Всем известен афоризм: «Короля играет свита». Он появился на свет еще в эпоху средневековья и подтверждал свою правильность во все последующие исторические эпохи. Даже тогда, когда на смену королям пришли президенты, премьер-министры, генсеки и т. п. Люди всегда давали себе отчет, что характер государственного правления зависел в значительной мере от вельможного окружения. Не случайно, доведенные до отчаяния, они направляли свой гнев за бестолковое правление именно на королевское (президентское, премьер-министерское и т. д.) окружение, тогда как сам монарх зачастую оставался вне подозрений.

Не ставя приведенное выражение под сомнение, следует заметить, что состав свиты и характер ее игры зависел в значительной степени и от «короля». Ведь именно он назначал своих министров и советников. Исторический опыт показывает, что в большинстве случаев король и его свита оказывались достойными друг друга. У бездарного короля такой же была и свита, и, наоборот, талантливый правитель окружал себя талантливыми помощниками. Чтобы убедиться в сказанном, достаточно привести только два примера. Петр I, создавая Российскую империю, своим ближайшим советником сделал профессора Киево-Могилянской академии Феофана Прокоповича. Николай II, как известно, в аналогичной роли держал возле себя малограмотного авантюриста Григория Распутина.

В связи со сказанным, нет смысла искать смягчающие аргументы, обеливающие Президента. Конечно, документы и указы готовит свита, но подписывает их он. Публично озвучивает мысли, родившиеся в коллективной голове, также он. Вот и отвечать за них должен только он. Поэтому мои два открытые письма адресованы не в Администрацию Президента, а самому Президенту В. А. Ющенко. К сожалению, они остались безответными. Да если правду сказать, я не очень-то и рассчитывал получить на них ответы. На второе — уж точно нет.

В обоих случаях это был крик души, оскорбленной и униженной Президентом и его идейными единомышленниками. А еще мучительный стыд перед памятью миллионов украинцев, сложивших свои головы на полях Великой Отечественной войны. Конечно, я надеялся, что мои обращения заставят В. А. Ющенко задуматься над тем, правильны ли его поступки, если далеко не все сограждане разделяют их. Судя по следующим его действиям, в том числе и по Указу о присвоении гауптштурмфюреру СС Роману Шухевичу Героя Украины, не задумался. Да, наверное, он ничего и не знал о моих письмах. Тут государственных забот невпроворот, а какой-то Толочко решил, что Президенту нечего делать, как только читать его письма.

Времени на них не нашлось. Зато нашлось оно у тысяч читателей еженедельника «2000», где эти письма были опубликованы. Реакция на них оказалась адекватной авторской. В редакцию еженедельника пришли отклики, в том числе и подписанные многими выдающимися людьми Украины — представителями научно-технической и художественной интеллигенции. Общий их вывод сводился к выражению: «Возмущению нет предела». Именно так озаглавил заметку о моих письмах «Киевский вестник» от 23 сентября 2006 г. Под одним из обращений стояло 119 подписей, и адресовалось оно также Президенту В. А. Ющенко.

Прочитав его, я подумал, что оно-то точно не останется незамеченным и на него последует хоть какая-то реакция. К сожалению, тоже не последовала. На месте Президента я бы немедленно уволил тех своих помощников, которые отвечают за связь с «маленькими українцями». Можно не разделять их мнения, но интеллигентный человек обязан был объяснить свою позицию и ответить на обращение.

Жизнь газетных публикаций недолговечна, поэтому я решил продлить ее, поместив письма Президенту в данной книге. Содержательно они не диссонируют с ней. Темы, поднятые в них, остаются злободневными и сегодня.

Письмо 1. Опубликовано в еженедельнике «2000» 1.ІХ.2006 г.

Відкритий лист

Президенту України Ющенку В. А.

Високодостойний пане Президенте!

Звернутись до Вас з цим листом спонукали мене дві події, що відбулися останнім часом в Україні. Всесвітній конгрес українців і ювілейне зібрання у Львівському національному театрі опери з нагоди відзначення 150-річчя від дня народження І. Я. Франка. Обидві лишили у мене, а думаю не тільки у мене, гіркий осад. Виявляється, що незалежно від того, з якої нагоди збирається шановне українське панство, воно завжди обговорює одні й ті ж теми: статус української мови в Україні; голодомор 1932—1933 рр.; питання реабілітації воїнів УПА. Причому супроводжує це прокльонами минулого, яке відбулося спільно з російським народом.

Не знаю, як Вам, а мені було невимовно гірко слухати того невеличкого панка, на прізвище Лозинський, який, використавши високу трибуну палацу «Україна», брутально топтався по нашій історичній пам’яті. Героїв-визволителів не лише України, але й цілої Європи від фашистського поневолення він назвав гарматним м’ясом. Натомість до рангу справжніх героїв підніс воїнів УПА, котрі прислужувалися німецьким катам України. При цьому зробив зауваження Вам, як Президенту, що не очолили колону ветеранів УПА, яка переможно марширувала по Хрещатику. Дісталося від нього й Верховній Раді, яка ніяк не визнає голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду проти українського народу. Учасники форуму (сподіваюсь, не всі) гаряче аплодували сказаному.

«Боже ж мій, — подумалось мені. — Чи варто було їхати з усього світу на цей форум, витрачати на нього мільйони гривень українських платників податків, щоб наплювати їм у душі». Але Бог з ним, із тим американсько-українським панком і йому подібними. «Горбатого, — як свідчить українське прислів’я, — могила виправить».

Звернення моє в даному разі не до заїжджого панка, котрий не хоче рахуватися з одвічною мудрістю, що в чужий монастир зі своїм статутом негоже пхатися. Звернення моє до Вас. Я сподівався, що у своєму виступі Ви, син фронтовика, заступитесь за честь батька і честь мільйонів українців, що брали участь у цьому смертельному двобої. Яке ж було моє здивування, коли я почув, що Ви повністю поділяєте сказане Аскольдом Лозинським. На довершення всього — Ви ще й нагородили його українським орденом. За які ж такі заслуги? Може, за те, що не дає консолідуватися українському народу?

У Львові Ви повторили все те, що Лозинський і Ви говорили в Києві. Пообіцяли остаточно звільнити Україну від тоталітарного минулого, реабілітувати воїнів УПА, на державному рівні проголосити голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду проти українського народу, припинити дискусії щодо державного статусу російської мови, а також про європейську інтеграцію.

Таке враження, що Ви не повністю усвідомлюєте, на чолі якої країни стоїте. Адже це не тільки Галичина або Київ, це також і Слобожанщина, Донбас, Крим, на позицію жителів яких Ви чомусь зовсім не зважаєте. Вона ж, як відомо, не адекватна Вашій, яку Ви проголошуєте із високих амвонів. Ви переконані й говорите про це щоразу, ніби будь-яким дискусіям на означені вище теми поклали кінець президентські вибори 2004 р. Але в тому-то й справа, що не поклали. Майже половина українців у третьому нерегламентному турі підтримала іншого кандидата й іншу програму розвитку України. Парламентські вибори 2006 р. ще наочніше показали наявність у суспільстві альтернативного «оранжевому» бачення її майбутнього.

Отже, без широкого обговорення означених вище проблем, без досягнення у їх розв’язанні загальносуспільного порозуміння нам не обійтися. Це треба розуміти й не намагатися, на догоду одній частині України, зневажати думкою іншої. Нічого доброго з цього вийти не може.

Нерозуміння Вами і Вашим найближчим оточенням ролі Президента, як батька всього українського народу (я не вживаю тут милий Вашому серцю термін «нація», оскільки в Україні такої ще, на жаль, немає), засвідчили й святкування 150-річчя від дня народження І. Я. Франка. Великого всеукраїнця, постать європейського і світового рівня, Ви звели до пересічного галицького інтелектуала. Зібралися у Львові, роздали урядові нагороди винятково галичанам, і склалося таке враження, що решті України до цього регіонального дійства й діла немає. Я не знаю, чи є у нас постать рівна І. Я. Франку, але абсолютно переконаний, що святкування його ювілею мало бути загальнодержавним, з головною святковою відправою у Києві. Це вояки УПА могли марширувати у Львові, а шану генію нації потрібно було скласти насамперед у столиці України. І ордени при цьому можна було б вручити не лише галицьким достойникам, які напевно заслужили їх.

Колись, аналізуючи перебіг президентських виборів 2004 р., я висловив занепокоєння тим, що їх переможець може стати президентом лише половини України. На превеликий жаль, саме це ми фактично і маємо сьогодні. У Львові Ви привели приклад Іспанії, як гідний для наслідування у справі досягнення громадянського порозуміння. Забули тільки сказати, що це примирення відбулося на основі взаємного прощення, а не реваншу якоїсь частини суспільства над іншою. Вам і Вашим однодумцям необхідно зрозуміти, що шлях прокльонів не приведе до національної злагоди. Давайте взаємно визнаємо цінності один одного і припинимо ятрити старі рани.

Шановний, Вікторе Андрійовичу! Попереду у Вас ще довгий президентський шлях. Підніміться над своїми уподобаннями і, як Ви кажете, «догматами». Перейміться інтересами не частини, а всіх. Тільки у цьому разі Ви зможете увійти до історії України як її загальнонаціональний лідер.

З повагою,

Академік НАН України П. П. Толочко

Письмо 2. Опубликовано в еженедельнике «2000» 22.VI.2007 г.

Открытое письмо

Президенту Украины В. А. Ющенко

Глубокоуважаемый Виктор Андреевич!

13.06.2007 г. бегущая строка «5-го канала» украинского телевидения поведала о том, что Президент Украины одобряет создание в нашей стране музея советской оккупации. Поскольку канал этот называет себя честным, у меня нет оснований подвергать сомнению его информацию. Хотя очень не хочется в нее верить.

Полагаю, что глава страны не может проявлять столь поразительное политическое недомыслие. Хотя бы потому, что большая часть его сограждан не разделяет такого убеждения. А еще потому, что в оккупанты, наряду с Ю. Коцюбинским, Н. Щорсом, В. Боженко, А. Пархоменко, В. Чубарем, К. Ворошиловым, Г. Петровским, Н. Подгорным, Л. Брежневым и многими-многими соотечественниками, придется зачислить и собственного отца — А. Ющенко. Ведь он был директором школы, а следовательно — номенклатурой того же оккупационного советского режима. Да и себя, любимого, много лет состоявшего в Коммунистической партии, нельзя будет отмежевывать от статуса оккупанта.

Я не идеализирую советское прошлое. В нем было много уродливого. Но ведь оно было частью нашей истории. С ним прожили несколько поколений наших же соотечественников, искренне разделявших коммунистические убеждения. С ними они победили в Великой Отечественной войне. Коммунистический режим собрал нам нынешнее Отечество, помог вывести Украину в число наиболее развитых и образованных стран мира. Именно такой ее видели зарубежные специалисты после развала Советского Союза. По существу, и государством Украина стала только в период коммунистического правления. Как страна-победительница над фашистской чумой она заняла достойное место в Организации Объединенных Наций.

Так нравственно ли ныне отрекаться от своего же прошлого и предавать его анафеме? Когда это делают национал-радикалы, многие из которых (или их родители) пострадали от советских властей и ныне не могут преодолеть чувство мести, это еще можно понять. Но когда к этому присоединяются люди, не только сделавшие свои карьеры при этом режиме, но и служившие ему верой и правдой (как и Вы сами, господин Президент), здравый рассудок отказывается это воспринимать.

А как бы вы, господа национал-патриоты, отнеслись к созданию в Украине музея преступлений ОУН-УПА? Ведь знаем же (в том числе и из воспоминаний самих националистов), что они сотрудничали с фашистами и уничтожили более 300 тыс. украинцев, поляков, евреев, русских, в большинстве своем мирных жителей Украины? Одобрили бы Вы, уважаемый Виктор Андреевич, такую инициативу?

Если уж Вам и Вашим единомышленникам так хочется теребить старые раны и бесконечно рыдать над страдальческой долей Украины, тогда создайте единый музей всех ее оккупаций. От варяжской, монголо-татарской и польско-литовской до турецко-татарской, советской и фашистской. Правда, такой уже создан до Вас. Это Национальный музей истории Украины. Вам осталось только переименовать его да изменить идеологические акценты.

Понимаете ли Вы, господин Президент, что поддержкой столь одиозного и безнравственного проекта содействуете расколу Украины? Занятие это не только недостойное, но и противоестественное для Президента. Разумеется, если он считает себя Президентом всей Украины, а не только одной из ее частей.

Как общенациональный лидер, Вы, Виктор Андреевич, предложили бы пакт гражданского согласия. Главными его пунктами должны стать взаимное признание духовных ценностей двумя частями Украины и отказ от попыток какого бы ни было преобладания одной из них. Ведь на пути взаимного противоборства в Украине не может быть будущего.

Если информация «5-го канала» неверна, заявите об этом публично, и тогда я попрошу у Вас прощения.

С уважением,

Академик НАН Украины П. П. Толочко