Рано-вранці, годині о п'ятій-шостій, хтось твердо постукав до Федора в двері. Відчинив — стоїть незнайомий чоловік.

— Здрастуйте. Я — Чапаев!

Зникли рештки дрімоти, ніби хто вдарив і миттю витверезив од сну. Швидко глянув йому в обличчя, простяг руку якось надто квапливо, старався бути спокійним:

— Кличков. Давно приїхали?

— Щойно зі станції.т: Там мої хлопці… Я коней послав…

Федір швидко-швидко обмацував його пронизливим поглядом: хотілося якнайшвидше розглядіти, побачити в ньому все і все зрозуміти. Так темної ночі на фронті нишпорить охочий шукач-прожектор, поспішаючи вдертися в кожну щілину, вигнати морок з кутків, оголити соромливу наготу землі.

«Звичайний чоловік, сухорлявий, середній на зріст, видно, невеликої сили, з тонкими, майже жіночими руками; рідке темно-русе волосся прилипло пасмами до лоба; короткий нервовий тонкий ніс, тонкі брови ланцюжком, тонкі губи, блискучі чисті зуби, виголене начисто підборіддя, пишні фельдфебельські вуса. Очі… світло-сині, майже зелені — бистрі, розумні, немигаючі. Обличчя матове, свіже, чисте, без прищиків, без зморщок. Одягнений у захисного кольору френч, сині штани, на ногах оленячі чоботи. Шапку з червоною околичкою тримає в руці, на плечах ремені, збоку револьвер. Срібну шаблю разом із зеленою чумаркою кинуто на скри- і ю…» — так записував увечері Федір про Чапаева.

Певна річ — з дороги треба б чаю напитися, а він чаю пити не схотів, розмовляв стоячи, вістового відіслав до командира бригади, щоб той прийшов у штаб, куди прийде зараз і він, Чапаев. Незабаром гомінкою ватагою ввалилися хлопці, що приїхали з ним; закидали всі кутки речами: на столи, на стільці, на підвіконня покидали шапки, рукавиці, ремені, розклали револьвери, деякі скинули пляшкові білі бомби і недбало ткнули їх тут-таки, серед злинялих шапок та рукавиць. Засмаглі, суворі, мужні обличчя; грубе густе волосся; вайлуваті, незграбні рухи і мова, скроєна нескладно, випадково, зате сильно й переконливо. В декого манера говорити була така дивна, що можна було думати, ніби вони весь час лаються, уривчасто й різко про щось питають, так само різко і наче сердито відповідають; речі летять шкереберть…

Від розмов і суперечок загудів весь будинок: приїжджі жваво і всюди «розташувались», тільки до Йожикова в кімнату не потрапили — вона була замкнута зсередини.

Через дві хвилини Федір бачив, як один з гостей розлігся у нього на неприбраному ліжку,'задер ноги вгору по стіні, закурив і попіл струшував збоку, націлюючись неодмінно допасти на чемоданчик Кличкова, що стояв біля ліжка. Другий привалився до «туалетного^ тендітного стола, і той хруснув, надломився, похитнувся набік. Хтось рукояткою револьвера вибив шибку, хтось баранячим, брудним і вонючим кожухом накрив на столі хліб, і коли його стали потім їсти — гидко смерділо. Разом з цією ватагою, наче ще задовго до неї, вдерлася до кімнати міцна, здоровенна, галаслива розмова. Вона не змовкала ні на хвилину, але й не розросталася, — гу- ла-гула все з тією ж силою, як спочатку: то була нормальна, звичайна мова цих свіжих степових людей. Спробували б розібрати, хто в них тут начальник, хто підлеглий! І натяку нема: поводження однаково стильне, манери однаково різкі, мова самобутня, колоритна, насичена соковитою степовою простотою. Одна сім'я! Але нема ніякої видимої прив'язаності одного до одного або запобігливості, ніякого взаємного піклування, хоча б у найдрібніших випадках, — нема нічого. А водночас бачите й почуваєте, що це одна і міцно зв'язана пачка людей, тільки зв'язана вона іншими узами, тільки викарбувалася вона у своєрідну форму: їх зв'язало, спаяло кочове^, бойове, сповнене небезпек життя, їх зблизили мужність, особиста відвага, презирство до нестатків і небезпеки, вірна, незмінна солідарність, взаємна допомога — все многотрудне й барвисте життя, проведене вкупі, пліч-о-пліч, у строю, в бою. *

Чапаев виділявся. У нього вже було дещо від культури, він не мав такого примітного вигляду, не поводився так, як усі: наче кінь степовий, сам себе на вузді тримав. Ставлення до нього було теж дещо особливе, — знаєте, як іноді по шибці лазить муха. Все повзає, все повзає сміливо, наскакує на інших таких самих мух, перестрибує, переповзає, або зіткнуться і обидві розлітаються в сторони, а тоді раптом наскочить на осу і злякано — чирк: полетіла! Так і чапаєвці: поки самі між собою — цілковита невимушеність; можуть і ляпнути, що на думку спаде, і шпурнути один в одного шапкою, ложкою, чоботом, хлюпнути, скажімо, окропчиком із склянки. Та тільки зустрівся на шляху Чапаев — цих вільностей з ним уже нема. Не від страху, не через те, що нерівня, а з особливої пошани: хоч і наш, мовляв, він, а зовсім особливий, і з усіма рівняти його не з руки.

Це почувалося щосекунди, хоч би як вільно при Чапаєві поводилися, хоч би як галасували, лаялися шестиповерхово":

тільки зіткнуться — картина міняється вмить. Так любили 1 * так поважали.,

— Петька, в комендантську! — наказав Чапаев.

Й одразу вийшов і мовчки побіг Петька: маленький, худенький, чорнявий, що був тут «для особливих доручень».

— Я через дві години їду, коні щоб враз були готові. Верхівців уперед пошлеш, нам з Потаповим санки — живо! Ти, Потапов, зі мною!

І владно кивнув головою Чапаев жовтолицьому сутулому парубкові. Парубкові було років тридцять п'ять. У ньому сміялися сірі добрі очі, а голос хрипів, як воронячий кряк. При могутній, кремезній постаті були дивні його м'які, наче дівочі, рухи.

Потапов розповідав, мабуть, щось веселе й смішне, але почувши слово Чапаева — враз прохолов, погасив, як свічку, усмішку в сірих очах, подивився прямо й серйозно Чапаеву в очі зустрічним поглядом і очима йому сказав: «Чую!»

Тоді Чапаев скомандував далі:

— Окрім — нікого! Комісар от ще поїде, та кіннотників дати трьох. Решта за нами на Таловку. Коней не гнати марно. Бути надвечір! Слухай… — оглянувся Чапаев навколо й побачив, що нема, кого шукав. — Ага… послав же його. Ну, ти, Кочнєв, іди подивись у штабі. Якщо всі зібралися — скажеш.

Кочнєв вийшов. Він видався Федорові гімнастом — такий швидкий, легкий, гнучкий, жилавий. Коротка тілогрійка, коротенькі рукави, малесенька шапчина на потилиці, на ногах черевики, до колін обмотки. Років йому менше як тридцять, а лоб весь у зморшках. Очі хитрі, світло-сірі, ніс широкий і вогкий, він ним шморгає і якось усе шахраювато його набік скривляє. Зуби білі, вовчі, здоровенні; коли сміється — хижо вискалює, наче збирається погризти на шматки.

Був тут Чеков. Впадав у очі широкими рудими бровами, пишними багровими вусами, крокодилячою пащею, монгольськими-вилицями; як п'явка, налита кров'ю, — звисала нижня губа, квадратом випиналося чавунне підборіддя, а над ним, як гриб у чавуні, пітний і рихлий ніс. Під рудими рогожками брів — як вуглини, очі Чекова. Широкі й круті у Чекова груди, важкі лапи-лопати. Чекову сорок років з чимось.

Порався коло чайників, різав хліб, сипав дотепами, сам реготав, усіх зачіпав і всім відповідав Тьоткін Ілля, заслужений червоногвардієць, маляр з професії, добродушний, дзвінкий, загальний улюбленець, охочий до пісень, до ігор, до

забави. Роками трохи старший за Петьку: двадцять шість — двадцять вісім.

Поруч стоїть і чекає терпляче, мовчки хліба від Тьоткіна. Вихор — завзятий кавалерист, запальний командир кінних розвідників, на лівій руці без мізинця. Ця обставина — мішень для дотепів.

— Вихор, штрикни його мізинцем, безпалого хріна.

— А мізинчика покажеш — цигарку дам…

— Дев'ятипала бринда… Пес дев'ятиногий!

Вихора трудно обурити: з природи такий, завжди такий, в бою такий. Багато може мовчки зробити людина!

Більш за всіх штовхався, міцніш за всіх лаявся і галасував Шмарін, — у дубленій чумарці, у валянках (все мерзне, хворий), з хрипким, як у Потапова, голосом, чорноокий, чорноволосий, смуглявий, з усіх найстарший: йому під п'ятдесят.

Кучер Аверка, хлопчина, — тут же з усіма, сперся на батіг, пильно стежить, як клопочуться про закуску та про чай. Обличчя в Аверки багрове, ніс — як цибулина, очі з морозу посоловілі, губи обвітрені, потріскані, на шиї намотана хустка — з нею і спить.

З вістових постійний і улюблений — Лексій, давній знайомий Чапаева, меткий, спритний хлопець. Коли що треба дістати — посилають Лексія: усе добуде, все приготує й принесе. Чи підживитися треба, заколесник на повозку або ремінця до сідла, ліків домашніх добути — нікого не посилають, крім Лексія: найспритніший кругом чоловік.

І що за народець зібрався! Що обличчя — то й тип: сідай і пиши з нього степову поему. У кожного своє. Нема двох, щоб в одно: хлопець до хлопця, як камінь до каменя. А разом усі — перевите і звите молодецьке гніздо. Одна сім'я! Та яка сім'я! -

Увійшов Кочнев.

— Командир бригади в штабі, можна йти…

Зчинився легкий рух — цікавість освітила не одну пару спрямованих на Чапаева очей.

— Ходімо!

І Чапаев мотнув головою до Потапова, ткнув пальцем Шма- ріну і Вихору. Забряжчали шпорами, важко застукали підкованими каблуками, вийшли. Федір разом з ними. Федорові здавалося, що Чапаев приділяв йому надто мало уваги і зрівнював його з своїм «почтом». Десь глибоко від цих підозр затаїлося недобре побоювання, і він згадав, як розповідали про Чапаева, нібито в 1918 році, під час бою, коли він був з військом оточений, а якийсь комісар розгубився, — відшмагав його Чапаев нагаем на возі… Згадав — затривожило погане почуття. Знав, що могли все це й вигадати, могли й перебільшити, тоді і часи були не ті, і сам Чапаев був інший, та й комісар міг трапитися всякий! Федір ішов позаду. І вже саме те, що ішов він позаду, було неприємне.

З командиром бригади Чапаев привітався нашвидку, уривчасто, дивлячись убік, а той галантно зігнувся, пришпорив, потім виструнчився, мало не рапорт випалив. Про Чапаева він багато чого наслухався, тільки все більше з поганого, з хуліганського боку, в кращому разі — знав про Чапаева-дива- ка, а путящого про нього не чув, степовим летучкам про геройство чапаєвське не вірив.

З усіх дверей визирали цікаві. Так десь у купецькому домі визирають із щілин домашні, коли, бувало, приїздить знатний гість. Видно було, що наслухався про Чапаева страхів усяких не лише комбриг. У приміщенні штабу чисто сьогодні, як ніколи. Всі сидять і всі стоять на своїх місцях. Приготувалися, не хотіли осоромитися, а може, і побоювались: запальний Чапаев, хтозна, як подивиться?.. Коли прийшли в кабінет командира бригади, той розстелив на столі бездоганно накреслений план завтрашнього наступу. Чапаев узяв його в руки, подивився мовчки на тонкий рисунок, поклав знову на стіл. Присунув табуретку. Сів. За ним посідали всі, хто був.

— Циркуль!

Йому дали поганенький, іржавий циркуль. Розкрив, покрутив-покрутив, — не подобається:

— Вихоре, піди в Аверки з сумки мій дістань!

За дві хвилини Вихор вернувся з циркулем, і Чапаев став виміряти по рисунку. Спочатку міряв тільки по рисунку, а потім карту дістав з кишені — по ній став викльовувати. Раз у раз питався про відстані, про труднощі переходу, про воду, про обози, про ранкову півтемряву, про степові бурани…

Всі присутні мовчали. Тільки зрідка вкине комбриг у мову його слівце або на запитання відповість. Перед очима Чапаева по тонких лініях карти розгорталися снігові долини, спалені селища, війська, що йдуть у присмерку цепами й колонами, повзли обози, в ушах гудів-свистів холодний вранішній вітер, перед очима мигтіли горбки, колодязі, замерзлі сині річечки, поламані сірі містки, чахлі чагарники.

Чапаев ішов у наступ!

Коли кінчив виміряти — вказав комбригові, де які є помилки: то перехід великий, то привал невдалий, то рано вийдуть, то пізно прийдуть. І всі міркування підтверджував помітками, які робив, поки виміряв. Комбриг згоджувався не дуже охоче, іноді сміючись нишком, у собі. Але згоджувався, відзначав, змінював написане і накреслене. В деяких питаннях, немов за співчуттям і підтримкою, Чапаев звертався то до Вихора, то до Потапова, то до Шмаріна.

— А ти що скажеш? Ну, як думаєш? Правильно кажу чи ні?

Не звикли хлопці балакати багато в його присутності, та й небагато могли вони додати — так докладно й точно все бувало в Чапаева передбачено. На нього і прислів'я переробили: «Чапаеву завжди не заважай… Йому от як: одна голова добре, а дві гірше…»

Це нове прислів'я вигадали тільки для нього. І добре вигадали, бо бували раніше випадки, коли він послухається поради, а потім і бідкається, лається, кляне себе. І не забути ще хлопцям однієї наради, коли вони в розпалі наговорили казна-чого. Чапаев слухав, довго слухав, і навіть підтакував:

— Так, так… Да… Добре… От-от-от… Ду-уже добре…

Співрозмовники думали й справді, що він згоджується та

схвалює. А кінчили:

— Ну, гаразд, — каже, от що треба робити: на все, що балакали, плюнути й забути. Нікуди не годиться. Тепер слухайте, що стану я наказувати!

І почав…

Та так почав, що зовсім по-іншому справу повернув — навіть схожого не лишилося нічогісінько з того, про що так довго радилися.

На нараді тій були всі троє — пам'ятали її, і тепер уже лізли мало, багато мовчали, чудойо знали, коли й де можна говорити, чого не можна:

«Іноді й пораду, може, слід подати, це правда, а іноді і словом одним лиха накоїш!»

Тепер мовчали. Мовчав майже весь час і Федір: він ще не дуже тямив у військових питаннях і деякі пункти насилу розумів або зовсім ніяк собі не уявляв, — це вже потім, по кількох місяцях, засвоїв він бойову й іншу фронтову премудрість, а тепер — чого ж від «шляпи цивільної» було й вимагати.

Заклавши руки за спину, він стояв біля самого стола і заглядав глибокодумно на карту і. на рисунок, то хмурячи брови, то покашлюючи вбік, з явним побоюванням перешкодити діловій розмові. Вигляд у нього серйозний, спокійний. Збоку можна було подумати, що він тут усім рівноцінний співрозмовник.

Федір вирішив давно, до зустрічі з Чапаєвим, установити з ним особливу, обережну, тонку систему відносин: уникати напочатку розмов суто військових, щоб не виявити себе цілковитим профаном; вести з ним політичні розмови, де Федір буде, безперечно, сильніший; викликати його на одвертість, змусити висловитися в усіх пунктах, аж до інтимних, особистих властивостей і подробиць; більше говорити про науку, освіту, загальний розвиток, — і тут Чапаев буде більше слухати, ніяс говорити. Потім… потім зарекомендувати себе хоробрим воїном, — це вже неодмінно і якомога швидше, бо без цього все в очах Чапаева, та й усіх, мабуть, червоно- армійців, прахом піде, ніяка тут політика, наука, особисті якості не допоможуть! "Коли буде проведено цю розвідувальну, підготовчу роботу і Чапаев розкриється, буде зрозумілий, тоді можна і на зближення йти, а поки що — поки що поводитись обережно! Щоб хоч не зрозуміли ввічливість і уважність як підслужування до героя. (Він, звичайно, знав, що ім'я його гримить повсюди, що на дружбу до нього багатьом і багатьом набитися було б дуже приємно). Тільки потім, коли Чапаев буде «духовно полонений», коли він сам буде слухати Федора, можливо, чогось у нього вчитися, — аж тоді йти йому назустріч по всіх статтях. Але гонору — ні-ні: простоту, сердечність і певну грубуватість стосунків встановити тепер же, щоб і думки не було про Федора, як про білоручку, інтелігента, до яких на фронті завжди ставляться підозріливо і з неприхованою зневагою.

Усі ці приготування Кличкова аж ніяк не були дрібницями, вони допомогли йому найпростішим, найкоротшим і най- пввнішим шляхом увійти в середовище, з яким починав він працювати, а в ім'я цієї роботи — зростися з ним органічно. Він не знав ще, де будуть межі «зрощування», але добре розумів, що Чапаев і чапаєвці, вся ця напівпартизанська маса, і характер її дії — таке складне явище, до якого, заплющивши очі, підходити не годиться. Поряд з позитивними тут є й такі елементи, з якими поводитися треба обережно, стежити за їхнім виявом чутко і пильно.

Що таке Чапаев? Як собі уявляв Кличков Чапаева і чому саме з ним він надумав встановити у стосунках особливу, тонку систему? Чи треба взагалі це робити?

Федір, ще працюючи в тилу, чув, звичайно, і читав багато про народних героїв, які спалахували то на одному, то на другому фронті громадянської війни. І коли придивлявся — бачив, що більшість їх із селянства і дуже мало — з лав міських робітників. Герої-робітники завжди були в іншому стилі. Вирісши у величезному робітничому центрі, звикнувши бачити струнку, широку, організовану боротьбу ткачів, він завжди трохи скоса поглядав на напіванархічні, партизанські витівки народних героїв, подібних до Чапаева. Це не заважало йому з величезною увагою до них придивлятися й ставитись, захоплюватись їхніми героїчними вчинками. Але завжди-зав- жди лишалося у нього побоювання. Так і тепер.

«Чапаев — герой, — міркував собі Федір. — Він втілює в собі все нестримне, стихійне, гнівне і протестуюче, що за довгий час назбиралося в селянському середовищі. Але стихія… Чорт її зна, куди вона може обернутися! Бували у нас випадки (хіба мало їх було?), що такий-таки славний командир, як Чапаев, а раптом і пристукне свого комісара! Та не якогось там пройдисвіта, базікала і боягуза, а чудового, мужнього революціонера! А то, дивись, і зовсім піде до білих із своїм «стихійним» загоном…

Робітники — там інша річ: вони не підуть ніколи, ні за яких обставин, тобто ті з них, які свідомо вийшли на боротьбу. Ясна річ, що й серед робітників є вчорашні селяни, є й малосвідомі, є й «занадто» свідомі, що стали білоручками… Але там, там зразу побачиш, з ким маєш діло.

А в цьому от чапаєвському партизанському молодецтві — ой, як багато в ньому небезпечного!»

При такому підозрілому ставленні до стихійної партизанщини і зародилось у Федора бажання якнайтоншим способом установити свої стосунки з новим середовищем, — з таким розрахунком побудувати, щоб не самому в цьому середовищі зваритися, а, навпаки, взяти його під ідейний вплив. Брати з голови, з вождя — з Чапаева. На нього й скерував, на ньому й зосередив свою увагу Федір…

Петька — так майже всі за звичкою звали Ісаєва — висунув у двері свою маленьку пташину голівку, мізинцем поманив Потапова і сунув йому записку. Там було написано:

«Коні і вся готове дилажі Васілю Иваничу».

Петька знав, що в певні місця і за певних обставин заходити йому не можна, і тут діяв завясди подібними записками. Записка приспіла вчасно. Все було сказано, відзначено, підписано, зараз же наказ полетить по полках. Формалістика з прийманням справ забрала небагато часу.

— Я командувати приїхав, — заявив Чапаев, — а не з папірцями морочитися. Для них писарі є.

— Василю Івановичу, — шепнув йому Потапов, — бачу, ти скінчив. Все готово, їхати можна.

— Готово? їдьмо! — швидко підвівся Чапаев з стільця.

Всі розступилися, і він вийшов перший — так само, як перший увійшов сюди.

Надворі, біля ґанку, зібрався натовп червоноармійців: почули, що приїхав Чапаев. Багато хто разом з ним воював ще в 1918 році, багато хто знав особисто, а чули, звичайно, всі до одного. Витягнені шиї, палаючі захопленням і подивом очі, запобігливі, розтягнені до вух усмішки.

— Хай живе Чапаев! — гаркнув хтось із перших, тільки- но Чапаев зійшов зі сходів.

— Ура-а-а!.. Ура-а-а!..

З усіх боків збігалися червоноармійці, підходили жителі, натовп зростав.

— Товариші! — звернувся Чапаев.

Вмить все замовкло.

— Мені ніколи зараз говорити — їду на позицію. А завтра побачимось там, бо приготували козакам хорошу закуску і завтра почастуємо… Поговоримо потім, а тепер — прощавайте!..

Покотилися нові хвилі «ура». Чапаев сів у сани, за ним примостився Потапов. Три кіннотники чекали тут же. Федорові підвели вороного баского жеребця.

— Гайда! — крикнув Чапаев.

Коні рвонули, натовп роздався, закричав голосніше. Так шпалерами і їхали до самої околиці Алгая.

Степова сніжна пустиня одноманітна й нудна. В минулі теплі дні горбочки облисіли було аж до землі, а тепер і їх замело; весь степ завіяло, стягло морозом. Коні йдуть легко і весело. Чапаев з Потаповим сидять майже спинами один до одного, можна подумати—посварилися: обдумують майбутні операції, готуються до завтрашнього дня. За три-чотири кроки від саней поспішають вершники, не ближче і не далі, увесь час на одній відстані, наче на припоні. Федір їде збоку. Він часом відстане на цілу версту і пустить в кар'єр. І любо скакати степом, добре, що кінь такий легкий, охоче скаче.

«Завтра, — думав він, їдучи хиткою риссю, — починається смуга бойового, справжнього життя… І закрутить-покотиться воно — чи ж надовго? Хто може знати долю його? Хто може вказати день перемоги^ І коли ж буде вона, перемога наша? День за днем, день за днем у походах проскачуть, у боях, у небезпеках, у тривозі… Чи збережемося ми, пушинки? І хто повернеться в рідні палестини, хто залишиться тут, у чорних лігвах, на сніжних пустирях степів?»

І полізли в голову життєві спогади, постали милі, знайомі обличчя… І сам собі уявлявся вбитим: лежить на снігу, роз- кинувши широко руки, із закривавленою скронею. Аж жаль стало. Раніша. жаль цей до себе самого перейшов би неодмінно в тривалий смуток, а тепер — струсив, одігнав, їхав далі спокійний, смішком посипав свою смерть.

Так минуло години дві з половиною. Чапаю певне, набридло сидіти нерухомо, — спинив санки, посадив на своє місце одного з вершників, сам поїхав верхи. Під'їхав до Федора.

— Виходить, разом тепер, товаришу комісар?

— Разом, — відповів Федір і зразу помітив, як міцно, твердо, наче впаяний, сидів Чапаев у сідлі. Потім оглянув себе: наче прив'язаний.

«Труснути як слід — і геть полечу, — подумав він. — От Чапаев, дивись — цей уже хоч би що — не вискочить».

— Ви давно воювати почали?

І Федорові здалося, ніби той посміхнувся, а в голосі почулася іронія. «Знає, мовляв, що на фронті я тільки-тільки, ну й підсміюється».

— Тепер от починаю.

— А то по тилах були? — знову спитав Чапаев.

І знову запитання ущипливе.

Треба знати, що тиловик для бійців таких, як Чапаев, — це найнікчемніша, найнедостойніша істота. Про це Федір догадувався й раніше, а останніми тижнями переконався остаточно, їдучи і розмовляючи багато разів з бійцями і командирами.

— По тилах, кажете? Ми в Іваново-Вознесенську працювали… — з удаваною байдужістю промовив Федір.

— Це за Москвою?

— За Москвою, верст триста буде.

— Ну, і що там, як діла йдуть?

Федір зрадів зміні теми, ухопився жадібно за останнє запитання і пояснив Чапаю, як тяжко і голодно живуть івано- во-вознесенські ткачі. Чому ткачі? Хіба нема там більш нікого? Але вже так завжди виходило, що, говорячи про Іваново-Вознесенськ, Кличков бачив перед собою одну багатотисячну робітничу рать, пишався тим, що близький був з цією раттю, і в сцогадах своїх трохи навіть прозував.

— Виходить, погано живуть, — згодився серйозно Чапаев, — а все через голод. Якби голоду не було — де там: та тут і вся справа інакше пішла б… А жеруть же як, сучі діти, не думають, мабуть, про те…

— Хто жере? — не зрозумів Федір.

— Козачня… Все їй ніпочому…

— Ну, не все ж козацтво таке…

— Все! — скрикнув Чапаев. — Ви не знаєте, а я скажу: все! Чого там… ота-ак!

Чапаев нервово засовався в сідлі.

— Не може бути, щоб усі…^- протестував Федір. — Хоч скількись там, а е ж такі, що з нами. Та стривайте, — згадав він з радісним хвилюванням, — хоч би і в нас ось тут, у бригаді, з козаків уся розвідка кінна?

— В бригаді? — трохи замислився Чапаев.

— Так-так, у нас, у бригаді.

— А це, мабуть, міські… тутешні навряд, — не зразу піддався на доводи Чапай.

— Я вже не знаю, міські чи ні, але факт… Та й не може бути, товаришу Чапаев, щоб козацтво, ну, все було проти нас. По суті справи цього не може бути…

— Чому ж? От побудете з нами, тоді…

— Ні, скільки б я не був — однаково не повірю!

Голос у Федора був твердий і суворий.

— Про поодиноких що й говорити, — почав потроху здаватися Чапаев. — Звісно, трапляються, — та мало…

— Ні, не поодинокі… Ви це даремно… Ось пишуть з Туркестану — на цілу там область козацькі полки встановили Радянську владу… А на Україні, на Дону… та хіба мало?

— Надійтеся, вони от покажуть… сучий хвіст!

— Ну, чого ж надіятися, я не надіюсь, — пояснив Чапаеву Кличков. — І в вашій думці правди багато… Це правда, що козацтво — вороння чорне, правда… Хто ж проти того? Царська влада на те про них і дбала… Але ви подивіться на козацьку молодь, — ця вже не старим рівня… З молоді найбільше до- нас і йдуть. Сивобородому козакові, певна річ, важче миритися з Радянською владою… в усякому разі, тепер важко, поки не зрозумів він її. Адже думають казна-що про нас і всьому вірять: церкви, кажуть, на хліви коров'ячі обертаємо, жінки у нас в усіх спільні, жити заганяємо всіх докупи, пити і їсти разом — за один стіл неодмінно… Де ж тут помиритися козакові, коли він з діда-прадіда звик і до церкви, і до свого ситого багатого хазяйства, до чужої праці, до степового, свавільного життя?

— Іксплататори, — вимовив через силу Чапаев.

— От-от, — стримав Федір усмішку. — Саме в експлуатації вся суть справи. Адже багаті козаки експлуатують не лише іногородніх або киргизів, вони й своїм братом-козаком не гребують… Отут саме 5 виходить розлад. Тільки старі, хоч вони і ображені, помирилися з цим, вважають, що сам бог так дав, а молодь — ця простіше, сміливіше на справу дивиться, тому до нас більше йдуть молоді… Старих — цих не звернеш, цих тільки зброєю і можна пройняти.

— Зброєю, зброєю, — труснув головою Чапаев, — та воювати важко, а то б що…

Федір не зрозумів, до чого Чапаев це сказав, але відчув, що недаремно сказано, що тут розуміти щось треба особливе під цими словами…

Сам нічого не відповів і чекав, як той пояснить, розвине свою думку.

— Центри наші — от що… — кинув невиразно Чапаев щё одну заманливу темну фразу.

— Які центри?

— Та от, понапхали там усякої сволоти, — бурмотів Чапаев ніби тільки для себе, але так бурмотів, щоб Федір все ясно чув. — Він мене колись під рушницею на морозі цілими днями тримав, а тут, будь ласка… От вам м'яке крісло, пане генерал, сідайте, командуйте, як вам заманеться: мовляв, можете дати, а можете не давати патронів, хай дрючками б'ються…

Це Чапаев зачепив найгостріше своє питання — про штаби, про генералів, накази і репресії за невиконання, — питання, яке в ті часи стояло поперек горла не самому лише Чапаеву і не тільки Чапаєвим.

— Без генералів не обійдешся, — буркнув йому заспокійливо Кличков, — без генералів що ж за війна?

— Ще й як обійдемося…

Чапаев міцно зім'яв поводи.

— Не обійдемося, товаришу Чапаев… Відвагою самою великого діла не зробиш — знання потрібні, а де вони в нас? — Хто їх, знання ті, крім генералів, дасть? Вони ж цього вчилися, вони й нас повинні вчити… Буде час — свої в нас учителі будуть, але поки що нема ж їх… Нема чи є? Отож-то! А якщо нема, в інших вчитися треба!

— Вчитися? Та-ак! А чого вони навчать? Чого? — цалко запитав Чапаев. — Ви думаєте, скажуть, що робити треба?..~ Еге, так і сказали!.. Був я й сам в академії у них, два місяці крутився, як муха в окропі, а тоді плюнув та знову сюди. Робити нічого там нашому братові… Один — Пєчкін от, професор є, лисий, як коліно, — на екзамені: «Знаєш, — каже, — Рейн-ріку?» А я всю німецьку воював, як же мені не знати? Тільки подумав: навіщо я йому відповідати буду?

— Ні,— кажу, — не знаю. А сам ти, — питаю, — знаєш Солянку-ріку?

Він витріщив очі — не сподівався цього, авжеж.

— Ні,— каже, — не знаю. А що?

— Отож і питати нема чого… А я на Солянці поранений був, п'ять разів її сюди й туди переходив… Що мені твій Рейн, на якого він чорта? А на Солянці я мушу кожен горбочок знати, бо тут ми з козаками воюємо!

Федір засміявся, подивився на Чапаева здивовано і подумав: «Це ж у народного героя, у Чапаева, які дитячі думки! Мабуть, усякому своє: кому наука, а кому і не дається вона. Два місяці от побула людина в академії і нічого не знайшла там хорошого, нічого не зрозуміла. А й людина ж розумна, тільки сира, мабуть, дуже… довго обсушуватись Фреба…»

— Мало побули в академії,— сказав Федір. — За два місяці всього не засвоїш… Важко це…

— Хоч би й зовсім там не бувати, — махнув рукою Чапаев. — Мене вчити нічого, я й сам усе знаю…

— Ні, воно як же не вчитися, — заперечив Федір. — Вчитися завжди є чого.

Авжбж є, тільки не там, — підхопив збуджений Чапай. — Я знаю, що є… і буду вчитися… Я скажу вам… Як прізвище ваше?

— Кличков.

— …Скажу вам, товаришу Кличков, що майже неграмотний я зовсім. Тільки чотири роки як писати навчився, а мені ж тридцять п'ять років! Усе життя, можна сказати, у темряві ходив. Ну, та буде вже — іншим разом поговоримо… Та от, мабуть, і Таловку видно…

Чапаев дав шпори. Федір зробив те саме. Нагнали Потапова.

Через десять хвилин в'їздили в Козачу Таловку.