Чепелева ватага мусила їхати поволi, бо везла багато ранених. Петра цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.

Приїхали на хутiр аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася, настав у цiлому селi великий рух. Усе село вийшло назустрiч. Питання перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не однiй дiвчинi защемiло серце за милим, за братом, а старi батьки та сивi дiди лише хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну втрату доводилось їм на своєму життi переболiти. Така вже козацька доля, що не знаєш нi дня, нi години, коли треба все покинути та передчасно покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.

А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.

Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.

Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.

- Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi своїми пестощами вiку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бiдного раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому рану перев'язав.

- А хто це такий, тату?

- От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер наш гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з рани, як на Сiчi. Ти, Марусю, перенесешся з своєї кiмнатки у свiтлицю, а ми там покладемо недужого. Йому треба великого супокою.

- Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було дуже його жаль.

- Коли досi не вмер, то, може, й подужає, а це все в божiй руцi.

Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише в штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в сорочцi. Вiн уходив на цiлу околицю за доброго знахара. Славно вiн знав складати поламанi костi i лiчив усякi недуги зiллям.

Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i так його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала руками його голову.

Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi, було ще одне ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.

Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали, i довго порався бiля недужого.

Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.

- А що, дiдусю, чи подужає вiн?

- Дасть Бог що подужає. Кiсть не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато кровi втратив.

- Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужає, то, далебi, вашiй Настi мої золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо менi цього козака дуже жаль.

- Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справдi хлопець мов тканий, для тебе якраз пiд пару. - Старий моргнув оком i погладив Марусю по голiвцi

- Їй-бо, дiдусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?

- Но-но, вже нiчого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, i сережки вже так мовби були в руках моєї Настi. А тепер, серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й поможи менi недужого напоїти.

Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла миттю до пекарнi i прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.

- Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього вiдразу пiдходити. - Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.

Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди свої яснi променi й освiчувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди ввiйшла, мов у пiйманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.

Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав дiвчинi напувати його молоком. У неї дрижали руки, i трохи вилилося на вiдкритi Петровi груди.

Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.

- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.

Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого сонця.

Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.

Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.

- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти менi помагай, ти тут бiльше вдiєш, як я.

Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще нiколи.

- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.

Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше остатись.

Аж дiвчина Горпина, її подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:

- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!

- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.

- А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.

- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужає. Вiн лиш багато кровi втратив.

- Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.

- Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав. -

- I що ж, вiн не отямився?

- Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.

А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.

- Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й не повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потiм у битвi трохи не пропав так, його конi потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.

- А може, не вийде з того.

- А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду! Ходи сюди, а що там хорий?

- Нiчого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої кровi не придбає.

- Пам'ятай, Ониську, пiклуйся ним, доглядай, а коли його вилiчиш, нiчого тобi не пожалiю. Ти знаєш, що сотник Чепiль вмiє нагороджати.

Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:

- Iз нього кошовий вийде.

Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.

- Ти була коло недужого? - питає мати.

- Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.

- Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi, певно, подякує.

Того не треба було їй двiчi казати.

Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана Чепеля. Старший його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дiвчина. Всi її любили. I старi бабусi-удови, що у сотника на хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i молодицi, i козаки, i малi дiти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нiкому не вiдмовляла своєї помочi.

Батьки дивились на неї, мов на того янгола, i нiчого для неї не пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не смiли їй вiдмовити. Маруся вмiла вибрати хвилю, попрохати так гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий суворий сотник м'якнув, мов вiск.

Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.

Вiд рана до ночi всюди було її повно, всюди було чути її срiбний голосочок, її солов'їне щебетання.

Марусю любило усе село. Всi молили для неї щастя, долi, бо вона всiма пiклувалася. А особливо тi немiчнi, недужi знаходили у Марусi щире прихильне серце i помiчну руку.

Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для своєї донi, та не знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав її:

- Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.

- А може, князь? - жартувала сотничиха.

- Цур йому! За князя дочки не вiддам, хiба за козака. Хай буде i вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю, бо я силувати дочки не стану.

Так мiркували собi батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила порiг їхньої хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.

Вiд тої хвилi щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славнi i гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася своєю рукою цiєї бiдної, розбитої голови, то начеб стрiлою її серце прошибло. А тими синiми очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував її зовсiм.

Вона не могла того погляду нiколи забути, i образ Петра ставав їй навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику у боротьбi з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як вiн впав з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала крiзь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в свiтлицю.

- Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.

- Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!

- А розкажи менi!.

- Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.

I вона буцiмто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по iменi, не сходив їй з думки, i так мучилася до рана. Уставши, вона помiркувала, як дуже вона змiнилася. Де подiлась її веселiсть, щебетливiсть? Вона посумнiла i стала мовчазливою. Стiльки в неї тепер роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати. Завважали цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною дниною очевидячки приходив до себе.

Третього дня, як його привезли сюди, вiн вiдкрив очi i став розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синiми очима. Йому здавалося, що вiн вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:

- Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?

- Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.

- Ти у добрих людей в гостях.

Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:

- Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?

Маруся запаленiла вся, понизила очi та закрила їх своїми довгими гарними вiями.

- Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочиваєш.

- Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.

- Ти був у походi з моїм батеньком, тебе ранили i батенько забрав тебе сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.

- Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мiй побратим Марко Жмайло дiвається? Ох, як менi голова болить!

- Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.

Маруся вибiгла з кiмнати, їй спiшно було подiлитись зi всiма вiсткою, що недужий ожив.

- Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.

Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очi i спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли вiн знову отямиться i заговорить?

Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею сталося. Не могла собi цього пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нiчого скритого. Маруся стрiнула її i виговорила в кутку цю свою турботу так, як дiвчина перед вiрною подругою виговоритися вмiє.

- Так мене все до нього тягне. Не можу очей вiд його лиця вiдвести, а коли на нього не дивлюся, то менi все перед очима стає.

- Батеньки! Я вже знаю, що це є. - Горпина нахилилась до вуха Марусi i прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.

- Не говори так, Горпино, бо менi аж соромно. Коли б так хто пiдслухав, пiшла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздiв. Як можна влюбитися, коли не знається, чи вiн мене любить? Я навiть не знаю, як вiн називається.

- А я знаю, як вiн називається, - каже Горпина, посмiхаючись, - але я не скажу.

- Скажи, голубко, скажи, - просила Маруся, обiймаючи її за шию, - я тобi щось гарного подарую за це.

- Ха-ха-ха! - смiялася Горпина, плещучи в долонi. - А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пiзнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемiнилася! Де подiлась твоя веселiсть, шебетливiсть? Вiдколи тут Петро лежить, нiхто вiд тебе пiсеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.

- Так вiн Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годi менi спiвати та вигойкувати, як в хатi недужий чоловiк лежить. Дiд Онисько казав, що йому супокою треба, а годi менi веселитися, коли вiн зi смертю бореться.

- Те-те-те. Чимало було у вашiй хатi недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. - Горпина обняла Марусю, i поцiлувала, та каже: - Воно й не жаль такого козака полюбити.

- А може, й ти його любиш, Горпино?

- Я? Нi. А втiм, я не можу.

- Хiба ти вже кого любиш? А бачиш, ти передi мною затаїла.

Горпина зiтхнула важко:

- Я тобi нерiвня, моя ясочко. Ти сотникiвна. У тебе батько - дука, а я - бiдна сирота. Менi хiба такого круглого сироту полюбити, як я сама.

- Грiх тобi таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе, мов рiдну дитину, i нiчого тобi не жалiють. I вiно для тебе буде. Та ж твiй покiйний батько з моїм приятелювали. А тепер ти менi скажи, кого ти любиш? Я дуже цiкава знати. Ну, скажи.

Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи нi?

- Тобi, Марусю, я скажу, а бiльше нiкому, а ти теж нiкому не кажи. Мiй любий - то Остап Бондаренко.

Маруся сплеснула руками i обняла Горпину:

- Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весiлля, то тiльки менi скажи, а я зараз батенька попрошу, а вiн поблагословить. Твiй Остап гарний козак на усе село, i нiхто про нього лихого слова не скаже.

- Чого ви, дiвчата, такi радi, що безупинно цiлуєтесь? - спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх i стрiнула. Дiвчата, мовби їх хто пiймав на якiм злочинствi, почервонiли обидвi, мов рожi, i не знали, що казати.

- От я побiжу до недужого поглянути, - сказала Маруся i побiгла далi, мов сполошена серна.

Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспiвати, та таки не видержала. Побiгла у садок, а за хвилю розходився її срiбний голосок, аж соловейко замовк, почувши.

Почув той спiв i Петро. Вiн створив очi i став наслухуватися.

"Що це? Нiяк не розберу, що зi мною робиться? Чи я в якої зачарованої царiвни? Вже кiлька днiв ту чудову дiвчину бачу, а бiльш нiкого".

Аж тут вбiгає в хату Маруся. Вона усмiхається до Петра:

- Правда, Петре, що тобi вже полегшало?

- Правда, моя панночко, та ти менi скажи, хто так гарно перед хвилею спiвав пiд вiкном?

- Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.

- Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай менi свою рученьку, хай тобi подякую, що ти так мною пiклувалась.

Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу пiднiс її вгору. Вони взялись за руки i дивились собi в очi так глибоко, у саме дно душi. Очi Петра виказували велику радiсть, вдяку i подив. Маруся радiла всiєю душею. Не смiла взяти своєї руки назад, їй любо було чути у своїй руцi слабкий живчик руки любого козака.

- Звiдкiля ти знаєш, що я Петром звуся? Хiба я спросоння говорив?

- Ти нiчого не говорив, i я. i ми боялися, що ти вже нiколи не заговориш.

- Бог милував i не дав пропасти. - Петро хотiв сiсти, та не мав сили. Немiчна голова впала знову на подушку.

- Може, тобi помогти? - Маруся взяла його за плечi i пiднесла. Петровi зашумiло в ушах, голова закрутилася, i вiн знову упав на подушку.

- Я ще дуже немiчний, - каже слабим голосом, а цiле лице поблiдло, мов полотно, - та я тебе попрошу, коли б така ласка, щоб пан сотник зайшов сюди на часок.

Маруся вже була за дверима, їй так було любо, так весело, начеб на крилах летiла.

Ввiйшов сотник в кiмнату:

- Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою вже добре, лиш тебе пiдгодуємо, а тодi тебе на Сiч вiдвезу. Я дуже радiю, що ми тебе смертi не дали.

- Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що надi мною зжаливсь. Повiк тобi цього не забуду. - Петро наставив руку до сотника, а вiдтак пiдвiв сотникову руку до себе i поцiлував з пошаною, як цiлує син батька.

Сотник поцiлував його в чоло.

- Добре, добре, пане брате, ще не раз пiдемо орду бити.

Маруся iз цiєї зустрiчi ще бiльше повеселiшала.

- Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?

- Чому не знаю? Поїхав здоровий на Сiч з козаками. Боже, як вiн за тобою побивався. Вiн тебе вiдшукав на побойовищi над Iнгулом. Ходив вночi з запаленим вiхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотiв сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Сiч. Та нiде правди дiти, вiн би тут був нi при чiм. Жiнки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Вiн над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слiд козаковi плакати, мов бабi.

- Воно правда, що бiля недужого то жiнки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.

Маруся, почувши це, спаленiла i зараз вийшла прожогом з хати.

- Ти, козаче, менi дiвчину засоромив i сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тiлi, бо сина я втратив.

Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.

Надiйшов дiд Онисько. Дотепер то Петро його ще нi раз не бачив i не знав. Вiн, стрiнувши в сiнях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, - Петра застав вiн перший раз при пам'ятi.

- То твiй лiкар, - каже сотник, - наш старий Онисько.

Онисько пiшов за теплою водою i став поратись коло рани.

- Чи ще дуже тебе голова болить?

- Ще болить, особливе, коли хочу її вгору пiдвести. Тодi в головi гуде, а у вухах страшно шумить.

- Ти ще трохи потерпи, лежи спокiйно, не пiдводячись, а за кiлька днiв то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобi бiльше поможе, як усi лiки.

- Спасибi тобi, дiду, за твою опiку, що не дав пропасти.

- Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобi бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не вiдступав.

Маруся, що ввiйшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.

- А хочеться тобi їсти?

- Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…

- Це добре, я зараз тобi заорудую. - Вiн оглянувся за Марусею. - Ого, поминай як звали, пiду сам. За хвилю принiс кухлик теплого молока.

- Поки що бiльше не дам, вибачай.