Острозька школа, або, як її декуди називали i свої, i чужi, "академiя", була в той час славна на всю Україну. Її заснував князь Василь-Костянтин як противагу єзуїтським лiцеям, у котрих вчили польського i латини. В протиставленнi до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тiм часi без латини не було освiти, тому i тут, побiч греки, мусили вчити й латини, i її вчено бiльше, чим греки, бо до тої науки тяжче було знайти вчителя, чим до латинської. Тому-то, всупереч урядовiй назвi, яку надав школi основатель, вона називалася, силою факту, триязичним лiцеєм.

Князь Костянтин мав на цiлi своєю школою ударемнювати змагання єзуїтiв i збирати сюди руську молодь, яка в єзуїтських школах латиншилась i ляшилась. Пiзнав вiн це на своєму старшому синовi Янушу, який проти волi батька ще в молодiм вiцi вiдпав вiд вiри батькiв i нiколи до неї не вернувся.

Вiдтак хотiв князь виховати для руської нацiї i православної вiри людей вчених, якi б її обороняли i пiдпирали. На тому полi були великi недомагання.

Православне духовенство було темне i здеморалiзоване. Сучасники говорять, що попа православного частiше можна було стрiнути в шинку, як у церквi. До того були це великi неуки, що заледве вмiли читати, а деякi i того не вмiли. Польський уряд оставав пiд єзуїтським впливом i рад був з того, що руське духовенство не вiдповiдало своєму званню. Прямо вiн ту темноту попирав. Те саме дiялось серед вищої православної iєрархiї, були єпископи, якi навiть не були священиками. Тут робилось те, що в латинськiй церквi перед реформацiєю, а в Польщi - перед єзуїтами.

Православнi єпископи нападали на себе збройною рукою, здобували приступом свої катедри, грабували церкви своїх дiєцезiй, а упiрних попiв виганяли з паро-хiй киями або замикали їм церкви за те, що пiп не зложив наложеної єпископом данини. Такий стан вiв благочестя у пропасть, тим бiльше, що латинська церква при всiм переслiдуваннi православ'я вмiла той розпад у православнiй церквi для себе використати.

Коли ж усi православнi дивились з закривавленим серцем на упадок батькiвської церкви, то мусило таке саме дiятись у серцi князя Василя-Костянтина, який був по-синiвськи прив'язаний до рiдної церкви i мав силу тому розпадовi покласти край.

Попри всi тi цiлi намiряв князь Костянтин виховати у своїй школi духовенство православне освiчене, карне й iдейне.

Початок Острозької школи припадає на рiк 1580. До того часу була тут школа нижча, яких багато було на Українi, тому вона не могла нiчим визначитися.

Князь добирав собi людей, де лише про них мiг довiдатися. Спроваджував їх до Острога i надiляв своєю княжою ласкою. Таким першим пiонером української освiти був Герасим Смотрицький, шляхтич український з мiста Смотрича. Вiн був гродським писарем у Кам'янцi.

Не знаємо, де вiн вчився i яку мав освiту, однак то певно, що на такий уряд гродського писаря треба було мати освiту. На нього звернув князь свою увагу, i таки його до Острога стягнув, i поручив йому таке важне завдання. З пiзнiших письм Герасима Смотрицького бачимо, що вiн на той час був найгарнiшим письменником i полемiстом на Українi.

Ми не знаємо, який був заведений план науки в тiй школi. З письма Захарiї Копистенського бачимо, що вчили там, крiм слов'янської мови, латинської i грецької, ще фiлософiї, астрономiї, математики i риторики. Розумiється, що теологiя була тут окремим предметом науки.

Князь Костянтин змагався доповнити учительський збiр поперед усього своїми людьми, яких лише мiг стягнути. Вiдтак стягав сюди грекiв, виминаючи латинникiв, якi могли б його плани ударемнити. Краще вже мали приступ представники нових релiгiй, як протестанти i арiяни, якi так само поборювали латинську церкву.

Другою особою по Смотрицькiм був о. Дем'ян Наливайко. Походив вiн з Гусятина, де його батько був ремiсником. Батька вбив Калiновський, i тодi його три сини перебралися на Україну. Дем'ян Наливайко визначався вищою освiтою i фанатичним прив'язанням до благочестя. На нього звернув особливу увагу, в часi свого побуту в Острозi, царгородський патрiарх Єремiя, i вiн наклонив князя, щоб узяв собi о. Дем'яна за свого сповiдника. З тої причини о. Дем'ян мав великий вплив на князя. Цiй обставинi треба приписати, що козаки приятелювали з князем, а їх представник, Северин Наливайко, знаходив в Острозi безпечний захист i вiдпочинок.

Поволi зiбрався тут значнiший гурток учених, який зайнявся виданням книжок. Вiкопомним дiлом стало видання Бiблiї з передмовою Герасима Смотрицького.

Як нашi кульчичане попали в Острог, то школа iснувала вже 10 рокiв. За той час вона гарно розвинулася. Приятель пiзнiшого гетьмана Петра Конашевича-Сагай- дачного говорить, що гетьман вчився в Острозькiй школi, тодi, як там квiтли науки.

Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом вложились у форму бурсацьких i шкiльних порядкiв i були першi мiж своїми товаришами. Ними пiклувався князь, ректор i о. Дем'ян, який частенько брав їх до себе i навчав того, чого в школi не вчили. Щиру прихильнiсть i батькiвське серце знайшли вони ще в мiщанськiм домi Плескачiв. Усi їх там полюбили, як рiдних дiтей, i не було недiлi та свята, коли б їх там не прошено на обiди.

Перший раз були там на обiдi, ще як Степан Жмайло пробував в Острозi. При цiй нагодi могли пiзнати родинне життя тих патрiархальних українських мiщан. Родина Плескачiв жила в просторiм домi при вулицi Литовськiй. До дому прилягав просторий огород iз садом. Налiво вiд сiней заходилося до свiтлицi, де жили старi Плескачi i приймали гостей. Звiдси вели дверi до дальших кiмнат, де жили сини i зять з дiтьми. На другiм боцi була майстерня, а далi комори i склади шевських матерiалiв. В майстернi покладено лежанки для челядникiв i учнiв. Тут вони спали, їли i працювали. Лише в недiлi i свята заходила уся челядь до свiтлицi й засiдала до одного стола з хазяїнами. Свiтлиця була простора i ясна, вiкнами звернена до вулицi. Велика пiч з зелених кахлiв, кiлька скринь з усяким добром i широчезна постiль пiд стiною. Пiд образами велика лава, прикрита килимом, i стiл, прикритий бiлою скатертю, на якiм лежало все: хлiб i сiль. Попiд вiкна йшла довга лава. Над вiкнами - полиця з приборами кухонними. Чiльна стiна проти входу завiшана густо образами, на яких пишалися вiнки з польових i огороднiх квiтiв, що їх святили в церквi по празниках. Перед iконою богоматерi висiла срiбна лампадка. В недiлi i свята приносили сюди другий стiл з майстернi, бо годi було всiм помiститися.

Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок i надiляв усiх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою i невiсткою.

В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже аж до понедiлка не було нiякої роботи.

В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини - в довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки - в довгих хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав iз-за образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й учнями. Малi дiти лишалися зi старою бабусею-помивачкою вдома.

В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.

В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути.

Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч вони молодi ще були, та не випадало саджати їх мiж челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи.

Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася гутiрка.

Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшнє казання в церквi, яке було Євангелiє. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати, хто в церквi не вважав на слово боже.

Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч їхнiм клейнодам i шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комiсарiв прогнала. Бо ж їхнi привiлеї шляхетськi походять ще вiд князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:

- Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi, щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашої благочестивої вiри не смiє чiпати, а церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого менi боятися, хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде. Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв наломили.

- Чи ви ведете своє ремесло на замову?

- Нi, я роблю на запас. Потiм свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки мiж Львовом i Києвом. Великi пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.

- А який ваш знак?

- Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна, бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто їх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш, бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своєю печаткою.

- А коли б ви такого зловили?

- Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорацiї викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.

- А як тут у вас татари поводяться?

- То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього їм їхнiй пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто їм не робить кривди, їхньої вiри нiхто не чiпає, тому вони е добрими сусiдами, а за нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своєму.

- Щасливi ви, що такого доброго князя маєте…

- Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то Господь знає…

Плескач задумався i став хитати головою.

- А хiба ж що? Нема в нього дiтей?

- Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдної церкви. Вiн уже лях, не наш…

- А князь на те позволяв?

- Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.

- Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi люде.

- Нi, ви того не знаєте, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаємо, що князь дуже гнiвався на сина, грозив, просив,- не помогло нiчого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внукiв i не пустить їх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неї i її матерi процесiв, боротьби з її мужами та з тестем, вiтчимом.

- Вона вже не жиє?

- Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевiльна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку з своєї вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий город, почувши її плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долi не хотiв би я мати i за тi княжi скарби, за те золото, що має його наш князь пiд своїм замком… I вiд того часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукає розради, потiхи. Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її князь любив. I тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна або княжну Катерину дiпнув свого.

Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й радо слухали, бо вiдтепер їх доля була зв'язана на довгi часи з тим славним паном на Острозi.

Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львiв, значиться, поза той страшний Янiвський лiс.

Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може, нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпiв, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:

- Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому шляхетському родовi Жмайлiв.

- А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рiдних, - говорила Плескачиха їм услiд.