Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух.

Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi. Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'їздилися православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з полукiшками iз липової кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Помiж ними роїлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприїздили з жiнками на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, - начеб того макового цвiту натикав.

Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своїх заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приїхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.

Владика заповiв свiй приїзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою паству та пiдтримати у людей православного духа.

В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельної української шляхти, а вона, хоч їй переслiдували православну церкву, найзавзятiше її держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.

Не було закутини на цiлiй Українi, де би жило стiльки тої шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була сильною опорою благочестя. Цiлi села - Чайковичi, Бiлина Велика, Лука, Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина, Топiльниця, Явора, Комарники, Iльник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця, Корчин - були густо заселенi шляхтою, що виводила свої шляхетськi клейноди ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти їх у пiдданство, стояла твердо за свої вольностi i за православну церкву.

Як тiльки розiйшлася вiстка, що приїде їх владика, такий самий шляхтич, як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх сторiн напливала шляхетська братiя.

На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування православної церкви, про вiдступництво великої шляхти. Мiркували про те, чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.

- Силою постоїмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на шаблях рознесемо.

Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало добре припiкати.

Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.

Усi сподiвалися приїзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися, чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi яка пригода по дорозi.

- Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.

- То добра шляхта i певнi люде, то правда, - говорив пан Сiлецький Яким. - Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виїхали на конях назустрiч, - було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило, що ми його шануємо.

- Й не гаючись треба так зробити, - обiзвався старий Грицько Жмайло, або Цьмайло, з Кульчиць. - Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я їду з вами.

- Добре так, - гукали скрiзь, - веди нас, пане Грицьку!

Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.

Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.

Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.

Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.

Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сiдло, поправився, оглянув гурток, виїхав наперед гурту i скомандував:

- Чвiрками! - Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився тричi: - Во iм'я господнє! Вперед!

Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i їхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.

Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню. Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.

Проїхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другої сторони ватагу людей, що проти них їхала.

- Се, певно, владика! - заговорили всi майже в один голос.

Так воно i було. Серединою дороги їхала коляска. Видно було золотий хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.

- Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'їдьмо достойно i з повагою, - говорив один iз шляхти.

- Тихо там! - гукнув Грицько до своїх. - Ховатися i шаблi напоготовi!

Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коїться щось незвичайне. Щораз бiльше людей виїздило з лiз i ставали рядком. Почет владичий зближався щораз. Здається, що нiхто з них не мiг бачити, що над Днiстром дiялося.

Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, їдучи, крилась мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг її завважити.

Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали вгору шапки i вiдтак їх ловили в повiтрi. I з того вийшло замiшання в цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада пiд верболозами.

В ту хвилю громада заревла пекельними голосами "алагу!" i, мов яструби, кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.

Тепер Грицько виїхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:

- То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я боже!

Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта лавою за ним.

Прискакали в саму пору.

Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та покривавлених, їхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивої владичої голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.

Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто їх на таке злочинство пiдбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде їхня.

Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.

Грицько видав короткий засуд:

- Усiх на гiлляку! - Вiн вказав на якогось кремезного татарина i приказав: - Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут останешся, - каже до свого внука. - Останешся тут з кiлькома шляхтичами i допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!

Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.

Грицько скомандував:

- Рушай до города!

- Пане Грицьку! -гукала шляхта. - Владика вас кличе до себе.

Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому нiяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.

- Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию.

- Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашої церкви, а я вiрний син тої церкви.

- Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, мої дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маєш до того повне право. Скiльки тобi лiт?

- Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, - говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.

- Благословення господнє на тебе i твiй увесь рiд, - говорив владика, благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я?

- Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся.

- Сини мої любi, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашої благочестивої вiри i церкви!

Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.

Грицьковi було пильно приїхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав:

- Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милiсть, як спасителя.

Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.

- Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.

- На те вони заслужили, таке воєнне право.

- Не по-християнськи…

- Вони теж не по-християнськи поступали собi.

- А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберiть собi їхню добичу воєнну, та й годi…

- Просьба вашої милостi для мене приказ. - Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: - Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милостi я їм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять київ мусять дiстати, та й годi! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки тої добичi, що кiт наплакав, то голота…

Поїхали далi.

- Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.

- Воно нiчого без божої помочi i божого напучення не робиться,-каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, - але я заздалегiдь розвiдав, що коїться. Нинi вранцi їхав я з моїми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть… Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого - не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'їде владика, хiба ж вони на його повiтання їдуть?.. Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милостi… i все в пору, в божий час склалося.

- Ти, пане-брате, бувалий чоловiк…

- Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт вернув у рiдне село, свої костi тут зложити, коли мене господь покличе.

- Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще пiд суд вiддати. В Самборi ж обов'язує магдебурзьке право…

- Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би їх тi, що їх послали i, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гiльтайства i сваволi…

Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i поїхав передом. Вiн гукав по дорозi:

- Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам бешкету.

Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роїлося вiд усякої збиранини, що тут згуртувалася.

Владича коляска могла лише поволi проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим владичим хрестом благословив народ.

У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з хоругвами.

Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.

Перед церквою стояли школярi церковної школи пiд проводом своїх вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неї не лише дiти тутешнiх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сiл.

Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити благочестивої вiри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.

- Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвської вiри, ви одинока її защита. Наша прадiдна вiра переживає тепер тяжкi часи. Рим напосiвся її знищити. Нашi вельможi цураються її i переходять на латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина її визнавцiв, хлопство, не має своєї волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяєте менi, мої дорогi дiти, що не покинете нашої бiдної матерi, що останетеся їй вiрними до послiдньої хвилi життя, що видержите в благочестi?

- Не обiцяємо, а присягаємо усi на те, - гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими.

- Присягаємо всi! - гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору свої шаблi.

Владика сказав:

- Амiнь! - i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ.

- Амiнь! - гукнули всi.

Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одної церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.

В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.

- Як тебе звуть, люба дитино? - питає владика.

- Марко Жмайло-Кульчицький.

- Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi.

- Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.

- Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого лiцея єзуїтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

- Чого ж до єзуїтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа братства ставропiгiйського у Львовi… або школа князя Острозького в Острозi… Не всi ще вельможi нас покинули.

- Чував я про це, та не пiд силу менi.

- Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, їх милостi, вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише одежину приладь - i вишли.

Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.

Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:

- Маєш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи вищої, геть далеко звiдсiля, - поїдеш?

Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:

- Поїхав би, якби поїхав зi мною Петро.

- Хто це Петро? - питає владика.

- Я! - встає такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. - Петро Конашевич.

- Ходи сюди, дитинко.

Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi були напрочуд гарнi.

- Чий ти, синку?

Грицько вiдповiв за нього:

- Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже без Петра. Я їх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як свою дитину.

- Де любов, там i благословення боже, - каже владика. - Добре, дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Пiдiйдiть сюди ближче.

Хлопцi приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив по голiвцi.

- Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi вiрними синами православної церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi. Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд вашого архiєрея. - Владика вийняв i дав їм по хрестиковi та позавiшував на шиї. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятує вас iз дна моря, - я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русi!

Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.

Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцiлувати владичу руку, та справив їх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв, яких бачили щодня.

Тим часом пригода, яка скоїлася вранцi з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гiльтаїв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi. Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городської старшини, i всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали свої цехи i роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброєнi люде. Народ молився по костьолах, благаючи божої помочi.

Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.

Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.

- Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: - На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба турбувати владику.

Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже:

- А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижидаєте?

Нiхто не знав, що йому вiдповiсти.

- Створiть ворота i впустiть мене до города, а то до завтра не розмовимося.

Сторожа на валах стала нараджуватись i порiшили, що не буде нiякої небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять.

Створили ворота, i Грицько пiшов.

Шляхта за ним кликала:

- Не йдiть, Грицьку, то якась зрада.

Але вiн на те не зважав, пiшов прямо до ратушi, де зiбралися райцi радити над обороною города.

Усi дуже здивувалися, побачивши його тут. Всi знали добре старого Грицька Жмайла задля його вiку i розуму.

- Що у вас, панове, твориться? На вiйну готуєтеся?

- То ви нам вiйну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо.

- Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики - то вiйна?

- Шляхта хоче на город напасти, - обзивається один, - за те, що якiсь гiльтаї вашого бiскупа зневажили.

- Хiба ж то ви тих гiльтаїв на наших послали? За те, що вони поважилися, дiстали таку прочуханку, що їм вiдхочеться; кiлька навiть повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому, хто вам таке донiс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справдi готово прийти до якої бучi.

- Поручаєтесь нам за безпеку города? - питає бургомiстр.

- То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло вмiє додержати слова. - Грицько подав бургомiстровi руку. - А ви поручаєтесь, що городськi гiльтаї не будуть нас зачiпати?

- Поручаюсь.

- Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде, йдiть спокiйно спати.

Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс:

- Оцапiли!

Опiсля - так у городi, як i на площi бiля церкви, - всi заспокоїлися.

Тут до пiзньої ночi гомонiло, як в улiю.