Одного дня прикликав Аксак до себе Петра i, усмiхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Києво-Печерської лаври на свого архiмандрита на те, що їм забирає їхнi монашi доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди тi доходи монастиря повертає.

Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж.

- Що ж, вашмосць, на це скажеш?

- Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий знати, чи ця реформа отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту?

- Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив?

- Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять i п'ють по-панськи. Треба було їм вiвса вiдняти, а зложити на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi на церкви i школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi i паперу тут, на мiсцi, бо львiвська ставропiгiя своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителiв, а тих треба стягти з усiєї України, поки ми своїх тутешнiх не виховаємо. Та щоби i всi доходи монастирськi на це видати, то того всього буде замало i треба благороднi змагання отця архiмандрита iншими фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi українськi вельможi свою лепту докинути. А прошу, ваша милiсть, розглянутись мiж нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе пiдняти нашу церкву i оборонити її перед ворогами?

- Так, вашмосць, думаєш, що треба нам грошi складати?

- Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милiсть, маєте значення i повагу мiж православними вельможами i ваше одне слово прихилить їх до щедростi.

- Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта боїться i не хоче давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, i не без рацiї, що у тих православних школах буде виростати нове своєвiльство, яке треба буде опiсля збройною рукою поборювати i до слухняностi приводити.

Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за себе, бо вiн з нею на однiй лавi сидить.

- Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвiльство народу, то вона тому винувата, що до цього своєвiльства своїми утисками доводить. Коли ж жалується на вандалiзм i жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освiти.

Конашевич, вертаючи вiд Аксака, цiкавився тим, як повелось о. архiмандритовi заведення реформи, чи справдi була яка опозицiя i як її зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед свiтську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу недiлю пiти в Лавру i там розвiдати.

Пiд порогом своєї кiмнати стрiнула його така несподiванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жiночою рукою. Вiн нахилився до вуха Петровi, оглянувся, чи хто не пiдслухує, i шепнув:

- Це передала менi панна Зося i наказала, щоб нiкому не показувати i про це не говорити.

Петро, ввiйшовши в кiмнату, розпечатав i став читати. Панна Зося заявляла Петровi свою любов i просила на все в свiтi, щоби вийшов до неї на розмову перед пiвнiччю у пiвнiчний куток сiней.

Петро вiдписав зараз на тiм самiм листi:

"Не раджу вам вночi по сiнях ходити. Тепер зима, i можна перестудитися. У пiвнiчному кутку, здається, буде зимнiше, нiж деiнде. Шануйте своє здоров'я i бережiть вiд перестуди. Я з тих самих причин не прийду".

- Вiзьми це, Антошку, i передай паннi Зосi, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довiдався.

Панна Зося, прочитавши цi рядки, лиш руки заломила i проговорила з розпукою:

- Невдячний.

У найближчу недiлю пiшов Петро у Лавру. О. архiмандрит запросив його обiдати. Яка ж велика перемiна! Усi тi вибагливi страви, дорогi, добiрнi вина - все те не показувалося. Натомiсть подавали простi. Монахи обiдали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього вiдразу.

Коли по обiдi зiйшов у келiю архiмандрита, вiн каже:

- Як тобi, земляче, наш монаший обiд подобався? Ти, певно, голодний, i на обiд наш нiколи тебе не заваблю.

- Я вже й жалобу читав на вашу милiсть.

- Невже ж внесли жалобу? Цiкавий я, що в нiй написано?

- Жалуються, що отець настоятель, i старшi податники, i застольники "неЬдати где оброчають" значну надвижку доходiв монастирських, "которея би рачей на потреби монастирськiє яко i чернецькiє оборочатися мЬла".

- А чи ти вiдгадаєш, на що я призначаю i тi лишки, i тi ощадностi з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?

- Знаю, ваша милiсть, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксаковi та ще додав, що цього мало, щоби всi потреби заспокоїти, що до цього великого дiла ще нашi вельможi повиннi би грiшми причинитися.

- Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?

- В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi крiзь iгольне вухо перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з ока i невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо "толците, а отверзеться вам".

- Ти, Петре, гарно сповняєш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лiзти, то тобi подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнiшу мiсiю.

- Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те, що хлопцям про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив, та вельможна панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала.

- Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра: - Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем.

- Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. - Я не промiняв би одної моєї Марусеньки за сотнi вельможних павичок.

- Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог благословить. - Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.

- Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив його на пiзнiше, коли сповню мою мiсiю.

- Жертва твоя велiя, i Богу угодная єсть.

- Прошу, ваша милiсть, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидiти?

- Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопцiв довший час, то не лише що їх з'єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобi зобов'язанi, за ними пiдуть другi вельможi, i наша справа на цiм виграє. Бачу, що отець Дем'ян вмiє людей вибирати, - мистець i знаток.

- Ваша милiсть величає мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кiнець дiло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода моєї роботи. Я не можу вiчно з ними жити, аж пiдростуть i людьми будуть, бо вiд цього хорони мене Боже. Поки вони дiти, то захоплюються моїми словами. По менi дiстануть iншого вчителя, а може, пiдуть до якого єзуїтського лiцею. А цi добродiї зумiють невдовзi вивiтрити цi православнi народолюбнi пахощi.

- Сину мiй! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в менi скаче, душа радiє, заповняє мене надiя - нi, певнiсть, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїнi i зачинаємо спочатку нашу роботу. Вона не скiнчиться за нашого життя i перейде на грядущi поколiння. Але тi грядущi поколiння благословити будуть наш почин. Ще наш Днiпро-Словутиця чимало понесе благородної кровi в українське море, але на кiстках тих мученикiв встане Україна i засяє своєю красою на усю землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що видає з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собi волю наукою i мечем, бо iнакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волi.

Ця мова, виголошена з такою певнiстю, зробила на Конашевича велике враження. Та певнiсть перейняла i Конашевича. Йому стала перед очi та велична праця, яка стоїть перед українським народом, в якiй мусить брати визначну участь.

Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно i розумiли себе, хоч обидва мовчали.

Петро вже мав вiдходити, як ще спитав архiмандрита:

- А як монахи прийняли цю реформу?

- Так, як можна було передбачити, - бунтувалися. Та вiд чого ж моя прибiчна гвардiя? Я упiрних позамикав у холодну на хлiб i воду, поки не присмирнiли i не приобiцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.

- Я думаю, що багато iз них подякує за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря.

- Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре Їсти i пити, а нiчого не робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба.

Як Конашевич вернув додому, завважав у цiлiм домi метушню i якесь приготування до чогось важного.

Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якiсь великi гостi аж з Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Вiн тут, у Києвi, має пересидiти кiлька днiв.

Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан Хлоднiцький, сенатор Речi Посполитої, з котрим Аксак колись давнiше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королевi рiвня.

Аксак став натякати Петровi, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподобається, то може йому дуже помогти в кар'єрi, бо вiн має великi конексiї з панами.

- Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу навiть з дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму так, як пристоїть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але я нiколи не думав i не думаю робити у Польщi кар'єри. Там, у погонi за кар'єрою, я мусив би виректися своїх iдеалiв i дiйшов би, може, до становища сотника надворних козакiв у якого вельможi. Вже волiю бути i меншим, та коли б лише мiж своїми.

- Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький оселедець, та ти дуже себе мало цiнуєш. При добрiй протекцiї i при твоїй освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.

Конашевич всмiхнувся i каже:

- Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за вiхоть соломи. Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смiє там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тодi, як мене козаки виберуть. До такого вибору має кожний сiчовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справдi ним дуже величаюсь i не перемiняю його за жоднi польськi гонори.

- Та годi вже. Завтра вашмосць будеш при нашiм пирi. Я мушу поставитись, бо цього вимагає моя честь i становище урядника Речi Посполитої. Не можу себе дати засоромити i дати людям притоку, щоб мене скуп'ягою проголосили.

Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити, як великi пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм обiдi в Аксакiв бував великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший.

Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав другої днини.

Зараз перед полуднем заїхала у двiр Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею їхали iншi сани зi службою. Крiм того, приїхало на конях кiльканадцять панських гайдукiв, озброєних до зубiв.

В цiлому домi заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрiчу повибiгала служба i стала помагати.

Iз панської карети, що звалась "корабом", витаскався при помочi двох льокаїв чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг сам рушитися. Його зараз пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй кожух, i тепер лиш що можна було до нього придивитися.

Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту i середнiх лiт, кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно сопiв. Був одягнений в якийсь халат.

Пан Аксак вже ждав тут на нього i привiтав на порозi, та повiв у гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i тут оставив його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.

Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений нiким, придивлявся усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить кiльканадцять iнших служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому? Такому череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв сала натопив би. Та нам нiчого спiшитися. Ми скорше успiємо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв".

До Петра в кiмнату вбiг Антошко:

- Чи пан бачили, який вiн череватий?

- Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота нiколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба.

- Нi, там вже призначено iнших. Я маю тут бути i служити пановi i паничам.

Конашевич вiдчинив шафу i став перевдягатися. Надiв широкi козацькi штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався цвiтастим шалевим поясом та надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса.

Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий:

- Я ще шаблю подам.

- Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.

Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у їдальню, в якiй вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стiл, на ньому позолочуванi тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зiбралися всi, яких Аксак запросив до обiду. Був тут комендант польської залоги, що у Києвi стояла, райцi, усi багато одягненi. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому вiдчинив дверi i проголосив врочисто, що йдуть пани. В їдальнi заметушилось. Всi звернулись лицем до дверей. Звiдси вийшов пан Хлоднiцький, ведучи панi Аксакову пiд руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь iншу. Всi вклонилися, i Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дiйшов до Конашевича:

- Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дiтей.

Пан Хлоднiцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням i якимсь страхом;

- Вашмосць, як бачу, iз Запорожжя, чи там i латини вчать?

- Я iз Запорожжя, ваша милiсть, а латини я вчився в школi його милостi князя Костянтина Костянтиновича в Острозi.

- I мимо того на Запорожжя пiшов?

- Не я один. Там наша воєнна практична школа.

Пан Хлоднiцький, видно, запорожцiв вiд серця не любив, бо сказав так:

- Не можу цього поняти, щоб мiж такою диччю можна чогось iншого навчитися, як розбою i крадежi.

- Ваша милiсть недобре про Запорожжя поiнформованi. Запорозьке християнське лицарство неабиякi поклало заслуги для християнства i Речi Посполитої. На жаль, пани з Польщi не стараються пiзнати Запорожжя ближче, лише вiрять наклепам лихих людей, якi навмисне повертають правду горiдном. Минулого лiта розбили запорожцi сорокатисячну орду, яка вибралась християнськi краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але ордi перешкодили перевести свiй розбишацький замисел. На жаль, в Польщi того оцiнити не вмiють, i їм байдуже, що Грицьки та Iвани за них життя дають.

Розмова велась по-латинi.

Пан Хлоднiцький не мiг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмiв говорити латинською мовою.

- Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою i манерами. Це для мене новина, мила несподiванка. Коли його милiсть, мiй господар, позволить, то опiсля попрошу вашмосцi о дискурс на цю тему. Може, справдi вiдкриєш менi новi горизонти на цю справу, i я вiд'їду з iншими поглядами, як сюди приїхав.

- Буду служити вашiй милостi по приказу, - сказав Конашевич, кланяючись.

Аксак був дуже радий з цього. Зараз гостi стали за столи сiдати, де кому було призначено.

Як лиш гостi посiдали, вiдчинились бiчнi дверi, i туди всипались до їдальнi мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руцi посудину з теплою водою, перевiсивши через плече рушник. Розпочалась прелюдiя панського пиру - умивання рук перед їдою.

Опiсля друга партiя слуг з'явилася з полумисками i вазами. На полумисках було краяне м'ясо рiзного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гiсть нагортав на свою тарiлку руками. У вазах були рiзнокольоровi пiдливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулi. Гостi черпали варехами на свої тарiлки, мочали в це куски м'яса i їли руками. Потiм нагортали ще на свої тарiлки i подавали своїм слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панiв. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, i їли спiшучись, щоб бути на своєму мiсцi перед слiдуючою стравою.

То було перше дання. Тепер з'явились новi полумиски а печеним та смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м'ясиво було так солене i перчене, що непривикшому до таких смаколикiв Конашевичевi аж сльози в очах стали i язик задубiв. Коли б це не було при панському пирi, був би, певно, сплюнув вiд цiєї панської поганi.

На третю чергу йшли рiзнi солодощi, смаженi в медi, овочi тутешнi i заморськi.

Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазiю, меди, вина. Тепер розв'язалися гостям язики, i стали говорити собi всiлякi чемностi. Бо дотепер усе мовчало, i чути було лише жування i цьмакання.

Розумiється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опiсля вiдповiв i так йшло чергою, сусiд промовляв до сусiда. Конашевич сидiв бiля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою i гарною промовою по-польськи, в якiй не було, крiм пустих фраз, нiчого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому вiдповiсти, а що по-польськи говорив не добре, то вiдповiдав по-українськи.

Наприкiнцi висказав бажання, щоб Рiч Посполита, спiльна їх вiтчизна, пересвiдчилася в щирих намiрах козацтва i пригорнула його до себе як рiдна мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро християнського свiту в боротьбi з ворогами Христа.

Коли Конашевич говорив, у їдальнi стишилося. Пан Хлоднiцький пильно слухав, питаючись iнколи пана Аксака про значення деяких слiв.

Всi крикнули "вiват". Пан Хлоднiцький говорив стиха до Аксака:

- Той чоловiк для мене загадочний. Менi не хочеться вiрити, щоб це був запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожцiв у Варшавi, та воно зовсiм не те. Пiдозрiваю, що то якийсь замаскований шляхтич. Я буду вашiй милостi дуже вдячний, коли позволите менi з ним на самотi поговорити.

Пир протягся дуже довго. Питтю не було кiнця. Пили i балакали. Пили пани i слуги. Деякi стали дрiмати таки "на пнi", не зважаючи на те, що в їдальнi був великий галас. Кожний хотiв переговорити i перекричати другого.

Наприкiнцi гостi стали вставати вiд стола i дякувати собi взаємно. Деяких мусили слуги вести пiд руки до їх повозок. Конашевич пiшов до своєї кiмнати. Вiн, як усе, пив дуже мало. Хотiв тверезо стати до дискурсу з ясновельможним. Його страшенно пекло i в губi, i всерединi вiд того перцю, й солi, та рiзних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Вiн також замiшався мiж слуг i добре випив.

"I то називається життя по-панськи. Скiльки-то людей можна було поживити i напоїти тим, що змарнувалось. I то все з людської кревавої працi, з поту пiдданцiв. Говорiм, що хочемо, а ще наш православний Аксак дуже вiдбився вiд цього польського панства. Хай їм всячина! Цiкавий я знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогоднi вiн-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта побачив. Йому мiй козацький чуб не подобався. То би то цiкаво було пiдслухати, що тi панове мiж собою про козакiв говорять? Вони нас не знають нi трiшки, а вiрять у те, що їм тi лицарi з українних границь про нас наторочили.

Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до нього пан Аксак. Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало.

- Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок його мови на те заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi побачити моїх хлопцiв i я йому їх привiв. Питав зараз про їхню науку, чому вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти. Розумiється, що говорили за латину, бо без цього годi шляхтичевi на свiтi жити. Дивувався їх знанню i був певний, що їх вчить якийсь патер, бо вони по всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв, що їх вчить чоловiк свiтський, до того православний. Я зараз хлопцiв вiдправив, побоюючися, щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць iз Запорожжя, та не заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому втекти. - Пан Аксак смiявся. - Дуже я вашмосцi зобов'язаний, що так достойно поводився, та ще тебе за одно прошу: вiн хоче з тобою говорити. Вiн пiдозрiває, що вашмосць - перевдягнений шляхтич, може, який банiта польський, що перед урядом ховається. Вiн буде до тебе пiдходити, не вiдповiдай йому рiзко. Я знаю, що вашмосць iнколи гаряче купаний.

- Я буду говорити правду.

- Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така пекуча, коли її у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв гримай. А як тобi подобався панський пир?

- Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство.

- А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в життi ще не бачив?

- Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував.

- А у князя Острозького?

- Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панiв з Польщi у нього не буває. Як вiдомо вашiй милостi, вони його не люблять, а вiн їх теж не дуже. Меншу братiю приймає князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани, не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом.

- Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадкоємець, як його брат, один i другий, вмер.

- Хiба ж i князь Олександр вже не живе?

- Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу.

- Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I школа, i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслiдує.

Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому нагадалася його молодiсть. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл.

- Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобi цього нинi не говорив. Бачу, що ти спiвчуваєш горю князя.

- То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освiти. Нинi я був би в душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський загонець. Смерть князя Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То цiла Україна втратила в особi князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас падуть цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той тягар звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Києвi лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся пiдготовити синiв українського православного вельможi до того, щоб вони, як виростуть, - дай їм боже здоров'я - не пiшли слiдом других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож i усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотiв би бути того певний, що мої дорогi учнi не пiдуть тою дорогою i стануть колись славними оборонцями церкви i народностi. Не знаю, як довго доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашої милостi сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науцi не скiнчиться. Їх треба буде вислати у свiт. I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би пiти?), щоби моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пiшов князь Януш, син славного православного батька.

- Без поради вашмосцi я нiчого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися?

- Спасибi вашiй милостi за довiр'я та честь. Але я тут не можу сидiти аж до їх виросту. Мене жде iнше завдання. Я мушу ще за iншими пiдпорами нашого побуту, нашого iснування шукати.

- Не розумiю цього добре.

- Це козацтво, ваша милiсть. Його так лишити не можна. Його треба зорганiзувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергiї i сили, перейнятий благородною думкою, але без життєвого досвiду. Такий юнак, полишений сам собi, робить промахи, а навiть може зiйти нiнащо. Навпаки, коли вiн мати буде розумний провiд, може стати славним чоловiком. Якщо з козацтва таке станеться, тодi солоницький погром не повториться.

- Вашмосць, чи не надто iдеалiзуєш козацтво? Тi промахи, як ти їх називаєш, переступили межi промахiв, це вже гiльтайство, супротивне прийнятому порядковi.

- Ваша милiсть, не знаєш козакiв так, як я. То були лише промахи, а не гiльтайство. Не козаки дали до цього причину, а своєвiльство i утиск панiв. Пани допускалися на простому народi безправства супроти законного порядку i не дивно, що козаки безправством хотiли безправно побороти.

- Не легкого завдання пiднiмаєш, вашмосць. З свавiльної буйної купи зробити карну, здисциплiновану силу, то праця Сiзiфа.

На те Конашевич, усмiхаючись:

- Коли б був Сiзiф познайомився трохи з правилами механiки, коли б був прочитав науку Архiмеда або познайомився з великими будiвничими Ассiрiї, Вавiлона та Єгипту, був би стiльки не намучився i був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо способи i засоби до того. Сiзiф не вмiв собi ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а стариннi механiки знали витягти вгору велетенськi каменi i полишити на це такi свiдоцтва, над якими теперiшнiй свiт з дива не може вийти.

- А вашмосць вже збагнув, якi правила Архiмеда треба примiнити до козацтва?

- Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому вказати iдеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любовi до того iдеалу, одушевити його, а тодi все зробиться легко. То, однак, праця на десятки лiт, i мого життя до закрiплення цього замало. Але я мушу зробити початок, покласти фундамент до цеї будiвлi. За цим пiдуть другi, третi поколiння, i наше козацтво стане славне.

- Яка ж то мета, той iдеал?

- Наша православна благочестива церква, наша мати. У нiй з'єдиниться увесь український народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля. За те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його облагородить, поборить його дикi iнстинкти, пiднесе його, виведе з хаосу, поставить його в iм'я iдеалiв на твердiй почвi.

- Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобi бог помагає цього доконати, а менi дай боже хоч початки цiєї працi побачити.

Аксак стиснув Петровi руку i вийшов.

По його вiдходi думав собi Конашевич:

"Звiдкiля у мене сьогоднi такий резон узявся? Не раз я хотiв з цим паном ширше на цю тему поговорити та мої замисли ясно виложити, а нинi так нi з того нi з цього прийшло до того".

Опiсля забрав хлопцiв i пiшов гуляти по городу.

Другого дня, коли Конашевич сидiв з хлопцями при науцi, прийшов Антошко i сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пiшов зараз так, як стояв. Пан Хлоднiцький лиш що поснiдав. Надяг на себе оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Вiн курив люльку i проходжувався по кiмнатi.

Конашевич ввiйшов i поклонився.

- Добрий день вашмосцi. Сiдай, прошу, - вiн вказав Петровi стiлець. - Вашмосць мене вчора дуже зацiкавив своєю особою.

- Ваша милiсть звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу.

- Бо так мусило статися. Поява вашмосцi була для мене милою несподiванкою. Про вас, запорожцiв, я iнакше думав.

- Гiрше, неправда ж?

- Далеко гiрше. Я багато наслухався про них вiд моїх землякiв. Вiдтак бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка i його товаришiв i не мiг мати доброї думки про вiйсько, що таких ватажкiв має.

- Правда, ваша милiсть, що вони були збiдженi, зломанi, обдертi i в кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як вiн був на волi, коли мав славу першого лицаря, першого гармаша на всю Україну. Тодi виглядав вiн так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати i був би пiшов за ним в огонь i воду. Та жовнiри пана Жолкевського, пiймавши його, не жалували собi. Таке знущання може й залiзо стерти, зломити, не то чоловiка.

- Не розумiю, як може чоловiк з вищою освiтою так iдеалiзувати звичайного розбiйника i жалiти його.

- Припустiм, ваша милiсть, що Наливайко був розбiйник, то спитаймо себе, хто його до такого довiв? То був чоловiк, повний лицарського анiмушу, молодечої залiзної енергiї, котру мусив з себе видавати великою струєю. Чому ж Рiч Посполита не узнала цього i його козацького завзяття не використала для себе? Навпаки, пiдсувала йому багато пального матерiалу до невдоволення i до бунту?

- До чого ж Рiч Посполита мала його вжити?

- До того, до чого судьба призначила увесь козацький рiд: до оборони християнського свiту, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що коли б який християнський край, що стикається з мусульманством, мав такого Наливайка, ватажка з такою iнiцiативою, таке лицарство козацьке, то по турках i татарах при малiй допомозi i слiду не стало би в Європi.

- Через це своєвiльство козакiв на турках Рiч Посполита має вiчнi клопоти з Великою Портою, вiчнi оправдування i оплачування великим вiзирам, пашам. А чи того треба? Чого Речi Посполитiй Турцiї боятися?

- Гадаєш, що Польща спростала би Турцiї, коли цього не може зробити багата Венецiя, цiсар римський i угорськi князi?

- Вони цього не можуть зробити, бо не мають козакiв. Такий погляд - то велике неоправдане недооцiнювання своїх сил. Польщi треба лише дати козацтву волю i лише козацтву це завдання доручити. Тi грошi, якi Польща непотрiбно топить в кишенях вiзирiв, башiв, ханiв i мурзiв, треба би краще видати на узброєння козацтва. Треба знести козацький реєстр. Хай кожний буде козаком, хто схоче. Тодi стане до бою козацького вiйська не тисячi, а сотки тисяч, тодi на святинi святої Софiї засiяє замiсть пiвмiсяця хрест.

- Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забiгаєш. Як тепер не можна собi дати ради с тисячкою збунтованих козакiв, то що воно було би, якби їх зiбралися сотки тисяч? Вони би всю шляхту вирiзали впень, цiлу Рiч Посполиту вивернули би горiдном. Впрочiм, як всi будуть козаками, лицарями, то хто ж буде на панськiм ланi робити панщину?

- На панiв? Прошу менi вибачити, що я обставин пiдданчих в Польщi не знаю i можу говорити лише про те, що у нас на Українi твориться. Говорю про панiв тутешнiх. Вони прийшли сюди не кликанi, непрошенi, а лише для легкої наживи на плодючiй українськiй землi. Те, що говориться на Западi, у Польщi, про культурну мiсiю панiв на Українi, це неправда. Культура була тут за українських, а опiсля за литовсько-українських князiв. Тi всi королiвськi надання на Українi, тi подарованi панам землi були по найбiльшiй частi вже заселенi українським людом i козаками. Вони це все захопили для себе i хочуть витиснути з цiєї багатої землi всi користi за помiччю працi, кровi i поту українського хлопа. Тому вони хочуть мати найбiльше пiдданцiв, а найменше козакiв. Козаки на Польщу не пiдуть, бо нема чого. Я не знаю, як у Польщi поводяться пани з своїми одновiрцями-пiдданими, але тут, у нас, обходяться, мов зi скотом, називають його бидлом, забирають навiть його вiру, знасиловують душу. Тому народ втiкає до козакiв, а потому вертає, щоб помститися на панах за себе i за своїх рiдних. Польща для вигоди українських панiв нищить у себе найкращий вiйськовий матерiал. Не буде утиску, не буде i бунтiв. Польща забороняє козакам ходити на море проти татар i туркiв, котрi не дають нам жити. I це викликає невдоволення, Енергiя замiсть на муслємiв виладовується на панiв. Так буде доти, поки Польща не схаменеться, не приборкає українських панiв, щоб народу i грецької вiри не угнiтали. Хай цi пани будуть змушенi своїм пiдданцям дати волю, а тодi i одним, i другим буде добре жити. Ваша милiсть натякнули, що не було би кому на панськiм ланi робити, коли б усi стали козаками, цебто людьми вiльними. А що роблять тi пани, що закликають людей до себе на слободу i зобов'язуються через 25 лiт не жадати вiд слобожан нiчого? Вони якось обходяться через цей час без панщизняних пiдданцiв i якось живуть. Чому би не мало так усе бути?

Пан Хлоднiцький не знав, що на те сказати, i заговорив так:

- Годi ж, щоб пан був з хлопом за панє-брацє.

- Такого нiхто не вимагає. Хлопу навiть на думку не прийде з панами за одним столом сiдати, але хай йому дадуть жити, щоб вiн знав, що його i чим може довiльно розпоряджатися. Не треба його доводити до одчаю, бо то колись страшно помститься над Рiччю Посполитою. Нас не задавите. З Наливайком козацтво не загинуло. Воно живе i крiпшає за Днiпровими порогами, там його ваша рука не досягне. Там ми безпечнi i звiдтам не перестане грозити небезпека панськiй владi i свавiльству. Людей нам нiколи не забракне. Мальконтенти усе знайдуть щiлину, якою на Запорожжя дiстануться помимо погроз, шибениць i паль. Зброю ми самi вмiємо кувати, а решту добудемо на вороговi. А тим часом Рiч Посполита обезсилиться, створить ордi ворота у свiй край, а польськi посли муситимуть вибивати поклони перед вiзирами, ханами i всякою мусульманською наволоччю, котра дрижить на спогад козакiв, i набиває польським золотом турецькi кишенi. А це золото опiсля дiстанеться нам, козакам. Вкриється Чорне море козацькими байдаками, задрижать мури Царгорода й iнших приморських городiв, i те польське золото привеземо до нас.

- Вашмосць, менi не поетизуй! - говорив пан сердито. - Ми приказали вашi байдаки попалити.

Конашевич на те лиш усмiхнувся:

- Буцiмто ми цього приказу послухали? Не жити нам без байдакiв, без походiв. Ми їх безвпинно будуємо.

- Такий непослух буде строго покараний, - каже сердито пан Хлоднiцький. - Козаки до цього зобов'язанi загодою.

- Неможливого зобов'язання нiхто не додержує, i той, хто такi вимоги ставить, повинен про це знати. На Україну нам дорога заперта, куди ж ми дiнемось? Нас орда шарпає, забирає тисячки людей в ясир, а ми їх маємо шанувати? А як нам без байдакiв на них iти? Козацтво витворило конечнiсть. Зразу самооборона перед невiрними, а опiсля - гнiт панiв. А Польща, замiсть нам пособляти, нищить нас. Коли бiда Польщу притисне, тодi козацтво їй добре, тодi, сипле обiцянками на всi боки. Коли ж небезпека мине, тодi козаки кидайте зброю i йдiть на панський лан, пiд канчук. А хто ж на таке згодиться, хiба нерозумний вiл, а не лицар. Ми хочемо робити для iнтересу загалу, пани роблять для iнтересу власного.

Чим бiльше Конашевич запалювався, тим бiльше пан злився i багрянiв. Вiн каже:

- Ти, вашмосць, засмiло зi мною говориш. Ти подивись, на яких рiзних суспiльних щаблях ми стоїмо. Ти занадто висунув свої козацькi рiжки.

- Ми на таких щаблях стоїмо, на яких нас провидiння поставило. Я не кликаний, був би не смiв сюди прийти, не питаний, я був би того не говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Моїх козацьких рiжкiв я нiколи не ховав i не мав потреби їх тепер висувати. Я сказав нагу правду, хоч вона була гiрка, i я з цього радий. Чи краще було би, коли б я був лукавив, пестився до панської ласки та притакував поганим сплетням на моїх братiв? Тодi би я сам собою мерзився.

Пан Хлоднiцький був лихий i нiчого не говорив бiльше. Настала прикра мовчанка. Конашевич ждав. Пан навiть не подивився на нього.

"Дурний черевань, - думав Петро, - зарозумiлий, чорт не знать на що. Ой пани, пани! Проклянуть вас колись вашi внуки, як знидiють i пiдуть пiд чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але пiднiмемося."

По дорозi стрiнув його Аксак i покликав до себе:

- I яка ж там випала диспута?

- Так, як можна було сподiватися, їх милiсть пан сенатор не дуже був з мене радий. Не розумiю, чому тi люде нiчого не хочуть розумiти, хоч би викладав їм правду, мов на лопатi. Вiн так огородився своїм становим великопанським егоїзмом, що поза це не може видiти нагої правди.

Дальшу розмову перебив лакей, котрий принiс вiд ясновельможного сенатора прошення, щоб мiг зараз говорити з вельможним паном.

Аксак вийшов.

- Слухай, ваша милiсть, мiй достойний господарю. Я мушу звернути твою увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизовi поручати виховання шляхетських дiтей? Вiн їх виховає так, що вони колись тебе самого зарiжуть.

- Що ж тут такого сталося?

- То харциз! - крикнув пан Хлоднiцький. - То другий Наливайко росте.

- Що ж вiн такого сказав?

- Бiльше не мiг сказати. Коли б це сталося в моїм домi, то я би його на тiм проклятiм чубi казав повiсити. Вiн заповiдав упадок Польщi, нашої спiльної матерi, заповiдав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, - говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, - i я мiг на хвилю пiдозрiвати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам своєю огладою обманув. Кажу, ваша милiсть, i прошу в iм'я наших шляхетських спiльних iдеалiв, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дiтей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу однiєї ночi пiд одним дахом з ним ночувати.

- Не хвилюйтесь, ваша, милiсть. Я Конашевича знаю, та його спосiб говорення, але вiн зовсiм не є кровожадним, то чоловiк правий!.

- Ха-ха-ха! - смiявся злобно пан Хлоднiцький, аж йому черево тряслось. - Хлоп - i правий чоловiк! Зi мною повинен був говорити iнакше, бо я йому нерiвня. Ваша милiсть, не фортунний вибiр. Хто вашiй милостi таке порадив? То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.

Пан Аксак побагрянiв:

- Ваша милiсть зволили забути, що i я належу до грецької церкви, i прошу покiрно так зневажливо не висказуватися про мою вiру.

- Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його мiсце при конях, а не в шляхетських покоях.

- Не можу вволити волi вашої милостi, бо я господар в моєму домi i я не малолiтнiй.

- Знайшов свiй свого, - говорив сердито пан сенатор. - Ви всi однаковi i тiльки блахманите очi Речi Посполитiй, що ви їй вiрнi, а держитесь тої клятої шизми.

- Ваша милiсть! Гостиннiсть має свої права, але рiвночасно накладає на гостя певнi обов'язки. Я ще раз прошу не обижати моєї вiри.

- Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький.

- Не обмежую волi вашої милостi, за мою щиру гостиннiсть платите менi обидою.

Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов буряк. За ним услiд вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав зараз складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто не знав причини такої змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з цiлим крамом.

Аксак пiшов до жiнки i розповiв їй свою розмову з гостем.

- Хай собi їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цiлою родиною прямiсiнько пiдемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак пiдстав товариської оглади, чи польська зарозумiлiсть?

Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича:

- Прогнiвив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, вiн зараз вибирається вiд мене.

- Коли я його прогнiвив, то чого ж на вашу милiсть свою злiсть зганяє? Я запевняю вашу милiсть, що я поводився i говорив чемно i достойно. Краще менi було до нього на розмову не йти.

- Не роби собi, вашмосць, з цiєї пригоди нi раз нiчого. Вiн, погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я, рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти.

У Конашевича заблищали радiстю очi:

- Цього я i надiявся. Виходить, що наша церква знайде в потребi могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами. Передi мною пан сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганiше.

Пан Хлоднiцький, виїжджаючи, хотiв попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, i до нього не вийшла.

Вiн виїхав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким.

Того дня вже панського обiду не було. Конашевич зi своїми хлопцями наїдав борщ i вареники зi сметаною.

В цiлiм домi настав давнiй порядок.

Конашевич заходив мiж київське мiщанство. Всюди його радо приймали. Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях i хрестинах. Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i має у нього велике слово".

О. архiмандрит, коли про це довiдався, поїхав зараз до Аксакiв. Вiн тою справою дуже зацiкавився. Це копало пропасть помiж шляхтою римської i грецької вiри i тим самим зближало вельмож до церкви.

- Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би аж злякався.

Увесь час свого побуту в Києвi не мав Петро жодної вiстки з Чепелевого хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у Чепiля дiється.

Х

Як Петро виїхав вiд Чепеля з запорожцями, стало на хуторi, мов по вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi їжi, нi напиткiв, i цiлий домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих спiвах, музиках i гульнi стало в хуторi тихо, мов вмерця винесли. Усi вiдчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з своєї кiмнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку.

Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила до неї частенько, а тодi не було мiж ними iншої розмови, лиш про Петра.

За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона споважнiла i зробилась мовчазлива, начеб її десять лiт вiку прибуло. Коли спiвала, то лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати.

Якось зимою випало сотниковi поїхати з кiлькома козаками в дорогу на кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нiчого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимi, був час спокiйний i не було жодної небезпеки.

Одної ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi загавкали та й вiдразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, i вона встала.

Мати каже:

- Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тiчки збираються.

- Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився.

- Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся.

Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною крiзь оболонки. Маруся вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась стайня. А там стояли воли, корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала:

- Гей, вставай, бо горимо!

А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та випустити товар, поки челядь повстає.

Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали їй рота i при-слонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе i втiкає щосили.

З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На селi вдарили на пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару i гасити огонь. Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що казати, бо нiхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А тут така нiч, що й слiду не побачиш.

Козаки посiдали на коней i роз'їхались у рiзнi кiнцi.

Старий Онисько каже до сотничихи:

- Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно, що нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. - А далi Онисько скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!

Усi тепер нагадали собi жидка.

Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до стайнi, сiв на коня таки без сiдла, прикликав за собою собаку i полетiв за ворота. За ним поїхали два козаки.

Марусю понесено геть за хутiр, де не доходило свiтло пожару. Вона пручалась з усiєї сили та не могла себе освободити. На тiм мiсцi стояли якiсь двi постатi на конях i держали третього коня за поводи. Той, що її нiс, сiв на коня. Йому пiдсадили Марусю i всi троє помчали вихром у степ.

- Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина.

Дiвчина аж завмерла зi страху вiдразу, побачивши бiля свого лиця погане рябе лице Сруля.

Гнали так аж до свiту. Тодi стали пiд якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лицi та усiх бачила.

Крiм Сруля, було тут ще двоє обiрванцiв, розбишак страшних, мов чорти. Марусi вiдiткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дiвчини, аж горiв увесь.

Один з розбишак каже:

- То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дiвчина з тобою, поганим, жила?

- По це ж я з вами їхав.

Тодi той розбишака узяв його за вухо i каже:

- А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?

Срулько поблiд:

- Те, що я вам обiцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Вiн вийняв гаманець з кишенi i подав розбишацi.

- Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дiвчину ми беремо собi. Вона варта султаншею бути, а перший стрiчний татарин дасть за неї п'ятсот червоних, а два рази стiльки вiзьме за неї на базарi у Кафi або де-небудь.

Маруся чула те все i вiдразу зрозумiла, яка їй доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, i не могла промовити словечка.

- Так ви менi хочете вiдiбрати мою добичу? - скрикнув Срулько не своїм голосом i блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.

Розбишаки стали смiятися:

- Не хвилюйся, козаче, i не сердься, бо ми її вже взяли.

- А мої грошi, що я вам заплатив?

- Говорiм на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче опудало, як ти, посмiв посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навiть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дiвчина - хоч у султанський гарем. Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої грошi, а дiвчина - наша.

Вiн шпурнув Срульковi гаманець з грiшми в лице. Срулько посатанiв. Хвилинку подумав. Вони гадали, що вiн з тим погодився. Та вiн миттю вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце.

Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива.

Розбишаки скрикнули:

- А ти, злодiю, що зробив?

- Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом.

- Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди. - Один вхопив його так сильно, що не мiг ворухнутися.

- Давай, товаришу, мотуза.

- Люде добрi, що ви хочете зi мною робити? - жебонiв Срулько, пручаючись. - Пожалiйте мене, не губiть. Я її дуже любив. Берiть усi мої грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся.

- Грошi не твої, бо ти їх вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв.

- Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила.

Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.

- Виє, шельма, та ще вовкiв накличе.

Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа чортовi в зуби.

- Що ж ми з цiєю бiдною зробимо? Годi її так лишати в степу вовкам на снiданок, - каже один.

- Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам.

Пiдняли гаманець з грiшми з землi, обшукали ще Срульковi кишенi, посiдали на конi i поїхали в степ.

Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом, мов вихор. Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю.

Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом.

Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снiгу з створеними переляканими очима у калюжцi своєї кровi, яка ще не застигла. На деревi висiв Срулько.

Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дiд припав головою до мертвого тiла i плакав, мов мала дитина:

- Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти у своїй кровi купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко. Вже не почуємо твого щебетання, твого срiбного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бiдний сотник, бiдна мати, всi ми бiднi без тебе будемо.

Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто не знав, що тепер їм робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже:

- Годi, дiду, нам пора вертати з мертвим тiлом на хутiр. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, нiяк не розберу.

Аж ось побачили вiсельника на галузi.

- Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько, то його робота.

Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами.

- Глядiть, їх тут було бiльше. Видно, що нi вона, небога, себе не зарiзала, бо у неї пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?

Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав мотуза, котрим зв'язали Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло, i вiн держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голiвка склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасiцi. I тепер вона спить i вже нiколи не прокинеться. Онисько придержував її голiвку рукою, i так поволi вертали додому. Чого їм було поспiшати?

У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч.

Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i молодицi зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собi волосся з голови з одчаю.

Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе село, допитам не було кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi.

Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в свiтлицi. На її гарнiй головi пишався дiвочий вiнок з зеленого барвiнку. Маруся лежала, начеб сонна. Тiльки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертнiй тривозi.

Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось од неї вiдвести. Уста її шевелiли, начеб промовляла. Iнколи на її устах появлялась на один миг зболiла усмiшка.

Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно. Не рушилась, як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався.

А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале, i велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.

Не годен цього нiхто описати, що дiялось з сотником, коли, вернувши, побачив єдину дитину на столi помiж свiчками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замiсть пiд вiнець, повезли Марусю на кладовище бiля церкви.

Поховали Марусю в замерзлу землю.

З весною загадали висипати могилу, обсадити барвiнком, у головах посадити червону калину та поставити хрест.

Не стало в хуторi гарної, доброї, мов янгол, Марусi.