Ворог утік за річку, повисаджував у повітря всі переправи і наїжився на високому уфімському березі жерлами гармат, кулеметними горлянками, багнетами дивізій і корпусів. Сили там зосередились великі: з Уфімським районом Колчак розлучатися не хотів, і з виграшних висот правого берега Білої він, здавалося, командував над червоними дивізіями, які наступали з різних сторін.

Уфу передбачалося брати в обхват. Дивізіям правого флангу було дано завдання вийти ворогові в тил, до заводу Архангельського, але утрудненість руху не дала змоги їм переправити на Білу ще жодного бійця на той час, коли інші вже щільно підступили до берега.

Проти Уфи виросла Чапаєвська дивізія. Вона своїм правим флангом, бригадою Потапова, застигла над величезним мостом, що йшов високо над річкою прямо в місто, а лівий фланг відскочив до Красного Яру, невеликого селища верст за двадцять п'ять униз по Білій, — сюди підійшли бригади Шмаріна і Сизова.

Коли біля Красного Яру переправляться частини і підуть на міото, бригада Потапова мала підтримати їх, переправившись біля мосту. Він був ще цілий — величезний чавунний міст, але ніхто не вірив, що ворог залишить його незайманим; гадали, що міст, безперечно, мінований, і тому переправлятися ним не слід. Залізнична колія, що йшла з високого насипу по мосту, була місцями розібрана, а посередині втиснулося кілька вагонів, навантажених щебенем і різним сміттям. Переправлятися тут було поки що зовсім ні на чому, — це вже згодом роздобули десь бійці кілька човнів, приволокли колод та дощок і зв'язали їх в поганенькі легкі плоти.

Головний удар намічався все-таки з боку Красного Яру. Вилетіла на берег кавалерія Вихора. Недалеко від Красного Яру по Білій преспокійно тяглися буксир і два невеликі пароплавчики. Публіка була найрізноманітніша, а найбільше, звичайно, військових — з них десятків зо три офіцерів. Незрозуміла, дивна була ця безтурботність — наче й не думали люди про можливість наскоку з берега або й зовсім не знали того, що так близько червоні полки. Кавалеристи аж роти пороззявляли, побачивши на палубі «панів» у погонах. Офіцери відразу теж не розібрали — за своїх, мабуть, прийняли.

— Стій! — скомандували з берега.

— Чого ставати? — крикнули і звідти.

— Спиніть пароплави, вогонь відкриємо!.. Причалюй до берега! — кричали кавалеристи.

Але там зрозуміли, в чому річ, спробували прискорити хід, думали дістатися до болота, куди берегом кавалерії не дійти… Як тільки це помітили кавалеристи — грізно заревли:

— Спиняй, спиняй!!!

Пароплави йшли далі. З палуби розітнулися перші пострі- ли. Кавалерія відповідала. Зав'язався нерівний бій. Підскочили з кулеметом, зататакали. На пароплавах завили, стрімголов злетіли вниз, ховалися, де могли. Пароплави причалювали. Офіцери не хотіли здатися живими — майже всі перестрілялися, кидались у хвилі… Ці пароплавчики були справжнім скарбом, вони відіграли колосальну роль у переправі через Білу червоних полків і відразу полегшили те скрутне становище, в яке потрапило червоне командування. Пароплавчики сховали, не давали ворогові дізнатися, що в руки попала така цінність.

За два дні до наступу Фрунзе, Чапаев і Федір приїхали туди автомобілем і зараз же скликали нараду командирів і комісарів, щоб виявити всі обставини і особливості наявної обстановки, урахувати і зважити всі можливості, ще і ще раз підрахувати свої сили і шанси на успіх.

У Фрунзе є одна прикметна риса, яка насамперед йому ж самому і допомагає розплутувати найзаплутаніші, здавалося б, і найскладніші справи: він скликає на товариську нараду всіх зацікавлених, ставить їм руба найголовніші питання, відкидаючи на час другорядні, стикає інтереси, викликає дебати, спрямовує їх у належне русло. Коли бесіда закінчується, самому Фрунзе лишається підрахувати тільки виявлені шансй, прикинути, координувати і зробити неминучий висновок. Спосіб цей, здавалося б, дуже простий, але вдається він не кожному, — в усякому разі, сам Фрунзе володів ним досконало.

Коли тепер у Красному Яру зібралися вожді дивізії, треба було врахувати, крім техніки та кількості бійців, ще й якість їх, відповідно саме до цієї виняткової обстановки. Вибір припав на робітничий Іваново-Вознесенський полк. Цей вибір було зроблено не випадково. Полки бригади Сизова вкрили себе невмирущою славою перемог, вони були з погляду бойового на одному з перших місць, але для даного моменту треба було спинитися на полку високосвідомих червоних ткачів — тут лише самовідданої відваги могло бути не досить.

Нарада закінчилася. Скочили на коней, подалися на берег, звідки мала початися переправа. Коней лишили за півверсти, а самі пішли пішки піщаним схилом, поглядаючи на той берег, чекаючи, що от-от почнеться стрільба. Але було тихо. Забралися на косогір і звідти в бінокль розглядали протилежний берег, вибрали місце, остаточно і точно домовилися про деталі переправи і поїхали назад. Незабаром на місце переправи пригнали два пароплавчики,'третій стояв на мілині. Почали вантажити паливо, збивати підмостки.

Затрималися ще иа цілу добу. Вже наближаються рішучі години… Умовилися так, що переправою біля Яру керуватиме сам Чапаєв, а Федір поїде до мосту, де розташувалась бригада Потапова, і керуватиме цією операцією аж до вступу в місто. Роз'їхались.

Уже звечора на березі бідя Красного Яру панувало надзвичайне пожвавлення. Але й тиша була для таких випадків незвичайна. Люди сновигали, як тіні, групувалися, танули і зникали, збирались знову і знову танули, — це готувався до переправи Іваново-Вознесенський полк. На пароплавчики набивали народу стільки, що далі нікуди. Одних відвозили — приїздили по інших, знову відвозили — і знову верталися. Так у темряві, в тиші перекинули весь полк. Уже давно минула північ, наближався світанок.

У цей час батареї з Красного Яру відкрили вогонь. Били по найближчих ворожих окопах, що замикали ту петлю, яку в цьому місці робить річка. Ударило разом кілька десятків гармат. Пристрілку зроблено було раніше, і наслідки виявилися швидко. Під таким огнем неможливо було лишатися в окопах, — ворог завагався, почав безладно перебігати на другі лінії. Як тільки про це донесли розвідники, артилерія почала змовкати, а іванововознесенці пішли в наступ — і погнали, погнали, аж до селища Нові Турбасли… Ворог у паніці відступав, не бувши спроможний закріпитися десь по дорозі. На плечах утікаючих вступили в Турбасли іванововознесенці… Тут спинилися, — треба було чекати, поки переправиться хоч яка-небудь підмога, зариватися одному полкові було дуже небезпечно. Закріпилися в селищі. А пугачовці тим часом наступали берегом на Александровку…

Вантажилися разінці й домашкінці: вони мали негайно рушити на підмогу полкам, які пішли вперед. Переправили чотири броньовики, але з них три одразу перекинулись і застряли на шосе; їх потім підняли кавалеристи і, поставивши на ноги, пустили в діло…

Тим часом ворог, відкинутий угору, стямився і почав наступати на Іваново-Вознесенський полк. Було вже близько сьомої-восьмої ранку. Поки стояли в Турбаслах й одстрілю- вались від'демонстративних. атак, поки гнали сюди, за селище, ворога, івановці розстріляли всі патрони і тепер лишилися майже з порожніми руками, без надії на швидкий підвіз, пам'ятаючи наказ Сизова, який командував тут усією зарічною групою: «Не відступати, знаючи, що в резерві тільки багнет!» Так, тепер вони, ткачі, нічого, крім багнета, не мали.

І от, коли замість демонстративних атак ворог розпочав справжній широкий наступ, завагались цепи, не витримали бійці, посунули назад. Тепер полком командував наш старий знайомий — Буров: його з комісарів перевели" сюди. Комісаром у нього — Микита Лопар. Вони скачуть по флангах, кричать, щоб спинилися відступаючі, швидко-швидко пояснюють, що тікати однаково нікуди — позаду ріка, перевозити не можна, що треба стати, закріпитися, треба прийняти атаку. І бійці, що були завагалися, затримались, перестали відступати. В цей час до цепів під'їхало і зіскочило на землю кілька вершників. Це — Фрунзе, з ним начальник політвідділу армії Тралін, кілька близьких людей… Він з гвинтівкою забіг уперед: «Ура! Ура! Товариші! Вперед!» Всі ті, що були поблизу, впізнали його. З блискавичною швидкістю звістка пролетіла по цепах. Бійців охопив ентузіазм, вони шалено кинулися вперед. Момент був винятковий! Рідко-рідко стріляли, патронів було мало, летіли з багнетами на лавину наступаючого ворога. І така велика була сила героїчного піднесення, що завагалися тепер цепи ворога, повернулися, побігли… Сизов своїх ординарців послав бути невідступно біля Фрунзе, наказав: «Якщо вб'ють, що б там не було, винести з бою і сюди — на переправу, до пароплава!»

На повозках уже гнали від берега патрони: їх підносили плазом, як тільки цепи полягали за Турбаслами. Коли помчали в атаку, куля просто в груди збила Траліна; його підхопили і під руки відвели з поля бою. Тепер на тому місці, де була маленька, майже смертельна ранка, жевріє у ньому орден Червоного Прапора.

Перелому було досягнуто, становище відновлено. Фрунзе залишив полк і поїхав із Сизовим до другого полку, до пуга- човців. Вилазили на горбочки, на пагорки, оглядали місцевість, радились, як краще розвивати операцію, знову і знову вивчали карту, вдивлялися пильно в кожну точку, порівнюва- ли з тйм, що бачили тут насправді. Пугачовці йшли берегом. Почали підходити разінці і батальйони Домашкінського полку; вони вирівнювалися вздовж шосе. Опівдні було видано наказ про загальний дальіиий наступ, Пугачовці мали просуватися далі берегом, разінці і батальйони Домашкінського — в центрі, а з крайнього лівого флангу — іванововознесенці; вони вже захопили на той час Старі Турбасли і стали там на перепочинок. Саме в цей час з'явилися колони ворожих полків, вони з півночі нависали ударом — мимо іванововознесен- ців — у центр групи, готової до наступу.

— Може, це отари, — казав дехто.

— Які там отари, коли багнети виблискують! — відповідали їм.

Чи видно було, як виблискували багнети, — сказати не можна, але вже ніхто не сумнівався, що йдуть ворожі полки, що від цього бою залежатиме дуже багато. Фрунзе хотів взяти участь і в цій сутичці, але Сизов упросив, щоб він їхав до переправи і прискорив перекидання полків другої дивізії. Згодились, що це буде краще, і Фрунзе поїхав до переправи. Скоро під ним убило коня і самого сильно контузило снарядом, що вибухнув поблизу. Але, і бувши контужений, він не покинув роботи на березі — підганяв, допомагав порадою, переправив туди частину артилерії.

Найперший підвів до Іваново-Вознесенського полку батарею Хребтов. Він став позаду цепів і в першому ж ворожому натиску, коли застигли цепи в стані дикого, закостенілого вичікування, відкрив огонь. І бійці, зачувши свою батарею, здригнулися весело, пішли вперед…

Наступ розвинути не вдалося — на разінців і домашкінські батальйони навалилася грудьми вся та величезна маса, яка сунула з півночі. Надто нерівні були сили, надто важко було стримати і перебороти цей натиск, — разінці подалися, відступили. В одному батальйоні сталося замішання: там було мало старих бійців, більше свіжої, незвиклої молоді; цей батальйон зірвався з місця і помчав до берега, за ним кинулись окремі бійці з інших батальйонів. Решта повільно відступала, відбиваючись від напосідаючого ворога. Іванововознесенці затримались під Турбаслами. Тепер частина ворожих сил обернулася проти них. Сизов підскочив до Хребтова.

— Разінці, Хребтов, відступають, треба допомогти! Поверни гармати, бий правіше, По тих частинах, що переслідують відступаючих!..

І Хребтов повів обстріл. Вірне око, кмітливість і майстерність випробуваного, загартованого артилериста зробили чудо; снаряд за снарядом, снаряд за снарядом — і в саму гущу, в саме серце ворожих колон… Там розгубились, припинили переслідування, затримались на місці, потроху стали відступати, а огонь чимраз дужчав, снаряди чимраз частіше, все так же влучно лягали і косили ворожі ряди. Наступ було спинено. Разінці стрепенулись, підбадьорилися. В цей час Чапаеву на тім березі допомагав при переправі Михайлов. Коли він побачив, що на берег збіглося чимало червоноармійців, зрозумів, що справа негаразд, побіг до Чапаева, хотів доповісти, але той уже все знав — щойно телефоном про все переговорив із Сизовим.

Тільки хотів Михайлов розповісти йому, що бачив, а Чапаев уже наказує:

— Михайлов, слухай! Тільки зараз повантажили ми ще батальйон… Туди потрібні сили… Цього мало… Треба відігнати цих з берега… Зрозумів? Від них — тільки загибель. їжджай, забери їх назад, за собою. Зрозумів?

— Так точно, — і Михайлов уже на тому березі.

Розмова у нього коротка, та й нема часу розмовляти.

Деяких втікачів нагаєм, деяких револьвером затримав, зупинив, крикнув:

— Не смій тікати! Куди, куди тікаєте? Стій! Один порятунок — іти вперед! За мною, щоб ні слова! Хто спробує тікати — кулю в голову! Сусід, так і його стріляй! За мною, товариші, вперед!!!

Ці прості і такі потрібні в ту хвилину слова розігнали паніку. Втікачі спинилися, перестали метатися по берегу, збилися в купу, дивилися на Михайлова і здивовано, і боязко, і з надією: «А чи не ти й справді врятуєш нас, грізний командире?»

Так, він їх урятував. У ці хвилини інакше як нагаєм і кулею діяти не можна було. Він узяв їх, повів за собою. Вишикував як треба, юрбу знов перетворив в організоване військо. І тепер, коли підходив з ними назустріч відступаючим двом разінським батальйонам і домашкінцям, ті здригнулись радісно, закричали:

— Поповнення йде, поповнення!

В такі хвилини помилку розвіяти було б злочином, — їх так і запевнили, що тут з'явилося справді поповнення. Батальйони повернулися, пішли в наступ… Але перемоги тут не було. Тільки-тільки вдалося ворога відігнати, і, коли відігнали, головні сили його загнали на Іваново-Вознесенський полк. Він опинився під тяжким ударом, але витримав одну по одній чотири атаки кількох ворожих полків. Тут героїзм і стійкість були виявлені надзвичайні. Вистояли, витримали, не. відступили, аж поки підійшли на допомогу свої полки і полегшили тяжку обстановку…

Пугачовців, які пішли берегом, щоб не дати їм відірватися, треба було відтягти назад. Коли наказ було дано і вони почали відходити — ворог, який мовчав і, мабуть, заманював їх, відкрив одну по одній ряд навальних атак. Пугачовці відступали з утратами… Зчіплювались, але в контратаку не йшли — поспішали встигнути на лінію своїх полків.

І коли всі частини знову були відтягнені до шосе, сюди прийшла звістка про те, що Чапаев поранений в голову, що Сизову доручається командувати дивізією. Тяжка звістка швидко облетіла полк, нагнавши на всіх тяжкий смуток. Адже ж не бачили бійці тут, в бою, Чапаева, а знали, що тут він, що всі атаки, наступи і відходи, що все це без нього не робиться. І, хоч яке б тяжке було становище, вірили вони, що вихід буде, що тяжке становище минеться, що такі командири, як Чапаєв і Сизов, не заведуть на загибель.

Дізнавшись про поранення Чапаева, всі якось притихли і посмутніли… Наступ на той час уже припинився, присмерк увірвав перестрілку. Затихло все. Над полками тиша. Всюди розставлено сторожові охорони, всюди вислано дозори. Полки відпочивають. На ранок, перед світанком, призначено загальний наступ.

Бувши біля переправи, Чапаєв кожні десять хвилин зв'язувався телефоном то з Сизовим, то з командирами полків. Зв'язок організований був на славу — без такого зв'язку операція проходила б не так успішно. Чапаєв весь час і завжди точно знав обстановку, що створювалася за річкою. І коли там починали хвилюватися через брак снарядів або патронів, Чапаєв уже знав про цю потребу і першим же пароплавом посилав необхідне. Незмінно довідувався про настрій полків, про активність ворога, силу його опору, про приблизну кількість артилерії, про те, чи багато офіцерів, який склад війська взагалі,— все його цікавило, все він зважував, уве враховував. Віл нитки руху щохвилини тримав у своїх руках, і короткі поради його по телефону, розпорядження, які він посилав з гінцями, — все це показувало, як чітко він уявляв собі обстановку в кожний окремий момент. Збентежили його на якийсь час ворожі аероплани, але й тут не розгубленість, а лють охопила: у наших льотчиків не було бензину, вони не могли піднятися назустріч ворожим. Громи-блискавки помогти тут не могли, — так свої апарати і лишилися без діла. Довелося всю роботу на березі провадити під розривами аеропланних бомб, під кулеметним обстрілом з аеропланів… Але нічого не вдієш… Незабаром гарматним вогнем змусили ворожих льотчиків піднятися вище, але зникнути вони не зникли. Цей обстріл з аеропланів заподіяв чимало шкоди. Під час цієї стрільби поранило і Чапаева: куля пробила йому голову, але застряла в кістці… її виймали — і шість разів зривалась. Сидів. Мовчав. Мовчки терпів муки. Забинтували, вивезли Чапаева в — Авдонь — містечко верст за двадцять від Уфи. Це було надвечір 8-го, а ранком 9-го було призначено наступ…

Уперта робота на березі, виняткова заслуга артилеристів, відмінний зв'язок, швидка, енергійна переправа на пароплавах — все це свідчило про ту злагодженість, про ту організованість і дружну наполегливість, з якою провадилась вся операція. Тут не було заслуги окремої особи, тут виявилась колективна воля до перемоги. Вона світилася в кожному розпорядженні, е кожному виконанні, в кожному окремому кроці і вчинкові командира, комісара, рядового бійця…

Пізно ввечері до Сизова привели перебіжчика-робітника. Він запевняв, що рано-вранці підуть в атаку два офіцерські батальйони і Каппелівський полк; вони підуть на пугачовців, щоб,4 пробивши тут фронт, відрізати решту полків і, оточивши, знищити за підтримкою інших своїх частин, які спинилися далі на північ. Робітник присягався, що сам він з Уфімського заводу, що співчуває Радянській владі і перебіг, рискуючи життям, тільки для того, щоб попередити своїх червоних товаришів про небезпеку. Відомості дістав він цілком випадково, працюючи в тому будинку, де відбувалась нарада. Він присягався, що говорить правду, і чим завгодно готовий був її потвердити. І вірили йому — і не вірили. На всякий випадок свій наступ Сизов відклав на цілу годину. Посилив дозори. Приготувались зустріти десятками кулеметів. Робітника взяли під варту, заявили йому, що розстріляють, якщо виявиться, що його відомості брехливі і ніякого наступу білих не буде…

Болісно довго тяглася ніч. Цієї ночі з командирів майже ніхто не спав, незважаючи на страшенну втому за минулий гарячий день. Всі були оповіщені про те, що розповів робітник. Всі готові були зустріти ворога. І от надійшов час.

Чорними колонами, тихо-тихо, не подаючи голосу, без брязкоту зброї йшли в наступ офіцерські батальйони з Кап- пелівським полком… Вони розкинулись по полю, охоплюючи відразу величезну площу. Була, очевидно, думка — мовчки підійти зовсім близько до змучених, сонних цепів і раптовим ударом переколоти, перестріляти, зчинити паніку, знищити…

Ця зустріч була жахлива… Батальйони підійшли впритул, і разом, по команді, гаркнули десятки готових кулеметів… Запрацювали, закосили… Поклали ряди за рядами, знищували… Посхоплювалися бійці з окопів, маленьких ямок, рвонулися вперед. Цепами лежали скошені офіцерські батальйони, мчали в паніці каппелівці — їх переслідували кілька верст… Цей несподіваний успіх окрилив полки райдужними надіями.

Робітника з-під варти з почестями відправили в дивізію, з дивізії, здається, в армію…

Про всю цю історію Сизов потім докладно розповідав Федорові (той був біля мосту з бригадою Потапова), розповідав і про те, що далі, після такого успіху, частини йшли переменено і не спиняючись; увечері 9-го були вже аж під Уфою.

Розпрощавшись із Чапаєвим, Федір з кількома' товаришами поїхав у той бік, де розташована була бригада ПоіЬпова. Піщану Уфімську гору з боку Авдоню було видно ще верст за двадцять; по схилу цяточками чорніли будівлі, високим стовпом стирчала каланча, жевріли Проти сонця золоті маківки церков. Проскакали швидко, виїхали на широку галявину. Сюди ворог діставав уже артилерійським обстрілом, галявина була перед ним як на долоні, і як тільки він помічав тут рух — відкривав огонь. Гуртом не поїхали, розбилися низкою один від одного кроків на сімдесят і один за одним швидко- швидко поскакали до штабу бригади. Переїхали залізничне полотно. Тут валялося по обочинах і стояло на рейках багато спалених, розбитих, поламаних вагонів. Била звідкись з-за пагорка артилерія по Уфі, за лісом татакали балакучі кулемети.

Приїхали до Потапова. Він спинився на маленькому полустанку за дві-три версти від берега. Відбувалась якраз нарада командирів — відшукували кращі способи переправитися на той берег… Вирішили переправу ставити в цілковиту залежність від просування двох інших бригад і не піддаватися ні на які спокуси — кинутися, скажімо, через міст, про який майже загальна була думка, що він підготовлений до висадження в повітря. Поговорили про засоби переправи, — їх не було. Почали відшукувати ці засоби в усіх напрямках і дещо справді знайшли.

На самому березі Білої стоять дві будки-хатинки; там поставили телеграф, провели телефонні проводи. В траві на березі обабіч мосту залягли полки. Позад них, за лісом, спинилися батареї. Цієї ж ночі вирішили прощупати ворога, дізнатися остаточно про міст; чи справді мінований, чи ні (в бригаду надійшли відомості, що уфімські робітники не дають білому війську ні висаджувати в повітря цей міст, ні готувати його до висадження в повітря). Об одинадцятій годині, коли було зовсім темно, мав прибути головний загін робітників: вони беруться полагодити міст, захаращений вагонами, і відремонтувати розібрану колію… Ось уже одинадцята, дванадцята, перша година… Загону все нема! Він прийшов тільки о третій, коли починали вже рідшати передранкові сутінки… І як тільки стало відомо, що близько загін, артилерія з-за ліска почала «розчищати» йому дорогу до роботи, — батареї разом відкрили вогонь по берегу, пробуючи вибити ворога з першої лінії окопів, нагнати паніку, відвернути увагу від робітничого загону. Але в розрахунках помилились. Ворог на вогонь артилерії відповів ще частішим, гарячішим вогнем, і тільки стукнув по рейках перший молоток, з берега заухали важкі гармати. Приціл у ворога відмінний, вивірений до точності,— видно було, що, чекаючи червоних гостей, біле військо практикувалося тут чимало і серйозно готувалося до зустрічі. Перші два снаряди впали біля переднього кам'яного стовпа, немов тільки намацуючи потрібне місце і вказуючи вогняними віхами, де повинен упасти третій. Указано було точно: третій снаряд ухнув якраз на шпали першого прольоту. З гуркотом полопались рейки, в усі боки полетіли уламки шпал. Робітники кинулись назад… їм так і не вдалося пробратися до вагонів, що темніли попереду… Ледве встигли вони відскочити, як почалася кваплива влучна стрільба по цілі. Снаряди падали весь час по мосту, якраз на шпали та рейки, і одразу понівечили колію. Загін відтягли за будку, потім його знову вернули, і робота, хоч і перервами, але посувалася.

Коли стрільба перенеслася за міст, Федір, Анна Микитівна дві санітарки та чоловік двадцять бійців вибралися сходами — хто приткнувся на сходинках, а хто розташувався по схилу насипу… Раптом над головами гахнув вибух, і всі вони' клубком покотилися вниз. На цей раз щасливо — поранило тільки двох; санітарки їх тут же перев'язали, але хлопці не пішли, залишилися на місці. Коли схопилися з землі, кинулися інстинктивно до будки і-сховались за нею, притиснувшись до стіни… Снаряди вищали й хропли, стогнали, металися над головою, а коли рвалася шрапнель, осколки засипали хатинку, стукали по покрівлі, то її пробивали, то злітали звідти й падали на землю біля самісіньких ніг. Спершу наче задубіли, стояли напівмертві, мовчки. Свої снаряди теж шугали з-за узлісся над самісінькою головою, і всі жадібно слухали їхнє пронизливе вищання і свист, а ще чуйніше прислухалися, коли летів ворожий снаряд.

«Сюди чи далі?» — свердлила кожного моторошна думка.

А вищання наближається, посилюється, переходить у страшний, пронизливий скрегіт. Ніби якісь величезні чавунні пластини труть одна об одну чимраз швидше, і вони верещать, і стогнуть, і скрегочуть нестерпним своїм чавунним скреготом…

«Над нами цей чи пролетить?»

І раптом вищання вже зовсім над головою. Ось воно пронизало мозок, застигло в ушах, промчало ураганом по м'язах, по крові, по нервах, змусило затремтіти їх частим дрібним тремтінням. І всі мимовільним швидким рухом втягають у плечі голови, нахиляються, ще тісніше туляться одне до одного, затуляють обличчя руками, начебто долоні врятують від розпеченого нестримного снаряда… Оглушливий удар… Всі здригнуться і так, закам'янілі, не ворушачи жодним членом, стоять цілу хвилину, наче чекаючи, що за вибухом станеться щось інше і навіть страшніше, ніж цей жахливий удар. По даху б'ють осколки; вони шурхотять у листі дерев, ламають гілля, падають на землю, здіймаючи бистрі, короткі вихори. Секунди затаєного дихання, могильної мовчанки, а потім хтось поворухнеться і все ще нетвердим голосом пожартує:

— Пронесло… Закурюй, хлопці…

Дивна річ — але. після цих жахливих хвилин розмова від- новлюється майже завжди жартом і майже ніколи нічим іншим. Потім замовкнуть і знову стоять, чекають нових вибухів. Так довгі-довгі години, до світанку… Кілька разів прибігав Потапов із сусідньої хати, забігав і до нього туди Федір, а потім знову йшов чергувати… Все-таки не покидала зухвала думка: якщо пощастить дізнатися, що міст зовсім цілий, — вдертися в місто хай навіть одним полком і самою лише раптовістю наскоку нагнати паніку, допомогти бригадам, які йдуть від Красного Яру…

Як тільки розвиднілось, стрільба вщухла… Перебралися на полустанок, де роьташувався штаб. Змучені безсонною ніччю, одразу поснули. А як смеркло — знову до мосту і знову почали намацувати: цілий чи ні? Розвідники дійшли вже до половини, але їх помітили, обстріляли кулеметним огнем… Федір з комісаром полку теж пішов до вагонів на посту. Пройшли вони кроків двісті і заспівали «Інтернаціонал»… Очевидно, дивне почуття переживали колчаківські солдати — вони не стріляли. Федір, скільки було сили, крикнув з мосту:

— Товариші!..

І тільки-но крикнув, знову заторохтіли кулемети. Припали до рейок і поповзли… Минулося щасливо. Вони доповзли до останнього прольоту, піднялися сходами, спустилися до хатинки. Пішли берегом, де залягли цепи.;. По траві в усі боки розкидалися бійці, деякі відповзли в ліс, там курили, збиралися невеличкими купками, інші на животі марширували до води, наповняли казанки, верталися і спорожнювали один по одному, вприкуску запиваючи хліб, передаючи один одному. їх можна було бачити, як раз у раз спускалися вони вниз берегом, ховаючи голову в гострій і цупкій осоці, перед самим носом похитуючи повним до країв казанком.

Ця ніч була така ж, як напередодні. Надійшли відомості, що дві бригади вже просунулися на тому березі від Красного Яру, значить, і тут наступає щось рішуче. Одна по одній пробують розвідки проскочити на той берег або хоча б до вагонів, які загородили дорогу, але ворог пильно охороняє всі щілини, всі дірки, де тільки можна було б проскочити… Ніч темна-темна… Там, на березі, тільки слабенькі вогні — нічого не видно, що діється у ворога. Десь о другій годині стихла артилерія… Тиша запанувала надзвичайна… Ледь засірів світанок.

І раптом із страшним гуркотом злетів міст, попадали в воду чавунні гіганти, яскраве полум'я заграло над хвилями… Стало видно як удень…

Всі, що стояли біля хатини, вискочили на насип і вдивлялись через річку, — так хотілося дізнатися, що ж там діється у ворога? І чому саме тепер, у цю годину, він знищив чавунного велетня? Отже, щось негаразд… Може, вже відступають?.. Може, і бригади вже близько підійшли до Уфи?

Всіх охопила гарячкова нетерплячка… Минали години. І як тільки стало відомо, що бригади справді йдуть *до міста, було дано команду переправлятися. З'явилися звідкись човни, повитягали з трави і спустили на воду маленькі зв'язані плоти, покидали колоди, осідлали їх і попливли…

Ворог відкрив часту безладну стрілянину. Видно було, що він дуже стурбований, а може, і в паніці. Артйлерія посилила вогонь, била по прибережних окопах ворога. По одному, по двоє, маленькими групами все пливли та пливли під огнем червоноармійці, допливали, вискакували, тут же на піску нагрібали поспіхом горбочки землі, лягали, ховали за них голови, стріляли самі…

Припікало сильне полудневе сонце. Смертельна спека. Піт струмками. Спрага.

І щораз ширшає, густішає, росте червоний цеп. Щораз упер- тіший огонь і щораз слабший, безпорадніший опір. Ворог деморалізований.

«Ура!..» Підвелися й побігли… Першу лінію окопів очистили, вибили одних, захопили інших, знову лягли… І тут же таки з ними лежали полонені — роззброєні, розгублені, сповнені смертельного переляку. Так, перебіжка за перебіжкою, чимраз далі від берега, чимраз глибше в місто…

З різних кінців входило у вулиці червоне військо. Всюди величезні натовпи робітників, несамовитими криками висловлюють вони свою бурхливу радість… Тут і захоплення, привітання доблесним полкам, і сміх, і радісні нестримні сльози…

Підбігають до червоноармійців, хапають їх за гімнастерки, — чужих, але таких дорогих і близьких, — ляскають дружньо, міцно стискають руки… Картина невимовної сили!

Засмальцьовані блузи шпалерами виклеїли вулиці, вони попереду юрби; все це щастя перемоги — головним чином, щастя для них…

Але позаду блуз і сорочок на тротуарах, у провулках, на парканах, у розчинених вікнах будинків, на дахах, на деревах, на стовпах — тут всі громадяни визволеної Уфи, і вони раді зустріти Червону Армію. Ті, що були дуже не раді, пішли геть, за Колчаком. Полками, полками, полками проходить червоне військо. Струнко, гордо виблискуючи багнетами, йде спокійне, сповнене свідомості своєї непереможної сили. Не забудеш ніколи цей мармуровий, величний спокій, який застиг на їхніх запорошених, змучених обличчях!

Зараз же, негайно і насамперед, — до тюрми. Чи залишився хоч один? Невже розстріляли до останнього? Розчиняються із скреготом на іржавих завісах важкі тюремні двері… Біжать коридорами… до камер, до одиночок… Ось один, другий, третій. Швидше, товариші, швидше з тюрми! Зворушливі сцени! Ув'язнені кидаються на шию своїм визвольникам, най- слабші і найзамученіші не витримують, вибухають істеричними риданнями… Тут, так само як і за мурами тюрми, — і сміх і сльози радості. А похмурий тюремний колорит надає побаченню якоїсь особливої, глибокої і таємничої сили…

Тікаючи від червоних полків, не встигли білі генерали розстріляти залишки своїх полонених… Але тільки залишки… Уфімські темні ночі та білі жандарми Колчака — тільки вони можуть розповісти, де наші товариші, яких похмурими партіями безповоротно і невідомо куди виводили щоночі. Ті, що лишилися живі, розповідали потім, яка це була жахлива мука — жити в чаду мерзенних знущань, безсовісного і тупого глузування офіцерських покидьків і щовечора чекати своєї черги в наступну ніч.

Звільнивши ув'язнених, розставили усюди караули: по місту — патрулі, на околицях — беззмінні пости… Ні грабежів, ні насильств, ніяких бешкетів і скандалів — адже це ввійшла Червона Армія, спаяна дисципліною, пройнята свідомістю революційного обов'язку… Цього ж першого дня приходили одна по одній делегації від робітників, від службовців різних установ: хто вітав, хто дякував за тишу, за лад, що встановився у місті.

Прийшла делегація від єврейської соціалістичної партії і розповіла про ті страхіття, яких за час колчаківщини зазнало тут єврейське населення. Знущанням і репресіям не було меж, у тюрму садовили без будь-яких причин. Ударити, побити єврея на вулиці всякий негідник вважав і за найкращу, і за безкарну втіху…

— Якщо будете відступати, — говорив представник партії,— всі до одного підемо з вами… Краще гола і голодна Москва, ніж цей блискучий і ситий диявольський кошмар.

Того ж дня єврейська молодь почала створювати загін добровольців, який влився до лав Червоної Армії.

Політичний відділ дивізії розгорнув широчезну роботу. В перші ж години було поширено у величезній кількості листівки, в яких роз'яснювалось становище. По місту розклеєні були стінні газети, а зранку почала регулярно виходити щоденна дивізійна газета. В усіх кінцях міста безперервно, один по одному, організовувались летучі мітинги. Жителі зустрічали ораторів із захопленням, багатьох тут же, на мітингах, качали, носили на руках — не за чудові ораторські здібності, а просто від радості, від надміру почуттів. Великий міський театр зайняли своєю трупою; тут усю роботу вже провадила невтомна Анна Микитівна, — вона возилася з декораціями, роздобувала по місту костюми, клопоталася з постановками, грала сама. Театр був весь час повний червоноармійців. Вже через кілька днів, коли поранений Чапаев приїхав у місто і прийшов у театр, він від імені всіх бійців вітав із сцени Анну Микитівну, підніс їй букет квітів, і весь величезний зал свою улюблену працівницю вітав громом криків і гучними оплесками — це була для неї найкраща й незабутня нагорода від червоних солдатів.

Місто відразу розворушилося, зажило новим життям. Про це особливо говорили ті, кому сіро і важко жилося при офіцерських «свободах».

За Уфу погнали Колчака інші дивізії, а 25-ту лишили тут на перепочинок, і більше як два тижні стояла вона в Уфім- ському районі. Час марно не пропадав, частини приводили себе в порядок після такого тривалого і виснажливого походу. Штаби й установи теж підтягалися і розбиралися потроху в усьому, що набралось, нагромадилось за час гарячого похідного періоду. З непослабною силою працював політичний відділ; на чолі його тепер замість Рижикова стояв Суворов, петербурзький робітник, на вигляд тихий, соромливий, але чудовий, невтомний працівник. Він у політвідділі проводив так багато часу, що тут його можна було застати кожної години. Певне, там же і ночував. Крайнюков, помічник Федора, близько зійшовся з Суворовим і весь вільний від доручень час теж проводив у політвідділі: вони вдвох виконували фактично ту величезну політичну роботу, яку перероблено було за цю двотижневу стоянку. Кличков тільки допомагав їм порадою і брав участь у різних нарадах, — час відбирала в нього робота з іншими дивізійними органами, з якими він і Чапаєв зіткнулися тут уперше після Белебея.

Незабаром почали надходити тривожні звістки з Уральського фронту. Там козаки мали успіх за успіхом, тільки ніяк не могли вдертися в обложений Уральськ. Відомості надходили через газети, через армійські зведення та телеграми, через листи, особливо багато через листи… Червоноармійці дізнавалися, що по їхніх рідних селах гасають дикі козацькі зграї, знищують господарство, вбивають, карають тих, у кого сини, чоловіки і брати пішли до Червоної Армії. Полки затривожилися, стали проситися на уральські степи, де вони з удесятеро більшою силою присягалися бИтися проти знахабнілих уральських козаків.

Чапаєв з Федором про це часто розмовляли і бачили, що перекинути дивізію конче потрібно і корисно, якщо тільки не стануть на перешкоді цьому якісь виняткові обставини. Не раз говорили з центром і Фрунзе пояснювали, який настрій створився серед бійців і який невигідний цей настрій для якогось іншого фронту, крім Уральського. А тут ще почали приїздити з тих країв біженці або просто добровольці, які не хотіли ніде служити, крім «своєї дивізії». Настрій загострювався. В центрі враховували обстановку: незабаром було одержано наказ про переведення в уральські степи. Піднесення в полках панувало надзвичайне — збиралися в похід, наче на урочисту веселу прогулянку. Чапаєв теж був задоволений не менш як рядові бійці: він переносився в степи, в ті степи, де воював уже багато місяців, де все йому знайоме, зрозуміле і близьке — не так, як тут, серед татарських аулів. Швидко закінчили приготування, і дивізія рушила в путь.