Прошу звільнити мене за власним бажанням

Дата Підпис

Раптом двері відчинилися і до кабінету зайшов опер Ткаченко — невисокий хлопець міцної статури. Побачивши аркуш з заявою, він сумно зітхнув:

— Не передумав?

— Ні… На 2000 гривень вже жити не можу, а там — 4500 чистими. Різницю відчуваєш?

— Відчуваю.

– І так затримався… Був найстаршим тут… Відтепер ти будеш.

І Сашко заходився виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.

— Ні… Цю вам залишу, — витер рукавом пил з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. — Це — атлас зброї, спонсор купував….

— Який спонсор?

— Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете, а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку — 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось крутитись… Держава ж нас майже не фінансує! А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик коньяку… Той і пішов втішений… І ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це — моя. За свої купив. Забираю…

Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував себе останнього часу, наче динозавр… Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів… Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся оператор….

Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й у щілинку побачив слідчого Замотайла, який давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він спитав:

— Що це таке? Хто це такі?

— По справі Забарова начебто.

— А що такого в тій справі? — здивувався Сашко. — Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.

— Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.

— Слушно зробила…

У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:

— Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин? Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?

— По-перше, — гудів роздратований Замотайло, — якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і міліції не буде чим займатися.

— Подейкують, що Забаров — психопат, що він розмахував пістолетом з будь-якого приводу, — пронизливим голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.

— Це — справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу…

— Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це — закрита організація й ми з ними ще розберемося.

— Бо коментарів немає.

— Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?

Тут Сашко не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.

— Я скажу громадськості! — крикнув він і повернув камеру просто на себе. — Слухай, громадськість, що я тобі скажу… Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі, громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста… А вони, — і Сашко повернув камеру на дівицю, — полюбляють писати про корупцію в судах та слідчих-гестапівців… А коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість, там нема, хоча судові засідання відкриті — будь ласка, приходь, дивися й роби висновки… Я б навіть таке ввів: усіх підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!

— А ви хто? — спитала ошелешена журналістка. — Відрекомендуйтеся нашим глядачам.

— Хоч би хто, — плюнув Сашко й вийшов з кабінету.

За годину до нього зайшов слідчий Замотайло.

— Ну ти й даєш… А я до чого дійшов… — пожалівся він Сашкові. — Захищав Забарова як тільки міг. Бо розлютився… Ця дуринда намагалася перекрутити факти і показати Забарова якимось маніяком. Ну який з нього маніяк? Дурень він, а не маніяк!

— А навіщо ти взагалі з ними говорив?

— Так з дозволу начальника! У нього з директором студії свої відносини… І на якого біса їм здався той Забаров?

5

Лисенко вийшов з дому, та куди іти ще не придумав… Вдома панувала гнітюча атмосфера. Жінка хоч прямо не обвинувачувала його в тому, що сталося, проте увесь час мовчала, і то мовчання було важким….

Мишко Лисенко був кволим і миршавим чоловічком. Про таких так і кажуть: чоловічок. Десять років тому він розлучився із своєю першою дружиною, худенькою і непримітною жінкою. Розлучилися вони тихо й мирно, бо спільних дітей не мали. Тоді Лисенко ще працював на заводі слюсарем, а після розлучення пішов столяром на приватну фірму. Довгенько він не одружувався, і вважав, що з жінками на основі шлюбу назавжди покінчено… Але якось у п’ятницю навідався до горілчаного магазину, який розташовувався навпроти фірми, де він працював. Мишко неквапно базікав із продавчинею про те та про се, як раптом до них підійшла стрижена рудоволоса жінка, вища його на цілу голову. Вразили її губи — великі та м’які, і вже трохи обвислі. Він уявив, що колись ці губи, напевно, були червоними й пружними, але зараз звисали, як нагадування про колишню соковитість. Жінка щось запитала в продавщиці, а потім, щось сказала і йому з посмішкою… Лисенко відповів. Поговорили про щось стороннє і незначуще, і не очікуючи сам від себе такого шляхетного жесту, Лисенко купив пляшку шампанського й запропонував тут таки й розпити. Рудоволоса на диво не відмовилася. Потім Лисенко провів нову знайому до трамваю, і вони зладилися на наступну п'ятницю на цьому ж місці. Та в умовний час Лисенко нікуди не пішов… Втім доля вже міцно у нього вчепилася… За місяць вони з рудявою випадково (а може й не випадково — біс його знає!) зустрілися в дверях того самого горілчаного магазину, і Тамара (так звали ту жіночку) запитала, чому він тоді не прийшов, бо вона таки чекала. Лисенко почав щось бурмотати, та рудоволоса наказала обов’язково бути тут найближчої п'ятниці…

І Лисенко поплентався до того фатального магазину… А за два тижні він вже переїхав до Тамари, яка проживала самотньо в трикімнатній квартирі, бо її син Микола мешкав у своєї чергової пасії. Микола спочатку Лисенка не сприйняв, вважаючи, що цей миршавий чоловічок — чергова материна примха, яка незабаром мине. Вітався з ним через губу й кривився, коли поряд зі своїми черевиками 45-го розміру бачив у передній Мишкові майже дитячі тухольки. Та Лисенко залишився…. За рік Микола упокорився, і навіть став називати свого чи то вітчима, чи материного як тепер кажуть цивільного чоловіка, Мішанею і навіть взяв його під своє заступництво. Після того, як вони з Тамарою офіційно зареєстрували свої відносини, на сімейних святах Мишка садовили на чолі стола. Микола поблажливо ляскав вітчима по плечу, а на роботі Мішаня розповідав товаришам про свого пасинка з гордістю і підлесливо. Згодом Тамара підняла його авторитет в сім’ї на таку висоту, що в Лисенка закружлялося в голові. Він уже й сам повірив у те, що він — винятковий мужчина. На фірмі, де він працював, щоправда, його знали ще до цього шлюбу, тому трохи посміювалися. Зате в тих місцях, де його не знали колишнім, він поводився начебто кум королю, сват — міністру. Він навіть голос змінив і став брати на тон нижче, напружуючи горло. Це він у Кучми колись примітив. Той теж був незавидним чоловічком, проте аби здаватися поважним — піднімав підборіддя і напружував горло. А тут ще й дружина понесла все його взуття до шевця, і той зробив Мішані спеціальні стовщені підметки. І той, як Саркозі, здавався вищим поряд зі своєю супутницею, хоча й з підметками на півголови не дотягав до Тамари.

Він дуже пишався своєю новою родиною… Та одного разу засоромився дружини… Їхали якось на роботу вранці в маршрутці, бо вставали разом біля того самого рокового магазину, де торгували горілчаними напоями. Маршрутка уявляла собою звичайний автобус на двоє дверей. У їхньому місті то була звичайна річ: ошукати городян, де тільки можливо. Тамара сиділа біля вікна, а він — поруч. Тут набилася купа народу, і хтось торкнув Мишка за плече, щоб він передав гроші водієві. Той передав… Чому б не передати? Що тут такого? Звичайна річ… Потім його знову штовхнули і він знову передав. Тамара тим часом розмовляла по телефону з подружкою. Нарешті дружина вкинула телефон у сумку й коли черговий раз Мішаню перепросили передати гроші, обурено вигукнула: «Не передавай! Нехай стоячі передають!» і виразно подивилася угору на хлопця в окулярах. Коли та сама рука простягла хлопцю дві гривні, той засміявся: «Що за нісенітниці? Нехай сидячі передають! Я ледве стою». Навколо всі засміялися, а Мішані вперше в житті стало соромно за Тамару… Він згадав свою першу дружину… Худенька й завжди непримітна, вона намагалася бути у чоловіка в тіні. Навіть у такого миршавого, як Мішаня… Вона б ніколи не насмілилась бовкнути таке безглуздя. Вона б, навпаки, сама побігла до водія з грошима … Коли подружжя вийшло з автобусу під умовною назвою «маршрутка», Мішаня вперше за їхнє подружнє життя насупився. Він хотів сказати дружині, що не треба соромити його перед людьми та передумав.

… А в майстерні він знову поводився так, як і завжди останнім часом: занижував як Кучма голос, піднімав, підборіддя… І нічого, що колеги по майстерні відкрито підсміювалися над ним. Лисенку було байдуже: тепер за його плечима є родина, є син… І є ще місця, де його не знали до одруження.

6

І коли вже та Катря знайде роботу? До супермаркету так і не пішла… Посиділа там три дні і зрозуміла, що то вже зовсім тупа робота, де не потрібен фах бухгалтера. Проте обов'язків — море! Цілий день крутись як муха в окропі. Асортимент — великий, позицій багато, двох працівників саджати треба, а не одного. Подивилась вона на все це і позаздрила працівникам у торговельному залі. Ходять собі… Прийняв товар — віддав накладну, розклав товар, до того ж працюють через день. Та й зарплатня в торгівлі — майже вся чорна. Вчора ж вона їздила на чергову співбесіду, на яку покладала великі надії. Солідна фірма, самі їй зателефонували і запропонували престижну посаду.

— Чоловікові нічого не сказала, — сумно розповідала сестра по телефону. — Він і так іронічно дивиться на всі мої силкування. Каже: речовий ринок за тобою плаче… Словом, вдяглася відповідно… Дістала з шафи темну спідницю із білою блузою, туфлі на високих підборах… А фірма, виявляється — аж за містом! Сіла я в автобус цього Діропласту, а там такий контингент, що закортіло одразу й вилізти… Такі всі в платтячках, спідничках, акуратненькі, і в кожного на чолі виведено: «Я работаю в О-ФИ-СЕ». Виходжу з автобусу — мама рідна…. Пустирище! А на пустирищі — чотириповерховий будинок зі скла й бетону… А я, ти ж знаєш, люблю в обідню перерву прогулятися парком або пройтися вулицями, щоб відпочити від колег. А тут… Куди йти? Нема куди! Пустеля Сахара! Завела мене менеджер з персоналу у порожню кімнату, а там з меблів лише гладісінький довгий стіл і стільці, напевно прибиті до підлоги. Чисто кімната для допитів… Розповіла я про себе, а сама вдивляюся в дівчатко… Простеньке таке … Личко нечисте, негарненька, проте без косметики… Тужиться… Вічка вже наполовину скляні. Зітхнуло воно і почало брехати про свою фірму: колектив злагоджений, на зарплатню жалітися не будете (а яка — не каже), в обід їжте скільки заманеться… Коротше, «все включено». «Та я, — кажу, — багато не їм»… А вона знов за своє: «Соцпакет, дружній колектив…». І знову пропонує анкету в п’ять аркушів… Пишу в анкету всякі дурниці: цілеспрямована, комунікабельна, охайна, уважна… Потім почалося… Прийшла начебто фінансовий директор. «Чим займалися раніше?» — «Та всім займалася! На всіх ділянках була!» — Працювали на виробництві?» — «Ні, але принцип роботи…». Намагаюся пояснити їм, як хворим, що бухгалтер — це просто план рахунків, однаковий для всіх. «Ви знаєте таку й таку програму?» — «Ні, але всі програми знати не можна, я вивчу…». Посміхнулися одна до одної…І посмішки такі… силувані… Несимпатичні такі. «Ми вам завтра зателефонуємо». Перезирнулися між собою й пішли собі…. А я залишилася одна… І «до побачення» не сказали… Зирнула я на сірий блискучий стіл, і мало не плюнула на нього. Пішла до ліфта, аж бачу — кімната з табличкою «Бухгалтерія». Прозорі двері, величезна кімната й чоловік п'ятнадцять сидять спиною до дверей. Голо… Ані квіточки, ані чайної чашки, ані кавової. Ні-чо-гі-сінь-ко. Сидять бухгалтерки як клони, схожі одна на одну… І так мені занудило, що ледве не виблювала. Так я у ліфт — та тікати. Пішли ви, думаю, під три чорти з вашими обіднями.

Що було потім Ольга вже не чула, бо телефон вимкнувся… Вона трохи спізнилася на роботу, підсудних вже привезли…. Секретар доповіла, що всі учасники засідання зібралися. Схопила важкі томи і — гайда до залу засідань.

— … Допитуємо експерта зі зброї. Назвіть, будь ласка, свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?

— Сердюк Кирило Ігнатійович, народився 5 серпня 1970 року, проживаю на вулиці Будівельників, будинок 30, квартира 5, працюю експертом-криміналістом у райвідділі міліції.

— Стаж експертної роботи?

— П'ятнадцять років.

— Кирило Ігнатійович, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання для допиту як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Захист, прошу, це за вашим клопотанням викликано експерта… Адвокат Куреник…

— Скажіть, будь ласка, чому ви лише припускаєте, що металевий предмет, вилучений з тіла потерпілого Прокопчика й дві стріляні гільзи є частинами того ж таки саморобного патрона? Тобто, ви сумнівалися?

— Я не пам'ятаю точно розмірів, але при пострілі, коли снаряд влучає в перешкоду він може деформуватися, дефрагментуватися. Тож стверджувати, що то було одним цілим — неможливо. Тому я й сказав, що то могло бути частинами одного патрону. Тому що дев’ятиміліметровий патрон можна зарядити як одним снарядом, так і дрібнішими картечними кульовими снарядами. У перешкоді вони можуть деформуватися, і сказати точно, одне то було ціле чи ні, важко. Тож я припускаю, що то був один патрон.

— Чи можна, маючи на долоні нестріляні патрони, візуально або за вагою визначити чим вони наповнені: гумою або дробом?

— Це складно… На базі однієї гільзи патрон може бути споряджений різними снарядами.

— У суду питання: за яким принципом ця зброя віднесена до вогнепальної?

— По-перше, у каналі ствола відсутня перешкода для кулі. По-друге, експериментально встановлена вражаюча дія пострілу. Снаряд летів зі швидкістю більш ніж 200 м/сек, тобто пробив наскрізь соснову дошку товщиною 20 мм із відстані 1–2 метра.

— Конструкція пістолета припускала наявність перешкод у каналі?

— Обов'язково. На пістолеті є мітка і дата. Це означає, що пістолет пройшов випробування, як газово-шумовий. Конструкція пістолета припускає наявність незнімної перешкоди в каналі, так званої перетинки. Як правило, це — шпилька довжиною зі ствол, що кріпиться в районі магазину. І така перетинка є перешкодою для снаряда.

— Що значить «незнімна перетинка»?

— Це значить, що її не можна видалити без механічного втручання. Її можна випалити, видавити, висвердлити або віддати «фахівцеві», який це зробить більш якісно на спеціальному устаткуванні.

— Чи встановили ви спосіб видалення перетинки на даній зброї?

— Швидше за все, вона було видавлена на пресі.

— А чи можна після цього користуватися таким пістолетом, як газовим?

— У принципі можна, але струмінь газу буде розсіюватися не так ефективно.

— Захист, продовжуйте…

— А чи можна видалити перетинку в домашніх умовах?

— У принципі можна.… Та у цьому випадку відсутні сліди грубої механічної обробки.

— Більше питань немає.

— Підсудний, є питання?

– Є. Чи можливо, щоб на заводі не поставити перетинку?

— Ні, звичайно…Якщо пістолет продавався, як газово-шумовий, то це значить, що він пройшов всі випробування й визнаний газово-шумовим, а не вогнепальним. Газова зброя виключає використання її як вогнепальної.

— Чи завжди маркування патрона відповідає його вмісту?

— Таке може бути лише в несертифікованих патронах. Мені траплялося досліджувати сліпі патрони із заглушкою, в яких були гумові кулі.

— А чи можна таку заглушку виготовити в домашніх умовах?

— У принципі можна…

— В суду є питання: яка мінімальна безпечна відстань при пострілі патроном з еластичною гумовою кулею?

— Не можу сказати точно, але гумова куля призначена для травматичного впливу, а не летального.

– Є ще питання? Питань немає…Дякую.

… Ольга Володимирівна оголосила перерву в засіданні, випила похапцем чаю і поїхала до доктора Топова. Хоча язик не повертався називати цього ділка доктором. Бізнесмен Топов! Вона намагалась не згадувати свій кошмарний сон і тішилася з того, що це буде їх останнє побачення. Боязко переступивши поріг кабінету, вона побачила, що Топов вже на неї чекає. Дивно… Його колеги завжди були заклопотані своїми пацієнтами, а цей просто сидить і чекає…На мить їй здалося, що він зараз кинеться на неї і розщепить рота.

… Натомість Топов спокійно і розважливо поставив їй коронку й вручив чек. Там була зазначена лише вартість коронки. Начебто і не було ніякого лікування…. Якщо зуб запалиться, то цей ділок потім скаже, що він вперше її бачить. Втім Ольга заплатила йому за один зуб (страшно сказати!) аж 900 гривень. Тобто півтори пенсії покійної мами, яка все життя так нелегко пропрацювала. А чек вибито тільки на 302 гривні.

— А решта? — тихо запитала вона, не забуваючи про сон. — Якщо, приміром, запаляться недоліковані вами канали, як я потім доведу, що саме ви їх лікували?

— Не хвилюйтеся, — відпрацьованим голосом вимовив доктор Топов. — У медичній картці все записано… Прийдете — усе переробимо.

— Це ви МЕНІ розповідаєте про картку? Кілька років тому судили одного стоматолога, який вколов дівчинці лідокаїн без перевірки на реакцію… Вісім років батьки судилися з ним. Та медичну картку переписали, а колеги усіляко покривали вбивцю. Так він і живе…виспівуючи … А дівчинки немає.

Топов порожнистими очима дивився у вікно.

— Якщо ви хотіли вилікувати той канал, то йшли б до доктора Івушкіна. Він би вам за 1000 гривень обробив його і по товщині й по ширині.

Ользі стало моторошно… Вона подивилася на колег Топова, та ті длубалися в зубах своїх пацієнтів, начебто нічого й не чули.

— Бог з вами, докторе… — здалася Ольга. Єдине її бажання було — тікати звідси за тридев’ять земель. — Хоча який ви доктор? У вас і термінологія, як у будівельників. Вони теж казали: «Не хвилюйся, господиня… Як щось трапиться — все переробимо». А де я їх шукатиму? І як доведу, що то вони напартачили?

… «Що це за люди з порожніми очами, — думала вона дорогою додому. — Люди без совісті. Гребти бабло за будь-яку ціну. За будь-яку… Таким легше жити. Люди без принципів… Їм напевно добре й затишно… А тут щодня маєш справу з долями, і увесь час вагаєшся: так чи не так?»… І Ольга згадала свою колегу — суддю Зайцеву. Одного разу вона писала рішення поруч з кімнатою, де Зайцева вела судове засідання, і спостерігала за тим, що там відбувається. Суддя сиділа, підперши щоку на рукою, і байдуже переводила очі з прокурора на адвокатів. Судили шахрая з авторинку. Під час процесу всі говорили одночасно. Прокуророві Педан довелося взяти на себе керування, щоб утримати хоч якийсь лад. А Зайцева і далі апатично водила очами, в той час, як прокурор ставила питання учасникам процесу про марки машин, карбюратори і таке інше. Нарешті, суддя вимовила хоч щось: «Дивлюся я на вас, Світлано Миколаївна, ви так у автівках тямитеся…». І пирснула…. А потім знову поглибилася у свої думки. От така суддя Зайцева… І все в неї добре! Побудувала триповерховий замок у передмісті, чоловік з сином її обожнюють і на руках носять. А скільки доль загубила! … Не підмажуть — улупить так, що шукатимуть підсудного, і за десять років вже не знайдуть.

…. І що то за кляте життя: робота-дім-робота-дім?…. Хоч би щось трапилося приємного! Сюрприз би якийсь! І згадала свою бідолашну сестру… Як там наша «зірка» переднювала? І витягла телефон з сумки. А Катя журливо доповіла…

— Сьогодні поїхала в аудиторську фірму. Колись працювала і аудитором, і податківцем, тож роботу знаю. Кого ще брати, як не мене? Приходжу. Фірму тримає бабця років під сімдесят… І зять при ній…. Такий собі — ніякий той зять, років сорока-сорока п'яти, чистий бухгалтер, тільки нарукавників не вистачає. Сидить бабця, вмикає… «Що у вас?» — питається. Я, кажу, претендент, а кличуть мене так-то й так-то. Думаю, десять років друкуюся в центральному бухгалтерському виданні, і якщо ти — серйозний аудитор, то мусиш стежити за спеціалізованою пресою. Бабця навіть не поворухнулася. «Який у вас, питає, службовий список?» А в мене й без публікацій службовий список — бувай здоров. Розповіла коротенько про свій досвід. Кажу, що тлумачити податкове законодавство — мій коник. «Не треба нам того, ми самі все розтлумачуємо», — каже бабця. Навіть образилася, що хтось крім неї його насмілюється трактувати податкове законодавство. «А програми знаєте?» Мені — та не знати? З комп'ютером на «ти» і не лише, як користувач. Віруси з домашнього комп’ютера завжди сама вилучаю: ні чоловіка, ні синів до цього не допускаю. Windows самотужки перевстановлюю, а нещодавно і блок живлення замінила… «Знаю», — відповідаю. «Які знаєте?» Які вам треба? Усі знаю: Word, Excel. 1:С, Галактика… Що ще? Тут бабця пожвавішала. «Excel кажете?» Тут багато хто приходять і брешуть: «Знаю Excel». «А до якої глибини потрібно його знати? Як програміст, чи як? З макросами?» Ну, думаю, капець… Володіти досконало Excel — головна вимога до аудитора! І хто в них обслуговується? А бабця давай мені показувати якісь таблички в Excel. Раптом зніяковіла й зізналася: «Я їх сама лише два місяці вивчаю, може не все знаю, та Excel — таки сила! Це я вам скажу, програма…Всім програмам програма». І посміхається щасливо. «Я так вловлюю, що Excel — це наріжний камінь вимоги до аудиторів на вашій фірмі…»… Бабка гумору не зрозуміла: «Чому?…Ще потрібно викладати свої думки на папері…»… Це вона мені каже… Уявляєш? Я мовчу… А потім кажу: «Я чудово викладаю свої думки на папері… Я часто писала звіти й заперечення на звіти грамотною бухгалтерсько-юридичною мовою…»… Про статті в Лондоні та Нью-Йорку помовчую, звичайно. Та бабця не чує… Знову вмикає… І раптом я розумію: хто я така? Прийшла з вулиці, по оголошенню… Невдаха я для неї! Бо не маю становища у суспільстві. Розумієш? Ні, ти мене не зрозумієш…От у судді є стан в суспільстві, незалежно від того, поганий він або гарний. Навіть ваша голіма суддя Зайцева… А я прийшла з вулиці… Стара дуриндо, відкрий Інтернет, і там всі мої рекомендації! Якщо ти тільки наздоженеш, про що я пишу…І якщо ти знаєш, що таке Інтернет… Зрозуміло, що в цю зашкарублу богадільню, де головна вимога до аудитора — знання Excel, я більше — ані кроку.

— Катю, ти скрізь ідеш… Як же ти знайдеш роботу?

— Не знаю, сестричко…Тепер я розумію, що я — людина з вулиці. Але нічого… Хоча гроші вже закінчуються… Живемо на одну зарплату, а дітям треба вчитися…. Ти знаєш, кличе мене одна подружка до Чехії. Чорт із нею, із цією бухгалтерією! Якщо в Україні не потрібні фахівці мого рівня, якщо їм важливо про мене знати усілякі дурниці на кшталт, де я провела відпустку або скільки мені років, а не мої професійні якості, то я хочу виїхати із цієї країни… Не можу більше ходити по цих відділах персоналу, де мене допитують усілякі ссикухи. Їхня помилка в тому, що вони воліють, аби претендент усе знав і вмів гарно говорити. Але всього знати неможливо! Треба бути здатним переробляти інформацію — от неоціненна якість будь-якого спеціаліста… Потрібно вміти вчитися новому… Боже, які гадючники всі ці бухгалтерії! …

— Катя, скільки тобі говорила: іди головним.

— Не хочу…

— Ну от тепер сновигай по об’явах та не ремствуй.

— Я й сновигаю… Ти знаєш, Олечко, напевно із твоїми підсудними легше справу мати. Нехай вони шахраї, нехай злодії, але вони — якісь реальні… На людей схожі…Нехай поганих, та на людей. А ці з відділів персоналу — це ж біороботи якісь!

— Ну ти загнула… Багато ти бачила… Прийди й подивися, які очі в моїх підсудних…

— Але в цих очах хоч щось є! Каяття, біль, презирство, ненависть, зрештою. А в цих з Діропласту, наприклад, очі — скляні! Розумієш? Скляні!

Скляні очі…Як у стоматолога Топова… І Ользі раптом схотілося, щоб у неї розболівся зуб, і тоді вона піде… до Аллочки. Таких стоматологів вже немає й ніколи не буде. Кожний її прийом, як зустріч з подружкою… І Алла ніколи не зробить зайвих рухів… Вона б'ється до останнього за кожний корінець.

… І Ольга зрозуміла, за що її поперли із престижної стоматологічної клініки…

7

І знов учасники чекають початку судового процесу… Адвокати вже перетерли між собою всі новини: і як провели відпустку, і де діти вчаться. Психолог Кравцова та психіатр Тимченко стоять осторонь від інших. Схожий на науковця Тимченко розповідає, як він читав важливу доповідь на якійсь конференції і жваво відповідав на гострі питання. І ще буде одна доповідь і треба до неї готуватися, а він тут втрачає свій дорогоцінний час. Нарешті, ні до кого не звертаючись, гнівно питає:

— Та що ж це таке? Коли вже почнеться?

І сам собі обурено відповідає:

— Який тут бардак!

Нарешті, всіх запросили до залу. Впевненим кроком суддя Дорош увійшла до зали засідань, дозволила всім сісти і оголосила.

— Сьогодні ми допитуємо експерта, який проводив комплексну судову психіатрично — психологічну експертизу.

Ніна дістала свої нотатки і скоса подивилася на подружку підсудного… Лише ця тендітна білявка не викликала в неї роздратування. Позавчора через адвокатів вона передала їй значну суму грошей, як компенсацію за матеріальний і моральний збиток. Адвокати сказали, що задля цього вона продала свій власний автомобіль. А він же для неї — ніхто.

— Переходимо до допиту експерта Тимченко. Немає заперечень? Експерт Кравцова, прошу вас зачекати в коридорі. Посидьте там, будь ласка. Потерпіла, виключите мобільний телефон. Свідок, назвіть своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце проживання й місце роботи.

— Тимченко Микола Антонович, народився 15 серпня 1955 року, проживаю на вулиці Санітарній 23, працюю психіатром у відділі судової експертизи.

— Який маєте стаж експертної роботи?

— Двадцять років.

— Суд вам роз'яснює, що ви викликані як свідок для допиту по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й виготовленні та носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Будь ласка, адвокат Куреник, за вашим клопотанням викликано свідка. Ставте питання.

— Яким законом ви керувалися при проведенні експертизи?

— Законом України «Про судову експертизу».

— Скажіть, до якої категорії складності відноситься експертиза, і який строк передбачено для проведення психологічної експертизи у випадку мого підзахисного в умовах стаціонару?

— Проведення психологічних експертиз у нашому відділенні не передбачено. Лише комплексна психолого-психіатрична експертиза. Тому відповісти на це питання я не можу.

— На який інструментарій посилалася експерт Кравцова? Чи були нею представлені таблиці, тести. методики? На чому був заснованим її висновок?

— Ваша честь, на це питання краще відповість експерт-психолог. А я можу тільки сказати, що психолог виносить свій експериментально-психологічний висновок згідно з заданими питаннями. І цей висновок вноситься до акту.

— Питання суду. Чи повинен психолог у такому випадку представляти чернетки досліджень, записи бесід з підекспертним, одним словом, свій робочий матеріал?

— Ні, не повинен.

— Продовжуйте, адвокат Куреник.

— Скажіть, будь ласка, чи вважаєте ви, що ваша експертиза відповідає вимогам закону «Про судову експертизу?»

— Питання не зрозуміле…

— У частині надання інструментарію…

— Закон висвітлює питання проведення експертизи концептуально, а не в деталях. Тому про інструментарій і чернетки там не йдеться.

— Чим ви можете довести, що психологічна експертиза над моїм підзахисним взагалі провадилася?

— Я повторюю, що провадилася саме комплексна психолого-психіатрична експертиза. Єдиним документом, який доводить проведення експертизи, є акт, завірений підписами й печатками фахівців.

І психіатр Тимченко простягнув тоненький жовтуватий акт експертизи, який він до цього м'яв у руках. Друкованими літерами на ньому написано: «Акт судової психіатричної експертизи» і зверху від руки великими літерами: КОМОЛЕКСНАЯ.

— Далі.

— Як пояснити, що експерт-психолог витратила на дослідження відносно мого підзахисного п'ять хвилин? Підзахисний стверджує, що його лише перевірили дитячим тестом на пам'ять. Особисто ви вважаєте п'яти хвилин достатньо для проведення комплексної експертизи?

— Ваша честь, експертиза полягає не тільки в спілкуванні з підекспертним, але й у вивченні матеріалів кримінальної справи.

— Скажіть, хто і якими методами з'ясовував емоційний стан Забарова на момент здійснення їм злочину?

— Ваша честь, я відповім так. Комісія прийняла певне рішення, яке було оформлено актом. Отже, для комісії було досить даних, щоб прийняти рішення й оформить його актом.

— Питання суду: а якби даних було недостатньо?

— Тоді експерт має право витребувати додаткові документи. Цього не зробили. Отже, даних було досить.

— Продовжуйте, адвокат Куреник.

— Скажіть, який мінімальний строк проведення експертизи?

— Мінімальний строк не встановлено.

— Чи значить це, що її можна провести за один день?

— У стаціонарних умовах іноді буває досить і декілька днів. Експертиза складається не лише зі спілкування з підекспертним, але й вивчення кримінальної справи, спостереження за ним, проведення досліджень, аналізу крові й сечі тощо.

— Ви наполягаєте на тому, що комісія представляє в акті свої суб'єктивні оцінки. А чи може все-таки комісія довести, на якій підставі зроблені висновки?

— В історії хвороби все є.

— У суду є питання: чи повідомляв вам підсудний про якісь психологічні травми, перенесені у дитинстві?

— Судячи з акту КСППЕ — ні.

— Чи у вашій компетенції з'ясовувати, в якому емоційному стані знаходився підсудний у момент здійснення злочину?

— У принципі, так.

— Чи повідомляв вам підсудний про уламки скла, якими потерпілий намагався його вразити?

— Не пам'ятаю…

— Про що це свідчить: ви не записали або він не повідомляв? Чи ви не з'ясовували ці обставини?

— Ваша честь, я все з'ясовував. Я відтворюю в медичній частині ту картину, яку зображує піддослідний.

— Ви в акті відображуєте лише ті дані, які важливі для вас як для психіатра, або тільки те, що говорить піддослідний? Тобто, чи могли ви проґавити щось таке, що не має стосунку до психіатрії?

— Ваша честь, при проведенні КСППЕ докладно з'ясовується картина криміналу.

— Якби підсудний повідомив про уламки скла, які йому загрожували, це мало б значення на висновки комісії?

— Можливо, воно не мало б значення, але воно знайшли б відображення в акті. Хоча не можна ґрунтуватися лише на моменті криміналу. Експертиза ґрунтується на розповіді піддослідного, його психологічному стані на момент криміналу й на матеріалах кримінальної справи.

— Все-таки уточніть, чи розповідав вам підсудний про уламки скла, чи ви про це не питали?

— Звичайно ми з'ясовуємо всі подробиці. Якщо він мені сам не розказав про уламок скла, то я не міг його запитати про це, як експерт.

— Питання підсудному. Ви розповідали про те, що потерпілий загрожував вам уламком скла?

— Так, я розповідав.

— Кому?

— Присутньому тут експертові.

— А психологові?

— Ні.

— Чому?

— Вона мене про це не запитувала. Я вже казав, що спілкувався з нею хвилин п'ять і лише стосовно тестів на пам'ять.

— Сідаєте, підсудний..

— Ваша честь, я повторюю, що повідомлення Забарова про уламок скла аж ніяк не вплинуло б на висновки комісії про його психічний стан.

— А психологічний?

— Не знаю… Про це повинна сказати експерт-психолог.

— У кого ще є питання до свідка? Підсудний, будь ласка.

— Маю зауваження. В акті експертизи відзначено, що я сказав так: «діяв усвідомлено». Я хочу загострити увагу, що це не відповідає дійсності. Я не міг сказати таких слів. Я сказав, що діяв інтуїтивно. Вважаю, що експерт спотворив зміст моїх слів. І усвідомленості в моїх діях бути не могло. Я був у глибокому емоційному колапсі. В моїй голові було помутніння, я дуже добре пам'ятаю цей стан, але мене про нього ніхто не запитував і не з'ясовував…

— Свідок, як ви це поясните?

— Всі члени комісії провели дослідження, вивчили матеріали справи, підписали акт, тобто вони з'ясували всі необхідні моменти.

— Все… Більше ніхто не має питань?

… А вдома — знову дзвінок від сестри. Ну коли вона вже знайде ту роботу???

— Олько, анітрохи не спрацьовує ця система набору персоналу, — стрекотала Катерина. — Загалом персонал набирають великі підприємства з плинністю кадрів й підбирають не дуже розумних, не дуже вимогливих і таких само проблемних, як і вони самі. Робота до восьми-десяти вечора, а нерідко й по суботах. Ніякий КЗОТ там не спрацьовує. Не подобається — до побачення, візьмемо іншого… Добро, що є відділ персоналу, який працює не складаючи рук…

… Вже півгодини вона сиділа у темряві, не в силах поворухнутися. Коли годинник показав пів на дев’яту, встала і пішла на кухню ставити чайник на вогонь. Їсти не хотілося, і попивши чаю пішла до своєї порожньої спальні, відкрила там книжку і дочитала кілька останніх сторінок роману «Хіба ревуть волі, як ясла повні». Потім швидко її згорнула і згадала Назара. Дивний цей художник. Чи то маляр… От Котя — теж художник. Але той не промине слушного моменту, хоча й малює лише своїх «мамі-папі» та портрети заможних городян … І не бідує… Завжди в костюмі й краватці. З галерейниками тусується… Та ні… Пейзажі теж пише! Банкіри й бізнесмени полюбляють розвішувати їх у своїх кабінетах. А потім виїжджають на пікніки й кидають сміття просто в лісі, під деревами…. Цікаво подивитися на картини Назара…. Нещодавно Котя продав за пристойну ціну копію пейзаж у Сурикова… Рита похвалялася, що за десять тисяч…А Суриков, як вона довідалася з однієї передачі, пив гірку, з безхатченками водився і на вулиці помер… Втім малював божественно!..А тепер Котя копіює його картини і при тому не бідує. А банкіри — їм байдуже: Суриков то чи Котя.

Ольга відклала книжку убік… Назар має рацію. Панас Мирний — найвеличніший романіст України… Найвеличніший! А що про нього знають? Як шанують? На слуху — Шевченко, Леся Українка, Франко… То — великі поети… Так… Проте не романісти. А письменник розкривається лише у великих формах… Панас Мирний і є найвеличнішим українським романістом. А як його підносять у школах? Хіба школяр спроможний осягнути цей твір? Їй, як судді, зрозуміло як Божий день, що Чіпка вже народився злочинцем…. А вчителі його виставляють, як борця за правду. Як жінці їй зрозуміло, що народився від якогось пройдисвіта. Цей роман актуальний до сьогодні… Як часто оточуючі сподіваються, що такий-ось Чіпка візьметься за розум, перетвориться у законослухняного члена суспільства. Умовляють його, панькаються, вірять, що той змінить свою поведінку. Та чи перемінюються такі люди?… Вони можуть лише затаїтися на деякий час…От і в Чіпчиних генах сиділа його злочинна сутність. У генах!..А скільки жінок народжують аби від кого? Втім, природою закладене інше. Природа передбачала, аби батька майбутньої людини обирала жінка. Щоб народити гарних, розумних, здорових дітей від найкращого чоловіка серед тих, що її оточують… Грубо кажучи, самцям нічого не варто пустити дитину у світ, тож жінці надано право бути обережною і обирати серед них щонайліпшого…. Та люди вигадали інше…. З тією демографічною ситуацією, яка склалася наразі в Україні, жінкам — аби народити… Від кого — вже неважливо. Вона сама через це пройшла… Уже тридцять, більшість подруг — заміжні, або народили аби від кого: від п’яниць, від дурнів, від наркоманів, а вона — мила, симпатична врівноважена дівчина все чогось чекає. Заміж ніхто не брав, і ніхто за все життя так і не запропонував. А сама нав'язуватися вона не вміла… Словом, хто не встиг — той спізнився… Ольга спізнилась і народила доньку від судді Лукашевича. А що цей суддя уявляв з погляду продовження роду? Стара, хвора людина… І катаракту мав, і задишку… От і Леся росла хворовитою, адже в батька вдалася… А мати Чіпки теж хотіла бути щасливою. В чому вона була винна? В тому, що бажала мати родину і дитину? І найстрашніше, що на якомусь етапі вона зрозуміла, що її син — пропаща людина. Нічого з ним не поробиш, з цим вродженим злочинцем… Бідна мати…

Вже скрізь сон вона почула дзвінок з домашнього телефону. Знехотя підійшла до апарату, який наче підстрибував від нетерплячки…. То була подруга її дитинства Валя. Навіть не намагаючись бадьоритися, подруга вилила на неї страшну новину — у неї виявили рак матки. Холодними спітнілими пальцями Ольга швидко передзвонила зятеві, і той запропонував висококваліфікованого лікаря. Бере дорого, та фахівець — супер.

З затьмареною головою вона присіла на диван… Який жах! Вона уявила собі Валю. Завжди весела, гарна, щаслива… Чоловіка має, троє дітей… Правда один син — від першого шлюбу чоловіка, та Валя виховала цього хлопчика як свого рідного. Валя — чудова, майже безгрішна людина (бо хто не без гріха?).

За віщо її так покарала доля? ЗА ВІЩО???

8

Валя дивилася відсутнім поглядом у світле блакитне небо з рідкими хмаринками і розповідала про своє горе. Виглядала як і зазвичай: трошки повновида, той самий рум’янець на щоках, тільки очі сумні …

— Завтра операція… — вичавила з себе нарешті.

І не втерпіла: скривилася і заплакала. Ольга тупо дивилася на подругу, не знаючі, як її втішати. Потім озирнулася… Навкруги сновигали молоді й старі … Всіх мастей….

– І що? Всі з …ЦИМ? — побоялася навіть вимовити фатальне слово.

— Майже всі… Бачиш цю бабусю? Сімдесят вісім років. Лікарі відраджували від операції, а родичі з сусідами дорікали: досить, пожила своє! Та бабуся — ще старого гарту. Лягла під ніж і збирається ще пожити собі на втіху. А це моя тезка — Валентина Кирилівна. Працювала начальником цеху на металургійному заводі. Груди вже відрізані… Ти знаєш… Спочатку це — шок. І одне-єдине питання: чому це сталося саме з тобою? Падлюче питання, та єдино справедливе для тебе… Раніше здавалося: це десь та хтось хворіє. А потім…Потім розумієш, що ти — частка цього величезного людського організму. От дивися… Наше тіло складається із клітинок. Клітинки складають органи. І якщо якісь клітинки хворі, то інші клітинки не можуть лишатися здоровими! Якщо один орган слабує, то й інші страждають. Так і люди… Один отруює навколишнє середовище, другі порушують закони природи, а треті вважають, що вони осторонь, що їх обійде, бо вони нічого поганого не зробили… А насправді ми всі порушуємо правила життя, і мабуть є така собі «колективна відповідальність»… От я під неї і потрапила… Нікуди не сховатися від неї…

Ольга оторопіло дивилася на подругу, а та з сумом додала:

— Ось таким філософом я тут стала…

І знов заревла. як мала дитина. Ольга відвела її до темного коридору, і там Валя раптом зупинила свій плач. Невисока й кругленька, вона знизу дивилася на подругу благаючими очима і питала у розпачі:

— Ну чому Я? ЧОМУ? У мене є чоловік, я народила двох дітей. В мене є статеве життя, яке тільки можливе між чоловіком і жінкою, які прожили двадцять років… Я вважала, що з цієї сторони в мене ніколи не буде проблем….

— Я запитувала зятя, Валечко… Він сказав, що це від інфекції…

— Яка інфекція? Зі мною поруч лежить жінка, яка ще ніколи не була заміжня і ніколи не мала статевого життя. Звідки в неї інфекція? Чоловікові своєму я заборонила сюди приходити… Вийдемо на вулицю, — запропонувала зненацька.

… День був теплий і сонячний, і подруги пішли вздовж алеї… Ольга з острахом вдивлялася в жінок, які проходили повз них … Бідні… Ось іде одна і щось шепоче чоловікові. Обнялися, цілуються, жінка плаче… А в того в очах вже … Огида-не огида, а щось чуже… Що у цього «парубка» в голові? Вже думає, як здорову шукати? А ось чорнявка в яскравій квітчастій хустці й такому самому довгому халаті.

— Це — циганка, — прокоментувала Валя. — З моєї палати. Тридцять п'ять років. Видали заміж на троюрідного брата, у школі недовчилася, дітей нема. Учора увесь табір приходив… Лементу було!.. Каже, що мріє бути «руською». А Валентина Кирилівна їй і каже: «Дурна ти… Не працюєш, вдома сидиш, а мрієш про що? Цехом на металургійному заводі керувати? Мрієш на службу ходити щодня, де начальник — підла худобина, а в найкращому разі — просто дурень?». А та зітхнула й відповідає: «Хочу бути як всі…».

За півгодини Ольга провела подругу назад у відділення, а коли вийшла на територію лікарняного парку, сили їй відмовили… Вона притулилася до старої липи та враз і відсахнулась…. ТІ також до неї притулялися!!! Вибігла з території лікарні і стояла на зупинці хвилин з п’ятнадцять геть приголомшена… Повз неї промчала зграйка школярок…Дівчата років по шістнадцять весело неслися, мабуть запізнювались на урок якоїсь математики. «Навіщо їм та математика?», — подумала нишком. — «Навчаться там інтеграли розв’язувати… А навіщо?». І знову замислилась. Чи хотіла б вона знову стати маленькою? Ні…Не хоче вона починати своє життя спочатку… Знову проходити цю молотарку, яка може закінчитися… так страшно… Згадала своє життя: два аборти, час од часу зустрічі з якимись чоловіками, яких потрібно було, де правду діти, затягувати у своє ліжко…

А ось дівчатка з молодшої школи безжурно перебігають дорогу. Одна з них помахує портфельчиком, решта з наплічниками. Що на їх чекає? Мине час, і доведеться шукати собі пару. Доведеться примудруватися, щоб одружити його на собі, щоб народити від абикого… А не приловчиться — залишиться старою дівкою. А то — посміховисько суспільства…

Аж ось промайнула зграйка китайських студентів. Три дівчинки й десять хлопчиків. Дівчата без макіяжу, кремезненькі та широкоплечі… А поводяться — начебто королевни. І згадала: в Китаї дозволяють мати лише одну дитину, і народ призвичаївся. Довідаються, що дівчинка — і на аборт. Тепер там чоловіків втричі більше ніж жінок! Можна нічого не знати про косметику… Боже, так Україна вироджується!

…А от пливе українська красуня років вісімнадцяти. Пухкі губи, маленький носик, розкосі очі, оголений плаский засмаглий живіт. Очей не відірвати! Та щось бракує впевненості в її ході. Якась затиснута, занадто сором'язлива для своєї вроди… І Ольга відчула чому… Не родися в платтячку, а родися в щастячку. Немає поки що від вроди бажаного результату… А може дівчатко здогадується, що чекає попереду… А попереду — вагітність, пологи, фігура спотвориться і настане час, коли чоловік вперше не неї гидливо подивитися…. І почне шукати собі іншу, молодшу, із пласким животом, хоча сам собі відростить — о-го-го! Що ж, суспільство покладає на жінок занадто багато завдань: і гроші заробляй, і народжуй, і дітей виховуй, і при тому будь чарівною коханкою і дружиною хазяйновитою. А потім… Потім в очах у цієї дівчини з'явиться питання, яке вона щойно почула від Валі: «ЧОМУ Я?».

— А хто? — уголос запитала сама себе. — Я?????

І її охопив жах… Ні… Вона не хоче…Тоді нехай Валя? Так, нехай Валя…Але тільки не вона. З нею такого не трапиться…Ось Ігор зник, натомість з’явився Назар… І вона…. Майже не порушує правил життя… Бог з нею так не поведеться. Він не дозволить… А Валя?… Валя — чудова мати двох дочок і прийомного сина… Ну робила колись там аборти… Та хто їх не робив! Валя — вчителька молодших класів, діти її обожнюють, батьки з дня народження своїх чад до неї записують. За що Бог так покарав її? А може Валя має рацію: «колективна відповідальність»?

…Увечері вона поділилася з Назаром своїми жахами. Той уважно вислухав і сказав:

— Природа дійсно не обирає: заміжня-незаміжня, стара-молода… І «стріляє» вона навмання, бо просто відповідає на наругу… А в арабських країнах, де панує патріархальний уклад — там немає жіночих хвороб…. Взагалі нема.

— Як це нема?

— А так… Нема та й годі. Тому що жінки там не працюють, а сидять вдома і виховують дітей. А ми витяглися жінок з родин, і ось нам плата за фемінізм, за презервативи, за аборти — за все… Душив би цих феміністок! Колись намалюю картину на цю тему. Це буде феміністка з відрізаними грудьми та розпоротим животом!

9

С ьогодні через ремонт великого залу засідання по справі Забарова провадилось у малому, який у часи дитсадка слугував кабінетом завідувачки. Потерпіла сіла поруч зі своїм адвокатом Щегловою, яка була сьогодні вдягнена в брючний костюм: класичні темні широкі штани з цупкого шовку й білий піджак у темну поздовжню смужку. Адвокат Куреник, педантичний сухотілий чоловік в окулярах, рився в паперах, діставав аркуші, вивчав їх, перекладав, знов клав до портфеля і знов викладав… Тільки дівчина Забарова шепотілася крізь грати із своїм коханим, а всі інші мовчали. Раптом в дверях з'явився письменник, який окинувши оком невеличку кімнатку, спочатку присів біля дверей на місце конвойного. Та коли йому вказали на його помилку, письменник, повагавшись всівся на єдине вільне місце поміж матір'ю підсудного та потерпілою. Диспозиція — не з найкращих… Навпроти — сам Забаров так дивиться, що нічого не лишається, як розглядати стелю в іржавих плямах і тріщинах, аби тільки не зустрічатися з ним очима, в яких читалося: «Якого дідька?».

Адвокат Куреник нарешті остаточно виклав на стіл якісь теки, папери й світлини, коли до залу ввійшли прокурор із секретарем. Подруга Забарова мимоволі повернулася до свого адвоката, проте судді усе ще не було, і Куреник почав показувати їй світлини своєї онучки. Дівчина відсторонено слухала коментарі свого адвоката і було видно, що їй геть паралельно, як онученяти Куреника плескочуться у морі за її гроші і гроші таких самих нещасниць, як вона сама. Але Куреник на це не вважав… Він і далі коментував надзвичайні розумові здібності своєї онуки, звертаючись одночасно і до своєї колеги Щеглової.

Нарешті ввійшла суддя Дорош, і всі піднялися.

— Сідайте, судове засідання триває. Сьогодні удруге допитуємо експерта Кравцову. Прошу задавати питання по суті й тільки такі, які стосуються проведеної психолого-психіатричної експертизи…Експерт Кравцова, прошу вас відповісти на додаткові питання адвоката підсудного..

— Скажіть, будь ласка, психологія — це медична галузь людських знань або спеціальна?

— Вважаю, що це питання не є у компетенції психолога.

— Чи правильно розуміє адвокат Куреник, що психологія є наукою не медичною, а соціальною?

— Знімається питання, як таке, що не стосується експертизи.

— Якими методиками ви користувалися при проведенні експертизи у відношенні мого підзахисного?

— Знімається питання, воно з'ясоване на минулому судовому засіданні.

— Чи може…

— Почекайте, зняті питання також записуються…

— Чи може експерт Кравцова надати суду інструментарій, який був нею використаний?

— Знімається питання… З'ясовували це в минулому судовому засіданні.

— Чи має…

— Зачекайте…

— Чи має експерт Кравцова кваліфікацію у відповідності зі статтею 10 Закону України «Про судову експертизу», де вказується…

— Знімається питання. Ми з'ясовували це в минулому судовому засіданні, дозвольте вам це нагадати.

— Якими тестами й методиками користувався експерт Кравцова при дослідженні характеристичних особливостей особистості Забарова?

— У даному випадку не застосовувалися ніякі тести й методики, за винятком аналізу матеріалів кримінальної справи. Справа в тому, що в матеріалах кримінальної справи була так добре представлена особистість Забарова людьми, які знали його по роботі й дома, що ніяких додаткових тестів не знадобилося. Тести застосовуються в тому випадку, якщо є підозри на порушення психічної діяльності. Психіатри відзначили, що відхилень у психіці в Забарова не спостерігається. Тому застосування якихось методик було визнано недоцільним. Ми зробили лише перевірили пам'ять. Обсяг методик залежить від кожного конкретного випадку. Обов'язкових методик не існує. Коли я бачу, що спілкуюся із нормальною, розумною людиною, то навіщо мені його просити порахувати від двадцяти до одного у зворотному порядку?

— Питання суду: чи розмовляли ви з підсудним?

— Так, розмовляла.

— Продовжуйте, адвокат Куреник.

— Які методики використала експерт Кравцова при дослідженні стану сильного душевного хвилювання у відношенні підекспертного? І чи відомо вам про емоційні стани, які входять у термін «афект»?

— Вточніть, будь ласка.

— Кумулятивний, афект у стані алкогольного сп'яніння, стан вираженого емоційного порушення і якими методиками ви користувалися при визначенні стану мого підзахисного?

— Для того, щоб визначити емоційний стан людини в момент здійснення правопорушення необхідно по-перше, вивчити матеріали кримінальної справи, по-друге, вивчити свідчення, по-третє, провести експертизу і по-четверте, вивчити анамнестичні відомості, побесідувати з випробуваним по суті справи, тобто вивчити його версію.

— Чому експерт звужує питання про афект тільки до констатації фізіологічного афекту?

— Тому що питання ставилося однозначно: чи не перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання?

— Чому? Питання стояло інакше.

— Тому що «сильне душевного хвилювання» — це поняття юридичне.

— Тут написане: «сильне душевного хвилювання», а в дужках — афект.

— Нас стосується лише емоційний стан. Поняття «сильне душевне хвилювання» асоціюється з фізіологічним афектом. У Кримінальному Кодексі відсутнє поняття «афект», до вашого відома. Тому ми відповідали на таке питання: чи не перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання? І ми відповіли, що у стані фізіологічного афекту він не перебував.

— Чи встановлено, який з емоційних станів підекспертного істотно обмежив його здатність здійснювати характер своїх дій і контролювати себе? Або ви вважаєте, що він діяв помірковано?

— Справа в тому, що при аналізі реакцій досліджується емоційний компонент. І природно ми досліджуємо не якийсь стан, а наявність настільки сильних емоцій, які істотно б вплинули на його дії. Якщо ми виявляємо такі емоції, то потім диференційовано до них підходимо, вивчаємо моменти їхнього розвитку. Але головне тут не терміни, а чи була емоція настільки потужною, що знижувала або обмежувала його здатність у повній мірі розуміти характер своїх дій, керувати своїми вчинками. А таких емоцій у цьому випадку не було. З бесід з випробуваним стало зрозуміло, що він не мав мотиву стріляти, він лише мав бажання розрядити ситуацію й перейти до переговорів. Він сподівався, що попереджувальний постріл заспокоїть присутніх. Але потерпілий замірився його чимось вдарити, і тоді він вистрілив удруге. Він і сам відзначає, що емоції з'явилися тільки тоді, коли він довідався про смерті потерпілого. Тоді його стан став істеричним і панічним. Він не бажав смерті потерпілому.

— Скажіть, яка методика підтверджує ваші висновки?

— Конкретної методики із цифрами, дослідженнями, які б установлювали емоційний стан у момент здійснення злочину, не існує.

— Минулого разу ви сказали, що застосовували методику Векслера. Як Векслер вам допоміг оцінити емоційний стан?

— Дана методика вимірює інтелект. Вона видає тільки цифри. У даному конкретному випадку вона була недоцільна. Те саме стосується таблиць Шульца.

— Шановний суд, прошу відзначити в протоколі, що минулого разу експерт стверджувала зворотнє… Чи розглядалося експертом ймовірність виникнення когнітивного дисонансу, тобто негативного спонукального стану, що виникає…

— Суд просить адвоката перекласти все це на нормальну мову. Ви самі це ледве виговорюєте…

— Добре… Чи розглядалася пані Кравцовою ймовірність виникнення когнітивного дисонансу, тобто негативного збуджувального стану, що виникає в ситуації, коли суб'єкт має у своєму розпорядженні суперечливі знання, тому що за свідченням підсудний чекав однієї реакції, але одержав іншу?

— Ми з'ясовували тільки такий емоційний стан, який міг істотно вплинути на емоційний стан і поводження підсудного. А вивчення самого злочину, делікту не є в компетенції психолога.

— Тоді скажіть, будь ласка, що вам заважало дослідити цей негативний збуджувальний стан?

— У постанові про призначення експертизи питання не ставилось.

— Чи враховувався експертом Кравцовою факт спеціальної підготовки підсудного у військах спеціального призначення і варіанти його поводження в екстремальних ситуаціях? Чи запитувалися експертом результати останньої щорічної психодіагностики Забарова, як колишнього співробітника Міністерства оборони?

— Ні, бо не вважала за потрібне. Але його підготовку я враховувала. У матеріалах справи була чудово представлена його неформальна характеристика з описом особистості.

— Питань більше немає.

— Добре, ми відпускаємо експерта й приступаємось до зачитування протоколу відтворення подій…

Всі уважно слухали деталі той події, переслухані вже багато разів. Подруга Забарова, мила, худенька, дуже втомлена дівчина сховала обличчя в долоні. Потім вона увесь час задумливо дивилася у підлогу і начебто знову переживала ті події. Напевно їй було дуже боляче… Адвокат Куреник втупися у вікно, склавши руки на грудях. Ніна колихала головою… Вона думала про гроші, які їй передав адвокат Куреник від імені цієї білявки. Спочатку сума здалася їй величезною. Але в доларах, це виявилося всього три тисячі…. Треба змінити роботу. Вона кине пошту і піде працювати продавчинею… Придбає пристойний зимовий одяг… А решту покладе на депозит. То буде синові на навчання. Вона його возитиме у іншу школу, не на слобідці. Або… Таки поїде в Італію на заробітки… І знову уявила цю сонячну країну… Європа, готичні собори… Заробить там гроші… І то буде інше життя… Життя в Європі. Згодом забере й сина, бо в Італії теж є школи…А чом не так?

Вона зиркнула на дівчину Забарова…. Без сліз на неї було дивитися неможливо… Вона була там, на місці події, там, де трапилося те, що перегорнуло їх життя так січко й так грубо. Адже збиралися одружуватися, мріяли про донечку…

«… він поставив статиста на місце Прокопчика…. Свідок поклав статиста на місце, де лежав потерпілий….Свідок пояснив…Далі слідчий дозволив поставити запитання свідкові..».

Опісля адвокати зажадали додатково допитати свідка Кравченко, та суддя не побачила в цьому необхідності. Всі свідки вже допитані, всі експертизи пройдено….В слуханнях знову оголошується перерва…

Та письменник усього цього вже не бачив і не чув. Він вислизнув із залу засідань півгодини тому, бо неспроможний був витримувати такої наруги над собою… В цій тісній залі не вдалося примоститися скраєчку чи на задній лаві. Природно, що сторони не воліли сидіти поруч, і порожнє місце було тільки посеред єдиної лави. Тому сьогодні він сидів між Ніною Короєдовою та матір'ю Забарова. Ледве не збожеволів за цей час…По обидва боки — нестерпний людський біль… Біль сестри, яка втратила родинну душу, з іншого боку — біль матері, син якої сидів за ґратами. На перехресті цих душевних страждань можна було здуріти. Письменник відчував, що стіни цієї кімнати просякнуті горем, лихом, бідою, нещастями… І якщо до цього він знаходився осторонь, то сьогодні опинився в епіцентрі подій. Недоброзичливі погляди учасників судового засідання: хто це? Що тут винюхує? Письменникові в якусь мить стало страшно…

Він увійшов до великого залу засідань і запитав робітників, коли закінчиться цей клятий ремонт? Йому відповіли, що за два тижні. Лишилося підмазати іржаві плями та підфарбувати стіни. Письменник зітхнув з полегшенням…

Більше такої душевної м'ясорубки він більше не витримає…

… А Ольга Володимирівна теж ледве досиділа до кінця засідання, тільки з іншої причини. Розболівся верхній кутовий зуб. Штрикало просто в око і вона ледве доповзла до свого кабінету, ковтнула там пігулку знеболюваного і зателефонувала Аллочці. Тихий домашній голос майже притупив гострий біль. Аллочка призначила на завтра. От і добре. Після роботи вона відвідає Валю, а потім одразу — до стоматологічного кабінету.

… Валю вже перевели до іншого відділення, і призначили хіміотерапію. Вона сиділа перед нею в хусточці, схудла й змарніла. Оптимізм її впав до нуля… Щодня її возять на опромінення крізь дорожні затори. Устаткування для опромінювання — 1965 року, часто ламається…. Просто жах!

— Лейкоцити 4, — наче з того світу розповідала подруга. — Якщо три, то виписують. Мені залишилося ще дві процедури. А поруч зі мною жінка лежала, так ту виписали додому. А лікарка моя — сама вагітна. Уявляєш? Ходити вагітною й лікувати таких, як ми? Намагається, бідна, абстрагуватися, щоб відгородитися від нашої негативної енергії, тож особливо не вглиблюється… Призначила лікування й — геть з очей. А співчуття — ніякого…

Від Валі негайно полетіла до Аллочки. Прибігла захекана, вмостилася в зуболікарське крісло й миттєво відчула полегшення. Аллочка, як завжди, розпитала про доньку, онука, сестру, бо була в курсі всіх її справ. Потім поговорили про те, про се. Водночас Алла дивилася рентген зуба й щось там собі розмірковувала. Потім розповіла про свої негоди… Кинулася збирати довідки для пенсії, а їй скрізь, де б не працювала, не робили відрахування до Пенсійного фонду: ні в престижній клініці, ні тут, у приватному кабінеті. Потім Аллочка розкрила зуба і виявила там в каналі якусь рожеву пасту, яка зцементувалася намертво. Пройти її дуже важко… Та що поробиш? Майже три години лікарка фактично вручну просувалася тим каналом. Із затерплими руками та шиєю… Іноді опускала зомлілу руку й відпочивала… Наприкінці Ольга спитала, скільки має сплатити за таку працю… Та знизала плечима: адже я нічого не зробила…

— Як нічого? — згадала доктора Топова і його колегу Івушкіна з якимсь причандаллям, яке за 1000 гривень чистило канал вздовж і впоперек.

— Ну… Я ж зуб не запломбувала…

Ольга поклала на стіл 50 гривень, пішла до сусіднього магазину і купила пляшку сухого вина. Після свердлення хотілося просто посидіти і погомоніти з милою доброю порядною людиною — останнім, напевно, лікарем-стоматологом у їхньому місті… Вони пили чудове вино до вечора, і Алла розповідала, що діти дорікають їй за те, що вона не вміє грошей клепати.

— Ось приходять до мене люди, переважно ті, котрим запропонували видерти зуба. А я його рятую… Лікую до останнього, і цей зуб ще довгенько людям служить. Та лікування коштує копійки! Але я інакше не можу… Адже я — лікар…. Я не можу, як мене змушували в тій престижній клініці, яка мені навіть не робила відрахуваннь до Пенсійного фонду, ставити всім поспіль вініри.

Про збори стоматологів Оля вирішила не розповідати. А на прощання сказала:

— Аллочка…. Ви — дійсно лікар… І я дуже прошу вас, залишайтеся лікарем, а…. Бог вам віддячить.

Вийшла й задумалася: а чи віддячить? Чи не «віддячить» він якоюсь мерзотою? Вона йшла яскраво освітленим проспектом і з сумом спостерігала, як з оперного виходили глядачі. Глянула на афішу й зітхнула… Коли останнього разу була в театрі?

… Засинала перед телевізором під виспівування Каретникова. Наче нічого й не сталося, наче то не в нього відбувалося рейдерське захоплення, наче то не він переступав через труни…. Хто вже пам’ятав того бідолаху Качку? Хто знає, що знімає він своє бездарне кіно на татові дивіденди? «Победитель будет прав…».

Так вона і заснула, не почувши, що коли Каретников доспівав, він повідомив глядачів, що його російськомовний фільм про вовків (чи-то ведмедів) отримав в Ялті премію за вклад в українське кіномистецтво.

10

— Заходь, Олю…

У квартирі — безлад. Та безлад — чисто художній. Пиляки нема, недоїдків з немитими склянками — теж, проте не всі речі на своїх місцях… У вітальні в око впадала картина. Нарешті, вона побачила Назарове створіння…. Та це ж центральний проспект! Ось універмаг і зруйнований «Дитячий світ»…. Проспектом сунуть люди із жахливими обличчями… Ось жінка під сімдесят, сувора, уся в зморшках, в сірому, ще за радянських часів купленому, пальті і в’язаній шапчині брудних кольорів. То не безхатченко і не бабця з притулку для старих. То пересічна літня городянка вийшла за хлібом. Дійсно, більшість бабусь доношують свої старі пальта, які придбали ще з замолоду… Валіна мама років п’ять тому перелицювала своє благе пальто з приповідкою: «Проносила його двадцять років і ще двадцять проношу!» А ось друга…Ця намагається підмолоджуватися: нафарбувалась за модою сімдесятих — густі сині тіні на повіках, яскраво-червоний рот… А на голові капелюх з широкими крисами. Іде під руку з подружкою, про щось теревенять і вважають себе культурними паніями. А осьдечки і чоловіки в літах … Страшніші за бабць: худі — із злими обличчями, а пикаті та череваті — самовдоволені та пихаті… І молодь є… Тоненьке наче лоза дівчисько, хлопець у навушниках… Летять щодуху, мабуть запізнюються на екзамен чи ще кудись… За освітою біжать, бо живемо в суспільстві, де освіта — товар. Купа сміття під ногами, а позаду зводять сцену, мабуть для концерту.

— Картина «Городяни», — прокоментував Назар.

— Де ти бачив такі обличчя?

— А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.

Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це — батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка увесь день була сама дома і нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:

— Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я — твій батько!

За хвилину у вітальню зайшов високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина — набагато старший. Помітно було, що чоловік був трошки напідпитку. Оля заквапилася йти додому, і Назар її начебто не затримував. Та старий був іншої думки.

— Сьогодні в мене день рождєнія. Вісімдесят років…, — з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. — А звуть мене — Григорій Степанович.

— Вітаю вас… Ольга…

— Потім привітаєте… Оце тут «від зайця», — і він підняв пакета, в якому виднілися риб’ячий хвіст та інші наїдки. — Зараз ми накуховаримо, а ви обязательно заходьте ввечері, будемо дуже раді.

— Дякую, але…

— Ніяких але… Ви вже запрошені.

У дверях Назар переказав він батькове запрошення, дивлячись їй просто в очі:

– І правда, заходь… Батько в мене — скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може прийде друг його дитинства, а більше нікого й нема… Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати, там йому усе про матір нагадує.

Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.

— Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»…

— Годиться.

Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а старому в подарунок — картату сорочку. «Назар має рацію, — думала, збиваючи яєчні білки. — Старим його батька не назвати. І він буде таким самим під старість».

Назар зайшов о сьомій. Оля вручила йому тацю з тортом, а сама побігла у спальню припорядитися. В вітальні вже було прибрано, а посередині стояв накритий стіл, прикрашений тарілкою зі смаженими коропами, оселедцем із цибулею, салатом з помідорів й огірків, печенею з куркою та дві пляшки вина. Батько Назара вже сидів за столом.

— Сідайте, дорогая, бо без жінки в мене ще ніколи не було дня рождєнія.

Розлили вино і щоб зняти невеличку ніяковість Назар пояснив.

— Батько все життя винчик вживає. Горілку не п'є і не палить. А винце — будь ласка.

— Таки так…. При совєтах пив біоміцин. А тепер вже перейшов на сухарик. По обіді стакан вина пропущу — та й годі вже… Вісімдесят — то не шутка.

Тост Назара випити за здоров’я та довгих років життя, Григорію Степановичу не сподобався. Заперечив, що життя йому добряче набридло і він не розуміє, чого старі так за його чіпляються, та ще й бігають вранці, щоб його подовжити.

— Навіщо? — запитав він, дивлячись на Ольгу і та зрозуміла, звідки в Назара такі пронизливі зелені очі. — Подивіться, скільки молоді вулицями швендяє, і їм потрібно прожити хоч половину мого віку. А як їм жити, коли я тут місце займаю?

Від такої філософії мурашки побігли по спині… Оля ще не була до неї готова. А старий хильнув келих винця й повідомив сина, що онука теж його привітала по телефону з днем народження. Назар промовчав і вперто запропонував випити за здоров'я ювіляра. Батькові очі заграли… Він сьорбнув ще винчика і почав розповідати про своє життя, у чому він ні в чому не відрізнявся від людей похилого віку. Почуваючи, що життя позаду, вони намагаються комусь його переповісти, щоб впевнити скоріше самих себе, що звікували не дарма. Ольга засмутилася… Зараз почнеться… І згадала дідуся свого зятя — Івана Миколайовича. Той все життя пропрацював машиністом. Та зять називав його поза очі «паровозником». Івану Миколайовичу теж було під вісімдесят і варто було опинитися з ним віч-на віч, як він починав в подробицях повістувати, як їхав зі станції Кошкарівка до станції Купальня. За 10 хвилин хотілося одного — бігти світ за очі. Ось дід сідає на паровоза, ось натискає на якусь кнопку, а тут йому спати закортіло, та він не спить. Його розповідь тривала стільки часу, скільки насправді треба було часу, щоб до тої Купальні доїхати. А ще він полюбляв розповідати, як начальство йому дало якесь завдання, яке ніхто не міг до нього виконати. Він не одразу згадував, як кличуть його онуків, і скільки буде двічі по два, проте пам’ятав прізвища та по-батькові усіх своїх начальників. Ось його викликає якийсь начальник паровозного депо Петро Миколайович Оношкін і каже: «Тільки на тебе, Іван Миколайович, сподіваюсь… Потрібно перегнати паровоза з Миронівки до Плетенівки. Ця нікчемна молодь не впорається, а ти — комуніст… Ти — досвідчений машиніст…На тебе єдино покладаюся». Тут Іван Миколайович відбігав від теми і детально життєписав цього Оношкіна, син якого теж працював в депо, але потім одружився на тій Тетяні, що є донькою начальника станції Кривда. Далі — історія життя батька вищезгаданої Тетяни… Як він вправно керував станцією, та багато крав ….І коли вже вуха в’янули від цих розказнів і всі правила чемності були вичерпані, старий згадував, що ще ж треба довести паровоза до Купальні і хапаючи слухача за руку, урочисто рапортував, що таки виконав завдання, не зганьбив честі комуніста і довів того паровоза до Купальні в режимі он-лайн. І все це розповідалось з таким виглядом, наче вів дід того паровоза під кулеметами… Ользі завжди при цьому уявлялося кіно «Невловимі месники»: палаючий паровоз, вороги лізуть на дах… І дід Іван летить на своєму паровозі через палаючий міст …Вона ще застала в живих дружину цього діда, так та, бідна казала, що за своє життя так наслухалась цих розказнів, що хоч вона ніколи в депо і не працювала, проте посади її на паровоза і вона безпомилково проїде на ньому сама-самісінька куди завгодно, хоч до Сибіру.

Тож Оля приготувалась до нудних старечих теревенів. Та тут була інша історія… Виявляється, сімнадцятилітнім хлопчиком Григорія Степановича погнали до Німеччини. Вона почала слухати початок цієї історії з чемності, розмислюючи, під яким приводом піти додому. Та коли старий сказав про роботу в Німеччині: «І то були кращі роки в моєму житті!» вона здивовано подивилася на Назара. Старий що, вже з глузду з’їхав?

— Як це так? — обурилася вона. — Для всіх то була каторга, а для вас — найкращі роки?

— Так і було, дівчинко моя…. Уявіть собі: мене, сільського сімнадцятирічного парубка саджають до товарного вагону…

І тут старий почав розповідати без усякої старечої пихатості й повчань, без паровозів і начальників…. І так розповідав, начебто то було вчора. Згадав, як його забрали до Німеччини із другом Федею, який сьогодні не приїхав, бо зненацька захворів. Як він швидко вивчив німецьку мову й через пару місяців досить вільно спілкувався з конвоїрами. Німці — адже теж не всі фашистами були. Багато хто з них розуміли всю згубність тієї війни. Він здружився із солдатами, й ті навчили його грати на губній гармошці, яка дотепер десь дома валяється, якщо онуки не зламали. Так вони з Федею дісталися Німеччини. Там їх спочатку розмістили в таборі, а потім розподілили по бауерам, тобто по німецьким хазяям, і доручили збирати сміття. І знову він швидко роззнайомився з мешканцями того містечка, й ті підкладали хлопцям в сміттєві баки добре запаковані пакети з бутербродами та одежину. Через те вони з Федею не бідували й не голодували. Та Федя все його наущав тікати, бо казав, що коли прийдуть наші, то буде їм непереливки. Та він одразу відкинув ту дурну витівку. Приб'ють дорогою — і кабиця. А коли прийшла радянська армія, то тут і почалося. Забрали їх до КДБ і якийсь гебист давай їм усяку нісенітницю плести: «А почему вы не создали подполье? А почему не вредили немцам и не взрывали мосты? Почему не сопротивлялись и не связались с неметкими антифашистами?» І як дав йому ногою в пах, а потім — по голові пістолетом! Та згодом таки відпустили й записали в радянську армію. Сорок п'ятого служив у Данцизі, наразі — це Гданськ. Але оті марки від німців, що гастарбайтерам платили, так і не одержав. Бо вирішив, що ще легко відскіпався від Совєтів й ніколи нікому не розповідав, що був забраний до Німеччини.

— Я, дочка — підняв старий келих з вином, — ще тоді зрозумів, що Сталін і увесь їх радянський лад — то гнила система, з якою краще не зв'язуватися. Ніяких ветеранських документів не оформляв, чорт із ними, з тими їхніми марками… Я ж — старший лейтенант! Треба марку тримати!

І засміявся… Ольга здивовано подивилася на Назара: хіба його батько військовий? А Назар посміхаючись пояснив:

— То фішка така: казати всім, що він — старший лейтенант!

— А що таке — кабиця? — спитала Оля.

Тут Назар пирснув.

— Та то історія була у нашому селі, звідки батько родом. Був у нього двоюрідний брат, Іван. І в цього Івана захворів сусіда, старенький такий дідок. Ну, всі як годиться, ходять до діда та підбадьорюють, кажуть: «Не журіться, діду, ви ще поживете! Ви, діду, ще кріпкі! Видужуйте скоріше!. А Іван прийшов, посидів коло діда, а той все крекче та й крекче. Так Іван його й «втішив»: «Ну, діду, вам вже — кабиця…»

Раптом Ольга піймала себе на тому, що їй затишно в цій компанії. Вона бачила, що Назар дбайливо й з любов'ю ставитися до свого татка, а таке не часто зустрінеш. Звичайно, дорослі сини віддаляються від батьків, бо дружини й діти їм світ застелюють. Ольга знала одного суддю, який з дружиною і на роботі розмовляє…Цілого дня вона йому телефонує і доповідає, як сходила до магазину, як прокинулась або задрімала і таке інше. Одного разу він сидів у Ольги в кабінеті, аж тут зателефонувала його мати, так той суддя через хвилину вже заскучав, позіхнув і щоб відкараскатись від матері сказав: «Я перетелефоную тобі потім, я зайнятий».

Назар тим часом звернувся до батька:

— Ти краще розкажи, як теля різав.

— Та, зачекай, — задоволено відповів старий й знову сьорбнув винця. — Спочатку розповім, як ми продавали свиню… Тебе ще на світі не було, тільки-но ми з матір’ю твоєю одружилися. І ось брат мій, Степан, попросив йому допомогти продати кабана. І поїхали ми з Степаном на базар. По дорозі трохи випили. І поки я бігав за гирями, а Степан уже пів-туші продав… Коли підходе кум наш, Василь Данилович, й купує, значить, в Степана…. То єсть, питає: «А що ти тут робиш?». А він каже: «Та я тут с Гришкою тушу продаю». — «Яку тушу?». А він каже: «Ну, канєшно не свою, а свинячу!». Тут я підхожу, а Степан і каже: «А де ж гирі?». А я кажу: «Нема тут гирь». Надо їхати аж на Троїцький базар і там нам дадуть. Степан каже: «Не годиться». Сіли і думаєм, як же нам продать м’ясо без штамповки? Коли підходить одна женщина і питає: «Ето ваше м’ясо?» Я говорю: «Ето не моє, а свиняче!». Підходить чоловік якийсь. Питає: «Це ваше сало?» А Степан — теж підхопив: «Це не моє сало, а свиняче!». — «По чем?». — «Три рубля». Той каже: «Три рубля — дорого. Ето не годиться». Я кажу: «Знаєш шо, Степан, за два п’ятдесят оддавай — і халєра з ним. Получиться — не получиться, а тушу я назад таскать не буду». А Степан: «А справка ж де?». А в нас справки нема… Я кажу: «Та ти ж, ідіот, должен справку принести, а я — гирі і віса». Як же ми будемо торгувати? А він і каже: «Справки нема». Я кажу: «Давай поїдемо на Троїцький базар, там навєрно легше буде». І — за мішок… Степан несе кабана, а я — гирі. Ледве дотягли цього кабана до Троїцького базара, а там — закрито. Ой, горе! Все закрито і нікого немає. Ой, Господи! Куди ж тепер? Ми сіли на трамвай, а там — мужик з баяном. А я ж трошки ще й на баяні граю, і сів — тілі-тілі «Во саду ли, в огороде». А мужик: «Давай баян на м'ясо». Я йому кажу: «Та ти що, дурний?». А тут люди — давайте продавайте нам м’ясо. І стали ми торгувати прямо в трамваї… Продали пів-кабана… А чому так сталося? Бо надо ж було брати півкілограмову гирю і кілограмову! А я взяв чи не двопудову гирю. І припер я цю гирю додому. Мати твоя, бідна, і померла не знала цю історію.

Та пам’ятаю я цю гирю, вона в сараї ще довго валялася в кутку, — засміявся Назар.

— На другий день прочумався я, а тут Степанова жінка: «Де гроші за кабана?» — «У Степана». — «А де Степан?» — «А Степан хіба був? По-моєму Степана ж не було!!!» — «Як же не було?». Почали шукати Степана. Аж той приходе на четвертий день. Я питаю: «Де рештки туші?». А він: «Я їх загубив». — «Як же ти їх загубив, дурачок? Я ж тебе лишив у тупіку четвірки». — А він: «А я попав аж у тупік восьмьорки. І тушу там потіряв..». І каже: «Мені засунули кирпичину у мішок, а м'ясо вкрали..».

Ольга сміялася витираючи сльози, а Назар не вгамовувався.

— Та розкажи краще як ви теля різали.

Старий сьорбнув ще винця, очі в нього посоловіли і Ольга тепер вже ясно побачила, що Назар — копія батька. Такі самі очі, трохи з монгольським розрізом, прямий ніс, який розширювався від посмішки… Григорій Степанович взяв паузу, підпер щоку рукою і знову розпочав.

— Ні, спочатку про молоко. У сорок сьомому году мати моя каже: «Знаєш синок, візьми чотири битона молока і поїдь в город і продай його». Я кажу: «Та чого ж я не продам? Канєшно, я продам». Шо ж я? Хлопець здоровий був, хоч куди, уся рубаха — в петухах. Сідаю на пароход… Я ж — старший лейтенант, офіцер… Мати мені дає чотири бітона на плечі: два — сюди, два — сюди і півлітрова кружка-мєрка ззаду. Обязателно. Тільки вийшов з парохода, коли ж мене ці гади як обробили: «Дядя, дядя… Почем молоко? Парное, холодное, кипячёное или какое?». Я кажу: «Ні, тут не буде. Продажа тут заборонена, крім Озьорки. Я на Озерці продаю, а тут номер не пройде! Афьори тут не буде. Боже збав, тут на пристані я продавати не буду, — кажу, — та ще й парне молоко. Я знаю Озьорку». І ледве добіг до Озьорки… Тьху! Наступив одною на один ремінь одною ногою, на другий ремінь другою ногою. А тут же в мене мєрка, бо мати мені дала півлітрову кружку…

— А скільки вам років тоді було?

— Двадцять чотири. Тут підходить один ханига і каже: «Батя, давай розкривай битон».

— Батя? — здивувалася Ольга.

— Батя… — засміявся старий. — Бо я вже тоді сивим був… Я — будь ласка… Коли повертаюся…. А одного битона вже немає…Одрізали!.. Я: «Ах ви ж черті….Як вам не стидно?». Коли дивлюся, а вже і другого битона немає… Ну, думаю, що ж робити? Коли підходить чоловік якийсь і каже: «Батя, сідай на шлакоблок і торгуй. Я виймаю кружку і наливаю: одному, другому, наче все гарно так йде… Потім дивлюсь, вже і третій битон вкрали! …Ах ви ж, гади…Мерзотники!..Так я тільки один битон продав і до матері в село поїхав…

— Батя, та розкажи краще як теля різали…

— Добре…Розкажу… Жили ми тоді разом з братом Степаном, царство йому небесне… Та Назар пам’ятає…В балці вистроїли два будиночки поруч… Назар малим цією балкою бігав… І от колись мати й каже Степану: «Візьми бичка, викормиш його, заріжете та продасте». Ну, цей бичок ріс у балці в нас один рік і другий… І виріс цей бичок у бика! Підходить час, що цього бичка треба різати…От Степан і каже мені: «Ти знаєш, пора цього бичка різати… Поможи мені зарізати бичка». Та який вже там бичок? Це вже бик…Я кажу: «Я можу тобі допомогти, тільки різати не буду…. Я буду бити молотом…. У роги». А він каже: «Ти бий у роги, а я буду стояти і різати горлянку». Я кажу: «Будь ласка!».

Тут старий зупинився, підморгнув і по складам вимовив:

— А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!..

Потім сьорбнув зі стакану і продовжив.

— Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це — добре, а якщо він упаде, то це — ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик — лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер — другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам…Бик — впав. Степан — за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє… Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку — і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст — я за роги, він за роги — я за ноги. І не туди — і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан — тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут — Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок… Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».

Потім Григорій Степанович ще сьорбнув і сказав: «Зараз я вам заспіваю старовинну козацьку пісню… Я останній, хто її пам’ятає і вона помре разом зі мною». І чудовим баритоном заспівав:

Пісня була дійсно чудова і прониклива… І проймала до самого серця…

Вже в дверях Назар запитав: чи не було їй нудно? А вона погладила його по щоці і переконала, що дійсно батько в нього — дуже славний, і він, Назар, буде таким самим в його вісімдесят…

— Я не дотягну, — посміхнувся той. — До речі, я пішов з роботи… Тепер — на вільних хлібах…

— А за що збираєшся жити?

— Картини продавати…

— Аліменти платиш?

— Коли є заробіток…

— Не розумію я вас, художників…

— Та не художник я, а маляр…

— Чому маляр?

— Тому що маляр…

А на ранок в понеділок її чекала новина. Начальника РВВС відсторонили від посади. Це саме того, який нарікав їй за виправдувальний вирок. І відсторонили через те, що під його носом, поруч із будинком РВВС, накрили дві квартири, де виробляли наркотики.

Пізно ввечері, коли вона вдома набирала гарячу ванну, щоб змити з себе негативну енергію своїх підсудних — несподіваний телефонний дзвінок… Анатолій… Який ще Анатолій? Ледве згадала…Той самий Анатолій, товариш Швайка… Він випадково опинився в місті, хотів би зустрітися і запрошує до ресторану повечеряти…Ольга рішуче відмовилася, посилаючись на втому. Навіщо він їй потрібен? Та чоловік виявився наполегливим…. Зателефонував назавтра вранці, сказав, що його потяг пізно ввечері, і о 19.00 він чекатиме на неї біля кафе у торговому центрі. Тут Ольга вже замислилася. Не піти — якось незручно… Її чемно запрошували, і Анатолій нічим не був їй несимпатичний. Але що йому від неї потрібно? Ігор давно не телефонував, зараз їх нічого не зв’язує… Останнього разу вона його бачила у супермаркеті з дружиною. Маленька незугарна чорнява жіночка впевнено йшла попереду, обирала товар і недбало кидала у корзину на колесах, яку її чоловік штовхав як приречений. Ольга затаїлася за консервами і він її, на щастя, не побачив. Назар? Вільний птах: сьогодні є, а завтра тільки закуриться за ним… То чому не піти!

Вони зустрілися в єдиному в місті торговому центрі, який їй подобався. Зовнішнє цей торговий заклад був стилізований під ХІХ століття, а на стінах висіли малюнки сучасних авторів. Анатолій був вдягнений як менеджер середньої ланки: нові-новісіньки куртка та випрасувані штани зі стрілкою.

— Вам, мабуть, дивно… — почав чоловік після привітання.

— Я вже нічому не дивуюсь…

Він розсміявся і відсунувши стільця всадовив Ольгу за стіл…

— Ви знаєте… Дуже дякую, що згодились зі мною зустрітися, бо я тут нікого не знаю, а блукати містом на самоті набридло. До того ж, в мене лишився ваш телефон і … я вас часто згадував.

Підійшов офіціант і поклав на стіл карти. Оля заказала каву і морозиво.

— Може щось вип’єте?

— Хіба що коньяку до кави трохи влити …

Вони вели світську бесіду, нічого такого…Згадували свою зустріч в селі, Ольга запитала про Швайка. А про Ігоря вони не говорили, втім якийсь знак, що Анатолій знав про їхні «нестосунки» літав у повітрі. Все було чудово і Ольга поаплодувала собі, що не відмовилася від цієї зустрічі. Годину вони вели світські розмови, а потім Анатолій запропонував прогулятися містом, яке йому дуже подобалось. Ніякого прохання в нього не було, це вже було зрозуміло, ні про справу ніяку, ні підсудити комусь, ні засудити, нічого такого… І дійсно, має у кишені такого Швайка, який всі питання порозв’язує. А через Швайка і до Ігоря дорога, а той — до неї… Тож який сенс цьому Анатолію до судді районного суду по справах звертатися?

Зненацька йому хтось зателефонував. Відійшовши у бік, він порозмовляв і повернувся. Знову заговорили про театри, кіно. Анатолій запропонував піти в казино. Ольга відмовилася. Може на каток? Давно вже не каталася на ковзанах… Тож поїхали в «Метеор», а там… достобіса знайомих облич. Здалеку махнув рукою колишній прокурор їхнього району. А під’їхавши поцікавився, як це так, що суддя — на ковзанах, як простий смертний. Хіба не має можливості в більш кулуарних закладах ковзатися?

— А ви? — не зрозуміла Ольга, жарт то чи ні. — Вам можна, а мені — ні?

— Та я ж колишній! — засміявся прокурор і відкотився.

Анатолій пожалкував, що в їхньому місті нема такої ковзанки. Він вправно ковзався і навіть намагався виконувати якісь піруети. Потім почав розповідати, що його дружина віддає перевагу лижам, а він любить ковзани. Він увесь час відволікався на телефон, і Ольгу почало це дратувати. Після ковзанки він провів її додому… Біля самого під’їзду він натякнув на чашку чаю і переступив поріг. А у ліфта почав її цілувати так, що Ольга не встигла і отямитися. Щось відбивало бажання пручатися. Думка вертілася — що тут такого? Хіба вона не жінка? Анатолій — славний чоловік, не з вулиці, друг дитинства Швайка… Назар — той на своїй хвилі… Сьогодні є, а завтра майне десь… Вільний козак! Та щось і заважало…Думка билася в голові, як птах у клітці: запрошувати чи не запрошувати?

Та телефонна мелодія вирішила всі вагання.

— Пробачте… Потрібно їхати, — з непідробним сумом сказав Анатолій після короткої розмови. — Можна, я вам колись зателефоную?

Ольга знизала плечима. Чому б ні?

А коли вийшла з ліфту, перше що почула — шум, галас та хмільні дівочі голоси за Назаровими дверима…

11

Головний редактор 21 каналу Петров зібрав співробітників і оповістив їх, що справи кепські. Є загроза рейдерського захоплення телестудії, і через те він пропонує оголосити «Марафон в підтримку 21-го» з голодуванням. Тут Петров побачив в очах підлеглих невеличкий переляк, який швидко минув. Напевно у порівнянні з біржею праці, голодування вже не здавалося таким страшним. Всі погодилися, а ведуча Васнєцова навіть запропонувала називати рейдерів «загарбниками». Алла Цвітковська виступила з іншою пропозицією — оголосити акцію «Підтримай улюбленого журналіста», натякаючи на свій рейтинг. …. А ведуча новин Проскурняк пішла ще далі і висунула пропозицію провести конкурс — «Намалюй улюбленого ведучого новин». Петров спочатку завагався щодо доречності цих конкурсів, та його переконали, що «на войне все средства хороши».

Тому без затримок розпочали телемарафон и оголосили голодування доти, допоки влада не втрутиться і не владнає ситуацію з каналом, а журналісти зможуть і надалі вести такі улюблені народом телепередачі, як-то: «Ранкова музична листівка» (де кожного ранку телефонували переважно бабці з жіночками, які замовляли своїм кумам та онукам радісні пісеньки), новини (які в народі називали «Новини МЧС», бо здебільшого освітлювали де хто вмер, скалічився, покінчив самогубством, втопився і таке інше»), «Істинна віра» (де освітлювали виключно події Московського патріархату) та «Історія міста» (де схожа на курку Васнєцова розказувала про якихось царів, королів та російських поетів, які колись мимохіть побували у місті або проїжджали кільцевою повз нього) ну и власне «Петрівська затока». Увесь інший час канал транслював американські фільми.

Петров персонально у прямому ефірі оголосив телемарафон «Захистимо 21-ий» і розчулено повідомив глядачів, що з вуст багатьох людей, які дзвонять їм на «пряму лінію», лунають звертання до мера, Генерального прокурора й особисто прем'єр-міністрові, щоб вони зупинили «загарбників». Потім зачитав звернення Губернатора до громадян міста: «Будь-яка спроба захопити телеканалу, на якому зараз перебувають люди, буде розцінюватися, як загроза життю й професійної діяльності представників ЗМІ, і в встановленому порядку будуть порушені кримінальні справи. Якщо буде потреба, то правоохоронні органи забезпечать порядок і охорону тим журналістам, які перебувають на телеканалі».

Щоб не дай Боже не позбавити городян улюблених телепередач голодування вирішили провести за графіком. «Вони воліють обезглавити студію, яка видає якісний телепродукт. Але ми склали такий графік, щоб це не ушкодило випуску передач, — заявила ведуча новин Юлія Проскурняк. — 17 років наш колектив працював під керівництвом Петрова й Крищенка. Вони створили канал, який полюбив глядач».

Тут Петров скривився й наказав більше не акцентувати увагу на 17 роках його керівництва. Самі головні — Петров із своїм замом Крищенком — замкнулися в кабінеті й розробляли план дій. Виникла потреба у пристойному ведучому чоловічої статі. Довго думали… Самим Петрову з Крищенком — не солідно, а дівчат ставити принизливо. Канал на 90 відсотків складався з жінок… Тож, то щоб вороги не назвали марафон «жіночим бунтом» конче потрібний миловидий хлопець. Згадали за Максимка з рекламного відділу… Викликали… Той спочатку пручався, що боїться камери, але його присоромили, нагадали про загарбників і біржу праці, а потім всунули у пристойний костюм з петрівского гардероба й поставили з мікрофоном в руках під софіти. Максимка напрочуд швидко зорієнтувався. Спочатку червонів і ганьбився, а потім розійшовся й навіть почав позувати та єхидничати. На стільцях студії кругом нього посадовили половину дівчат й тіток каналу з білими пов'язками «Голодую!», організували телефонні дзвінки, мобілізувавши на цю справу всіх родичів та знайомих, які обурювалися, гнівилися, сатаніли, що не допустять завойовників.

Правда, не все йшло так гладко. Один раз прорвався городянин, який прикинувся доброзичливцем, і зажадав побачити серед голодуючих Аллу Цвітковську, якій не завадило б схуднути. Петров негайно звільнив дівчину, яка відсікала недоброзичливців і посадив більш досвідчену Кручиніну. Дівчатко із плачем пішло додому, а глядач і не помітив, як досвідчена Кручинина зникла з рядів голодуючих.

… Марафон вже тягся три дні. Хоча насправді ніхто не голодував, а навіть навпаки, Петров із Крищенко підгодовували за свій рахунок. Та далі продовжувати не було сенсу. Дівчата мали квітучий вигляд, хоча й підбирали найхудіших. Недоброзичливці не припиняли вимоги побачити серед голодуючих Аллу Цвітковську. Петров вже і викликав Аллу і навіть спробував натякнути, що може…. Та подивившись на її рум'яні щоки та груди, що вивалювалися з декольте передумав. Він сказав, що викликав її тому, що давно забував сказати, щоб вона не називала літніх жінок, про яких вона веде репортаж бабами Шурами та бабами Надями..

— А як їх називати?

— Пані Олександра, пані Надія…

— Буду я ще якусь бабу панією називати!

— Ну хоч по-батькові, а то..

Алла невдоволена піднялася й поїхала додому..

Петров витер потилицю і повернувся до своїх проблем. Ситуація затяглася…. Ішов третій день марафону, і як на третій день хвороби, він має вибухнути кризою… І ця проклята криза витала у повітрі. Одну ведучу вже забрав чоловік, інша втекла сама… Невиразні, схожі одна на іншу «улюблениці» телеглядачів збивалися купкою, поки пускали рекламу, пили чай без цукру, а гример накладала їм тіні під очима й малювала впалі щоки. Вони шепотілися і нагнітали атмосферу, що буде коли їх вигонять на вулицю…. Йти у центр зайнятості? Пішла чутка, що там всіх посилають на громадські роботи, які фінансує Айрапетов, один із потужних депутатів міської ради і один із «загарбників». То що — мітлою махати за 600 гривень? Інші казали, що освічених направляють до бібліотек книжки перебирати. Дівчатка засумували, натягли пов’язки і попленталися до студії …

Петров у своєму кабінеті, дивився телевізор, дзвонив, командував кого забрати, кого пересадити, вимагав замінити Максима, який вже почував себе зіркою і вимагав збільшення зарплатні. Подзвонив Крищенкові і загорлав наче підбитий птах:

— Киньте головний мессідж — люди втратять роботу! Улюблені кореспонденти підуть із екрану!

Кинули…. Та, городяни не розрізняли своїх «улюблених кореспондентів». Знали тільки Аллу Цвітковську по її передачах, де вона з собачами на канапах лежала… Та з її чоловіком — «Філософією Хутра» — їй нема про що хвилюватися.

Петров втиснув у крісло… Треба щось терміново робити… Співчуття ніякого, більше тих, що зловтішаються. Раптом подзвонив олігарх і розлючено повідомив, що в Києві вже й кури сміються від цього марафону й щоб він сідав із «загарбниками» за круглий стіл і щось вирішував.

— Зараз тобі не кучмівські часи, дурню! Преса начебто мусить бути вільною й пропонувати різні думки, а в тебе на каналі — лише одна точка зору. Це зараз не в моді. Терміново шукай опонентів!

Петров випив пігулку й викликав віддану Проскурнячку.

— Організуй опонентів на марафон! …

— Кого?

— Там у рекламному ще є хтось пристойний?

— Може, Вадик?

— Готуй Вадика…А може ще хтось? — запитав жалісливо, згадавши вічно сопливого Вадика. І тут пролунали кроки по коридору й у важкою ходою кабінет зайшов сам головний «загарбник» Айрапетов.

— Ти что тут затєял, ідіот? Короче, я іду в прямой ефір і ставлю точку в етой нісенітницє. Як ти збирався з цього викрутиться? Уже сміється все місто.

Та тут забіг Крищенко.

— Жах, пропустили…Знову сказали, що дзвонять у підтримку…

— Я ж попереджав, допускати тільки знайомих!

— Так вже голоси повторювалися. Скільки там тих знайомих? А марафон вже третій день…. Бабусю Рожнецової вже все місто знає. Вона й так на ранковий коктейль завжди дзвонила й ту саму пісню замовляла, а тепер… І знову вимагали, щоб Цвітковська голодувала.

— Так скажіть, що вона голодує! Тільки вдома!

– І хто в це повірить?

Петров схопився за голову й вискочив у коридор, забувши про загарбника Айрапетова. Через скло він подивився на переляканих дівчат і тіток…. Звичайно, їм є чого боятися! Втратять роботу, куди іти?… Та кого це цікавить? На міському форумі більшість городян сподівалась, що новий власник змінить обличчя каналу. Хто вам змінить обличчя каналу, ідіоти? Айрапетов? Цей мафіозі з мафіозі?

А Айрапетов пройшов повз нього, наче його і не бачив й зайшов на студію. Там він оголосив панібратському Максиму, що він купив цей канал і що він припиняє безглузде голодування й що всі залишаються на своїх місцях і ніхто нікого не збирається звільняти. Потім він вийшов і запросив обм'яклого Петрова в ресторан на 2 години ночі — вирішувати наболіли питання. Приголомшений Петров тільки у кабінеті зрозумів, що нарешті все скінчилося…. Він поїхав на стрілку й уночі в ресторані «Айрапе» відбулася їхня зустріч при участі посередників — місцевих бізнесменів, депутатів, представників мера, губернатора і навіть олігарха.

А ранком, під час ранкового коктейлю, перервавши пісню «Зникли сонячні дні», замовлену бабусею Рожнецової для своєї куми, було офіційно оголошено, що колектив 21 каналу припинив безстрокове голодування, почате через погрозу силового захоплення телестудії. Основні фігуранти конфлікту Айрапетов, Петров і Крищенко заявили, що міська влада втрутилися в рішення питання про 21 канал і конфлікт вичерпано. Всю провину звалили на якогось Михайлова, який виявив себе як найменш конструктивний елемент процесу і який за спинами каламутив воду. Сторони задекларували принципи, згідно яким керівництво каналу й журналістський колектив працюють у звичному режимі і далі подаватимуть глядачам об'єктивну інформацію.

… Скромний підприємець Павлюченко, який сидів із пивом перед екраном після трудового дня, почувши цю заяву крикнув дружині:

— Раю! Твої перемогли! Будеш знову дивитися свої серіали по 21-му!

Рая визирнула з кухні, витираючи руки об квітчастий фартушок:

— Вічно ти чимось незадоволений! Набридло вже!

— Жахливо, Раю, саме те, що вони будуть працювати «у звичному режимі»… Весь цей бунт «Журналісти стали на захист своїх керівників» тільки для того, щоб жити в цьому болоті без змін, Раю…

… І підприємець Павлюченко тицьнув в екран, звідки лунав голос Айрапетова:

— Вирішили відставити всі емоції убік, щоб припинити голодування, — заявив він. — Не робити ніяких протиправних дій.

За ним виступив «найменш конструктивний елемент процесу» Михайлов», який зажадав слова, щоб реабілітуватися в очах городян. Він додав, що ті рішення, які будуть прийматися, ніяким чином не вразять ні трудовий колектив телеканалу, ні його керівництво.

— Останні дні в нас були, як ніколи, напруженими, — віщав Михайлов. — І от ми сіли за стіл переговорів і розв'язали наболілі питання. Можу з точністю сказати, що канал завжди надавав і буде надавати ефір для всіх сторін.

Тут його перебив радісний Петров.

— Ми вдячні всім нашим глядачам, які весь цей важкий для телеканалу час були з нами. Ми почували вашу підтримку.

… Через кілька днів всі вже й забули про голодування, бо більшість телеглядачів навіть її не помітила… Усе повернулося на круг свій. Та сама музична листівка, та сама бабуся Рожнецовоёї і пісня «Отцвели уж давно хризантеми в саду». Правда Алла Цвітковска більше в новинах не з'являлася. Вона відновила свою авторську програму, яку раніше вела на іншому каналі й звідки її посунули. На новинах багато не заробиш, та й заморочливою ця справа виявилася. Легше лежати із собачатами на дивані й рекламувати «Філософію хутра». Свою нову передачу вона назвала «Філософія смаку».

12

Сьогодні вона мусить поставити крапку у справі Забарова. Вже було ясно як день, що адвокати затягують процес, та вона вже вислухала достатньо, щоб в неї склалося враження. Свідків вже по двічі викликали.

Тож — поїхали. Відразу відхилила клопотання захисту підсудного, які були спрямовані на затягування процесу й направлення справи на додаткове розслідування. Реальних підстав для цього не було, прокурор мала ту саму думку та й сам адвокат Куреник прекрасно про це знав, хоча почувши рішення суду про відхилення клопотання про напрямок справи на додаткове дослідування відмовлено за відсутністю підстав, передбачених законодавством, він виразив страшний подив, начебто це було для нього несподіванкою.

На пропозицію судді про можливості закінчення слідства висловились «за» одноголосно. Приступилися до дебатів. Спочатку слово для виступу надали прокуророві, яка вказала на протиріччя в показаннях свідків, проте, враховуючи свідчення експертів та на матеріали кримінальної справи, вона дійшла висновку, що судове слідство сповна довело провину Забарова в носінні зброї й заподіянні смерті іншій людині за статтею 115 частини першої Кримінального Кодексу України.

Сторона Забарова була приголомшена…Вирок — то дійсно найважчі хвилини в судовому процесі. Коли йде розглядання справі, то людина ще не є осудною, а коли хвилина вироку наближається, то конкретизується й майбутнє… Мати Забарова схопилася за голову й заледеніла, а його дівчина завмерла і прикрила очі… Та це був лише початок… Далі слово надали потерпілій стороні. Потерпіла попросила зачитати своє слово сидячки і їй дозволили. Причому суддя додала, що за бажанням учасники процесу можуть вимовляти свої виступи сидячи. Ніна сказала, що вона не вірить жодному слову підсудного про який уламок скла й загрозу його життю зі сторони брата. Вона відкинула всі спроби представити її брата як наркомана й неблагополучного елемента. Так, були складності з його вихованням, так він залишився без батьків у підлітковому віці й було всіляке до армії. Та з армії він прийшов з метою почати нове життя й був на шляху до цього. Денис влаштувався на роботу, хотів одружитися й мріяв про кваліфіковану роботу, тобто хотів одержати професію… Вона вказала, що протистояння Забарова й її брата було нерівним, бо Забаров — то навчений вояка і фізично міцніший за нього. Дії Забарова саме як навченого у спеціальних військах — потрійно карні. Сили були нерівні… Це було побиття її брата, а не бійка, як це хотіли показати деякі свідки. Потім вона перейшла до зброї й здивувалася, що виявляється вогнепальну зброю в Україні можна купити вільно, як картоплю в магазині. За тим вона перейшла до Лисенка, який накрутив Забарова, представивши йому події в гіпертрофованому вигляді. Якщо Лисенкові дійсно загрожувала реальна небезпека від Дениса, то в нього була можливість або покинути місце події, або викликати міліцію. Та Лисенко зволів викликати пасинка. Вона виразила своє щиросердне співчуття, по-перше, дівчині Забарова, яка на слідчому експерименті мало не зомліла й свідкові Кириченко, якій загрожувала реальна небезпека піти за її братом, адже Забарову нічого не було варте в той страшний момент позбутися зайвої очевидиці… Тут Ніна не витримала й заплакала……Плакала як дівчинка… Всі мовчали й чекали, допоки вона заспокоїться… Чекала і суддя…

Нарешті Ніна заспокоїлась і продовжила…Брат затіяв перепланувати будинок, він хотів одружитися на коханій дівчині. Він був товариським і доброзичливим…Вона була не лишк його сестрою, але й другом і знала, що він добрий та неконфліктний. Якби Денис залишився живим, тобто тільки поранений, то Забаров наразі не сидів би за ґратами… Вона впевнена, що її брат йому б пробачив синці, бо був незлобивим і довго зла на людей не тримав. Люди любили його, всі сусіди в шоці й не розуміють за що Дениса можна було вбити. Життя для неї зупинилася того самого дня… І ця трагічна подія може сприяти ще такому повороту її долі, який невідомо яке відлуння матиме у майбутньому… Вона й ворогам не бажає пережити цей біль — втрати таким неприродним чином єдиної близької для неї людини… Як можна було практично серед білого дня розстріляти її єдину опору в житті??? Лисенко — доросла людина, і йому треба було думати, що пістолет може забрати чиєсь життя перед тим, як викликати свого пасинка…

Після паузи суддя представила слово представникові потерпілої. Адвокат Щеглова стисло виклала, що сторона потерпілого — за додаткове розслідування, але з іншого приводу — перекваліфікації не вбік зм'якшення покарання, а вбік перегляду винуватців події. Головним винуватецем того, що сталося є Лисенко, який і повинен зазнати кари. Забаров — тільки знаряддя в руках Лисенка, який спокійно спостерігав за діями пасинка, не намагаючись загасити конфлікт, а тільки всіляко роздмухуючи його. Єдиний незаангажований свідок Кириченко спостерігала бійку й бачила, як Забаров прицільно вистрілив у Прокопчика. Можна уявити жах цієї дівчини, коли вона зрозуміла, що буде наступною. Віддаючи належне Забарову, він не забрав життя у незручного свідка… Все вищевказане свідчить не тільки про перекваліфікацію справи Забарова на частину другу статті 115 КК України, але й до залучення Лисенка до відповідальності за вбивство з хуліганських мотивів, з огляду на те, що за свідченням Лисенко перебував у стані алкогольного сп'яніння…

Адвокат Куреник побудував свій захист на тому, що його обрали адвокатом саме як колишнього слідчого, який може зрозуміти колишнього військового… Забаров прийшов до органів повинитися, і це зафіксовано слідством. Наміру вбивати, на думку адвоката, в Забарова не було, тому що ще з ранку він намірявся шукати роботу, а не: «А дай-но я підстрелю Прокопчика!». А за версією прокуратори, він мав умисел вбивати вже дорогою до автостоянки. Навпаки, приїхавши на місце події, він доброзичливо запитав: «Що тут трапилося?». Ніхто з свідків не стверджував, що Забаров при цьому випромінював агресію… Він намагався заспокоїти сторони, які сперечалися.… Далі про автоматизм… Я теж тренована людина, і знаю, як треновані відповідають на удар… Автоматично, добродії… Автоматично! Як колишній працівник МВС я розумію свого підзахисного. Якщо мене зненацька ляснути зі спини, то я відповім ще не таким ударом під дихало!!! Виучка Забарова і його вміння стріляти — зм'якшуюча, а не обтяжуюча обставина. Він знову протестує проти ствердження, що в діях його підзахисного був злочинний умисел, адже він не виношував свої плани заздалегідь. «Раптово виниклого наміру» не буває. Якщо рішення вбити виникає «раптово», то це свідчить саме про афект і емоції, які розряджаються в результаті сильного душевного хвилювання. А дозвіл на зброю йому було видано відповідними органами…. Психологічна експертиза проведена безграмотно, тому що експерт Кравцова не досліджувала стан його підзахисного на момент здійснення злочину. Він просить врахувати щиросердне каяття підсудного і все ж таки перекваліфікувати його діяння на необережне вбивство.

Дівчина Забарова попросила суд врахувати, що вона відшкодувала значну суму збитку потерпілим, і надалі, по можливості, сплатить будь-яку суму, яку призначить суд.

У своєму останньому слові Забаров вибачився перед потерпілою стороною, хоча ситуація була недвозначною, і наразі це його мати могла бути потерпілою. Він вибачається якщо його слова, які він говорив у свій захист, приносили біль сестрі Прокопчика. Потім він вибачився перед своїми рідними й близькими, котрим приніс багато горя і яких він вкинув не тільки в катастрофічні матеріальні збитки, але й змусив потерпати від принижень, образ, зневаги, презирства…. Понад усе він вдячний своїй нареченій, яка страждала найбільше…. Він уявляє, скільки вона знесла при спілкуваннях з конвоїрами, коли займала чергу до тюрми о четвертій годині ранку перед роботою. І скільки їй ще, бідній, доведеться перетерпіти… Він проклинає той день і час, коли все це трапилося, тому що це миттєво перекинуло його життя до гори ногами… Все це трапилось, коли він збирався створити сім’ю і мріяв про донечку. А тепер, якщо його донька колись і народиться, то він ніколи не побачить, як вона зростає, як робить перші кроки. Їй скажуть, що тато — у далекому відрядженні… І він не знає, як подивиться їй колись у вічі… Проте він наполягає, що вбивав не навмисно… І привів цьому безліч доказів. Він їхав з твердим наміром просто захистити вітчима… Трагедія трапилося з необережності…

… Лише пізно увечері суддя Дорош зачитала вирок.

Частина четверта. Арештований натхненням.

1

Умисне заплановане вбивство — улюблений жанр письменників-детективників. Вони його просто обожнюють… Та й для читача вельми цікаві головні герої, які щось заздалегідь замишляють. Тому літератору лишається тільки вигадати мотиви умислу. А мотивів — хоч греблю гати! Бери словник і виписуй: помста, розпач, злість, жага влади, ревнощі… Сюжет, коли людина з холодним серцем готується до злочину, а потім намагається заплутати свої сліди, не побоїмося цього слова, звеселяє читача та займає його нудьгуючий мозок. На щастя, вроджених вбивць народжується небагато. Саме народжується… Їх важко обчислити, бо всі знають: здебільшого маніяки — чудові сім'янини. А чудові сім'янини…

І залита кавою клавіатура завмерла… А може тут і собака порилася? Виявляється, що сумнозвісний добропорядний батько родини — то загроза суспільству! Адже в третій частині цього роману ми зрозуміли, що мужчина за природою — істота агресивна. Тож у якийсь момент у «чудового сім'янина», яким так захоплюється суспільство, виникає злочинний задум. Тому що тільки для власної дружини муж, який увесь вільний час проводить біля її спідниці, — ідилія, а насправді такого мужа потрібно негайно ставити на облік, як потенційного маніяка….

Вчені вважають, що патологічні убивці-маніяки зустрічаються з найдавніших часів, і запобігти їх появі неможливо. Інтелект, виховання, вік — все тут безсило. У свідомості людини спрацьовують якісь «перемикачі» — і тихий «батько сімейства» раптово перетворюється в кровожерливого садиста… Найголовніша відмінність від побутового вбивці — шоку від вчиненого вони не зазнають…

Статистика свідчить, що злочинний задум заздалегідь запланованих злочинів проявляє себе лише у 15–20 % випадків, а найбільшу частку в структурі мотивації займають корисливі мотиви і побутові сварки… 50–70 % жінок вбито їх чоловіками або співмешканцями. Тож маємо парадокс: виявляється, найрідший (заздалегідь запланований) вид вбивства найцікавіший читачам. І затребувані обидва його види: звичайний і патологічний. Звичайний — це коли вбивця, наприклад, усуває з шляху законного спадкоємця, а патологічний — то маніяки. А от вбивством з раптово виниклим наміром, яке є найрозповсюдженим у житті, детективники нехтують. І дійсно, коли людина нічого не планує завчасно, хіба то буде цікаве читачу? З цього виходить, що читач — такий самий винуватець розповсюдження літератури, яка описує і смакує деталі запланованого вбивства, як і письменник. Бо читачу байдуже, якщо хтось в п'яній бійці кулаком сильніше когось стукнув, ніж треба. Письмаки такого не виписуватимуть, бо то треба корпатися у побуті і досліджувати, чому ті двоє напилися. Прийшли з роботи від верстата, робити нема чого, хобі нема, інтересів теж… Завітав у гості такий самий знуджений товариш. Випили. Потім два невеликого розуму чоловіки почали згадувати образи… Яка тут загадковість, неясність та таємничість? Вийди у під'їзд і побачиш таких дядьків на кожному кроці. Всі вони — потенційні вбивці одне одного.

Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють детективи з вбивствами — співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.

Ось такий тандем…

2

Андре Цоколько — звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я — Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість… Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.

Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», — розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку… Ще трохи зусиль — і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько — це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло… Перша премія у всеукраїнському конкурсі «Трилер десятиліття», а потім — «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи…». З роками Сергій зрозумів, що письменство — заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів… Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір…

Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси… А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.

Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо — достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося… Все вже було… Ось і минулий тиждень — котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось — … ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу — благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся…

Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець «підбадьорював»: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду — мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…

…Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці… І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».

Дідусь працює… А молодявий дідусь нічого й не працює, а тільки ламає голову над своїми потенційними персонажами… В голові — не дійові особи, а цифри… Гроші течуть, як пісок крізь пальці…. Щойно прилетіли з Іспанії, знімали там віллу цілий місяць… А сім'я потребує ще більших витрат, бо донька вийшла заміж за лобуряку, і хоча сама працювала на державній службі, та доводилося допомагати…. Він з самого початку був проти цього шлюбу, та хто його слухав? Так і сталося, як гадалося. Тільки згодом дружина зрозуміла, що зять, негідник, просто клюнув на ім'я відомого письменника. І хоча в Україні це поняття умовне, та для зятя й цього було достатньо, бо був родом з якоїсь, соромно й вимовити, Жабуринівки. Андре Цоколько — більш-менш знаний письменник та й годі. На телешоу підсвітився, поїздив Україною з творчими вечорами, з презентаціями нових творів — і так його ім'я стало відомим. Нещодавно — ще один прорив: запропонували екранізувати психологічний трилер «Кривавий хлопчик». Вчора надіслав електронною поштою ще гарячий сценарій продюсерові. Все начебто і добре… Та всі як змовилися: «Які плани на майбутнє? Коли щось новеньке напишете?». Так… Треба писати…. А тут і зять, сволота, натякнув, що наваяв повістишку й чекає допомоги у виданні. Що міг створити цей ледар? Сунувся до дочки, аби пригальмувала нездару, а та в сльози: «Хочеш позбавити мене чоловіка?».

Що ж писати?…. Останній роман «Заживо розрізаний» був автобіографічним…. Набридли ті трилери, і він під закличною назвою вичавив зі своєї вбогої біографії все, що міг… Підрихтував, звісно. Де треба — сльозу дав, прикрасив деталями з життя свого друга-моряка, особливо стосовно його амурних пригод… Самому, на жаль, таких історій бракувало через занадто пильну дружину…. Тільки зітхнув, аж знову налетіли ці шуліки: коли наступна книжка? Та хіба вам цього мало? Відповів, що набирає матеріал… А терміни?… Ну, років через п'ять. «Теж автобіографічний?» Та ні вже… Тепер це будуть вигадані люди.

… Так, на се нема ради… Треба із цього Забарова щось витискати…Сергій походив по кімнаті… Пригадав, як сидів між матір'ю Забарова і дружиною вбитого, і вже начебто почав намацувати канву… і як гуркіт серед чистого неба — плач онучки за дверима! Канва пішла шкереберть, і знову в голову напхалися зовсім інші думки… «Конче необхідно продиратися до Польщі… Кшиштоф, собака, щось давненько не телефонував….». Нещодавно потоваришував з польським письменником, і вони допомагали один одному: Кшиштофа вже видали в Україні, а з Сергієвими книжками хитрий пшек щось тягнув…

Та що ж воно не пишеться??? Адже закони жанру відомі як двічі два, і справа тільки за технікою! Письменник підхопився зі стільця і забігав по пухнастому килиму. Автоматично підняв полум’яно-червону нитку, яка вирізнялася на жовтому килимі, і накручуючи її на палець почав думати… Так… Ось нитка… Червона нитка… Непогано розбавити роман філософією, найкраще — східною… У «Кровавому хлопчикові» він зав'язався з мусульманами, і вже думав, що як Рушді шмигне у підпілля… Почалися загрозливі дзвінки: обурені хрипкі голоси докоряли, що він якось не так зобразив мусульман. Ні… З бусурменами краще не зв'язуватися. Буддизм! Так, краще буддизм, він і безпечніший і загадковіший. А може про Дудаєва щось написати? І згадав, що його вже випередили… Одному колезі розповіли байку про Дудаєва, і той її розгорнув у цілий роман…

Отже, детектив — це розслідування злочину, і найкраще за все — вбивства, бо будь яке вбивство привертає увагу читача. Розслідування ведеться професіоналом або аматором. Слава Богу й Агаті Крісті, за роки існування детектива виробилися Закони жанру, якікожний знає, як свої п’ять пальців. Слідчі мусять бути дивакуватими й мати особливі риси характеру: недовірливість, обжерливість, підозрілість, тощо. Обов'язкова наявність напарника — цілковитої протилежності головному героєві, який своїми безглуздими питаннями дратуватиме його і через якого слідчий пояснюватиме читачеві хід справи. Поліцейські — цілковиті бовдури, не здатні зв'язати докупи дві події. Вони ганяються за невинними й саджають їх пакунками до буцигарні, тож велемудрому приватному детективу доводиться їх звідти витягати. Ще слід насунути підозру на пару безневинних персонажів, а вбивці дати повне алібі, яке наприкінці розвалиться в порох.

Хто буде слідчим? Чудакуваті чоловіки середніх років вже були: Шерлок Холмс, Пуаро… Бабусю теж використали і не раз — місс Марпл, та на екрані їх до біса…. Дівчатка були, хлопчики теж… Сексапільні грудасті слідчині вже задерли…. А от діда ще не було. Відставник…. Точно! А зробити старого дивакуватим не складно, бо вони всі трохи чудні. І Серьожа згадав одного такого з їхнього під’їзду. Сивий, у старомодних чорних окулярах, глухуватий, втім з хитрими оченятами, він ходив з руками за спиною або сидів з бабусями на лаві. А коли впивався, то включав на всю «Бризки шампанського». Через те його прозвали дід Дискарь. Якось у ліфті він привітався до цього Дискаря, а той не відповів. Дідок глухий, що з його взяти? Та коли Сергій кашлянув…. той озирнувся… Лисом підшитий… Такого нам і треба.

За дверима пролунав різкий дзвоник… Дружина боязко переступила поріг з його мобільним в руках і тихо запитала: «Тут Хлєбобулкіни запитують, чи завітаємо до них на барбекю?» Серьожа прошипів: «Я ж просив…». Жінка похапцем вийшла, а він витримав паузу, а потім вигукнув: «До чорта Хлєбобулкіних! Я людською мовою просив — не турбувати!». По кімнатах враз прошелестіло: тато працює… дідусь працює… дєдуска лаботаєт…».

Все… Набридло… Все набридло… Все остогидло…Щойно продам цього детектива, отримаю гроші за сценарій — і куплю собі квартиру в Києві… Буду там працювати. Ось письменник Мурахін — іде ранком до окремої квартири, як на роботу… І ніхто йому там не заважає.. Сидить і творить Мурахін. А тут…

Добре, добре…Головне — не загубити цю нитку. І Сергій знову подивився на червону нитку, намотану на вказівний палець… Нитка була довга… Схожа на заполоч. І такого яскраво червоного кольору, що здавалося, що її занурювали у кров… Знову почав намотувати нитку на пальця, і думки полетіли як птахи… Отже вирішено — дід Дискарь. Фаміліє таке….Розмотав нитку, кинув її на стіл, вибіг на кухню, попив там водички й знову забіг до кабінету з криком: «Маша»! Дружина з'явилася миттєво, начебто стояла під дверима. Він блимнув на неї палаючими очима і грізно запитав:

— Ти пам'ятаєш діда з четвертого поверху?

— Звичайно… Відставник…У нього ще є звичка говорити, коли з ним у ліфт сідаєш: «Дякую, що підвезли». У сенсі, що я його підвезла до четвертого поверху…

Потупцювалася біля дверей і додала:

— Гумор такий…

— Добре, іди…

Жінка на цирлах вийшла, а Серьожа провів її поглядом…. Вона сама — донька радянського віршара, тож не з чуток знає, як працюється літераторам… І тут згадав Кетрін — співробітницю англійського культурного центру, з якою познайомився на презентації книжки Мурахіна «Дельфін у ванній кімнаті»… Час дружини Маші плинув…. Тепер інший час, інші критерії… Тесть — давно в могилі, і навіть з підручника його викинули…. Так… Не відволікатись… Знову намотав червону нитку на палець, і пішло… Дід всім буде говорити: «Дякую, що підвезли», і це буде його дивацтвом, фішкою. Якось дід Дискарь проходив повз автостоянку, там була якась драчка, і він впізнав лейтенанта, з яким разом служив в екзотичній країні. Якій? Ірак — близько по часу, дід там не катить. Чечню й Афганістан бодай не чіпати, він дотепер сахається арабів-студентів. Африка! Ось патичок-рятівничок! Вона ще Юліана Семенова рятувала та й цього… журналіста Серьогіна з «Бандитського Петербургу». Африка — це далеко, екзотично і не так лячно. Країна Зімсонго… Старий з лейтенантом там служили… Банально, проте … Піде… Потім дід довідався, що його лейтенанта марно засадили і почав своє розслідування. Але дід, хоча й дивакуватий, та полюбляє перепитувати… Його підвозять до четвертого поверху та…

… Сухо… Конче необхідна la femme. Там, де la femme, там l'amour. Тобто обов'язковим напарником на похваті і повною його протилежністю буде молода дружина. Згадав знову діда Дискаря і не уявив поруч з ним молоду дружину. Онученяти теж… Нікого…Пустеля Сахара… Та дарма… Напарником буде молода дружина. І крапка. Вона йому зраджуватиме, і це додасть гостроти й психологичності його твору. Його так і назвуть — «психологічний детектив». Отже, молода…. Баба нещодавно померла, а тут по сусідству — на квартирі дівчина, яка приїхала із села… Він згадав зятя і впевнено вивів — «з Жабуринівки». В місті вона працює на приватній фірмі, та особисте життя не складалося, а орендна плата росла… Дівчині нічого не лишалося, як знюхатися з бездітним стариганом заради квартири. Дід навіть іноді сходив на шлюбне ложе, та особливо тим не дошкуляв, але і прелюбодіяти молодусі суворо заборонив. Так…Саме заборонив, щоб потім, коли вона, безумовно, зрадить, з'явиться гострота сюжету. Та так і до кіна дійде! А в кіно адже платять за кожний постріл! Виходить, дамо старому в руки пістолета, а його баба…тобто фарбована білявка Лара ставитиме маразматичні запитання, а дід буде їй усе розтлумачувати. Додамо дурноголових міліціянтів та прителепкуватих суддів, неспроможних зв'язати докупи дві події… Лишається навести підозру на когось безвинного, а потім його прибрати… Та то вже по ходу сюжету… Забаров буде в нас Журкіним… Дамо йому спочатку повне алібі. Алібі… Яке там алібі? … Та з цим упораємося.

І Сергій кинувся до комп'ютера… Більше його геть нічого не відволікало. Дружина заходила й виходила з тацею, та він не звертав на неї жодної уваги.

…Домашні були задоволені… Тільки дурне трирічне онученятко ходило по кімнатах з ведмедиком під пахвою і товкло його рученятком по роті: «Со ти, дулний, клицис? Не клици…Дєдуска писе…».

3

У листопаді Ольга відпочивала у військовому санаторію Партеніта. По приїзді їй дісталося сира погода, мрячило майже кожного дня. Тішили лише проблиски сонця, природа й море. Її сусідка по кімнаті Ганна Олексіївна, яскрава шістдесятирічна жінка була дамою необтяжливою і з гумором. Вона ходила на всі процедури, а ввечері не минала ані кіно, ані танців. Ольга сумно подивилася на тьмяні лікарняні стіни корпусів і зрозуміла, що ноги її там не буде. Тож вирішила гайнувати час біля несамовитого моря та в осінньому парку.

Перші два дні вона відбивалася від дідів-відставників, які проходу їй не давали і лізли в очі зі своїми розказнями про «ратне» минуле. Ганна Олексіївна, до речі, була не проти завести з ними роман, та діди її ігнорували. За тиждень остогидло дивитися на стариганів, які старанно бігали кожного ранку, робили зарядку на березі моря, дихали йодом і шукали собі тимчасових молодявих подружок. Вона згадала Назарового батька… Григорія Степановича тут важко уявити… З ним вона б і на Ведмідь-гору полізла! І подивившись на величну красуню, з якої курило, наче там дійсно клишоногий кашу варив, зрозуміла, що дертися доведеться на самоті…

А лізти страшенно хотілося, бо всі околиці вже виходила, і справили вони гнітюче враження. Безкоштовного виходу до моря не було до самої Алушти: усіма неправдами беріг забудовано санаторіями і приватними будинками, які ревно оберігали приватні охоронці. До парку Айвазовського вхід платний, усюди — все за гроші. А в горах понабудували багатоповерхові будинки! Якесь невиразне передчуття, що колись велика хвиля й землетруси зметуть їх в просто море, не кидало її….

Ще днів зо два гуляла околицями, придивляючись до Ведмідь-гори. Можна було, звичайно, замовити екскурсію, та вона згадала Назара, який ненавидів зорганізовані екскурсії і …. внутрішньо з ним погодилася. Нарешті з гори зняли охорону, і сонячним прохолодним днем, одразу після сніданку, вона почала сходження. Сама-самісінька. Біля підніжжя ледве одчепилася од найпричепливішого свого прихильника. Краще вже йти самій, ніж з якимось грузиловом. Біля години пнулася крутим підйомом, насолоджуючись тишею… Час від часу зупинялась і придивлялась до мокрого тремтливого листячка дерев, уявляючи, як тут жилося у досанаторний період. Дивлячись зверху на беріг, вона уявляла там рибацькі поселення, ятери, човни у морі… Блаженствуючи від відсутності людей, які розбіглися по процедурам, вона довго стояла на оглядовій площадці, милуючись морем, скелями й пінистими хвилями… Раптом почула якесь шарудіння у кущах… «Дикі кабани?» — промайнуло в голові… Подзвонила Ганні Олексіївні, щоб запитала у місцевих, чи немає тут диких тварин. Виявилося, немає. Далі рушила більш впевнено. Цвірінчали пташки, сила-силенна комашок шурхала під ногами, сонце сяяло й навіть трохи гріло… Рай на землі… Просто рай! Ольга піднялася крутою стежкою на передню «лапу» ведмедиці, і тепер перед нею постало наступне завдання — викараскатися на «зашийок». Ледве розпізнала кручувату стежку й вирішила нею скоротити шлях. Зиркнула на годинник — полудень. Ще є час… Підйом забрав десь годину, та коли видряпалася на «зашийок», опинилася у ворожій густвині. Чомусь вона вважала, що нагорі можна милуватися панорамою, та ні фіга… Ліс — та й годі…. Куди йти? І пішла хребтом «ведмедиці» до хвоста. Це вона так думала… Тут стежка зникла… Що робити? Початок на другу… І темнішає в листопаді десь о четвертій! Боже, що робити? А раптом до ночі не вибереться? Звісно, можна повернути назад, але…. То було б нецікаво….А якщо заблукає? Доведеться телефонувати Ганні Олексіївні і зводити на ноги рятівну службу… Вона вже побачила себе в центрі скандальних новин: «Сенсація! Суддю Дорош зняли з гори, наче отця Федора!» Переполошена, побігла стежкою вперед… Страхи — не ляхи… Гілки хльостали по щоках, та вона не зважала. Подряпала щоки, руки, забруднила куртку, та про це і не думала. Будь-що мусить вийти на край хребта! Побачити долину, зрозуміти де вона є і вийти звідси якомога швидше! Подряпана Ольга бігла навмання, аж ось побачила табличку. Нібито «постій древніх людей» чи «античне святилище»… І зітхнула…. Згадала, що на мапі, яку вона забула у палаті, бачила, що десь посередині хребта має бути такий «постій» …

…За чверть до другої вона вже стояла на краю хребта й тішила око захоплюючою панорамою. Долом розкинувся Партеніт, вишикувалися акуратно начикрижені виноградники… Вона побачила санаторій. Слава Богу! А ось і артеківська стежина з стрілками, які поведуть її донизу. Присіла на камінь і деякий час милувалася видовищем. Тепер вже можна не квапитися — часу достатньо…. А поруч орел ширяв у повітрі… «Ось хто ніколи не заблукає! І як це птахи літають? Чому людина не вміє літати?» А орел ширяв все ближче і ближче…

Трактат про птахів

Птахи — найдивніші істоти на Землі. Дивніші ніж «розумна» з усім її нібито інтелектом людина. Бо птахи — то єдині істоти, які вміють плавати у воді, ходити землею й літати в небі. Так, баклан не тільки добре пірнає, але й проводить у воді до 6 хвилин! Баклани мають прозорі мигальні перетинки, які виконують функцію підводних окулярів і злітають із води з розгону (!!!)… Або кайра… Незграбна й кумедна на землі, вона, завдяки пропорціям тіла, абсолютно обтічна у воді і «літає» там так само, як у небі і навіть ширяє. Гагари теж чудово плавають і пірнають, іноді на глибину до 75 м і залишаються під водою до 8 хвилин, пропливаючи до 300 м. Чи не дивно все це? «Високорозумна» людина не те що літати, а й пірнати довго неспроможна. Вона споконвічно не розвивала у собі цих здібностей, а з самого початку знаходження на Землі понавигадувала собі «костури» у вигляді мудрованих приладів. Сама ж, без приладів — спробуй, людино, злети! А зась… Щоб політати, а потім ще й поплавати треба влізти в дельтаплан, потім з нього вилізти, натягнути на себе акваланг і аж тоді залазити у воду. Та й то допоки кисень не закінчиться… Колись люди намагалися літати самотужки, втім споконвічно йшли не тим шляхом, бо знову таки чіпляли на себе пір'я або ще якісь обладунки. В IV в. н.е. китаєць Го Хун вигадав повітряного змія. Го Хун писав, що за допомогою зв'язки цих повітряних зміїв можна «зустріти вітер, осідлати його й, не зупиняючись, піднятися на висоту 40 чи» (200 км). А з джерела XI в. «Цзи чжи тун цзянь» («Всеосяжне дзеркало історії») ми знаємо, що людина здіймалась у повітря ще в середині VI в., але через небезпеку пілотами в цих літальних апаратах були військовополонені та засуджені на смерть злочинці. Мандрівник Марко Поло на початку XIV в. зробив такий запис у своєму щоденнику: «Рама являє собою ґрати з вербових прутів, до кожного кута й сторони рами прив'язують нитки, усього вісім, всі вони прикріплені іншими кінцями до довгої мотузки. Потім знайдуть недоумкуватого або п'яницю й прив'яжуть його до рами, тому що жодна розсудлива людина не стала б піддавати себе такій небезпеці. Це робиться в сильний вітер, потім змій відпускають у волю вітру, і він піднімає раму…». В 1020 р. англійський монах-бенедиктинець Олівер з Малмсбері на прізвисько Літаючий Чернець начепив саморобні крила й стрибнув із дзвіниці свого монастиря. Звісно, поламав ноги… Великі вчені спостерігали за птахами, але спромоглися винайти лише дельтаплан, аероплан, літаки та ракети… Однак все це дурниці в порівнянні із крилом маленької пташинки. Всі вигадані людиною одоробла вимагають палива, чого птах не потребує…. Наче знущаючись з людського «інтелекту» і тих розумів, яких люди називають великими, вони злітають, використовуючи свою власну енергію. Без усілякого бензину, а часто й без розгону. У повітрі птахи можуть навіть танцювати: легке вільне ширяння з рідкими змахами крил чергується в них із взаємними перекидами. Тож можна сміливо стверджувати, що кожний птах — то глузування над людським так званим «інтелектом». Сама можливість польоту за допомогою крил — це дивне дійство, над яким ніхто вже не замислюється. Крило бере енергію просто з повітря й піднімає птаха нагору на зло всім законам тяжіння. Пташине крило має три особливості. Перша — можливість піднімати в повітря вантаж, який перевищує власну вагу птаха. Люди дають таким своїм членам суспільства олімпійські медалі, а для птаства — то звичайна справа. Білий сокіл, наприклад, піднімає вантаж, який більш ніж у три (sic!) рази перевищує його власну вагу. Друга особливість — безпосадкові перельоти. Так, американські золотаві сивки мігрують над відкритим океаном від Нової Шотландії (Канада) до Південної Америки, 2400 миль без жодної зупинки, дозаправлення й відпочинку! Третя особливість — це знання географії без мап, вчителів і GPS. Як птахи знаходять дорогу? Чим вони керуються? Як спілкуються? Звідки знають, що їм час вирушати у подорож? Що є ознакою початку мандрів? Питань — купа, й вчені дотепер анічогісінько про це не знають. І найголовніше… Як птахи літають — науці невідомо і дотепер. Звідки крила беруть енергію? Вільне ширяння — теж ребус. Там взагалі не потрібні фізичні зусилля, і птах начебто лежить на хвилях, ліниво керуючи лише напрямком польоту за допомогою чи то енергії вітру, чи ще чогось. Здатність літати птахи мають від народження. Хоча…. Знову пальці вже об нову клавіатуру перечепилися… А чи від народження? Адже пташиний політ можливо й не є винаходом Природи, а надбанням самого птаства? Цілком імовірно, що на Землю запущено кілька типів істот з можливістю удосконалюватися. Кожний тип розбрівся поверхнею Землі, створив свої групи й потрапивши в якісь особливі умови почав чинити по своєму. Група птахів намагалася літати, пірнати, ходити й отримала те, чого прагнула. Вони вдосконалювали свої навички «від діда до онука». Так вийшов сучасний баклан… Інші лише літали, а плавати не навчилися й дітей своїх не навчили. А є ще група, яка стала розумувати і винаходити собі всякі «милиці». І один з них нарешті вигукнув: «Труд створив із мавпи людину». Дорозумувались до того стану, у якому зараз перебуваємо: втратили зір, слух, здатність самотужки пересуватися. Рух назвали спортом і бігаємо та стрибаємо за гроші, наївшись перед цим усіляких пігулок. Ця група геть втратила здатність удосконалюватися, і все переклала на машини й прилади, які їх потихеньку і з'їдають. Але є і серед цієї групи частка, яку заведено називати нецивілізованою. Вона має гострий зір, чуйне вухо, розвинену інтуїцію… Вони шкірою відчувають ворога і не потребують жодних приладів. Вони плавають до 20 хвилин, коли збирають корали. А одинаки видираються на хмарочоси. Все це вказує на те, що можливості людського організму — безмежна. Щодо польоту, то жоден з них так і не навчився літати самотужки. Навіть п’ять метрів. А все через те, що літати без приладів намагалися одиниці…. І не зовсім правильно: стрибали зверху униз замість того, щоб підскакувати угору. Та з цим вже нічого не поробиш. Бо час втрачено на безглузде схрещування зеленої медузи з поросям.

Намилувавшись орлом, Ольга розпочала спуск. Спочатку вона із задоволенням скакала по каменях, та поступово її охопила паніка. Виявилося, це тільки здається, що до санаторію недалеко… Насправді на годиннику вже 15.00, а вона ще й до половини гори не доскочила, а все ще стрибала «стегном» Ведмедиці. З жахом помітила ознаки темряви, яка невблаганно насувалася… От вже й сонце майже зникло за горою, а вона…. знов-таки в лісі! Куди йти — незрозуміло. Стежка вела ліворуч в обхід гори до Артеку. Пішла через кущі додолу. І вже в темряві — ліс і два заасфальтовані шляхи: праворуч і ліворуч. Інстинктивно повернула ліворуч, бо хотілося вже лише одного — поближче до людей і цивілізації. І — помилилася… Як потім довідалася, дорогою праворуч вона за десять хвилин увійшла б на територію санаторію. Молода пара на автівці підкинула до траси, а там автобусом — до спуску на Партеніт. В повній темряві вона дісталася санаторію. Голодна, втомлена, але до біса щаслива втяглася у свою кімнату і впала на ліжко. Ганна Олексіївна, очевидно знову пішла на свої танцюльки у сподіванні знайти собі супутника життя…. З чашкою кави в руках, Ольга просиділа решту вечора на балконі, увинувшись у ковдру й вдихаючи прикрий запах моря й хвої. Із цього часу ця гора стала її «подружкою».

Наступного разу Ольга вже впевненіше полізла на «ніс» своєї нової «подружки». Якийсь кістлявий вояка з новоприбулих намагався присусідитися, але вона відмахнулася від нього, як від в’їдливої мухи. Уявляла, як розповість Назарові про свої пригоди, про свої прогулянки і вони разом посміються. Хоча вона так і не бачила його жодного разу від того дня народження та образи не відчувала… Творча особистість… Має інше коло спілкування: художники, скульптори… Інший вимір життя….

На «ніс» Ведмедиці дісталася без пригод, і зайшла якнайдалі… Зустріла там черговий «постій древніх людей», насипаний не більше як 10 років тому для залучення туристів, з яких таким чином стягали по 15 гривень. Ольга довго сиділа на носі своєї «подружки», роздивлялася кораблі з човнами…

Перед від’їздом прогулялася убік Гурзуфа. Цілий день ходила територією Артеку й мала такий спокій на душі…. Атож: радість і спокій! Забула про всіх злочинців світу, їх посіпак та прибічників… Як би хотілося жити так просто, як люди раніше жили на березі моря й ловили рибу, поки не набудували тут цих безглуздих пансіонатів, піонерських таборів та санаторіїв… Наїздять сюди з понтом відпочити, підлікуватися, щоб знову потім влитися в цю страшну м'ясорубку, яку вони називають цивілізацією. Вона нікому не дзвонила звідси, крім дочки, з остраху зруйнувати свій безтурботний стан. Увесь час повторювала про себе: «Вона не заслуговує на світло, вона заслуговує на спокій».

Наступного дня Ольга сіла в автобус, який їхав до Сімферополя, а там через Одесу дісталася Чернівців. Три дні вони гуляли з двоюрідною сестрою містом і не могли наговоритися, бо дуже скучили одна за одною. Нарешті сестра всадовила її у міжміський автобус, і це означало, що відпустка закінчилася…. Додому — це знову до злочинців, прокурорів, адвокатів та їх посіпак і прибічників…

У райдужному гуморі вона втулилася на своє місце біля вікна, помахала сестрі, яка класично промокала очі рожевою хустинкою. Автобус рушив, і наша мандрівниця засунула у вуха навушники, щоб послухати що коїться у світі, поки вона від усіх відпочивала. Уважно вислухала інтерв'ю нобелівського лауреата професора Харальда цур Хаузена, який буцімто ідентифікував вірус, що викликає в людини утворення папілом і виявив, що цей вірус може призвести до розвитку раку шийки матки. Прислухалася уважніше…Виявляється, завдяки відкриттю цур Хаузена німецьким вченим вдалося два роки тому розробити вакцину, яка, хоч і не зводить ризик захворювання до нуля, але істотно його знижує. Правда, діє вакцина лише до ймовірного інфікування. Нобелівський лауреат чесав як по писаному: «Вакцина виробляється з використанням методів генної технології. Ми одержуємо порожні оболонки вірусів і за допомогою ін'єкцій вводимо їх пацієнтові. Його організм починає виробляти антитіла. Тому якщо потім відбувається зараження теперішніми живими вірусами, то ці антитіла не дають їм можливості укорінитися в здорові клітини». Нісенітниці якісь… Потягся одноманітний пейзаж і вона закуняла…

Та довго дрімати не довелося. Справа в тому, що поряд з нею сидів чорнявий заробітчанин, перед ним — його товариш, а через прохід його матір. Чого вони не сіли всі поруч, було незрозуміло. Ця купка заробітчан голосно розмовляла, а її сусіда діставав час від часу з великої сумки суху ковбасу й смердів нею до нудоти. Руки він витирав об чохол переднього сидіння. На зупинках Ользі довелося виходити з автобусу, щоб подихати свіжим повітрям. Разом з нею завжди вибігала інтелігентна жінка середніх років і скаржилася, що з нею взагалі сів хлопець з пляшкою пива. Після цих розповідей заробітчанин здавався милим та чемним.

Далі виходити на зупинках ставало все важче й важче, бо водій автобуса дорогою ще й бізнес робив. На кожній зупинці він вантажив та розвантажував якісь мітли та ящики… Крім того, він виконував роль сільського бусика, підсаджуючи всіх бажаючих. За Могилев-Подільськом у салон прослизнула худенька зморщена жіночка з сивою халою на голові й квітчастою хусткою зверху брунатного пальта. Спочатку ця добродійка стояла мовчки, а потім пронизливим й роздратованим голосом почала коментувати дії тих, хто всідався на звільнене місце. Попереду Ольги дрімала донька румуна з навушниками у вухах. В цьому автобусі чомусь ніхто не сидів поруч зі своїми, бо її батько, сухорлявий лисий волох з довгим хвостиком на потилиці, базікав попереду із своїм сусідом на всіх мовах: українській молдавській, румунській, російській… Дама з халою заходилася соромити чергового «нахабу», коли раптом пролунав голос паруб’яти: «Мамо, та заспокойтеся». Всі засміялися… З усіх боків засоромили синулю, в той час, як його матір завзято лаяла всіх пасажирів, схилившись над товаришем заробітчанина. Так вона схилялась і лаялась, схилялась і лаялась, допоки не зчепилася з матір’ю заробітчанина. І тут нерви товариша її сина висотались, і він поступився своїм місцем. Дама з халою посиділа мовчки не більш як двадцять хвилин і заходилася наново всіх паплюжити з примовками: «Людоньки, що ж це таке коїться?». Матері заробітчанина це голосіння набридло, і вона гаркнула водієві: «Даю тобі 100 гривень, тільки висади цю суку!». Заробітчанин, звичайно, заступився за матір, і колотнеча зайнялася з новою силою аж поки дівчина в чорному пальто, яка на зупинках нервово палила спльовуючи по-чоловічому, рикнула ззаду низьким прокуреним голосом: «То ви дасте спокій?!». Лемент був таким розпачливим, що на якийсь час сторони заспокоїлися.

Години з дві дійсно їхали тихо-мирно… Але для Дами з халою ця тиша була мабуть нестерпною… Чи довго мовчати не вміла, чи хотіла показати себе не скандалісткою, якою її тут зробили, вона почала ласкаво розпитувати тихим і улесливим голосом флегматичну доньку румуна, куди та їде і навіщо. Так розпитувала, начебто не вона щойно узивала матір заробітчанина шльондрою, хвойдою та сучкою. Донька румуна в'яло відповідала, а потім замовкла. Тим не менш Дама з халою все її мучила і мучила питаннями, аж поки дівчина не вибухнула: «Та відклейтеся ви від мене!».

… І скандал розгорівся ізнов. Тепер вже румун вимагав висадити Даму з халою, втім грошей не пропонував. Жінка обурилася: що вона такого робить, що всі — проти неї? «Відваліться від моєї дочки! — кричав румун чистою українською мовою. — Вона їде на лікування!». Мати заробітчанина підвищила ставку й запропонувала водієві 200 гривень за висадку Дами з халою, яка напалася на румуна: чому це він не лікується у себе в Румунії? Хтось запропонував румуну пересісти до своєї доньки, та той відмовився, напевно. щоб не порушувати правило цього автобусу, де всі сиділи не поруч зі своїми… Нарешті дівчина із прокуреним голосом із заднього сидіння знову зупинила суперечку своїм страшним вигуком: «Та замовкніть вже!».

Нарешті, всі заспокоїлися й у глибокій темряві автобус приїхав до Умані, де половина пасажирів вийшла… Дама з халою встала…. Вона стояла біля свого колишнього сидіння, на яке всілася дівчина з кошиком. З нових зайшов парубок напідпитку і став позад Дами з халою так, що їй довелося схилитися над новоприбулою дівчиною. Налиганий парубійко так наліг на Даму з халою, що та заверещала й зачала його ганьбити. Знайомий низький прокурений голос ззаду втомлено констатував: «Третій акт марлезонського балету…». Автобус гримнув, а налиганий парубчисько здивовано озирнувся: «Ви що тут всі — клоуни?». Нарешті звівся дотепер мовчазний синуля, і спробував втиснутися між сп'янілим парубійком та матір'ю. Дама з халою весь цей час верещала на втіху старих пасажирів, але десь за Уманню вони із сином зненацька вийшли…. В автобусі запанувала могильна тиша… В Кіровограді румун купив пива собі і своєму безгласному сусідові, який всю дорогу тільки його й слухав… Щиро смакуючи подробиці, румун вкотре переказував перипетії цієї поїздки.

… У рідному місті Ольгу зустрічав зять на автівці. Дорогою вона намагалася розповісти йому, як відпочила, як весело їхала додому, та розповідь не пролунала. Зять похмуро крутив баранку і навіть не посміхнувся… Без ентузіазму він вкинув дорожню сумку у її квартиру та одразу й поїхав….

4

Настала весна… Робота над книгою просувалася все жвавіше й жвавіше. Творчої кризи — як не було. Натхнення не відпускало… Почувався так, наче писав свою першу повість. Ось і зараз він бігав по кімнаті найманої квартири з цією червіньковою, вже трохи забрудненою ниткою в руках. Підсвідомо боявся розірвати її або загубити. Чомусь ввижалось, що з ниткою щезне і муза. Тому письменник вже не крутив нитку, а обережно клав її біля комп’ютера… Іноді накручував на палець і знімав лише тоді, коли йшов додому. А нещодавно придбав для свого джерела творчості порцелянову скриньку. І йому щастило: дії роману стрімко розгорталися…

…Підозра впала на Каріне, коханку Журкіна. В Каріне не було алібі. Що робила ворожка того вечора, як сталося вбивство? Дід почав стежити за нею… Зайшов начебто поворожити…. Темна кімната, ікони, таємничі слова: «Ви? Навіщо прийшли?» Коли дідуган розповів, що Журкін перебуває під слідством і наразі на підписці про невиїзд, Каріне забігала по кімнаті, змахуючи ікони додолу…. «Як він там? О-о-о-о!!! Я бажала його смерті…».

…Дідова білявка на цю розповідь блимає очима: «Вона вбила свого коханця?». Дід захоплено розповідає їй про свої підозри, а в юній голівці тим часом миготять інші, ще розпливчасті думки… Так просто? Так просто звільнитися від діда? Треба б заприятелювати з цією Карине…

Тут Сергій (чи то Андре, бо він вже озивався і на це ім’я, до того ж Кетрін називала його Андре, хоча в неї виходило «Антре») трохи відволікся від сюжету… Так… Конче необхідно продиратися до англомовного читача…. Рік тому він, наслухавшись Мурахіна, і сам заходився. Мурахін всіх впевняв, що написав на папері безліч листів до іноземних видавництв, коли ще був геть в Україні невідомим. І писав так три роки, допоки одне швейцарське видавництво не зацікавилося їм і не видало його першу книжку. Сергій також переклав на англійську свій перший роман «Кривавий пес» і розіслав Інтернетом та поштою. Відповіді надходили трафаретні: «Ви — молодчина і такі цікаві, що дух займається, та ваша англійська шкутильгає, і ви потребуєте нативного перекладача. Бажаємо вам щастя, але з іншим видавником, якого ви неодмінно знайдете». Лише пізніше він довідався, що Мурахін вчасно одружився на англійці…

Тому Сергій вирішив припинити безглузді експерименти, а братися за захід серйозно і зі знанням справи. До того ж, тепер має з ким обговорити це питання. Кетрін допоможе перекласти кілька глав з «Кровавого хлопчика» і посприяє виданню цього трилера… І не в якійсь там Польщі чи Чехії, а просто у Великобританії. То буде прорив… Але прорив буде завтра, а сьогодні… Сьогодні мусить ловити натхнення і писати роман, після якого він вже відпочине сповна … І події знов замерехтіли перед ним як на кіноплівці…

…Виявилося, що слова «Я не хотіла його вбивати» мали сенс фігуральний. Каріне мала на увазі наступне. У статусі коханки Журкіна вона приїхала з ним до казино. А там, мов на біду, розважалися пройдисвіт Короленко та вітчим Журкіна, який проциндрював гроші дружини. Вітчим почав в черговий раз до неї моргати, та вона відверталася. Тоді він до неї пристав з проханням поворожити. Аби уникнути скандалу Каріне розкинула карти. А тут ще й Короленко, жигало іродів, — «і мені поворожи». Тут Журкін розреготався і спитав її: «А де, Есмеральдо, твоя кізка?» Це було образливо, бо й насправді мала козу в повітці. Чоловіки почали сперечатися: хто є хто. Короленка нарекли ченцем, і той і не пручався, а лише порскав. Вітчим швидко себе охрестив капітаном Фебом, тож Журкіну залишилася роль страховиська Квазімодо. Йому це не одразу сподобалося. Спочатку вийшли розбиратися…. І тут в Короленка пропав сміх, бо зрозумів, що роль ченця йому не личить. Зав'язалася бійка. Журкін дістав пістолета і випадково влучив у Короленка, хоча цілився в обридлого вітчима. Він поранив Короленка у ногу і покаявся… Згадав, що Квазімодо грав Пєткун, а той поганих персонажів не гратиме. Довідавшись, що Короленко помер у лікарні, Карине-Есмеральда вирішила, що вона винуватниця всього того, що трапилося, і що то вона вбила пройдисвіта Короленка. Він, мабуть, помер від нерозділеної любові.

…. Пізно ввечері письменник приплентався додому увесь спустошений… Дружина зустріла його чудовою вечерею. Сергію стало шкода її… Так силкується, так тужиться….

Та він і так з нею затримався…

5

Петров не повірив своїм вухам, коли довідався, що 12 канал загризся з самим Губернатором! Директор цього каналу Сухоніс був неадекватним хлопчиськом, від якого можна очікувати чого завгодно. За два роки він такого накерував, що годі й казати. Давно вже цього пройдисвіта потрібно смикнути за полу! Головний редактор 21-го задоволено посміхнувся… Може справедливість нарешті візьме гору? Най тепер побігає та пошукає підтримки, як він колись бігав…

Він зателефонував редакторові 999 приватного каналу і та йому повідомила, що зловтішається не від один, а всі чекають, що нарешті цього Сухоніса пришпилять як слід, а в кращому разі — витурять з телебачення.

Коли цей Сухоніс став у руля, то як він обійшовся з народними та заслуженими тележурналістами? Люди поважного віку, досвідчені, практиковані спокійно вели свої передачі. Вони запрошували статечних людей, здебільшого ветеранів, які мають неабиякий життєвий досвід… На передачі «Зустрічі з ветеранами» молодь настановляли на шлях істинний… Або «Рандеву з молоддю», де серйозна порядна жінка (до речі дружина директора машинобудівного заводу) вела з петеушниками довгі розмови про статеві відносини, про любов і навіть про секс… А в передачі «Земельні новини» поштивий дядечко сумно розпитував фермерів та голів сільрад про їхні проблеми… А Сухоніс? Розпочав якісь дебати, ввів лозунг «Україна понад усе!» і ходить у вишиванках…

Тут зайшов Крищенко… Він вже все знав та настроїв свого керівника не дуже поділяв.

— Сухоніс нам перебиває рейтинг, та треба визнати, що лад таки він навів…

— Здурів!.. Як він його навів? З ранку до ночі дебати! Запрошує якихось шавок, а Губернатор до нього — ані на крок! А в «Петрівській затоці» він мало не щомісяця…

— Та хоч обличчя якісь приємні, — зітхнув Крищенко. — Чесно кажучи я залюбки перетягнув би пару його журналістів… Згадай передачі 12-го ще три роки тому! Я особисто їх дивився як «Аншлаг». Пам’ятаєш «Земельні новини»? Підтоптаний дядько жував увесь час свої старі окуляри на резинці…А я таки частенько його бачив напідпитку у пивбарі біля свого дому. А ота дружина директора, що збирала петеушників і втирала їм щось про секс? Так і підмивало спитати: звідки ти щось знаєш про секс? Директор навчив? А ота народна артистка у перуці? Уявляєш, скільки їй років, якщо мені п’ятдесят сім, а я ще малим на неї дивився в голубий екран.

— Ну то може й так, але хіба можна всіх спроваджувати? Набрав молодь і що мене бісить найбільше, так то його ДЕБАТИ! Самі ДЕБАТИ і новини — більш нічого. Приходь, хто заманеться — і прямо в ефір!

Крищенко замовкнув… Він знав як Петров піарить місцевих політиків. Сам заступник не зловтішався, тале визнавав, що Губернатор був проблемний…. Рік у місті, а вже «в темі» і мешкає в найпрестижнішому районі міста. А причина елементарна: висуванець місцевого олігарха… Хлопець молодий, але начебто народився функціонером. Є такі… От не поталанило йому народитися у радянські часи!.. Він би там зробив собі кар’єру по комсомольській лінії. А Сухоніс вибрикує, бо набридли йому кучмівські темники. Крищенко з ним ніколи не сварився і колись зустрівся на нараді в адміністрації, де той йому ще пожалівся, що прес-секретарка Губернатора давала перелік питань Губернатору, вимагала знімати його в правильних ракурсах і таке інше. Він ще порадив Сухонісу не зв’язуватися, та хіба той слухає чиїсь поради?

Крищенко повернувся до свого кабінету і вмикнув 12-й канал послухати що там і до чого. Сухоніс саме розповідав, як ще восени на їх каналі пройшов телесюжет про зустріч з ветеранами, в якому Губернатор більшу частину свого привітального спічу присвятив політичній агітації. Після виходу цього сюжету в ефір прес-служба обладміністрації зажадала, щоб на публічні записи заходів за участю губернатора від каналу їздив лише «спеціально навчений» тележурналіст, якому розкажуть і покажуть, де і як подавати узгоджені з Губернатором репортажі.

Раптом до кабінету вбіг захеканий головний редактор.

— Ти дивися? Ні, ну погодься, що він — просто дурень! Забув, що керує каналом, де значна доля належить державі! То чому Губернатор, який виділяє їм гроші на зарплату, не може собі зажадати окремого журналіста?

Крищенко промовчав… Сваритися зі своїм акціонером через якогось Сухоніса бажання не мав та подумав, що Петров який був недолугий таким і залишиться. В його голові так вже засіло відробляти отримані гроші, що він і не розуміє, що Губернатор виділяє на канал не власні гроші…

— Кілька тижнів назад, під час зйомок мітингу перед будинком обладміністрації в кадр сюжету новин телеканалу потрапив плакат пікетників «Губернатора — у відставку», — тим часом з екрану говорив Сухоніс. — Прес-служба обладміністрації поставила вимогу вирізати цей кадр і переписати ефір для нашого випуску новин. Потім наказали вирізати синхрон, де лунали вигуки проти Губернатора… Дійшло до того, що журналістів навчають які питання їм можна ставити при зустрічі з Губернатором. Мене кілька разів викликали до облдержадміністрації й вчили там, що і як варто видавати в ефір. Ми запросили Губернатора на теледебати у прямий ефір, щоб не було обвинувачень, що ми перекручуємо інформацію. Але Губернатор відмовився, пославшись на зайнятість у зв'язку з днем народження дружини.

— Ха, прийде він до тебе на теледебати! Ти вже місто замучив своїми дебатами!

Тут Петров згадав про невідкладні справи й побіг телефонувати скандальній журналістці 999-му Тетяні Борисовій, щоб розробити з нею спільний план дій, організувати листи й відповідні репортажі. Тетяна, на щастя, взяла на себе найбруднішу роботу — інтерв’ю з колишніми дружинами Сухоноса.

В суботу городяни побачили передачу Борисової на 999 каналі, і навіть бувалий і зовсім не святий Петров не подужав догледіти її до кінця. Огидно було дивитися на колишніх дружин, які паплюжили свого колишнього чоловіка. Наступного дня на кожному стовпі центральної площі міста з’явилися плакати з обличчям Борисової і підписом: «Борисова, ти права!».

За тиждень на загальній нараді приватних каналів було вирішено залучити всіх скривджених Сухонісим, зокрема стару гвардію народних та заслужених артистів, котрих він позбавив права спокійно вмерти, обіймаючи телекамеру й щоб саме оператор закрив їм очі.

На нараді виступила місцева «акула пера», яка звернула увагу на розпалення Сухоносом національної ворожнечі. Бабця таки вміла палко висловлюватися і сипала епітетами. Вона звернула увагу на особливості малюнку на вишиванці Сухоноса. Малюнок нагадував їй символ радикалів, які заперечують і принижують Христа і його навчання, ображають православ'я, іудаїзм і католицтво.

— Що вам робити? Куди стукати? — здіймала «акула» свої зморшкуваті руки і сама собі відповідала. — Так, нікуди… Бо нацистський слоган «Німеччина вище за все» Сухоніс адаптував під: «Україна понад усе». Так само, як і германські нацисти, він пропагує расову чистоту й заборону міжрасових шлюбів.

Петров навіть роззявив рота від того, куди стару понесло. Тітка ще того гарту…

— Наче ранні фашисти, — несамовито верещала «акула», — наші розумники у підпіллі проводять «збори без свідків». Вчаться, готуються, організуються в очікуванні свого українського Гітлера. Ось пряма цитата з «священного писання» неоязичників «Мага віра»: «Вороги наші не повинні знати скільки нас і які в нас фонди, і які в нас методи оборони, і які в нас плани». Сухоніс промиває мізки простим людям, зомбує їхньою символікою, використовуючи для цього всю міць телевізійної структури… Завтра ці люди з бездумною легкістю відкинуть всі моральні постулати християнства, і перетворяться в череду, яка жадає крові. Хто в цьому зацікавлений? Хто за це відповість? Сухоніс? Він — вишкребок і виконавець чужих замовлень…. Хто залишиться крайнім у цій брудній історії?

Тут «акула пера» трошки поремиґала своїми безбарвними губами й нарешті видихнула:

— Мабуть, що Віктор Федорович.

Петров заціпенів… Він подумав, що зараз всі зарегочуть і нарада перетвориться в балаган… Та всі зааплодували…

… А в цей час письменник шалено стукав по клавіатурі з остраху загубити натхнення. Після довгих роздумів та коливань, після каяттів та хитрувань, після маневрів та вивертів події потекли наступним чином: коли Журкін викликав швидку й поїхав додому, переконаний, що від пострілу в ногу не вмирають, його вітчим Білокопитов, який ревнував свою таємну пристрасть Каріне до пасинка, витяг з машини пістолета і вистрілив просто в серце бідолахи Короленка. На цей випадок мав кулю, яку заздалегідь вкрав у пасинка. А пістолета знайшов на смітнику. Адже Білокопитов, виявляється, колись був безхатченком і мав навички ритися на смітниках. А мати Журкіна підібрала його на звалищі, обмила, почистила й одружила на собі, бо той був таки височенним красенем, і подружки їй заздрили. Вона звернула увагу, що риється він не так, як всі, я якось аристократично: підійде, зазирне в сміттєвий бак, щось там двома пальчиками поворушить і йде собі далі… І вона вгадала… Бо у минулому Білокопитов був не ким іншим, як … прокурором. Та його відсторонили за хабарі, він запиячив і пішов на вулицю.

6

Слідчий Замотайло сидів у пивбарі, витягши під столом свої довгі ноги… Аж раптом почув на плечі чиюсь руку… Із-за спини до нього посміхався Сашко Минтус, біля якого сумирно стояв якийсь парубійко. Виглядав Сашко — як щойно з магазину: нові джинси, куртка… Він ще раз із задоволенням ляснув слідчого по плечу.

— Здоров! Зараз підсядемо.

— Як справи? — запитав Замотайло, коли хлопці повернулися з кухлем пива.

— Нормально, працюю на фірмі…

— Чому не заходиш?

— Та що заходити? Душу роз'ятрювати?

— А я думав, в тебе все гаразд….

— З матеріальної сторони — все гаразд, а душу назад тягне.

Сашко розповів, як йому працюється менеджером, як його поважають і як він налагодив завалену ділянку роботи. Його товариш, кремезний світловолосий хлопець, тільки слухав. Аж ось Сашко запитав.

— Як там Забаров? Винесли вирок?

— Та винесли….

— А що за справа? Це той, що по телевізору показували? — вступив нарешті в бесіду і мовчазний товариш Сашка. — Казали, що психопат і маніяк…

— Та який там маніяк! Дурень, а не маніяк… — пояснив колишній експерт. — Приїхав на місце події й навіть не знав, що там відбувалося… Він так казав операм, коли прийшов повинитися: я вистрілив у повітря, та люди не зрозуміли… Почалася бійка й коли він того хлопця відштовхував, то машинально вистрілив…

— Машинально… — повторив світлоголовий кремезняк.

— А я знаю… В мене були такі випадки… Уночі виїхали на затримання, дістав пістолета, патрон — у патронник… А мужик в траві причаївся. Я коли на нього накинувся, той почав пручатися, а я його вдарив і випадково прострелив. Куля вийшла упростріль. В житті усіляке трапляється… Звісно, він не хотів вбивати… Ну може трохи полякати.… В принципі мені його шкода, як людину.

— Вскочив мужик… — згодився Замотайло.

— А якого він з пістолетом вулицями тинявся? — знов зробив спробу встрять у розмову цивільний товариш.

— Йому треба було одразу бити на те, що він його з необережності застрелив, — вів своє Сашко. — Молодий, все життя попереду… А він, дурень, зник з місця події… А раз так, то це — стаття 115, частина перша.

— Сподівався, що врятують… Швидку викликав…

— Та там усі щось недоговорювали… І він, і потерпілі. А як там було насправді?

За півгодини Замотайло вже чвалав центральним проспектом і згадував жовторотика-ледацюгу, який прийшов до них експертом на місце висококваліфікованого Сашка Минтуса… Біля костелу він побачив католиків з плакатами в руках… Трохи послухав їх суперечку з представником влади і збирався вже йти, аж ось коло нього зупинилась автівка, з якої вийшов директор 12-го каналу Сухоніс. Наблизившись до священика, він роздратовано запитав: «Мітингуєте?». Той у відповідь щось невдоволено забурмотів… Потім вони відійшли у бік, трохи погомоніли, і слідчий почув розпачливий вигук Сухоноса: «А чому ви не прийшли в прямий ефір на нашу підтримку? Адже наш канал стільки репортажів зробив на ваш захист?». Священик топтався на місті: «Так, допомагали… Костел у руках у приватних осіб… Так… Але ж і від Губернатора багато чого залежить…».

Замотайло знав, що 12-й канал загризся з Губернатором та в подробиці не вглиблювався. А Сухоніс взяв мікрофон і почав промовляти на камеру текст, щось про те, яким чином костьол потрапив у приватні чіпки руки. Раптом з під руки Замотайла висунулась якась бабця і плюнула на вишиванку директора 12-го з лементом: «Фашист! Гітлерівець! Я бачила таких! На твоїй вишиванці — фашистський знак!». Бабцю відтягнув оператор, а слідчий несподівано для себе допоміг йому. Сухоніс продовжив говорити на камеру….

Слідчий ще трохи постояв і пішов на маршрутку… В той самий час з підворіття викотився Андре Цоколько. Його шлях додому з найманої квартири теж стелився повз колишній костьол. Письменник дослухав розповідь якогось діда про фашистські візерунки на вишиванці Сухоноса і пішов собі, підстрибуючи від надлишку почуттів. Майже біг з руками в кишенях, наче юнак… Душа співала. Все! Роман майже закінчено! Лишилося трохи підрихтувати фрази, узгодити члени речення — і можна віддавати літературному редакторові. А той вже зробить з тексту шедевр! Дивно, але так добре йому ще ніколи не працювалося. Каторжна робота письменника… Якби люди знали, яка галерна праця стоїть за обкладинками книжок! Якби-то люди знали, чого вартують твори їх творцям!!!

І Андре згадав останню частину свого найкращого роману. До діда Дискаря привалив Журкін з пивом і вони сіли його пити і згадувати, як разом служили в Зімсонго, і як Журкін виніс свого полковника з поля бою. Потім суд, на якому Журкіну винесли виправдувальний вирок… І — несподіваний виверт: суддю — «на мило», а слідчого звільняють с займаної посади…. Вітчима взяли під варту в залі суду. Фінал роману такий. Білокопитов — у клітці, а суддя вже інша — модель, яка зійшла просто з подіуму: руда бестія, тоненький носик, очки голубенькі, ручки — як палички. Величезний світлий зал судових засідань з євроремонтом та пластиковими вікнами. Позаду судді — вхід у нарадчу кімнату… Присутні час від часу зойкають, йойкають, стогнуть, крекчуть, ойойкають, жахаючись підступності Білокопитова. А мати Журкіна не знає плакати їй чи сміятися. З одного боку — син на волі, з іншого — втратила чоловіка. Адвокати вимовляють блискучі пишномовні речі, від яких зал завмирає….

Присів у міському у парку на лаву, щоб відпочити на свіжому повітрі, помилуватися природою і понюхати запах весни… Ось така доля відомого письменника… Не встиг дописати роман, а вже час і сценарій дряпати, бо таки знімуть фільм… Знімуть, і він в це свято вірить. Коли віриш, то все втілюється в життя. Головне — вірити! І він уявив собі величезний екран, на якому блищали страшні, повні сліз, агатові очі Каріне. Адже все це трапилося через неї… Цей цілком імпозантний Білокопитов кохав її… Як романтично!

Тут Андре схопився і незважаючи на лайки людей, яких він мало не збивав з ніг, дременув не додому, а знову — до найманої квартири… Мусить негайно виписати, як глядачі глипають на красуню-вірменку й перешіптуються…. Ось вона — лиходійка, через яку все сталося! Вже пішли чутки, що Каріне була коханкою як вітчима, так і пасинка. На блакитному небі вимальовувався інший кадр: дід Дискарь поклав руку на коліно своєї юної дружині й переможно оглядає зал.

… Його творчий порив перепинив телефонний дзвінок. Письменник неводоволено пояснив дружині, що він арештований натхненням і знову повертається до комп’ютера, як каторжник до галери, щоб накидати чернетку епілогу.

Опинившись в своїй творчій лабораторії, Андре обережно витяг із порцелянової скринечки червону нитку, намотав її на мізинця і шалено застукотів по клавіатурі. Епілог був таким. Мати Журкіна прокрадається до хатинки Каріне, і пів-ночі вони розповідають одна одній своє бачення тої кримінальної справи. Сусіди Каріне всю ніч слухають лементи, крики і плач з помешкання ворожки. Мати Журкіна хвалиться, скільки вона витратила сил і часу, щоб відмити Білокопитова від сміття… І ось… Така невдячність! Каріне переймається і жінки скімлять удвох. Назріває ідилія, як раптом мати Журкіна згадує очі чоловіка… Вона пригадала, що в суді той якось дивно поглядав на Каріне… І все зрозуміла… Коли Білокопитов вийде з в'язниці, Каріне буде тільки 45 років, а їй — усі 65. Тут вона виймає із-за пазухи ножа і…. прокидається.

Та сон не дає матері Журкіна спокою й повторюється щоночі. Тоді вона у реалі біжить до цієї відьми Каріне, щоб вбити її… Та дорогою знаходить у снігу пристойно одягненого, поважного чоловіка. Мати Журкіна привела незнайомця додому, вимила, просушила та відпоїла зіллям… А дядько виявився головним інженером механічного заводу! Ішов з пиятики і заснув у заметі.

Письменник зітхнув і послабив червону нитку … Це був єдиний реальний випадок у романі. Колись таке трапилося з подругою його мами… Та він побоявся, що тітка Лариса впізнає себе й образиться… До того ж, знайшла вона того дядька у вісімдесятих, коли посада головного інженера щось важила. А нині? Андре зітхнув і переписав: «Він виявився бізнесменом — директором транспортно-експедиторської фірми. Ішов з пиятики і впав у сніг горілиць».

Задоволений Андре пішов готувати собі каву… І згадав судовий процес. А дивно поводилися там свідки… Ніхто не кинувся розбороняти… Ніхто не сказав Забарову: що ти робиш? Зачекай, сховай пістолета, адже ти зв’язався з хлопчиськом… Навіщо пістолет? Ось що було дивно на тому процесі… Всі поводилися, начебто паралізовані. Властиво, вітчим мусив перший сказати: синку, розберися без пістолета… Сховай його. Та не сказав… Багато там було дивного, та як до правди докопатися?… І навіщо?

Андре відкрив блокнота, у який він записував слова, які можуть статись у нагоді і каліграфічним почерком вивів: «Арештований натхненням».

7

Ольга повільно йшла центральним проспектом, із заздрістю вдивляючись у щасливі обличчя молоді, які купками шурхали повз неї… Сьогодні вона дала відставку Анатолієві… Запросив до кіна, де як дівчинку, мацав за коліна… Під час тупої американської комедії сміявся, як цаплений… До того ж, увесь час він відволікався на телефонні розмови зі своєю благовірною і в чомусь перед нею виправдовувався… У якийсь момент все це набридло… Вона вибачилася і пішла додому… Все. Крапка. Більше на дзвінки цього дурня вона не відповідатиме. І їй байдуже, як він сприйняв її несподіваний відступ.

…В супермаркеті побачила Ігоря, який сумно котив кошик. Та цього разу поперед ним гонорово дефілювала секретарка. Ольга знову сховалася за полицями, дивуючись, чому це суддя Коцюба так сміливо розгулює з молодою коханкою? Щось змінилося в його житті?

… З ліфту вийшла з почуттям спустошеності і самотності… Куди Назар заподівся? Кілька разів бачила його у компанії напевно художників — юнаків, літніх, бороданів, а сусідка знизу жалілася на періодичні вакханалії у його квартирі…. За звичкою подивилася на його двері і мимоволі відсахнулася. Зовсім не очікувала побачити їх напіввідчиненими. Щось трапилося? Тихо…. Обережно відхиливши двері, вона негайно ж відступилася… Пізня година, не замкнено… Може сусід потребує допомоги? І нечутно увійшла… З темної кімнати доносилося тихе сопіння.

…Назар сидів в залі на підлозі… Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився на неї каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич! А тут ще й ключі від квартири не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту? Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І вирішила трохи зачекати….

При світлі нічника у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… — хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу. — Слава Богу, є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість…». Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав… Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече… Раптом згадала ті чудові миті, коли разом їздили на Полтавщину… Як вони шукали одне одного, як виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим він тоді здавався… Анатолій же навпаки, — зрозумілим і імпозантним… А цей… Хто він? Як живе? Ось розтягся під стінкою… Жалюгідний, як покинений собака… І разом з тим, близький та рідний…

Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких ще ніколи не бачила… Чорно-біла… Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно… Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували… Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися… Гілочка з мокрим листячкам прикипіла до парапету… Як її життя…Сходинка перша — вона народилась, друга — пішла у школу… І — передостання… А далі… Далі — провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр…

Почувся скрегіт ліфту і чиїсь притишені кроки… Тепер вона вже нікуди звідси не піде, допоки Назар не прокинеться. А раптом хтось забере цю картину? Не потягне ж вона її до себе? Вона й доторкнутися до неї боїться… Оля подивилася на маляра і побачила, що його нога лежить впритул до телефону, перемотаного скотчем. А під журнальним столичком валявся так само заклеєний мобільний.

Застогнав гудок з металургійного заводу. 23.00…

Заціпенілі шия та спина стогнали, втім вона не ворушилась з остраху порушити цю атмосферу нічного споглядання та тихого розмірковування. Ось сидить під стіною чоловік, хлопець… Можна сказати, що це навіть її коханець, якщо вважати кілька зустрічей, коли вона забула, що є поважною суддею… Та Назар ніколи і не нагадував їй про професію… Ніколи ні про що не розпитував, а поводився з нею, як з нерозумним дівчам… Потім він лишив її у спокої…. Вона бачила, що до нього приходять якісь, певно, художники, в чому вона часто сумнівалася, бо його гості були скидалися на менеджерів та безхатченків. Тобто перші були занадто доглянутими, а інші навпаки підкреслено неохайні з претензійними різнокольоровими кашне на шиї.

О другій ночі хазяїн квартири, нарешті, заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася… Насилу сфокусував погляд і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді, він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню. Задзюркотіла вода…

Повернувшись, знову вмостився у той самий кут. Потім дістав пачку сигарет і витяг губами одну цигарку.

— Як ти увійшла? — нарешті витиснув з себе.

— Двері були відчинені…

— А…

Мовчанка…. Поплутані волосся, нужденний вигляд… Її жіноче серце кров'ю обкипало. Ладна була зірвати з нього одяг, щоб випрати й випрасувати. Привести це створіння до життя… І заради чого він так живе? Невже заради цього чорно-білого шедевру?

— У мене іноді таке трапляється… Запій…

— Без цього не можна?

— Не знаю… Напевно, не можна…Коли вже все дістає, окрім коньяку нічого не допоможе… Та ти не второпаєш..

— Чому? Я всього в житті надивилася… То моя професія — все второпати…

– І що ти второпала?

— Що 80 % злочинів коїться в алкогольному або наркотичному сп’янінні… Це найменше, що кидається в око….

Від своїх слів і самій стало незатишно. Ось почала менторським напутливим голосом повчати… Наче стара тітка… А ті дівчатка, які до нього забігають, вони не повчають… Вони просто прикрашають дозвілля…

— А чому телефони скотчем обгорнуті?

— Коли людина напивається на самоті, то починає всім надзвонювати і теревеніти казна що… Або їй хтось дзвонить… Так це, щоб не було спокуси…

— Заздрю тобі…

— Чому?

— Що ти можеш так просто напитися, і тобі нічого за те не буде. Мені теж інколи свербить упитися, та не маю на це права.

Назар здивовано звів очі, чекаючи на пояснення.

— Бо кожної хвилини мені можуть зателефонувати якісь адвокати, прокурори, їх прибічники та поплічники. І що то буде за кіно, якщо їм відповість налигана суддя? — скрикнула несподівано для себе самої. І додала у розпачі. — А склеювати телефони не здогадалася… А якби ти знав, як мені інколи хочеться нічого не бачити і не чути довкола себе….

Хлопець мовчки схилив голову…. І прошепотів…

— Оля, ти така вродлива…

— Нічого я не вродлива… Не бреши… Якби була вродлива, то мала б інше життя…

— Кинь… Ти просто марнуєш свою красу поміж злочинців, прокурорів, адвокатів і як їх там…

— …їх прибічників та поплічників… А де мені її ще марнувати? І чи не однаково, де я її марнуватиму?

«Розмова не в’яжеться», — подумала у відчаї…- І ніч не допомагає…».

— Я знаю… Ти вважаєш мене жалюгідним невдахою… Вбоге видовище я з себе уявляю в твоїх очах… Чи не так?

— Я не розумію тебе…. Я сама ростила доньку і знаю, як важко виховувати дітей… А у тебе їх двоє?

— Що ти знаєш? За мою дружину не хвилюйся … Вона вміє за себе подбати …

— Це вона тебе кинула?

— Ні… Я — творча людина… Доклади зусиль щоб це зрозуміти…. Я — маляр, а вона — начальник відділу «Примат-банку». Та й то не те… Не те… От послухай. Справжньою творчою людиною можуть бути лише чоловіки, і саме вони створюють шедеври … Оленько, я змушений тебе розчарувати… Жінки спроможні лише на щось вторинне… А творчі люди — вони приречені на самотність… Я порушив це правило… Не повірив спочатку у свій талант… І одружився.

І знову так дістав язиком сигарету з пачки, що в неї аж дух захопило.

— Візьмемо для прикладу Леонардо да Вінчі… Ні, знову не з цього треба починати… З сірості… Розумієш, переважна частина людства — то сірість, яка міряє всіх своїми мірками. Обивателі — усюди: на вулицях, у тебе в суді, а найбільше — в телевізорі. І ось ці людиськи намагаються оцінювати й судити величного Леонардо. І до тої сірості не може дійти, що для генія, таланта, сім’я є згубою! Та візьми кого завгодно: Пушкіна, Моцарта, того самого Панаса Мирного, яких родина або зламала або завадила видати людству якісь геніальні творіння! Сім’я — то тягар для творчої людини! Заради кого беруть хабарі і гублять себе? Заради сім’ї! Заради дітей! І для талановитої людини дружина з діточками є погибеллю, бо їх треба годувати і йти на компроміси з самим собою. Ось чому талановиті люди ніколи не заводили сім’ї. Вони мусять бути вільними птахами! А я, дурень, не послухав самого себе… Вона мене в банк — я втік звідти… Вона мене знайомить зі своїм банкіром Глауберовим, щоб я його портрета намалював, і вже грошики лічить, а я малюю інтелігента, який просить на добродійність у банкіра. Все… Цього вона вже не стерпіла… Почалися сварки, і я пішов…

– І як збираєшся жити далі?

— Та завжди так було… Сірість — вона навкруги, вона заробляє на талантові. Візьми будь-якого художника. Найталановитіші пиячили, бідували і заробляли для інших мільйони. Сірість — вона себе пробиває, просуває, живе в розкошах… Проте тут нема якоїсь там вищої несправедливості, бо Талант таки мусить бути голодним!.. Розумієш? Зараз кажуть: це — неактуально… Проте подивись навкруги! Поки якась «Божа іскра» просувається вперед, щось пише чи малює, то все в неї виходить добре. Щойно досяг слави — і вже не знає що писати або малювати, та й зупинитися не може, бо вже став видавцям чи галеристам приносити ґешефт, і ті йому тичуть: пиши, малюй, що завгодно, а я тебе продам… Сують грошики йому в кишеню, і все… «Божа іскра» зникла… Я наразі перебуваю на тому щаблі, коли або туди, або сюди… Або зламаюсь, або піду до слави. А чи добро то — слава? Слава серед кого? Кому я все це малюю? До кого хочу достукатись? До тих десятка людей, які оцінять мене лише після смерті? То задля кого ламаю своє життя? Ось на такі питання я хотів почути відповідь, коли випив пів пляшки коньяку… Задля кого я трощу своє життя? Як жити таким як я? Таким, хто не вміє прилаштовуватися?… І я відчуваю свою долю… Зіп’юсь, сконаю, а по смерті моя благовірна матиме з цього неабиякий зиск, бо тоді у людей наче полуда з очей спаде. І вони скажуть: «А що?… Таки непогано малював цей маляр… Та й доля його якась дивна…». І повилазять всі ті, хто мною нехтував і ставився з презирством: «Та ми ж його знали! Та ми ж з ним не раз пили! Та то ж — наш друзяка!». Отим-то все й закінчиться…

— Гаразд… — зітхнула Оля. — Ніхто тобі не заважає малювати у двох напрямках. У комерційному, щоб зводити кінці з кінцями, і собі в задоволення…

— Ти мені нагадуєш одного крутія з фірми, де я нещодавно працював… Колись я йому втирав, що йому нема чого бути незадоволеним будь-якою владою, бо він і пучкою не кивнув, аби ситуація в Україні покращилася. І що він є плоть від плоті від цієї злочинної влади. І питаю: а що б ти зробив, коли б став держслужбовцем? Хіба б не брав хабарі? Відповідь цього шахрая була чудовою: брав би, аж допоки не набрався б… А коли вже б набрався, то став би чесним і дбав би про народ. Ти бачила роботи Коті?

Оля здригнулася, бо перший раз вони говорили про сусідку та її брата. До цього навіть не згадували, що ті існують…

— Бачила…

— Так от… Напівтіней тут бути не може… Котя увесь час зважає, хто і що про нього скаже… А я… Мені наплювати на думку суспільства! Бо я знаю, що суспільство — хворе… А наша сучасна культура, — чи то образотворче мистецтво, чи то література, чи музика — вони тягнуться за читачем і глядачем… І це є комерція. Спочатку вони вивчають мнєнія тих, хто їх слухає чи дивиться, а потім під це мнєніє пристосовуються… А яке мнєніе у народу? Та таке як у того крутія!

Тут Назар засумував… Посидівши трохи мовчки, він приліз навколішках до крісла, всівся біля її ніг і подивився очами хворого собаки… Оля погладила його по голові і щиро заплакала… Маляр спочатку збентежився, а потім поліз до шафи. За мить повернувся з пляшкою коньяку і двома стаканами. Оля теж зсунулась на підлогу і попросила скотч. Вона власноруч заклеїла свого мобільного і всілася на килим. І вони пили і цілувалися, пили і цілувалися… І вона оповідала, як їй все набридло. І хоча її вважають поважним суддею, та перш за все вона — жінка… Вона розповідала про Лесиного татка, про Ігоря і навіть про дурнуватого Анатолія. Пожалілася на зятя, який вважає, що теща їм мусить більше допомагати, а сам демонстративно збирається до Лівії на заробітки. Затим повернулася у своє дитинство, згадала сестру Катю, яка ледве влаштувалася касиркою, а має бути міністром через свою кваліфікацію і здібності. Під ранок Назар вже не міг відвести від неї очей… Він навіть потягся до олівця, та так і завмер з простягнутою рукою. А розпатлана Оля скидала на нього палаючими очима і все говорила і говорила… Потім вже розмовляли одночасно… То не слухали одне одного, то слухали та сперечалися….

І вже коли тепле сонце зазирнуло у віконце невдатного маляра, воно побачило шикарну жінку з гладесенькою шкірою, яка світилася від щастя. Сонце навіть подумало, що то повія… Лежачі на вузькій канапі, жінка вдивлялася в обличчя свого коханого, обціловувала його, пестувала і гладила… Скажено розкуйовдивши його шевелюру, вона пригорнулася до чоловічих грудей і прошепотіла:

— В мене одна тільки мрія…

— Яка? — зітхнув зніяковілий маляр. — Зірку з неба?

— Обіцяй!

— Обіцяю, якщо в межах досяжного.

— Це більш ніж в межах досяжного. Давай ще колись так нап'ємось!..І ще кудись поїдемо…

— Куди?…

— У якусь подорож… Мені все одно…. Аби кудись їхати і їхати разом з тобою, і щоб ця подорож ніколи не закінчувалась.

І знову захлипала:

– І тоді мені не страшно буде жити далі.

… Коли геть спустошеною переступила поріг своєї квартири, не мала ні сил, ні думок. Анічогісінько… Впала на диван і так вдягненою і заснула…

…В цей самий час Андре Цоколько дописував останню фразу свого роману «Червлена нитка Каріне»: «Коли наглядач увійшло в камеру, він побачив Білокопитова, який бекав як козеня… Бідолашний закінчив життя в психіатричній клініці».

8

У середу суддя Дорош у прямому ефірі 12-го каналу впевнено відповідала на питання журналістів і телеглядачів. Ведуча програми виявилася досить підготовленою і задавала суто професійні питання. У якості опонента виступав адвокат (і колишній прокурор) Вовченко. Вони жваво і професійно вели розмову, глядачі телефонували як скажені… Одна жінка запитала, що б суддя Дорош змінила в роботі адвокатів… Їй було що розповісти про адвокатів, та згадала інше і впевнено відповіла:

— Багато що треба змінити у роботі адвокатів, але мені хочеться сказати, що адвокати не мають жодних умов для роботи в судах. Їм нема де скинути верхній одяг, опорядитися. Вони не мають приміщення, де можна підготуватися до судового засідання. Замість повноцінної участі в судових процесах адвокати з свідками і потерпілими покірно очікують у судових коридорах, коли їх запросять до залу… До того ж, нам, представникам судочинства, доводиться провадити робочий день з хворими на сухоти, а адвокати крім того зустрічаються ще з ними в ізоляторах, тобто постійно спілкуються з людьми, хворими на активний туберкульоз.

— А передачі на кшталт «Встати, суд іде» ви дивитесь? — запитала дівчина-домогосподарка.

— Зроду не дивилася і не дивитимусь. Мені, як професіоналові, такі речі не цікаві. То шоу, які не мають жодного стосунку до правосуддя. Мені шкода, що в наших громадян складається враження, що й суди проходять, як шоу. Краще б з'являлися передачі, присвячені юриспруденції, щоб громада мала уявлення про сучасне судочинство. А ще ліпше, щоб вони частіше відвідували судові засідання.

На закінчення Вовченко схибив… Він привітав своїх колег з майбутнім Днем прокуратури.

Опісля передачі директор 12-го каналу Сухоніс особисто подякував її за те, що не знехтувала запрошенням. І домовився про подальшу співпрацю. А суддя Дорош подумала, що Назар мабуть зараз дивиться телевізор і пишається нею.

… Проте маляр в цей час був захоплений футболом. Одночасно думав про своє… Дарма він купив цю квартиру після розлучення. Непогано б мати будиночок у селі…. Там би він длубався на свіжому повітрі в городі і малював би досхочу… Хоча навіщо купляти? В селах є і самотні пристойні жіночки? А може до Нової Зеландії податися?

І перемикнув на 21 канал. Там схожа на курку Васнєцова у своїй авторській передачі розповідала про перебування в їхньому місті великого поета Пушкіна. Вона демонструвала будинки, де зупинявся російський поет, позувала на тлі якихось табличок, розповідала як поет тут писав і які мав задуми. «А в цьому будинку великий поет був присутнім на балу губернатора» — урочисто вигукнула Васнєцова.

Назар терпляче вислухав всю цю лабуду, а потім роздратовано просичав:

— Та ти, коза, ліпше розкажи як він знущався з вас… Розкажи, як він в прозорих кальсонах, чи як тоді їх штани називалися, прийшов на бал до губернатора у цей будинок, на який ти тицяєш, і після цього всіх дам та панянок тихесенько вивели з залу… Та ставився Пушкін до вас тоді, як до ідіотів…. І що змінилося з відтоді? Губернатори стали іншими чи городяни?

Потім Васнєцова, клюючи своїм гострим носиком, пожалілася, що один будиночок не зберігся. А там великий російський поет зупинився одразу після прибуття. До нього прийшли поважні городяни і запропонували переїхати в інше, більш пристойне місце.

— Так розкажи, як він їх прийняв? — розреготався Назар. — Та я просто знімаю перед Пушкіним капелюха! Пушкін якраз снідав… Побачивши наших жлобів спитав: хто такі? А ті: «Ми прийшли подивитися на знаменитого поета..» А він їм: «Подивилися і до побачення!» Ось так він вас прийняв …Чому ж ти про це не розповідаєш? А ви поначіпляли табличок по всьому місті… А те, що тут жив видатний український диригент, український патріот, якого ви цькували, і який написав таку партитуру «Реве та стогне», що люди вставали, коли її слухали! І тепер та партитура валяється десь у бібліотеці музичного училища, а новий директор училища, який і двох слів не зв’яже українською, і пам'ять про свого шанованого попередника намагається стерти…

Попивши водички з під крану, Назар трохи заспокоївся і перемкнув телевізора на центральні канали. А там — Гоголь-фест! Свята за участю Президента. Якийсь молодик впевняв, що Гоголь був таки українцем, а ніяким не росіянином. І най росіяни, мовляв, про це пам’ятають, бо Гоголь — наш ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.

— Та заберіть ви собі цього Гоголя! — закричав несамовито маляр, хоча був зовсім тверезий. — Росіяни таки мають рацію… Він їхній до останньої шпариночки… Бо ненавидів нашу мову, нашу культуру… Він просто висунувся на нашому матеріалі, на нашій історії, перековеркавши її як тільки міг. Та він свій талант просто пристосував до потреб імперії!

Тут маляр підхопився, витяг з книжкової шафи якусь книжку і зачитав вголос самому собі:

— «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочнению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина, какою является Евангелие для всех христиан, католиков, лютеран и гернгутеров. «Вы же сами малоросс!» — кричить спантеличений Бодянський, на що чує від Гоголя: «Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, — нетленная поэзия правды, добра и красоты. Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс — это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение, одной в ущерб другой, невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицо Того, Кто дал нам вечное человеческое слово».

Втомившись розмовляти з телевізором, Назар перемкнув на музичний канал… А за хвилину підстрибнув з дивану і наблизився до розкиданих на підлозі ескізів…. Довго перебирав їх і роздивлявся… Щось говорив до них, а потім замовкав. Аж ось виразно побачив майбутню картину… Йде судовий процес… І він яскраво уявив собі Олю такою, яку знає лише він… Так… Він намалює саме таку картину… І вкладе в Олю все її життя, всю її самотність, всю її мудрість… Прокурор і адвокати на цьому засіданні — жінки. Прокурор — енергійна красуня з величезними очима, років тридцяти п'яти. Саме вік, коли жінки ще чогось чекають. Адвокат — бувала літня тітка. І суддя……З копицею чорних витких волось… Уважні проникливі очі… Оля… Вона тримає всіх у своїх руках і пильно стежить за ходом подій. Він бачив її в залі суду… Прийшов непомітно та у відчинені двері великого залу засідань довго за нею спостерігав… Оля — суворий суддя… Але в її обличчі буде щось таке, що покаже її такою, якою вона була того вечора в Опішні, коли вони сиділи над яром і слухали гавкіт собак і навіть солов'я. Ось вона прилягла на спинку крісла й уважно слухає… А підсудний виструнчився за ґратами. Це — Чіпка, який вродився злочинцем… Мати його сидить на лаві, обхопивши голову руками. Вона випромінює такий біль, що стіни вже пручаються його всмоктувати. Нема жодної надії, що син виправиться… Вона вже розуміє, що всі її сподівання були даремними. Хто був його батьком вона тоді не зрозуміла. Аж тепер второпала, з ким її звела невблаганна доля. Той чоловік просто відсидівся в селі, поки десь щось вщухне… І залишив їй частку самого себе. А Чіпка дивиться прямо перед собою, і в його очах нічого не можна прочитати… Він спокійно обдивляється людей, які зібралися в залі суду. А десь позаду, на лаві, причаївся письменник… З нудьгою дивиться він на учасників подій… Думки його — десь далеко. Завтра він їде з польською групою «Розгардіяш» східною Україною представляти новий альбом… Влаштував цей перфоманс Кшиштоф… Конче необхідно зробити у відповідь щось подібне. «Поговорити б з групою «Первак», — крутиться у нього в голові, — напевно хлопці погодяться проїхатися на шару з Кшиштофом». Письменник — засмаглий, охайно вдягнений і доглянутий… З під його штанів виглядають випрасувані білі шкарпетки… Він трохи підвівся, налаштований невидимкою вислизнути з залу засідань. Його думки вже там: на зустрічах з читачами та на веселих перфомансах…

… І йому вже запропонували написати сценарій, де платитимуть за кожний постріл.

Епілог

1

У середині травня відбулася презентація книги «Червлена нитка Каріне»… І майже одразу вона була номінована на конкурс «Психологічний трилер року». Подейкували, що автора навіть запросять в журі Шевченківської премії, де він сидітиме поряд з Мурахіним, котрий повіки віків писав російською… Якщо все це справдиться, нарешті квартира в Києві стане досяжною.

На червневому книжковому ярмарку видавець Тинкштейн м'якими нечутними кроками підійшов до Андре й запропонував йому вигідний контракт на наступний роман. Незважаючи на паузу, назвав суму. Тинкштейн був дуже шанованим видавцем. Він давав такі інтерв'ю в українських газетах, що в необізнаного навіть сльози з очей лилися від розчулення — так він зворушливо говорив про українську літературу… Тинкштейн жалівся, що таки замало в Україні гарних письменників, здебільшого самі журналісти туди сунуться… Так любо та приємно баяв Тинкштейн… Один нікому не відомий письменник клюнув на ту «щирість» і відіслав йому свій рукопис. «Безпосередні події в романі відбуваються в Україні, а головні герої — люди, які живуть поруч з нами, — писав бідний початківець. — Найголовніша проблема роману — помилки лікарів. Всі ми сунемо медикам гроші за нібито безкоштовне лікування, а лікують нас часто по-свинськи. Буває, що й помираємо через недбалість лікарів. Чому так? Хто в цьому винний? Лікарі чи держава? Чому не судять лікарів? А на заході — там що, краще? Інша тема твору — сучасний бізнес. У книзі розглянуто проблеми фемінізму, аудиторів, інтелігенції, патріотизму в умовах російськомовного суспільства і багато чого іншого. Увесь роман — то зліпок з життя пересічного українця…».

З відповіддю Тинкштейн не забарився: «Ми розглянули надісланий Вами рукопис роману. На жаль, тематика Вашого роману не зацікавила наше видавництво. Текст також свідчить про необхідність слідкувати за граматичним узгодженням членів речення…»…

Зараз видавець з посмішкою пропонував найкращому детективникові України пристойний аванс. Він не знав, що російське видавництво вже перерахувало йому на особистий рахунок удесятеро більше. Новий роман Андре вирішив писати в Карлових Варах — курорті, де працюють всі порядні літератори. Там він оселиться в готелі і писатиме, писатиме, писатиме… В голові крутився сюжет про психопата — серійного вбивцю…

Тут до нього наблизилась кореспондентка «Свічада седмиці»:

— Андре? Ваші плани на майбутнє?

Та він вже не жахався цього підступного питання.

— Взагалі я поставив перед собою завдання написати щонайменш 50 детективів… Десять я створив, тож лишається 40. В голові вимальовується сюжет: головний герой — серійний вбивця, а дії розгортаються на курорті Чехії.

— О! Це дуже цікаво. Обіцяйте нас сповіщати, як просувається робота.

— До того ж, надійшла пропозиція екранізувати «Червлену нитку Каріне». Тому після відпочинку я приступлюся до сценарію.

— А ви не боїтесь, що фільм буде зовсім іншим продуктом? Наприклад, як це сталося з «Польотом над гніздом зозулі».

— Я готовий до цього. Най режисер знімає, що хоче. То вже буде не мій продукт… Я тільки даю матеріал для сценарію, а з цього зроблять, що їм потрібно, щоб окупилося. До того ж, у мене попереду ще 40 романів…

— Фільм буде українською?

— Ні… Фільм орієнтовано на ринок Росії, тому продюсери замовляють російськомовний варіант. Ви ж розумієте, якщо фільм вийде українською, то він не матиме комерційного успіху.

— Це ви так вважаєте чи продюсери?

— Продюсери…..І я теж.

Тут біля нього промайнув знайомий редактор з глянсового журналу Родько й, вибачившись Андре вирішив підійти до нього та розпитати, хто йому робив євроремонт. Київську квартиру треба буде добре облаштувати, щоб приймати поштивих гостей. Та його випередила письменниця Жанна Горде. Вона кинулася розповідати Родько про свій нелегкий письменницький тягар, адже освітлює вона найважчі теми людського сьогодення: село, проблеми екології… Андре скривився. Сам він Жаннині твори не читав, та той самий Родько колись йому розповідав, що закрив її книжку на тому місці, де головна героїня, сучасна дівчина, зверталася до своїх однолітків: «Гей, голото!» та «Вар'яти падлючі». А Жанну несло: доля її штовхала у комерсантки і вона б зараз гребла гроші лопатою. Натомість обрала інше — бути Письменницею!!! Бо доля долею, а САМ БОГ покликав її, щоб донести до людей ІСТИНУ. І ось вона несе свій тягар, незважаючи ні на що, а її ще й критикують замість того, щоб допомогти матеріально… Вислуховувати далі про чужі тягарі долі була несила, і письменник відійшов до дивакуватої розхристаної дівчинки років двадцяти п'яти, котра писала 7 книг одночасно, чим дуже пишалася. Кошлата літераторка щось доводила хлопчиськові, який намагався читати свої вірші. Дівчисько не звертало на Андре жодної уваги, бо була поглинена своїм торохтінням та віршами… На щастя до нього підбігла Кетрін і вклала в руку флешку, на якій був записаний переклад десяти глав «The red thread of Karine» (або «Karine’s red thread») на чистій англійській мові. Кетрін впевнила, що її друзі провадять перемовини з британськими видавцями. А ще має приятелів у Франції, які допоможуть перекласти роман на французьку…. «Le rouge fil de Karine» або «Le fil rouge de Karine» — вона ще не знає, як правильно.

… Наприкінці червня Андре Цоколька проводжали до Чехії. На залізничному вокзалі зібралися друзі, рідні… Його запевняли, що Карлові Вари — курорт саме для літераторів високого штибу. Розлили шампанське… Дружина Маша сумно підправляла йому сорочку, начебто відчуваючи, що він до неї вже не повернеться…Онучатко смикало діда за штани і белькотіло: «Дідусь писе? Ци не писе?». Зять поводився так, начебто то його виряджали… Свою першу повість він вже видав у місцевому журналі «Дніпрова карусель», через що поводився як іменинник. На серці Андре шкребло як кішка лапою… Раптом витяг з кишені бордову брудну заполоч… Дружина пригледілася: «О! Звідки вона в тебе? То ж з мого плаття! Андре щось подумав про перипетії долі і віддав дружині нитку… Та повертіла її й викинула… Андре мало не кинувся підбирати її та тільки провів очима… Ця нитка — то творча таємниця… Знали б люди, з чого беруться романи! Нитку підняло вітром і вона причепилася до штанів нечепурного сільського дядька, який важко дряпався у вагон… Що ж, йому ця нитка відслужила, то може станеться у нагоді цьому селюкові? Цікава ідея, до речі… Можна її розвинути… І він вирішив в дорозі поближче познайомитися з цим чолов'ягою, щоб випитати подробиці його життя.

А на іншому кінці перону суддя Дорош проводжала сестру на заробітки. Настрій там був прямо протилежним. Недовго Катя проробила бухгалтеркою-касиркою. Півроку пропрацювала, доки її директор не звільнився, а на його місце прийшов Терентьєв. Це була якась рихла істота з пісним обличчям, на якому вирізнялися лише булькаті, як у земноводного, очі. Ця істота не вміла ані керувати, ані спілкуватися з клієнтами. Коли його приймали на роботу, він більше години демонстрував на мапі, які він піднімав філії, сипав цифрами і графіками. Дурне дівча з відділу персоналу роззявила рота… Терентьєву за язика дали 10 тисяч зарплатні, що було більше ніж фонд усієї філії. Допоки не кинулись, що розказні Терентьєва — то мильні бульбашки, він почав прискіпатися до робітників. І Катя, як касирка, була найуразливішою… Він написав на неї донос у центральний офіс — нісенітницю, начебто вона намірялася привласнити гроші клієнта. Ольга вже хотіла підключати до цієї справи начальника РОВД, та сестра терміново звільнилася…

— Катюшо, може залишишся? — спитала Ольга. — Ще не пізно…

— Ні, сестричко…. Треба дітям на навчання заробляти. Та й взагалі…. Ти бачиш, я тут нікому не потрібна… Десять років — котові під хвіст. Поїду — світ подивлюся, гроші зароблю…Якщо в моїй країні я нікому не потрібна, що ж… Поїду за чехами хвости заносити… Як так сталося, що я, зірка всіх обліків та обрахунків, мусила працювати касиркою? І навіть там з мене зробили шахрайку. Я не вмію красно говорити, не вмію ходити по трупах. Ти ж бачиш… Ця країна — для каретникових, топових та терентьєвих. Ця країна — не для нас, а для людей із скляними очима… Мені шкода моїх синів. Щойно там влаштуюсь — одразу їх заберу до себе. Тут їм нічого робити.

А сини її начебто не розуміли, що їх мати їде у неволю. Вони буцали одне одного, а на прощання напівжартома кинули: «Ну що, мамо, полотном дорога!».

… Від’їжджаючи, Андре побачив на пероні знайому суддю… Очевидно вона когось проводжала. Суддя виглядала зажуреною і дивилась кудись у далечінь… Письменник здивувався, що вона так просто стояла на вокзалі, наче звичайна смертна… Поряд з нею махав рукою рослий красень її віку і два хлопці… «І чого плакати?», — подумав Андре, роздивившись в очах судді сльози… — Чоловік, дорослі сини… Поважна і прибуткова професія».

2.

Назавтра суддя Дорош трохи запізнилася на роботу. Настрій був не з кращих. Суддям урізали зарплату й зараз вона сиділа й думала як поводитися надалі. Може відійти від принципів та познайомитися з новими адвокатами? Від цієї думки їй стало моторошно, втім…

Сьогодні засідання призначено на 16.00. Є час відпочити та подумати про своє… Знову активізувався Ігор. Та однаково їх стосункам — кінець. І не через секретарку… Причина була значно глибшою. Суддя Картуз мав неприємності із прокуратурою. Під нього копали, і наслідки могли бути непередбаченими. Тож краще триматись від нього подалі, хоча насправді його дуже не вистачало…. По-перше, свої у вищих ешелонах суддівського корпусу не завадять, а по-друге, він, таки, — фахівець найвищого класу… Та котре лихо менше, те й вибирають.

Раптом до кабінету ввійшла суддя Кононенко, якій нещодавно доручили вести кримінальні справи.

— Ольго Володимирівно, уявляєте, я дозволила представнику преси користуватися від час судового засідання диктофоном, а адвокат Брянцева, ну ви ж її знаєте, виступила проти!

– І ви задовольнили її вимогу? — запитала Ольга, побоюючись почути позитивну відповідь.

— Ні, але я не знаю, як мені поводитися наступного разу… Вирішила з вами порадитися. Одні колеги кажуть — можна, інші — не можна. Але то все — лірика… Журналіст запитав: «На якій підставі?» і процитував дев'яту статтю. Крім того, у мене в вухах й дотепер лунає лемент Брянцевої: «Я НЕ ХОЧУ, щоб мої слова записувалися й десь використовувалися!!!». Що ви скажете з цього приводу?

— Я скажу, що Брянцева просто не розуміє, що вона — вже адвокат, а не слідчий. Моя думка така, — розмішуючи ложечкою чай сказала суддя Дорош. — Я навіть не вглиблююся в питання про спірність запису процесу. Я протестую тільки проти кінокамери або фотозйомки в тому випадку, коли вважаю, що вони недоречні в тому чи іншому випадку… З сучасними технічними засобами ти ніколи не відстежиш, хто і що записує. Твоя справа — так шукати істину, щоб нічого не боятися. Адвокат Брянцева просто не звикла до того, що вона — публічна людина і у суді вона — не слідчий, а учасник відкритого публічного судового засідання. Ось, наприклад, у Дакоті…

Суддя Дорош зробила паузу, начебто ковтаючи чай. Насправді вона з гіркотою згадала Ігоря… Блискучий юрист, фахівець з високої літери — і так ганебно прогоріти… Заради чого? Хіба його донька не могла отримати вищу освіту в Україні?

— Так от… У Дакоті дозволено вільно писати на диктофон, але тільки сам процес, — продовжила спокійно. — Але в перервах його потрібно виключати. Чому? А тому що в перерві всі розмови вже носять приватний, а не публічний характер. Через це я ніколи не звертаю на це уваги… Нехай записують, кому це потрібно… Мені боятися нема чого…

— Властиво, і мені нема чого… Просто я хотіла знати вашу думку… Вас так всі поважають: і підсудні, і адвокати з прокурорами…

— До того ж… Судові процеси відкриті і на них мають право бути присутніми будь-які члени суспільства, щоб робити з цього уроки та висновки. А через те, що рядові члени суспільства не ходять на судові процеси, то для того є письменники й журналісти, які мусять подавати йому неперекручену інформацію. Та й нам, суддям, прокурорам та адвокатам, не завадить знати, що ми у суспільства під прицілом.

…Рівно в 15.00 того самого травневого дня суддя Дорош швидко ввійшла у зал засідань.

— Прошу всіх сідати… — доброзичливо наказала вона ще в дверях. Потім пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, обернулася, огледіла зал і поклала на стіл важкі томи.

За ґратами сидів зажурений хлопчина. Стаття 115 частина перша…. Підсудний з неблагополучного району… Вийшов ввечері погуляти і прив'язався до дядька, який повертався з роботи додому. Сунув мужикові ніж під ребро і той згодом помер в лікарні… У залі сиділи пригнічені горем дружина й дочка потерпілого… А підсудний — сирота… Тож який там захист? І які з нього хабарі? Але справу відкладати було нікуди. Тому у якості захисника виступав сам адвокат Куреник. Суддя Дорош вилучила його з коридору, щоб він задарма захищав цього хлопця, за яким в'язниця плакала з моменту його появи на світ Божий.

Суддя обдивилася збляклі стіни, які давно забули, що таке дитячий сміх Потім звично вляглася на спинку свого продавленого суддівського крісла і промовила своїм напрочуд низьким та співучим голосом:

— Підсудний, піднімайтеся…