згадав, що Квазімодо грав Пєткун, а той поганих персонажів не гратиме. Довідавшись, що Короленко помер у лікарні, Карине-Есмеральда вирішила, що вона винуватниця всього того, що трапилося, і що то вона вбила пройдисвіта Короленка. Він, мабуть, помер від нерозділеної любові.

…. Пізно ввечері письменник приплентався додому увесь спустошений… Дружина зустріла його чудовою вечерею. Сергію стало шкода її… Так силкується, так тужиться….

Та він і так з нею затримався…

5

Петров не повірив своїм вухам, коли довідався, що 12 канал загризся з самим Губернатором! Директор цього каналу Сухоніс був неадекватним хлопчиськом, від якого можна очікувати чого завгодно. За два роки він такого накерував, що годі й казати. Давно вже цього пройдисвіта потрібно смикнути за полу! Головний редактор 21-го задоволено посміхнувся… Може справедливість нарешті візьме гору? Най тепер побігає та пошукає підтримки, як він колись бігав…

Він зателефонував редакторові 999 приватного каналу і та йому повідомила, що зловтішається не від один, а всі чекають, що нарешті цього Сухоніса пришпилять як слід, а в кращому разі — витурять з телебачення.

Коли цей Сухоніс став у руля, то як він обійшовся з народними та заслуженими тележурналістами? Люди поважного віку, досвідчені, практиковані спокійно вели свої передачі. Вони запрошували статечних людей, здебільшого ветеранів, які мають неабиякий життєвий досвід… На передачі «Зустрічі з ветеранами» молодь настановляли на шлях істинний… Або «Рандеву з молоддю», де серйозна порядна жінка (до речі дружина директора машинобудівного заводу) вела з петеушниками довгі розмови про статеві відносини, про любов і навіть про секс… А в передачі «Земельні новини» поштивий дядечко сумно розпитував фермерів та голів сільрад про їхні проблеми… А Сухоніс? Розпочав якісь дебати, ввів лозунг «Україна понад усе!» і ходить у вишиванках…

Тут зайшов Крищенко… Він вже все знав та настроїв свого керівника не дуже поділяв.

— Сухоніс нам перебиває рейтинг, та треба визнати, що лад таки він навів…

— Здурів!.. Як він його навів? З ранку до ночі дебати! Запрошує якихось шавок, а Губернатор до нього — ані на крок! А в «Петрівській затоці» він мало не щомісяця…

— Та хоч обличчя якісь приємні, — зітхнув Крищенко. — Чесно кажучи я залюбки перетягнув би пару його журналістів… Згадай передачі 12-го ще три роки тому! Я особисто їх дивився як «Аншлаг». Пам’ятаєш «Земельні новини»? Підтоптаний дядько жував увесь час свої старі окуляри на резинці…А я таки частенько його бачив напідпитку у пивбарі біля свого дому. А ота дружина директора, що збирала петеушників і втирала їм щось про секс? Так і підмивало спитати: звідки ти щось знаєш про секс? Директор навчив? А ота народна артистка у перуці? Уявляєш, скільки їй років, якщо мені п’ятдесят сім, а я ще малим на неї дивився в голубий екран.

— Ну то може й так, але хіба можна всіх спроваджувати? Набрав молодь і що мене бісить найбільше, так то його ДЕБАТИ! Самі ДЕБАТИ і новини — більш нічого. Приходь, хто заманеться — і прямо в ефір!

Крищенко замовкнув… Він знав як Петров піарить місцевих політиків. Сам заступник не зловтішався, тале визнавав, що Губернатор був проблемний…. Рік у місті, а вже «в темі» і мешкає в найпрестижнішому районі міста. А причина елементарна: висуванець місцевого олігарха… Хлопець молодий, але начебто народився функціонером. Є такі… От не поталанило йому народитися у радянські часи!.. Він би там зробив собі кар’єру по комсомольській лінії. А Сухоніс вибрикує, бо набридли йому кучмівські темники. Крищенко з ним ніколи не сварився і колись зустрівся на нараді в адміністрації, де той йому ще пожалівся, що прес-секретарка Губернатора давала перелік питань Губернатору, вимагала знімати його в правильних ракурсах і таке інше. Він ще порадив Сухонісу не зв’язуватися, та хіба той слухає чиїсь поради?

Крищенко повернувся до свого кабінету і вмикнув 12-й канал послухати що там і до чого. Сухоніс саме розповідав, як ще восени на їх каналі пройшов телесюжет про зустріч з ветеранами, в якому Губернатор більшу частину свого привітального спічу присвятив політичній агітації. Після виходу цього сюжету в ефір прес-служба обладміністрації зажадала, щоб на публічні записи заходів за участю губернатора від каналу їздив лише «спеціально навчений» тележурналіст, якому розкажуть і покажуть, де і як подавати узгоджені з Губернатором репортажі.

Раптом до кабінету вбіг захеканий головний редактор.

— Ти дивися? Ні, ну погодься, що він — просто дурень! Забув, що керує каналом, де значна доля належить державі! То чому Губернатор, який виділяє їм гроші на зарплату, не може собі зажадати окремого журналіста?

Крищенко промовчав… Сваритися зі своїм акціонером через якогось Сухоніса бажання не мав та подумав, що Петров який був недолугий таким і залишиться. В його голові так вже засіло відробляти отримані гроші, що він і не розуміє, що Губернатор виділяє на канал не власні гроші…

— Кілька тижнів назад, під час зйомок мітингу перед будинком обладміністрації в кадр сюжету новин телеканалу потрапив плакат пікетників «Губернатора — у відставку», — тим часом з екрану говорив Сухоніс. — Прес-служба обладміністрації поставила вимогу вирізати цей кадр і переписати ефір для нашого випуску новин. Потім наказали вирізати синхрон, де лунали вигуки проти Губернатора… Дійшло до того, що журналістів навчають які питання їм можна ставити при зустрічі з Губернатором. Мене кілька разів викликали до облдержадміністрації й вчили там, що і як варто видавати в ефір. Ми запросили Губернатора на теледебати у прямий ефір, щоб не було обвинувачень, що ми перекручуємо інформацію. Але Губернатор відмовився, пославшись на зайнятість у зв'язку з днем народження дружини.

— Ха, прийде він до тебе на теледебати! Ти вже місто замучив своїми дебатами!

Тут Петров згадав про невідкладні справи й побіг телефонувати скандальній журналістці 999-му Тетяні Борисовій, щоб розробити з нею спільний план дій, організувати листи й відповідні репортажі. Тетяна, на щастя, взяла на себе найбруднішу роботу — інтерв’ю з колишніми дружинами Сухоноса.

В суботу городяни побачили передачу Борисової на 999 каналі, і навіть бувалий і зовсім не святий Петров не подужав догледіти її до кінця. Огидно було дивитися на колишніх дружин, які паплюжили свого колишнього чоловіка. Наступного дня на кожному стовпі центральної площі міста з’явилися плакати з обличчям Борисової і підписом: «Борисова, ти права!».

За тиждень на загальній нараді приватних каналів було вирішено залучити всіх скривджених Сухонісим, зокрема стару гвардію народних та заслужених артистів, котрих він позбавив права спокійно вмерти, обіймаючи телекамеру й щоб саме оператор закрив їм очі.

На нараді виступила місцева «акула пера», яка звернула увагу на розпалення Сухоносом національної ворожнечі. Бабця таки вміла палко висловлюватися і сипала епітетами. Вона звернула увагу на особливості малюнку на вишиванці Сухоноса. Малюнок нагадував їй символ радикалів, які заперечують і принижують Христа і його навчання, ображають православ'я, іудаїзм і католицтво.

— Що вам робити? Куди стукати? — здіймала «акула» свої зморшкуваті руки і сама собі відповідала. — Так, нікуди… Бо нацистський слоган «Німеччина вище за все» Сухоніс адаптував під: «Україна понад усе». Так само, як і германські нацисти, він пропагує расову чистоту й заборону міжрасових шлюбів.

Петров навіть роззявив рота від того, куди стару понесло. Тітка ще того гарту…

— Наче ранні фашисти, — несамовито верещала «акула», — наші розумники у підпіллі проводять «збори без свідків». Вчаться, готуються, організуються в очікуванні свого українського Гітлера. Ось пряма цитата з «священного писання» неоязичників «Мага віра»: «Вороги наші не повинні знати скільки нас і які в нас фонди, і які в нас методи оборони, і які в нас плани». Сухоніс промиває мізки простим людям, зомбує їхньою символікою, використовуючи для цього всю міць телевізійної структури… Завтра ці люди з бездумною легкістю відкинуть всі моральні постулати християнства, і перетворяться в череду, яка жадає крові. Хто в цьому зацікавлений? Хто за це відповість? Сухоніс? Він — вишкребок і виконавець чужих замовлень…. Хто залишиться крайнім у цій брудній історії?

Тут «акула пера» трошки поремиґала своїми безбарвними губами й нарешті видихнула:

— Мабуть, що Віктор Федорович.

Петров заціпенів… Він подумав, що зараз всі зарегочуть і нарада перетвориться в балаган… Та всі зааплодували…

… А в цей час письменник шалено стукав по клавіатурі з остраху загубити натхнення. Після довгих роздумів та коливань, після каяттів та хитрувань, після маневрів та вивертів події потекли наступним чином: коли Журкін викликав швидку й поїхав додому, переконаний, що від пострілу в ногу не вмирають, його вітчим Білокопитов, який ревнував свою таємну пристрасть Каріне до пасинка, витяг з машини пістолета і вистрілив просто в серце бідолахи Короленка. На цей випадок мав кулю, яку заздалегідь вкрав у пасинка. А пістолета знайшов на смітнику. Адже Білокопитов, виявляється, колись був безхатченком і мав навички ритися на смітниках. А мати Журкіна підібрала його на звалищі, обмила, почистила й одружила на собі, бо той був таки височенним красенем, і подружки їй заздрили. Вона звернула увагу, що риється він не так, як всі, я якось аристократично: підійде, зазирне в сміттєвий бак, щось там двома пальчиками поворушить і йде собі далі… І вона вгадала… Бо у минулому Білокопитов був не ким іншим, як … прокурором. Та його відсторонили за хабарі, він запиячив і пішов на вулицю.

6

Слідчий Замотайло сидів у пивбарі, витягши під столом свої довгі ноги… Аж раптом почув на плечі чиюсь руку… Із-за спини до нього посміхався Сашко Минтус, біля якого сумирно стояв якийсь парубійко. Виглядав Сашко — як щойно з магазину: нові джинси, куртка… Він ще раз із задоволенням ляснув слідчого по плечу.

— Здоров! Зараз підсядемо.

— Як справи? — запитав Замотайло, коли хлопці повернулися з кухлем пива.

— Нормально, працюю на фірмі…

— Чому не заходиш?

— Та що заходити? Душу роз'ятрювати?

— А я думав, в тебе все гаразд….

— З матеріальної сторони — все гаразд, а душу назад тягне.

Сашко розповів, як йому працюється менеджером, як його поважають і як він налагодив завалену ділянку роботи. Його товариш, кремезний світловолосий хлопець, тільки слухав. Аж ось Сашко запитав.

— Як там Забаров? Винесли вирок?

— Та винесли….

— А що за справа? Це той, що по телевізору показували? — вступив нарешті в бесіду і мовчазний товариш Сашка. — Казали, що психопат і маніяк…

— Та який там маніяк! Дурень, а не маніяк… — пояснив колишній експерт. — Приїхав на місце події й навіть не знав, що там відбувалося… Він так казав операм, коли прийшов повинитися: я вистрілив у повітря, та люди не зрозуміли… Почалася бійка й коли він того хлопця відштовхував, то машинально вистрілив…

— Машинально… — повторив світлоголовий кремезняк.

— А я знаю… В мене були такі випадки… Уночі виїхали на затримання, дістав пістолета, патрон — у патронник… А мужик в траві причаївся. Я коли на нього накинувся, той почав пручатися, а я його вдарив і випадково прострелив. Куля вийшла упростріль. В житті усіляке трапляється… Звісно, він не хотів вбивати… Ну може трохи полякати.… В принципі мені його шкода, як людину.

— Вскочив мужик… — згодився Замотайло.

— А якого він з пістолетом вулицями тинявся? — знов зробив спробу встрять у розмову цивільний товариш.

— Йому треба було одразу бити на те, що він його з необережності застрелив, — вів своє Сашко. — Молодий, все життя попереду… А він, дурень, зник з місця події… А раз так, то це — стаття 115, частина перша.

— Сподівався, що врятують… Швидку викликав…

— Та там усі щось недоговорювали… І він, і потерпілі. А як там було насправді?

За півгодини Замотайло вже чвалав центральним проспектом і згадував жовторотика-ледацюгу, який прийшов до них експертом на місце висококваліфікованого Сашка Минтуса… Біля костелу він побачив католиків з плакатами в руках… Трохи послухав їх суперечку з представником влади і збирався вже йти, аж ось коло нього зупинилась автівка, з якої вийшов директор 12-го каналу Сухоніс. Наблизившись до священика, він роздратовано запитав: «Мітингуєте?». Той у відповідь щось невдоволено забурмотів… Потім вони відійшли у бік, трохи погомоніли, і слідчий почув розпачливий вигук Сухоноса: «А чому ви не прийшли в прямий ефір на нашу підтримку? Адже наш канал стільки репортажів зробив на ваш захист?». Священик топтався на місті: «Так, допомагали… Костел у руках у приватних осіб… Так… Але ж і від Губернатора багато чого залежить…».

Замотайло знав, що 12-й канал загризся з Губернатором та в подробиці не вглиблювався. А Сухоніс взяв мікрофон і почав промовляти на камеру текст, щось про те, яким чином костьол потрапив у приватні чіпки руки. Раптом з під руки Замотайла висунулась якась бабця і плюнула на вишиванку директора 12-го з лементом: «Фашист! Гітлерівець! Я бачила таких! На твоїй вишиванці — фашистський знак!». Бабцю відтягнув оператор, а слідчий несподівано для себе допоміг йому. Сухоніс продовжив говорити на камеру….

Слідчий ще трохи постояв і пішов на маршрутку… В той самий час з підворіття викотився Андре Цоколько. Його шлях додому з найманої квартири теж стелився повз колишній костьол. Письменник дослухав розповідь якогось діда про фашистські візерунки на вишиванці Сухоноса і пішов собі, підстрибуючи від надлишку почуттів. Майже біг з руками в кишенях, наче юнак… Душа співала. Все! Роман майже закінчено! Лишилося трохи підрихтувати фрази, узгодити члени речення — і можна віддавати літературному редакторові. А той вже зробить з тексту шедевр! Дивно, але так добре йому ще ніколи не працювалося. Каторжна робота письменника… Якби люди знали, яка галерна праця стоїть за обкладинками книжок! Якби-то люди знали, чого вартують твори їх творцям!!!

І Андре згадав останню частину свого найкращого роману. До діда Дискаря привалив Журкін з пивом і вони сіли його пити і згадувати, як разом служили в Зімсонго, і як Журкін виніс свого полковника з поля бою. Потім суд, на якому Журкіну винесли виправдувальний вирок… І — несподіваний виверт: суддю — «на мило», а слідчого звільняють с займаної посади…. Вітчима взяли під варту в залі суду. Фінал роману такий. Білокопитов — у клітці, а суддя вже інша — модель, яка зійшла просто з подіуму: руда бестія, тоненький носик, очки голубенькі, ручки — як палички. Величезний світлий зал судових засідань з євроремонтом та пластиковими вікнами. Позаду судді — вхід у нарадчу кімнату… Присутні час від часу зойкають, йойкають, стогнуть, крекчуть, ойойкають, жахаючись підступності Білокопитова. А мати Журкіна не знає плакати їй чи сміятися. З одного боку — син на волі, з іншого — втратила чоловіка. Адвокати вимовляють блискучі пишномовні речі, від яких зал завмирає….

Присів у міському у парку на лаву, щоб відпочити на свіжому повітрі, помилуватися природою і понюхати запах весни… Ось така доля відомого письменника… Не встиг дописати роман, а вже час і сценарій дряпати, бо таки знімуть фільм… Знімуть, і він в це свято вірить. Коли віриш, то все втілюється в життя. Головне — вірити! І він уявив собі величезний екран, на якому блищали страшні, повні сліз, агатові очі Каріне. Адже все це трапилося через неї… Цей цілком імпозантний Білокопитов кохав її… Як романтично!

Тут Андре схопився і незважаючи на лайки людей, яких він мало не збивав з ніг, дременув не додому, а знову — до найманої квартири… Мусить негайно виписати, як глядачі глипають на красуню-вірменку й перешіптуються…. Ось вона — лиходійка, через яку все сталося! Вже пішли чутки, що Каріне була коханкою як вітчима, так і пасинка. На блакитному небі вимальовувався інший кадр: дід Дискарь поклав руку на коліно своєї юної дружині й переможно оглядає зал.

… Його творчий порив перепинив телефонний дзвінок. Письменник неводоволено пояснив дружині, що він арештований натхненням і знову повертається до комп’ютера, як каторжник до галери, щоб накидати чернетку епілогу.

Опинившись в своїй творчій лабораторії, Андре обережно витяг із порцелянової скринечки червону нитку, намотав її на мізинця і шалено застукотів по клавіатурі. Епілог був таким. Мати Журкіна прокрадається до хатинки Каріне, і пів-ночі вони розповідають одна одній своє бачення тої кримінальної справи. Сусіди Каріне всю ніч слухають лементи, крики і плач з помешкання ворожки. Мати Журкіна хвалиться, скільки вона витратила сил і часу, щоб відмити Білокопитова від сміття… І ось… Така невдячність! Каріне переймається і жінки скімлять удвох. Назріває ідилія, як раптом мати Журкіна згадує очі чоловіка… Вона пригадала, що в суді той якось дивно поглядав на Каріне… І все зрозуміла… Коли Білокопитов вийде з в'язниці, Каріне буде тільки 45 років, а їй — усі 65. Тут вона виймає із-за пазухи ножа і…. прокидається.

Та сон не дає матері Журкіна спокою й повторюється щоночі. Тоді вона у реалі біжить до цієї відьми Каріне, щоб вбити її… Та дорогою знаходить у снігу пристойно одягненого, поважного чоловіка. Мати Журкіна привела незнайомця додому, вимила, просушила та відпоїла зіллям… А дядько виявився головним інженером механічного заводу! Ішов з пиятики і заснув у заметі.

Письменник зітхнув і послабив червону нитку … Це був єдиний реальний випадок у романі. Колись таке трапилося з подругою його мами… Та він побоявся, що тітка Лариса впізнає себе й образиться… До того ж, знайшла вона того дядька у вісімдесятих, коли посада головного інженера щось важила. А нині? Андре зітхнув і переписав: «Він виявився бізнесменом — директором транспортно-експедиторської фірми. Ішов з пиятики і впав у сніг горілиць».

Задоволений Андре пішов готувати собі каву… І згадав судовий процес. А дивно поводилися там свідки… Ніхто не кинувся розбороняти… Ніхто не сказав Забарову: що ти робиш? Зачекай, сховай пістолета, адже ти зв’язався з хлопчиськом… Навіщо пістолет? Ось що було дивно на тому процесі… Всі поводилися, начебто паралізовані. Властиво, вітчим мусив перший сказати: синку, розберися без пістолета… Сховай його. Та не сказав… Багато там було дивного, та як до правди докопатися?… І навіщо?

Андре відкрив блокнота, у який він записував слова, які можуть статись у нагоді і каліграфічним почерком вивів: «Арештований натхненням».

7

Ольга повільно йшла центральним проспектом, із заздрістю вдивляючись у щасливі обличчя молоді, які купками шурхали повз неї… Сьогодні вона дала відставку Анатолієві… Запросив до кіна, де як дівчинку, мацав за коліна… Під час тупої американської комедії сміявся, як цаплений… До того ж, увесь час він відволікався на телефонні розмови зі своєю благовірною і в чомусь перед нею виправдовувався… У якийсь момент все це набридло… Вона вибачилася і пішла додому… Все. Крапка. Більше на дзвінки цього дурня вона не відповідатиме. І їй байдуже, як він сприйняв її несподіваний відступ.

…В супермаркеті побачила Ігоря, який сумно котив кошик. Та цього разу поперед ним гонорово дефілювала секретарка. Ольга знову сховалася за полицями, дивуючись, чому це суддя Коцюба так сміливо розгулює з молодою коханкою? Щось змінилося в його житті?

… З ліфту вийшла з почуттям спустошеності і самотності… Куди Назар заподівся? Кілька разів бачила його у компанії напевно художників — юнаків, літніх, бороданів, а сусідка знизу жалілася на періодичні вакханалії у його квартирі…. За звичкою подивилася на його двері і мимоволі відсахнулася. Зовсім не очікувала побачити їх напіввідчиненими. Щось трапилося? Тихо…. Обережно відхиливши двері, вона негайно ж відступилася… Пізня година, не замкнено… Може сусід потребує допомоги? І нечутно увійшла… З темної кімнати доносилося тихе сопіння.

…Назар сидів в залі на підлозі… Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився на неї каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич! А тут ще й ключі від квартири не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту? Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І вирішила трохи зачекати….

При світлі нічника у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… — хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу. — Слава Богу, є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість…». Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав… Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече… Раптом згадала ті чудові миті, коли разом їздили на Полтавщину… Як вони шукали одне одного, як виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим він тоді здавався… Анатолій же навпаки, — зрозумілим і імпозантним… А цей… Хто він? Як живе? Ось розтягся під стінкою… Жалюгідний, як покинений собака… І разом з тим, близький та рідний…

Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких ще ніколи не бачила… Чорно-біла… Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно… Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували… Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися… Гілочка з мокрим листячкам прикипіла до парапету… Як її життя…Сходинка перша — вона народилась, друга — пішла у школу… І — передостання… А далі… Далі — провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр…

Почувся скрегіт ліфту і чиїсь притишені кроки… Тепер вона вже нікуди звідси не піде, допоки Назар не прокинеться. А раптом хтось забере цю картину? Не потягне ж вона її до себе? Вона й доторкнутися до неї боїться… Оля подивилася на маляра і побачила, що його нога лежить впритул до телефону, перемотаного скотчем. А під журнальним столичком валявся так само заклеєний мобільний.

Застогнав гудок з металургійного заводу. 23.00…

Заціпенілі шия та спина стогнали, втім вона не ворушилась з остраху порушити цю атмосферу нічного споглядання та тихого розмірковування. Ось сидить під стіною чоловік, хлопець… Можна сказати, що це навіть її коханець, якщо вважати кілька зустрічей, коли вона забула, що є поважною суддею… Та Назар ніколи і не нагадував їй про професію… Ніколи ні про що не розпитував, а поводився з нею, як з нерозумним дівчам… Потім він лишив її у спокої…. Вона бачила, що до нього приходять якісь, певно, художники, в чому вона часто сумнівалася, бо його гості були скидалися на менеджерів та безхатченків. Тобто перші були занадто доглянутими, а інші навпаки підкреслено неохайні з претензійними різнокольоровими кашне на шиї.

О другій ночі хазяїн квартири, нарешті, заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася… Насилу сфокусував погляд і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді, він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню. Задзюркотіла вода…

Повернувшись, знову вмостився у той самий кут. Потім дістав пачку сигарет і витяг губами одну цигарку.

— Як ти увійшла? — нарешті витиснув з себе.

— Двері були відчинені…

— А…

Мовчанка…. Поплутані волосся, нужденний вигляд… Її жіноче серце кров'ю обкипало. Ладна була зірвати з нього одяг, щоб випрати й випрасувати. Привести це створіння до життя… І заради чого він так живе? Невже заради цього чорно-білого шедевру?

— У мене іноді таке трапляється… Запій…

— Без цього не можна?

— Не знаю… Напевно, не можна…Коли вже все дістає, окрім коньяку нічого не допоможе… Та ти не второпаєш..

— Чому? Я всього в житті надивилася… То моя професія — все второпати…

– І що ти второпала?

— Що 80 % злочинів коїться в алкогольному або наркотичному сп’янінні… Це найменше, що кидається в око….

Від своїх слів і самій стало незатишно. Ось почала менторським напутливим голосом повчати… Наче стара тітка… А ті дівчатка, які до нього забігають, вони не повчають… Вони просто прикрашають дозвілля…

— А чому телефони скотчем обгорнуті?

— Коли людина напивається на самоті, то починає всім надзвонювати і теревеніти казна що… Або їй хтось дзвонить… Так це, щоб не було спокуси…

— Заздрю тобі…

— Чому?

— Що ти можеш так просто напитися, і тобі нічого за те не буде. Мені теж інколи свербить упитися, та не маю на це права.

Назар здивовано звів очі, чекаючи на пояснення.

— Бо кожної хвилини мені можуть зателефонувати якісь адвокати, прокурори, їх прибічники та поплічники. І що то буде за кіно, якщо їм відповість налигана суддя? — скрикнула несподівано для себе самої. І додала у розпачі. — А склеювати телефони не здогадалася… А якби ти знав, як мені інколи хочеться нічого не бачити і не чути довкола себе….

Хлопець мовчки схилив голову…. І прошепотів…

— Оля, ти така вродлива…

— Нічого я не вродлива… Не бреши… Якби була вродлива, то мала б інше життя…

— Кинь… Ти просто марнуєш свою красу поміж злочинців, прокурорів, адвокатів і як їх там…

— …їх прибічників та поплічників… А де мені її ще марнувати? І чи не однаково, де я її марнуватиму?

«Розмова не в’яжеться», — подумала у відчаї…- І ніч не допомагає…».

— Я знаю… Ти вважаєш мене жалюгідним невдахою… Вбоге видовище я з себе уявляю в твоїх очах… Чи не так?

— Я не розумію тебе…. Я сама ростила доньку і знаю, як важко виховувати дітей… А у тебе їх двоє?

— Що ти знаєш? За мою дружину не хвилюйся … Вона вміє за себе подбати …

— Це вона тебе кинула?

— Ні… Я — творча людина… Доклади зусиль щоб це зрозуміти…. Я — маляр, а вона — начальник відділу «Примат-банку». Та й то не те… Не те… От послухай. Справжньою творчою людиною можуть бути лише чоловіки, і саме вони створюють шедеври … Оленько, я змушений тебе розчарувати… Жінки спроможні лише на щось вторинне… А творчі люди — вони приречені на самотність… Я порушив це правило… Не повірив спочатку у свій талант… І одружився.

І знову так дістав язиком сигарету з пачки, що в неї аж дух захопило.

— Візьмемо для прикладу Леонардо да Вінчі… Ні, знову не з цього треба починати… З сірості… Розумієш, переважна частина людства — то сірість, яка міряє всіх своїми мірками. Обивателі — усюди: на вулицях, у тебе в суді, а найбільше — в телевізорі. І ось ці людиськи намагаються оцінювати й судити величного Леонардо. І до тої сірості не може дійти, що для генія, таланта, сім’я є згубою! Та візьми кого завгодно: Пушкіна, Моцарта, того самого Панаса Мирного, яких родина або зламала або завадила видати людству якісь геніальні творіння! Сім’я — то тягар для творчої людини! Заради кого беруть хабарі і гублять себе? Заради сім’ї! Заради дітей! І для талановитої людини дружина з діточками є погибеллю, бо їх треба годувати і йти на компроміси з самим собою. Ось чому талановиті люди ніколи не заводили сім’ї. Вони мусять бути вільними птахами! А я, дурень, не послухав самого себе… Вона мене в банк — я втік звідти… Вона мене знайомить зі своїм банкіром Глауберовим, щоб я його портрета намалював, і вже грошики лічить, а я малюю інтелігента, який просить на добродійність у банкіра. Все… Цього вона вже не стерпіла… Почалися сварки, і я пішов…

– І як збираєшся жити далі?

— Та завжди так було… Сірість — вона навкруги, вона заробляє на талантові. Візьми будь-якого художника. Найталановитіші пиячили, бідували і заробляли для інших мільйони. Сірість — вона себе пробиває, просуває, живе в розкошах… Проте тут нема якоїсь там вищої несправедливості, бо Талант таки мусить бути голодним!.. Розумієш? Зараз кажуть: це — неактуально… Проте подивись навкруги! Поки якась «Божа іскра» просувається вперед, щось пише чи малює, то все в неї виходить добре. Щойно досяг слави — і вже не знає що писати або малювати, та й зупинитися не може, бо вже став видавцям чи галеристам приносити ґешефт, і ті йому тичуть: пиши, малюй, що завгодно, а я тебе продам… Сують грошики йому в кишеню, і все… «Божа іскра» зникла… Я наразі перебуваю на тому щаблі, коли або туди, або сюди… Або зламаюсь, або піду до слави. А чи добро то — слава? Слава серед кого? Кому я все це малюю? До кого хочу достукатись? До тих десятка людей, які оцінять мене лише після смерті? То задля кого ламаю своє життя? Ось на такі питання я хотів почути відповідь, коли випив пів пляшки коньяку… Задля кого я трощу своє життя? Як жити таким як я? Таким, хто не вміє прилаштовуватися?… І я відчуваю свою долю… Зіп’юсь, сконаю, а по смерті моя благовірна матиме з цього неабиякий зиск, бо тоді у людей наче полуда з очей спаде. І вони скажуть: «А що?… Таки непогано малював цей маляр… Та й доля його якась дивна…». І повилазять всі ті, хто мною нехтував і ставився з презирством: «Та ми ж його знали! Та ми ж з ним не раз пили! Та то ж — наш друзяка!». Отим-то все й закінчиться…

— Гаразд… — зітхнула Оля. — Ніхто тобі не заважає малювати у двох напрямках. У комерційному, щоб зводити кінці з кінцями, і собі в задоволення…

— Ти мені нагадуєш одного крутія з фірми, де я нещодавно працював… Колись я йому втирав, що йому нема чого бути незадоволеним будь-якою владою, бо він і пучкою не кивнув, аби ситуація в Україні покращилася. І що він є плоть від плоті від цієї злочинної влади. І питаю: а що б ти зробив, коли б став держслужбовцем? Хіба б не брав хабарі? Відповідь цього шахрая була чудовою: брав би, аж допоки не набрався б… А коли вже б набрався, то став би чесним і дбав би про народ. Ти бачила роботи Коті?

Оля здригнулася, бо перший раз вони говорили про сусідку та її брата. До цього навіть не згадували, що ті існують…

— Бачила…

— Так от… Напівтіней тут бути не може… Котя увесь час зважає, хто і що про нього скаже… А я… Мені наплювати на думку суспільства! Бо я знаю, що суспільство — хворе… А наша сучасна культура, — чи то образотворче мистецтво, чи то література, чи музика — вони тягнуться за читачем і глядачем… І це є комерція. Спочатку вони вивчають мнєнія тих, хто їх слухає чи дивиться, а потім під це мнєніє пристосовуються… А яке мнєніе у народу? Та таке як у того крутія!

Тут Назар засумував… Посидівши трохи мовчки, він приліз навколішках до крісла, всівся біля її ніг і подивився очами хворого собаки… Оля погладила його по голові і щиро заплакала… Маляр спочатку збентежився, а потім поліз до шафи. За мить повернувся з пляшкою коньяку і двома стаканами. Оля теж зсунулась на підлогу і попросила скотч. Вона власноруч заклеїла свого мобільного і всілася на килим. І вони пили і цілувалися, пили і цілувалися… І вона оповідала, як їй все набридло. І хоча її вважають поважним суддею, та перш за все вона — жінка… Вона розповідала про Лесиного татка, про Ігоря і навіть про дурнуватого Анатолія. Пожалілася на зятя, який вважає, що теща їм мусить більше допомагати, а сам демонстративно збирається до Лівії на заробітки. Затим повернулася у своє дитинство, згадала сестру Катю, яка ледве влаштувалася касиркою, а має бути міністром через свою кваліфікацію і здібності. Під ранок Назар вже не міг відвести від неї очей… Він навіть потягся до олівця, та так і завмер з простягнутою рукою. А розпатлана Оля скидала на нього палаючими очима і все говорила і говорила… Потім вже розмовляли одночасно… То не слухали одне одного, то слухали та сперечалися….

І вже коли тепле сонце зазирнуло у віконце невдатного маляра, воно побачило шикарну жінку з гладесенькою шкірою, яка світилася від щастя. Сонце навіть подумало, що то повія… Лежачі на вузькій канапі, жінка вдивлялася в обличчя свого коханого, обціловувала його, пестувала і гладила… Скажено розкуйовдивши його шевелюру, вона пригорнулася до чоловічих грудей і прошепотіла:

— В мене одна тільки мрія…

— Яка? — зітхнув зніяковілий маляр. — Зірку з неба?

— Обіцяй!

— Обіцяю, якщо в межах досяжного.

— Це більш ніж в межах досяжного. Давай ще колись так нап'ємось!..І ще кудись поїдемо…

— Куди?…

— У якусь подорож… Мені все одно…. Аби кудись їхати і їхати разом з тобою, і щоб ця подорож ніколи не закінчувалась.

І знову захлипала:

– І тоді мені не страшно буде жити далі.

… Коли геть спустошеною переступила поріг своєї квартири, не мала ні сил, ні думок. Анічогісінько… Впала на диван і так вдягненою і заснула…

…В цей самий час Андре Цоколько дописував останню фразу свого роману «Червлена нитка Каріне»: «Коли наглядач увійшло в камеру, він побачив Білокопитова, який бекав як козеня… Бідолашний закінчив життя в психіатричній клініці».

8

У середу суддя Дорош у прямому ефірі 12-го каналу впевнено відповідала на питання журналістів і телеглядачів. Ведуча програми виявилася досить підготовленою і задавала суто професійні питання. У якості опонента виступав адвокат (і колишній прокурор) Вовченко. Вони жваво і професійно вели розмову, глядачі телефонували як скажені… Одна жінка запитала, що б суддя Дорош змінила в роботі адвокатів… Їй було що розповісти про адвокатів, та згадала інше і впевнено відповіла:

— Багато що треба змінити у роботі адвокатів, але мені хочеться сказати, що адвокати не мають жодних умов для роботи в судах. Їм нема де скинути верхній одяг, опорядитися. Вони не мають приміщення, де можна підготуватися до судового засідання. Замість повноцінної участі в судових процесах адвокати з свідками і потерпілими покірно очікують у судових коридорах, коли їх запросять до залу… До того ж, нам, представникам судочинства, доводиться провадити робочий день з хворими на сухоти, а адвокати крім того зустрічаються ще з ними в ізоляторах, тобто постійно спілкуються з людьми, хворими на активний туберкульоз.

— А передачі на кшталт «Встати, суд іде» ви дивитесь? — запитала дівчина-домогосподарка.

— Зроду не дивилася і не дивитимусь. Мені, як професіоналові, такі речі не цікаві. То шоу, які не мають жодного стосунку до правосуддя. Мені шкода, що в наших громадян складається враження, що й суди проходять, як шоу. Краще б з'являлися передачі, присвячені юриспруденції, щоб громада мала уявлення про сучасне судочинство. А ще ліпше, щоб вони частіше відвідували судові засідання.

На закінчення Вовченко схибив… Він привітав своїх колег з майбутнім Днем прокуратури.

Опісля передачі директор 12-го каналу Сухоніс особисто подякував її за те, що не знехтувала запрошенням. І домовився про подальшу співпрацю. А суддя Дорош подумала, що Назар мабуть зараз дивиться телевізор і пишається нею.

… Проте маляр в цей час був захоплений футболом. Одночасно думав про своє… Дарма він купив цю квартиру після розлучення. Непогано б мати будиночок у селі…. Там би він длубався на свіжому повітрі в городі і малював би досхочу… Хоча навіщо купляти? В селах є і самотні пристойні жіночки? А може до Нової Зеландії податися?

І перемикнув на 21 канал. Там схожа на курку Васнєцова у своїй авторській передачі розповідала про перебування в їхньому місті великого поета Пушкіна. Вона демонструвала будинки, де зупинявся російський поет, позувала на тлі якихось табличок, розповідала як поет тут писав і які мав задуми. «А в цьому будинку великий поет був присутнім на балу губернатора» — урочисто вигукнула Васнєцова.

Назар терпляче вислухав всю цю лабуду, а потім роздратовано просичав:

— Та ти, коза, ліпше розкажи як він знущався з вас… Розкажи, як він в прозорих кальсонах, чи як тоді їх штани називалися, прийшов на бал до губернатора у цей будинок, на який ти тицяєш, і після цього всіх дам та панянок тихесенько вивели з залу… Та ставився Пушкін до вас тоді, як до ідіотів…. І що змінилося з відтоді? Губернатори стали іншими чи городяни?

Потім Васнєцова, клюючи своїм гострим носиком, пожалілася, що один будиночок не зберігся. А там великий російський поет зупинився одразу після прибуття. До нього прийшли поважні городяни і запропонували переїхати в інше, більш пристойне місце.

— Так розкажи, як він їх прийняв? — розреготався Назар. — Та я просто знімаю перед Пушкіним капелюха! Пушкін якраз снідав… Побачивши наших жлобів спитав: хто такі? А ті: «Ми прийшли подивитися на знаменитого поета..» А він їм: «Подивилися і до побачення!» Ось так він вас прийняв …Чому ж ти про це не розповідаєш? А ви поначіпляли табличок по всьому місті… А те, що тут жив видатний український диригент, український патріот, якого ви цькували, і який написав таку партитуру «Реве та стогне», що люди вставали, коли її слухали! І тепер та партитура валяється десь у бібліотеці музичного училища, а новий директор училища, який і двох слів не зв’яже українською, і пам'ять про свого шанованого попередника намагається стерти…

Попивши водички з під крану, Назар трохи заспокоївся і перемкнув телевізора на центральні канали. А там — Гоголь-фест! Свята за участю Президента. Якийсь молодик впевняв, що Гоголь був таки українцем, а ніяким не росіянином. І най росіяни, мовляв, про це пам’ятають, бо Гоголь — наш ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.

— Та заберіть ви собі цього Гоголя! — закричав несамовито маляр, хоча був зовсім тверезий. — Росіяни таки мають рацію… Він їхній до останньої шпариночки… Бо ненавидів нашу мову, нашу культуру… Він просто висунувся на нашому матеріалі, на нашій історії, перековеркавши її як тільки міг. Та він свій талант просто пристосував до потреб імперії!

Тут маляр підхопився, витяг з книжкової шафи якусь книжку і зачитав вголос самому собі:

— «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочнению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина, какою является Евангелие для всех христиан, католиков, лютеран и гернгутеров. «Вы же сами малоросс!» — кричить спантеличений Бодянський, на що чує від Гоголя: «Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, — нетленная поэзия правды, добра и красоты. Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс — это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение, одной в ущерб другой, невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицо Того, Кто дал нам вечное человеческое слово».

Втомившись розмовляти з телевізором, Назар перемкнув на музичний канал… А за хвилину підстрибнув з дивану і наблизився до розкиданих на підлозі ескізів…. Довго перебирав їх і роздивлявся… Щось говорив до них, а потім замовкав. Аж ось виразно побачив майбутню картину… Йде судовий процес… І він яскраво уявив собі Олю такою, яку знає лише він… Так… Він намалює саме таку картину… І вкладе в Олю все її життя, всю її самотність, всю її мудрість… Прокурор і адвокати на цьому засіданні — жінки. Прокурор — енергійна красуня з величезними очима, років тридцяти п'яти. Саме вік, коли жінки ще чогось чекають. Адвокат — бувала літня тітка. І суддя……З копицею чорних витких волось… Уважні проникливі очі… Оля… Вона тримає всіх у своїх руках і пильно стежить за ходом подій. Він бачив її в залі суду… Прийшов непомітно та у відчинені двері великого залу засідань довго за нею спостерігав… Оля — суворий суддя… Але в її обличчі буде щось таке, що покаже її такою, якою вона була того вечора в Опішні, коли вони сиділи над яром і слухали гавкіт собак і навіть солов'я. Ось вона прилягла на спинку крісла й уважно слухає… А підсудний виструнчився за ґратами. Це — Чіпка, який вродився злочинцем… Мати його сидить на лаві, обхопивши голову руками. Вона випромінює такий біль, що стіни вже пручаються його всмоктувати. Нема жодної надії, що син виправиться… Вона вже розуміє, що всі її сподівання були даремними. Хто був його батьком вона тоді не зрозуміла. Аж тепер второпала, з ким її звела невблаганна доля. Той чоловік просто відсидівся в селі, поки десь щось вщухне… І залишив їй частку самого себе. А Чіпка дивиться прямо перед собою, і в його очах нічого не можна прочитати… Він спокійно обдивляється людей, які зібралися в залі суду. А десь позаду, на лаві, причаївся письменник… З нудьгою дивиться він на учасників подій… Думки його — десь далеко. Завтра він їде з польською групою «Розгардіяш» східною Україною представляти новий альбом… Влаштував цей перфоманс Кшиштоф… Конче необхідно зробити у відповідь щось подібне. «Поговорити б з групою «Первак», — крутиться у нього в голові, — напевно хлопці погодяться проїхатися на шару з Кшиштофом». Письменник — засмаглий, охайно вдягнений і доглянутий… З під його штанів виглядають випрасувані білі шкарпетки… Він трохи підвівся, налаштований невидимкою вислизнути з залу засідань. Його думки вже там: на зустрічах з читачами та на веселих перфомансах…

… І йому вже запропонували написати сценарій, де платитимуть за кожний постріл.

Епілог

1

У середині травня відбулася презентація книги «Червлена нитка Каріне»… І майже одразу вона була номінована на конкурс «Психологічний трилер року». Подейкували, що автора навіть запросять в журі Шевченківської премії, де він сидітиме поряд з Мурахіним, котрий повіки віків писав російською… Якщо все це справдиться, нарешті квартира в Києві стане досяжною.

На червневому книжковому ярмарку видавець Тинкштейн м'якими нечутними кроками підійшов до Андре й запропонував йому вигідний контракт на наступний роман. Незважаючи на паузу, назвав суму. Тинкштейн був дуже шанованим видавцем. Він давав такі інтерв'ю в українських газетах, що в необізнаного навіть сльози з очей лилися від розчулення — так він зворушливо говорив про українську літературу… Тинкштейн жалівся, що таки замало в Україні гарних письменників, здебільшого самі журналісти туди сунуться… Так любо та приємно баяв Тинкштейн… Один нікому не відомий письменник клюнув на ту «щирість» і відіслав йому свій рукопис. «Безпосередні події в романі відбуваються в Україні, а головні герої — люди, які живуть поруч з нами, — писав бідний початківець. — Найголовніша проблема роману — помилки лікарів. Всі ми сунемо медикам гроші за нібито безкоштовне лікування, а лікують нас часто по-свинськи. Буває, що й помираємо через недбалість лікарів. Чому так? Хто в цьому винний? Лікарі чи держава? Чому не судять лікарів? А на заході — там що, краще? Інша тема твору — сучасний бізнес. У книзі розглянуто проблеми фемінізму, аудиторів, інтелігенції, патріотизму в умовах російськомовного суспільства і багато чого іншого. Увесь роман — то зліпок з життя пересічного українця…».

З відповіддю Тинкштейн не забарився: «Ми розглянули надісланий Вами рукопис роману. На жаль, тематика Вашого роману не зацікавила наше видавництво. Текст також свідчить про необхідність слідкувати за граматичним узгодженням членів речення…»…

Зараз видавець з посмішкою пропонував найкращому детективникові України пристойний аванс. Він не знав, що російське видавництво вже перерахувало йому на особистий рахунок удесятеро більше. Новий роман Андре вирішив писати в Карлових Варах — курорті, де працюють всі порядні літератори. Там він оселиться в готелі і писатиме, писатиме, писатиме… В голові крутився сюжет про психопата — серійного вбивцю…

Тут до нього наблизилась кореспондентка «Свічада седмиці»:

— Андре? Ваші плани на майбутнє?

Та він вже не жахався цього підступного питання.

— Взагалі я поставив перед собою завдання написати щонайменш 50 детективів… Десять я створив, тож лишається 40. В голові вимальовується сюжет: головний герой — серійний вбивця, а дії розгортаються на курорті Чехії.

— О! Це дуже цікаво. Обіцяйте нас сповіщати, як просувається робота.

— До того ж, надійшла пропозиція екранізувати «Червлену нитку Каріне». Тому після відпочинку я приступлюся до сценарію.

— А ви не боїтесь, що фільм буде зовсім іншим продуктом? Наприклад, як це сталося з «Польотом над гніздом зозулі».

— Я готовий до цього. Най режисер знімає, що хоче. То вже буде не мій продукт… Я тільки даю матеріал для сценарію, а з цього зроблять, що їм потрібно, щоб окупилося. До того ж, у мене попереду ще 40 романів…

— Фільм буде українською?

— Ні… Фільм орієнтовано на ринок Росії, тому продюсери замовляють російськомовний варіант. Ви ж розумієте, якщо фільм вийде українською, то він не матиме комерційного успіху.

— Це ви так вважаєте чи продюсери?

— Продюсери…..І я теж.

Тут біля нього промайнув знайомий редактор з глянсового журналу Родько й, вибачившись Андре вирішив підійти до нього та розпитати, хто йому робив євроремонт. Київську квартиру треба буде добре облаштувати, щоб приймати поштивих гостей. Та його випередила письменниця Жанна Горде. Вона кинулася розповідати Родько про свій нелегкий письменницький тягар, адже освітлює вона найважчі теми людського сьогодення: село, проблеми екології… Андре скривився. Сам він Жаннині твори не читав, та той самий Родько колись йому розповідав, що закрив її книжку на тому місці, де головна героїня, сучасна дівчина, зверталася до своїх однолітків: «Гей, голото!» та «Вар'яти падлючі». А Жанну несло: доля її штовхала у комерсантки і вона б зараз гребла гроші лопатою. Натомість обрала інше — бути Письменницею!!! Бо доля долею, а САМ БОГ покликав її, щоб донести до людей ІСТИНУ. І ось вона несе свій тягар, незважаючи ні на що, а її ще й критикують замість того, щоб допомогти матеріально… Вислуховувати далі про чужі тягарі долі була несила, і письменник відійшов до дивакуватої розхристаної дівчинки років двадцяти п'яти, котра писала 7 книг одночасно, чим дуже пишалася. Кошлата літераторка щось доводила хлопчиськові, який намагався читати свої вірші. Дівчисько не звертало на Андре жодної уваги, бо була поглинена своїм торохтінням та віршами… На щастя до нього підбігла Кетрін і вклала в руку флешку, на якій був записаний переклад десяти глав «The red thread of Karine» (або «Karine’s red thread») на чистій англійській мові. Кетрін впевнила, що її друзі провадять перемовини з британськими видавцями. А ще має приятелів у Франції, які допоможуть перекласти роман на французьку…. «Le rouge fil de Karine» або «Le fil rouge de Karine» — вона ще не знає, як правильно.

… Наприкінці червня Андре Цоколька проводжали до Чехії. На залізничному вокзалі зібралися друзі, рідні… Його запевняли, що Карлові Вари — курорт саме для літераторів високого штибу. Розлили шампанське… Дружина Маша сумно підправляла йому сорочку, начебто відчуваючи, що він до неї вже не повернеться…Онучатко смикало діда за штани і белькотіло: «Дідусь писе? Ци не писе?». Зять поводився так, начебто то його виряджали… Свою першу повість він вже видав у місцевому журналі «Дніпрова карусель», через що поводився як іменинник. На серці Андре шкребло як кішка лапою… Раптом витяг з кишені бордову брудну заполоч… Дружина пригледілася: «О! Звідки вона в тебе? То ж з мого плаття! Андре щось подумав про перипетії долі і віддав дружині нитку… Та повертіла її й викинула… Андре мало не кинувся підбирати її та тільки провів очима… Ця нитка — то творча таємниця… Знали б люди, з чого беруться романи! Нитку підняло вітром і вона причепилася до штанів нечепурного сільського дядька, який важко дряпався у вагон… Що ж, йому ця нитка відслужила, то може станеться у нагоді цьому селюкові? Цікава ідея, до речі… Можна її розвинути… І він вирішив в дорозі поближче познайомитися з цим чолов'ягою, щоб випитати подробиці його життя.

А на іншому кінці перону суддя Дорош проводжала сестру на заробітки. Настрій там був прямо протилежним. Недовго Катя проробила бухгалтеркою-касиркою. Півроку пропрацювала, доки її директор не звільнився, а на його місце прийшов Терентьєв. Це була якась рихла істота з пісним обличчям, на якому вирізнялися лише булькаті, як у земноводного, очі. Ця істота не вміла ані керувати, ані спілкуватися з клієнтами. Коли його приймали на роботу, він більше години демонстрував на мапі, які він піднімав філії, сипав цифрами і графіками. Дурне дівча з відділу персоналу роззявила рота… Терентьєву за язика дали 10 тисяч зарплатні, що було більше ніж фонд усієї філії. Допоки не кинулись, що розказні Терентьєва — то мильні бульбашки, він почав прискіпатися до робітників. І Катя, як касирка, була найуразливішою… Він написав на неї донос у центральний офіс — нісенітницю, начебто вона намірялася привласнити гроші клієнта. Ольга вже хотіла підключати до цієї справи начальника РОВД, та сестра терміново звільнилася…

— Катюшо, може залишишся? — спитала Ольга. — Ще не пізно…

— Ні, сестричко…. Треба дітям на навчання заробляти. Та й взагалі…. Ти бачиш, я тут нікому не потрібна… Десять років — котові під хвіст. Поїду — світ подивлюся, гроші зароблю…Якщо в моїй країні я нікому не потрібна, що ж… Поїду за чехами хвости заносити… Як так сталося, що я, зірка всіх обліків та обрахунків, мусила працювати касиркою? І навіть там з мене зробили шахрайку. Я не вмію красно говорити, не вмію ходити по трупах. Ти ж бачиш… Ця країна — для каретникових, топових та терентьєвих. Ця країна — не для нас, а для людей із скляними очима… Мені шкода моїх синів. Щойно там влаштуюсь — одразу їх заберу до себе. Тут їм нічого робити.

А сини її начебто не розуміли, що їх мати їде у неволю. Вони буцали одне одного, а на прощання напівжартома кинули: «Ну що, мамо, полотном дорога!».

… Від’їжджаючи, Андре побачив на пероні знайому суддю… Очевидно вона когось проводжала. Суддя виглядала зажуреною і дивилась кудись у далечінь… Письменник здивувався, що вона так просто стояла на вокзалі, наче звичайна смертна… Поряд з нею махав рукою рослий красень її віку і два хлопці… «І чого плакати?», — подумав Андре, роздивившись в очах судді сльози… — Чоловік, дорослі сини… Поважна і прибуткова професія».

2.

Назавтра суддя Дорош трохи запізнилася на роботу. Настрій був не з кращих. Суддям урізали зарплату й зараз вона сиділа й думала як поводитися надалі. Може відійти від принципів та познайомитися з новими адвокатами? Від цієї думки їй стало моторошно, втім…

Сьогодні засідання призначено на 16.00. Є час відпочити та подумати про своє… Знову активізувався Ігор. Та однаково їх стосункам — кінець. І не через секретарку… Причина була значно глибшою. Суддя Картуз мав неприємності із прокуратурою. Під нього копали, і наслідки могли бути непередбаченими. Тож краще триматись від нього подалі, хоча насправді його дуже не вистачало…. По-перше, свої у вищих ешелонах суддівського корпусу не завадять, а по-друге, він, таки, — фахівець найвищого класу… Та котре лихо менше, те й вибирають.

Раптом до кабінету ввійшла суддя Кононенко, якій нещодавно доручили вести кримінальні справи.

— Ольго Володимирівно, уявляєте, я дозволила представнику преси користуватися від час судового засідання диктофоном, а адвокат Брянцева, ну ви ж її знаєте, виступила проти!

– І ви задовольнили її вимогу? — запитала Ольга, побоюючись почути позитивну відповідь.

— Ні, але я не знаю, як мені поводитися наступного разу… Вирішила з вами порадитися. Одні колеги кажуть — можна, інші — не можна. Але то все — лірика… Журналіст запитав: «На якій підставі?» і процитував дев'яту статтю. Крім того, у мене в вухах й дотепер лунає лемент Брянцевої: «Я НЕ ХОЧУ, щоб мої слова записувалися й десь використовувалися!!!». Що ви скажете з цього приводу?

— Я скажу, що Брянцева просто не розуміє, що вона — вже адвокат, а не слідчий. Моя думка така, — розмішуючи ложечкою чай сказала суддя Дорош. — Я навіть не вглиблююся в питання про спірність запису процесу. Я протестую тільки проти кінокамери або фотозйомки в тому випадку, коли вважаю, що вони недоречні в тому чи іншому випадку… З сучасними технічними засобами ти ніколи не відстежиш, хто і що записує. Твоя справа — так шукати істину, щоб нічого не боятися. Адвокат Брянцева просто не звикла до того, що вона — публічна людина і у суді вона — не слідчий, а учасник відкритого публічного судового засідання. Ось, наприклад, у Дакоті…

Суддя Дорош зробила паузу, начебто ковтаючи чай. Насправді вона з гіркотою згадала Ігоря… Блискучий юрист, фахівець з високої літери — і так ганебно прогоріти… Заради чого? Хіба його донька не могла отримати вищу освіту в Україні?

— Так от… У Дакоті дозволено вільно писати на диктофон, але тільки сам процес, — продовжила спокійно. — Але в перервах його потрібно виключати. Чому? А тому що в перерві всі розмови вже носять приватний, а не публічний характер. Через це я ніколи не звертаю на це уваги… Нехай записують, кому це потрібно… Мені боятися нема чого…

— Властиво, і мені нема чого… Просто я хотіла знати вашу думку… Вас так всі поважають: і підсудні, і адвокати з прокурорами…

— До того ж… Судові процеси відкриті і на них мають право бути присутніми будь-які члени суспільства, щоб робити з цього уроки та висновки. А через те, що рядові члени суспільства не ходять на судові процеси, то для того є письменники й журналісти, які мусять подавати йому неперекручену інформацію. Та й нам, суддям, прокурорам та адвокатам, не завадить знати, що ми у суспільства під прицілом.

…Рівно в 15.00 того самого травневого дня суддя Дорош швидко ввійшла у зал засідань.

— Прошу всіх сідати… — доброзичливо наказала вона ще в дверях. Потім пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, обернулася, огледіла зал і поклала на стіл важкі томи.

За ґратами сидів зажурений хлопчина. Стаття 115 частина перша…. Підсудний з неблагополучного району… Вийшов ввечері погуляти і прив'язався до дядька, який повертався з роботи додому. Сунув мужикові ніж під ребро і той згодом помер в лікарні… У залі сиділи пригнічені горем дружина й дочка потерпілого… А підсудний — сирота… Тож який там захист? І які з нього хабарі? Але справу відкладати було нікуди. Тому у якості захисника виступав сам адвокат Куреник. Суддя Дорош вилучила його з коридору, щоб він задарма захищав цього хлопця, за яким в'язниця плакала з моменту його появи на світ Божий.

Суддя обдивилася збляклі стіни, які давно забули, що таке дитячий сміх Потім звично вляглася на спинку свого продавленого суддівського крісла і промовила своїм напрочуд низьким та співучим голосом:

— Підсудний, піднімайтеся…