СТИХИ И ПРОЗА НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ. «Отраженье»

Вірші і проза українською мовою

Хай шалений мій світ

Завмирає мов тиша безодні.

Рук твоїх живопліт

Розплету, розірву я сьогодні.

Відходи, відлітай,

Відструмись, наче хмара, дощами.

Тільки вже не питай,

Не питай, що надалі із нами.

Бо надалі – зима,

Хуртовини безсоння над тихими снами,

Сніжно-біла імла,

І імла сніжно-біла ми самі.

Тихі сни в заметіль,

Де і миті немає спокою,

Легкі жмури води, повний штиль,

Скелі тріскають глибиною.

Вечірні примари поснули в ночі

Вечірні примари поснули в ночі,

А ранок зустрів чистим сонячним світлом.

Про те, що кровавило Душу, мовчи,

Лети поза хмари за ранішнім вітром.

Іди і всміхайся, не з чогось, а так

Радій, що живеш на Землі просто неба…

А вечір поверне невтримний той жах.

Та згадувань Темряви в Світлі не треба.

Летить Лебедик за водою

Летить Лебедик за водою,

За чередою хмар, туману…

Мені б, Лебедик, за тобою

І так до моря-океану.

Але в буденні згасла сила.

Земля земне у землю тягне.

Пробач, Лебедик, я безсила,

Лишень Душа до Неба прагне.

Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?

О, Вовчику, а ти хіба не знаєш,

Що нині свято в лісі Лев збирає

І всіх своїх сусідів пригощає,

Щоб в рік «Вівці» всім щастя побажати…

Мале ти та дурне, бо ж Лев не їсть салати,

Збирає вівці він, а не увесь народ,

Для нього рік «Вівці» лише одна з нагод

Вівцею всю рідню нагодувати.

Є тиха музика Життя

Є тиха музика Життя,

А є симфонія буяння:

Нестримне чуйне проростання

Крізь обереги Небуття,

Пориви довгого чекання…

І суєта… І опадання…

І каяття… І забуття…

Плід Життя нестримно облітає

Плід Життя нестримно облітає,

Тіло монстрів сховане в броню,

Ось що, не розумних, нас чекає

В сполохах хімічного вогню.

Бережіть Буття Земного вроду,

Все живе – на суші, у воді…

Бо, якщо загубимо Природу,

Де самі подінемось тоді?

Пробудження весняних голосів

Пробудження весняних голосів,

Зеленого намиста чаклування.

За всіх народів і за всіх часів

Природи неруйнівне царювання.

Вклонися їй, вона – твоє життя

І запорука вічності твоєї.

Бог дав тобі і їй одне Буття,

Одне Буття – і ти ніщо без неї.

Радій. Вона знов квітне навесні,

Нас нерозумних знов пошанувала,

Вона все відступає в тій борні,

Де все тобі замало і замало…

Та бережись. Бо може прийде час

Вона повік відступиться від нас.

Падає сніг… Як учора, сьогодні

З неба на землю невпинний біг.

В білій пустелі, в чорній безодні,

Тихо, нестримно, як вчора, сьогодні,

Падає сніг, Душ наших сніг.

Падає сніг… Як учора, сьогодні

Падає сніг… Як сторіччя тому…

В Серця і Неба чорній безодні

Душ наших сніг опадає в пітьму.

Ти прагнеш розгадати письмена

Ти прагнеш розгадати письмена,

Що викарбував час у тьмі безодні,

І голосно назвати імена,

Що ще не викликались у Сьогодні.

Ти мрієш Світ занурити в хаос

І паніки тремтінням керувати…

Але ти – тільки глиняний колос

І не тобі ті письмена читати.

Трава зелена,

Сережки клена,

Барвистих луків невтримний цвіт,

Строкаті крила…

Ніяка сила

Не переможе Створіння Світ.

Ти в злобі, мов поранений бугай,

Кидаєшся наліво і направо.

Всім спільникам ти обіцяєш рай,

Та з крові рай чекати – марна справа.

І все, що в Світі чисте і Святе,

Повстане проти чорної науки,

І спрага до Життя тебе змете,

І спільники твої умиють руки.

Зернина. Скажіть нам, а що то – зернина?

Майбутнього колоса нинішня днина.

Зернина – це символ життя, устремління,

Прихованих сил, підняття покоління,

Покою, що рух у собі зберігає,

Природи, що коло життя обертає.

І, може, зернина – то сонця краплина,

Що впала у землю, щоб зросла рослина.

Нас Час перегортає, як листи

В прихованості горнього сумління.

Струмлять пісні-молитви та пости

Крізь вічне розпорошене горіння.

Один одного не повторить шлях,

У кожного свої відроблені уроки…

Мандруємо при Світлі у пітьмах,

Навпомацки плетемо дії – кроки.

І, серед того плетива подій,

То здалеку, то майже зовсім поруч,

То майже ворог, а то майже свій,

Праворуч, поряд, супротив, ліворуч…

Мерехтимо холодним і палким,

Палає у безмежнім Світі ватра,

Кружляємо… і не відомо ким

Одне одному будемо ми завтра.

Зернина – паростки приховані життя

Зернина – паростки приховані життя,

Майбутнє листя й сьогодення днина,

І сонце золотаве, й майбуття,

І рух, і нерухомість – все зернина.

У Левовому місці – місті Львові

Всі Леви мають бути гонорові,

Бо Лев тут перший владу перейняв

І в пам‘яті свій лик закарбував.

І, де не підеш у старому Львові,

Усюди Леви – з гіпсу, мармурові,

Із каменю, із вапняку, з металу…

Он Лев крилатий ходить по порталу…

Он Леви вхід до вежі стережуть…

А ми живі – із плоті та із крові

Тож будьмо двічі, тричі… гонорові

У місті Лева. Леви тут живуть,

І нам своє життя передають,

І вулицями Левів дух витає

На творчі справи Левів надихає.

Ще й віхола розкидує снігами

Ще й віхола розкидує снігами,

Та впевнено тримає гору день.

І чути вже: п‘янкими голосами,

Птахи весняних пробують пісень.

Не маємо себе ми за природу

І зиму не марнуємо у сні,

Але чомусь і ми жіночу вроду

Частіше признаємо навесні.

Розм‘якшують нам душу сентименти,

Чи може сонця жар бентежить кров?

Вигадуємо раптом компліменти…

Пригадуємо знову про любов…

В нас знову слів і почуттів багато…

І дотиків вирують в нас пісні…

І як би хтось не вигадав це свято,

Я б сам його придумав навесні.

Господи! Всевишній!

Все у Твоїй волі.

Поможи нам, Господи,

Дай нам щастя й долі.

Дай земне земному,

Дай нам всім Буття,

Жадібному й злому –

Милість каяття,

Лагідному – ласки,

Добрим – доброти,

Казкарю дай казки

Про усі Світи.

Відверни напасті,

Володар всього.

Дай простому щастя,

Пожалій й його.

Хто ж нас пожаліє,

Боже, як не ТИ,

Хто нам Шлях відкриє

В мрію доброти.

Бог води Відокремив від земель!

А ми гноївку в них скидаємо з осель,

Каналізацію, заводів брудні стоки…

Винищуємо дивні животоки.

Бог землю Уквітчав, створив на ній сади!

Ми ж не цінуємо трудів Його плоди,

Рубаємо ліси, витоптуємо квіти,

І нищимо сади, як нерозумні діти.

Бог Землю Заселив, щоби була жива,

На ній нема Його створінням ліку.

Бог Дав свободу волі чоловіку

І людству Дав у заповідь слова:

Шануй Життя! Не вбий! Не укради!

А ми Життя крадемо у Води,

У Лісу і у всіх істот Землі,

Хоч розуміємо, що гинемо самі,

Що ми не володіємо Землею,

Руйнуючи її – загинемо із нею.

І все, що ми робили «як прийдеться»,

Великим лихом з часом обернеться.

Ми просимо, щоб Бог нам Дав Спасіння,

Так треба ж берегти і нам Його Творіння,

Зусилля об‘єднаємо і може,

Господь нам в добрій справі допоможе.

Коли спустілі вже сади

Вітри північні колисають,

І передчасні холоди

Тривожним сумом огортають,

І, з насуваннями пітьми,

Природи стишуються звуки,

Цінуємо все більше ми

Чутливі, теплі, добрі руки,

Нас гріють очі та серця

І зорі, що так ясно сяють,

Немов би знову обіцяють

Ту казку – де нема кінця.

Ні жахливих заграв, ані криків нема

Ні жахливих заграв, ані криків нема.

Так просто, крізь наше буденне сприймання,

Нас просочує крадькома

Вибуху завтрашнього страждання.

Сторожко, щоб монстрами не стали діти,

Щоб в тілі лускатім їм не скиглити,

Не допускайте Землю труїти,

Бо легше втримати, ніж відтворити.

Щоб день не став подібний до ночі,

Боріться за кожен шабель природи:

Рослини, тварини, повітря, води…

Як завтра ми дітям подивимось в очі?

Птах перетнув мій шлях. І я відчув

Птах перетнув мій шлях. І я відчув:

Цей день незвиклий, не такий як інші.

Птахи летіли в обрій, наче вірші,

Я рахував їх, я про все забув.

Кружляли чайки просто наді мною.

Їх дзьоби червоніли наче маки…

Я рахував ті незчисленні знаки,

Що перламутрово світили білизною.

Наповнювали пляж по птиці птиця:

Поганки, лебеді, качки, лисухи…

Здавалось навіть моря згасли звуки

І ця екскурсія ніколи не скінчиться.

Я рахував. Я весь був у роботі.

Я розчленовував незнаних птахів килим.

Я рахував і думав: нам, безкрилим,

Скажіть, як там – у вільному польоті.

Різноманіття – то сама природа.

Біолог-початківець, що ще треба?

Незайманих води, землі та неба…

Це – вибір мій! Моя винагорода!

Все мине. Час знову обертає

Коло мрій вздовж колеса буття.

Повертає все, та не вертає

Віри у безхмарне майбуття.

Серце з часом ніби кам‘яніє.

Хоч до інших досить в нім жалю,

Та, чим далі, більше розуміє

Безпорадність приступну свою.

Ось і все. Я всім усе пробачу.

Це дрібниці. Це усе мине…

Я, очами, вже давно не плачу,

Тільки не розпитуйте мене.

Господи! Живу я, гріх жалітись

Господи! Живу я, гріх жалітись:

Є робота, дах над головою,

Тілу є до кого притулитись

І Душі нема іще спокою.

Господи! Пробач, що серце прагне

Віднайти і для Душі розради:

Висловитись… висловитись тягне.

Я не прагну грошей, чи посади -

– Розуміння… і бажання чути…

Адже я для чогось ще жива?

Господи! Невже не може бути,

Що комусь потрібні ці слова.

То що ж таке святкова дата?

Це радість, а чи ж навпаки?

Це ми святкуємо роки,

Що їх відбулось вже багато,

Що в них і радість почуття

І перші пристрасті кохання,

Що Бог нам дарував Життя,

І сум, і щастя і страждання,

Що ми пізнали дивний світ

Нерукотворної природи,

Її дерева, скелі, води,

Квітневих луків дивоцвіт.

Це ми святкуємо життя,

Що Бог дозволив нам прожити,

І дав нам сили пережити

І каяття і забуття.

Тихий сон думки гойдає

У колисці сподівань…

Хтось шепоче: «Мріє, встань»,

Хтось комусь відповідає…

Тихо дихає у сні,

Навшпиньки піднявшись, туга…

Чи знайду в тобі я друга,

Нічка темна, а чи ні?

Чи сховаєш і мене

В сни за тихими дверима,

Чи з відкритими очима

Час повз втому промине?

Що то за сяйво на темному тлі?

Може то зірка відбилась у склі?

Може тремтливий вогник свічі

Серце комусь запалило вночі?

Ні. То крізь темряву прожитих літ

Вогник Душі проростає у світ.

Не дарував мені ти квіти

Не дарував мені ти квіти,

Не замовляв мені пісень.

«Тебе не можна не любити» -

Я чую майже кожен день.

І я тобі, дурненька, вірю,

На все заплющуючи очі,

Хоч вдвох з безсонням шаленію

Тобою майже усі ночі.

Все як завжди. Нічого не вирішив час

Все як завжди. Нічого не вирішив час.

Не єднає він нас. Не розлучить він нас.

Кожен – інша планета, орбіта своя.

Та струмить поміж нас почуттів течія.

Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,

Та тепла не відчуєш у молитві долонь.

Я розчинилась у повітрі

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно? -

– Я розчинилась.

Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.

Ніхто твоєї вже любові не потребує.

Ти забув і совість і стид

Ти забув і совість і стид.

Ти забув як тебе кохаю.

Ти забув як мені болить,

Коли довго тебе не стрічаю.

Всупереч всім своїм словам,

Та вже мабуть так мало бути,

Ти забув, що забути мав

І забув, що не мав забути.

Ти забув тихий мій поріг.

Та я все надію плекаю,

Що невдовзі тебе пострічаю,

Як забудеш, що досі не зміг.

До болю, до муки, до жару в крові

Пригадую руки кохані твої.

Та хай обривається кров‘ю життя,

Минуле вертається без вороття.

Душа виливалась назовні віршами

Душа виливалась назовні віршами.

Шукала, в спорідненні спраги, Душі.

Та все відбувалось немов би не з нами,

Як в прорви безодню летіли вірші.

А світ коливався, звивався, струмився

Навколо і ніби в чужому житті…

І вірш мій з оточенням світу не злився,

А жив, як і я, серед всіх в самоті.

Он понесли вже пристрасті коні

Он понесли вже пристрасті коні,

Зупинити їх сили нема.

Хто для тебе я? Сонце в долоні?

Чи сніжинка, що тане дарма?

Хто для тебе я? В Світі єдина?

Половинка Живої Душі?

Чи негадана світла година,

Що раптово відкрилась в тиші?

Хто для тебе я? Знаю. Не треба.

Є слова. Але тільки слова.

Зупинитись отак, просто неба,

І дивитись як гасне трава

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба, я закохалась у тебе.

Я закохалась у тебе, пробач.

В мене за вікнами стиглі жита.

В тебе за вікнами трави буяють.

Нас розділяють прожиті літа,

Нас не прожиті літа розділяють.

Прагне рука доторкнутись руки.

Прагне плече до плеча притулитись.

У почуттях, мов у водах ріки,

Прагне Душа наче в снах розчинитись.

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба,

Я закохалась у тебе. Я закохалась у тебе.

Пробач.

В кінці – мовчання

Що ж мабуть ти знов права.

А так хотілось щоб було прощання,

Щоб були тихі, лагідні слова …

Та що слова? Нехай буде мовчання.

Напевно, й справді, вже прийшла пора

І зустріч, що була, була остання …

Нічим нам не зарадять вже слова.

Ми мовчимо. Нехай буде мовчання.

Усіх закликаємо нині до згоди

Усіх закликаємо нині до згоди,

Нехай ми на різних часом полюсах,

Та тільки кордонів нема у Природи:

На ріках нема, у морях, в небесах.

Єднаймось, від «чорної тіні полину»,

Від грубо закутих в бетон ручаїв,

Як кожен спасе свою рідну хатину,

Врятуємо разом планету – свій дім.

Живемо нарізно у суєтнім світі,

По-різному молимось різним богам,

Та в захист довкілля, дорослі і діти,

Єднатись, єднатись потрібно всім нам.

А вам, кому серце з біди не здригнеться,

Кому аби день – і трава не рости,

Нехай чернівецька дитина всміхнеться,

Малеча з Народич насниться у сні.

Зернина

Колосок:

Хитнувся Колосок і впала на землю маленька Зернина. Але вона ще не знала, що вона – Зернина. Вона ще н і ч о г о не знала. Вона спала. І навіть не знала, що спить. А Колосок тихенько похитувався поруч і думав, думав, думав…

…Зернина… Напевно і я з‘явився на світ з такої Зернини. Не пам‘ятаю. Пам‘ятаю лоскотне і гаряче, і нестерпно тягне вгору, вгору. І раптом – світло. Але ні, того також не пам‘ятаю. Напевно вигадав, бо ж бачив, як проростали поруч молоденькі Зернятка.

Що дійсно пам‘ятаю, то це Сонце і Теплий Дощ водночас. Як то було чудово – тягнутися до Сонця і ще не знати, що будеш дерев‘яніти і сохнути, і нічим не зможеш тому зарадити.

Але про що я? Ах, Зернина… Зернина, яку я проростив у собі. Але ж хіба тільки я? А може і зовсім не я? Вона ж і не подібна до мене. І взагалі, то скоріше вона проростила мене із себе і сама ніби щезла, розчинилася у мені. Хоча ні, не щезла, бо то ж її Зернятка, що я їх вважав своїми, не мої, а її діти. І подібні вони до неї. А я… я, я хіба що відбирав необхідну для них поживу і підставляв її під промені Сонця. А вже воно…

Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.

І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.

Сонячний Промінчик:

Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.

Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…

Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.

Промінчику стало так добре і весело, що він збудував собі маленького човника і плив, плив у нім рослиною, аж доки не зімкнулися над ним яскраві барвисті пелюстки… І тоді він заснув.

А рослина ще довго підставляла молоденький плодик під тепло Сонячних Променів, щоби майбутня Зернина могла добре дозріти.

Посмішки перебудови

– Шановний, Ви куди? Що Ви тут робите?

– Я – конферансьє.

– Ні-ні, ніякого конферансьє нам не потрібно. Це анахронізм. В нас сучасна модернова імпреза.

– Тоді я – ведучий.

– Ви що, не розумієте? Конферансьє, ведучі – це усе елементи командної системи часів застою, коли одна людина могла вийти на сцену і розпоряджатися цілим колективом. А я Вам кажу: ні, і ще раз – ні. Артисти самі вправі вирішувати кому виступати і за яким порядком.

Звертається до глядачів: «Отже, першим номером нашої програми…»

– Але? Але чому ж Ви оголошуєте?

– Хтось же повинен оголошувати.

– Значить Ви – ведучий?

– Ні у якому разі. Я – звичайний член колективу, оголошувач. І не заважайте мені працювати.

Вікно

Є у мене хороший колега – Петро. Та ні, певно вже треба казати «був». А чого «був»? Бо посварились ми із ним. І через таку дурницю посварились, що і розповісти кому – сміх та й годі. Сміх то сміх, а ось вже третій тиждень не розмовляємо. А почалось усе з вікна.

Зробив я у хаті ремонт. Тільки вікна не помалював. А живу я (то важливо) на восьмому поверсі. І ліфт, як воно ведеться у всіх новобудовах, не працює. Спускаюсь я сходами і міркую: скільки ж то фарби купити.

І тут пригадав собі, що жінка просила підвіконня поміняти. Їй, бачите, квіти нема де ставити, бо підвіконня завузькі. А я вже до третього поверху зійшов. І так мені ліньки було знову на восьмий поверх повертатися, аби з того підвіконня мірку зняти, що я вирішив краще зайти на другий поверх до Петра – вікна ж однакові.

Не встиг я поріг Петрової хати переступити, а він мені й каже:

– Знаю, знаю, чого ти зайшов. Але, вибач, сьогодні ніяк.

– Та ні, – кажу, Петро, – послухай…

– І слухати не буду, бо в гості з дружиною йдемо ввечері, сам розумієш.

– Петро, та я …

– Знаю, знаю, що ти, але я сьогодні ніяк.

І що би ви робили за таких обставин? Я мовчки відсунув його плечем і рушив у кімнату до вікна. Витяг із кишені мотузку і …

І тут почув голос Петра.

– Ти що збираєшся робити?

Мені б мовчки поміряти підвіконня і піти, та я втратив пильність.

– Розумієш, я вікна хочу помалювати, а жінка …

– Отож, певно, що жінка. Я так і подумав, що то твоя жінка …

– Та до чого тут моя жінка ?

– Ти ж сам сказав, що жінка.

– Та ти ж не дослухав.

– Ні, то ти не дослухав. А мені дослуховувати нема чого, бо я й так знаю все, що ти далі скажеш.

Тутечки я зробив другу помилку. Мав необережність запитати:

– І що ж я далі скажу?

– А скажеш, що твоя жінка бачила мої вікна, і що вони найкращі в нашому будинку. Тому вона прислала тебе подивитись і зробити такі ж.

– І зовсім ні.

– Певно, що «ні». Тепер ти будеш відмовлятись від усього, тільки б не визнати, що я правий.

– Але ж я прийшов не тому…

– А що ж ти тепер мусиш казати, зараз ще скажеш, що вікна тебе взагалі не цікавлять.

– Мене цікавить вікно, але зовсім з іншого приводу. Просто …

– Тобі завжди треба «просто», а вікно у хаті, між іншим, дуже важлива річ. Воно є одним з центрів сучасного інтер‘єру.

– Послухай, та не потрібне мені твоє вікно.

– А що я тобі казав перед тим, що ти і від вікна відмовишся.

– Ти можеш хоч трохи помовчати і вислухати мене.

– Добре, кажи.

– Я зібрався вікна малювати, а жінка…

– Я вже то чув.

– Але ж ти знову мене не дослухав. Слухай далі.

– А далі мені не цікаво. Бо ти і далі нічого нового не скажеш. Тобі треба вікна малювати , а в мене вони вже помальовані. Ото й все. А ти тепер будеш казна що городити, щоб довести, що я не правий. А я тільки того й хочу, що тобі допомогти, бо вікна у хаті мають велике значення…

І Петро майже годину розповідав мені про значення і функції вікна від печерного періоду і до літаючих будинків науково-фантастичних оповідань. Я дізнався про вікно усе – форми, кольори, що воно може розділяти простір, або навпаки з‘єднувати приміщення у єдине ціле…

Та коли він почав докладно розповідати про відповідність між оформленням вікна і домашнім одягом господарів, я не витримав. Я гримнув дверима і поплентався на свій поверх міряти підвіконня.

Название книги

Отраженье

Тильман Любовь

СТИХИ И ПРОЗА НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ