I

На правому березi рiки Самари, яких десять миль вiд Днiпра, лежало українське село Спасiвка. Даремно шукав би хто його в теперiшню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато iнших тогочасних українських осель.

Спасiвка не вiдрiзнялася своєю долею вiд iнших осель. Так само була подiбна своїм зверхнiм виглядом до iнших осель: такi самi хати з дерева та глини, вкритi соломою або очеретом.

Хати стояли рядком вiконцями на пiвдень, оточенi огородами та садками. Посерединi села великий майдан, де стояла невеличка дерев'яна церква, а побiч неї вбоге попiвство.

Не було тут видко якоїсь заможностi. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом i спекою захиститися, а бiльш нiчого. Нiкому не снилося будувати гарних домiв з хоромами, бо нiхто не знав, що завтра станеться, чи його праця вiдразу не спопелiє. То були страшнi часи татарських набiгiв на Україну.

В тих часах вибирали люди пiд свої оселi такi мiсця, якi, на їх гадку, давали б найпевнiший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигiднiшi умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а вiдтак близько лiсу або очерету, де б на випадок татарського набiгу найбезпечнiше скритися та втекти вiд поганської неволi.

Спасiвку заложили на тому мiсцi, бо там найшли цiлий терневий гай, та й до Днiпра було недалеко, а там росли великi лiси, звiдкiля можна було набирати досить дерева.

Першою роботою спасiвчан, що тут поселилися, було пробувати серед терневого гайку крутi стежки та покопати ями на сховок свойого добра на випадок якогось татарського набiгу.

Розмеживши вiдтак землю на оселi, вони обставились густим дубовим частоколом.

Ця праця тривала кiлька рокiв, заки хати стали готовi й село розжилося як слiд.

Спасiвчани зайшли сюди з-за Днiпра, також по татарськiм погромi, а що станули на тому мiсцi на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасiвкою.

В той час, як починається наше оповiдання, Спасiвка була вже старшим селом. Вказували на це старi, зеленим мохом порослi стрiхи, втоптанi вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев'яними, почорнiлими вiд старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ до села незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних кiнцях, зачиненi воротами.

Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то й розумiли вагу небезпеки й були настiльки обережнi, що на кожну нiч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб їх ворог не напав зненацька.

До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у кожному були на поготiвлi бочки iз смолою, якi на випадок татарського набiгу треба запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.

Такий лад завiв у селi старий досвiдчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у сирiй землi, то спасiвчани й дальше придержувались тих звичаїв.

Та якось спасiвчанам до тої хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якої iншої причини, досить, що до тепер нiщо її не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.

В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Iз цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.

Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.

Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя - яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.

Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.

Другому синовi Павловi було п'ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.

В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, їх звичаї та про походи й пригоди iз свого життя.

Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак бої з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте та стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн її вчив потай дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це не жiноче, а козацьке дiло.

Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм молодечiм поривi робив вiн не одне таке, за що хотiли його батьки покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину, звiдки не вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.

Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.

Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, i звiщала йому добру новину.

Верталися разом додому веселi й щасливi…

Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до Ганни промовляв:

- Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати…

З цього завелась мiж дiтьми така любов, що одне без одного жити не могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганнусi…

Було це одної лiтньої недiлi в червнi.

Люди поприходили вполудне з церкви.

На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися спочивати. Старi полягали в холодку пiд деревиною, жiнки порались iз посудою, а молодь проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.

Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була маленька й не могла всiх помiстити.

Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою. Парубки йшли на дзвiницю, а дiвчата ставали гуртками по другому боцi.

По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.

Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.

Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.

Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до їх забави, хоч була така звичайна рiч в українському селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк вiд того гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп'ята й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквiтчане й прибране.

Любо було глянути.

Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.

Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.

Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.

Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.

- Цього року, мабуть, урожай буде, - каже Панас.

- Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…

- Ходив я сьогоднi вранцi в царину, - аж душа радiє, таке все повиростало.

- Щоб хоч сарани не було…

- От i не говори! Хай свята Покрова заступить, - сказав Панас i перехрестився…

- Та я цього не бажаю, але всяко буває…

В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…

- Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…

- Не викликуй чорта з пекла! - гукнув дiд Андрiй.

Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.

- Як" ти смiєш? Це моя сестра…

Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.

Стали борикатися.

Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.

Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.

Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…

- Гов! Пiвнi! - гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… - Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…

Хлопцiв наче б водою обiлляв…

- Не зачiпай Ганi, - говорив Павлусь, - нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…

- Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке "не чiпай мене"…

- Павлусю, ходи сюди! - закликав дiд Андрiй…

- Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…

I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним українським вечором…

Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.

Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.

Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.

Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.

- Спiваєш, Филимоне? - заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.

- Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…

- А не чути нiчого?

- А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?

- Менi чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.

- Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…

- Здоров будь, Филимоне!

- Здоров, дiду!

Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.

Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати

В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.

"Господи, що менi сталося?" заговорив сам до себе… "Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…"

Неждано серед тихої ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. "Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!.."

Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! - подумав.

- А нуте, дiтки, вставайте! - гукав дiд, - в селi пожежа.

Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…

Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.

Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.

- Степане! Зброю бери! В селi татари!

Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…

На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.

Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.

У селi стало, мов у пеклi.

Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.

Але татари не показувалися…

В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що пiд руку попаде, i бiльше нiчого.

Судаки найскорше повставали, та й ще не велiли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всi, аж попрiли…

- Аллах! Аллах! - залунало з обох бокiв, де були ворота. Цей крик був такий могутнiй i дикий, що приглушив усi крики та зойки в селi. Та не те, що приглушив, але вiд того чортового крику все в селi притихло. Лиш трiскiт горючих хат та лускiт падаючих покрiвель i стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навiть товар занiмiв. Кожний стояв, мов закаменiлий, i не знав, що робити.

- Зброю бери, чого став? - гукнув якийсь голос.

I знову всi заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що пiд руку попало, i ладився до оборони.

У цiй хвилинi з обох бокiв на майдан сунула чорна валка, збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як нiч, хмара впала на землю i суне лавою з двох бокiв у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декiлька пострiлiв з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майданi. Тепер можна їх було при свiтлi пожежi розпiзнати. Вони розбiглися й почали ловити людей.

Дехто був так наляканий, що давався без опору в'язати. Iншi оборонялися, хто чим мiг.

Дiд Андрiй iз Степаном стали зi списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбi сидiли наляканi дiти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хатi. Павлусевi приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур'ян. Та йому здавалося, що за плечима тата й дiда безпечнiше. Дрижачи iз страху, вiн голубив i заспокоював сестру.

Якийсь татарин розiгнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, i татарин злетiв з коня. Перед ним лежало вже декiлька татарських трупiв… Та в цiй хвилинi, наче шулiка на курча, впав татарський аркан на голову Степана i повалив його на землю. Дiд Андрiй нахилився розмотати сина, та в тiй хвилинi татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Дiти закричали в один голос i задеревiли.

Татари позлазили з коней i зв'язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дiвчину, її вчепився з усiєї сили Павлусь. Татарин тягнув їх обох.

Павлусь у розпуцi схопив татарина зубами за руку i вкусив так, що татарин аж засичав з болю. Вiн пустив Ганю i вдарив з усiєї сили Павлуся кулаком по головi. Павлусь втратив пам'ять i впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу i почав тягнути до себе.

Тепер стала на порозi Палажка.

В однiй спiдницi, простоволоса, виглядала страшно. Очi набiгли кров'ю з лютости й розпуки. В руках держала сокиру.

Заки татарин успiв зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Вiдтак скочила перед дитину i, закриваючи її своїм тiлом, рубала сокирою на всi боки.

Татари нерадо вбивали жiнок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку i вирвав їй сокиру з рук.

Тодi Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, i зубами. Не могли її перемогти, бо коли бачила, як її Ганю взяв татарин на руки i понiс, зомлiлу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти.

Татарин добув ножа i штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва…

В цiй хвилинi Павлусь розплющив очi й побачив трупа матерi. Тепер вже нiкому його боронити, i вiн полiз поза хату i сховався в бур'яни.

Звiдси мiг бачити все, що тодi дiялося.

Не багато було таких, що оборонилося. Татари порiзали або пов'язали всiх, що були на майданi, а тепер уганялися за дiвчатами, ловили їх, в'язали й тягнули в одне мiсце коло церкви. Iншi кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув панотця за бороду i таки пiд церквою вiдрубав йому голову. Iншi татари почали витягати козацькi вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.

Вони радiли, мов чорти. Добича була добра, бо Спасiвка була дуже багате село.

Татари розбивали сокирами скринi й витягали грошi та лiпшу одежу, а все iнше кидали в огонь.

Павлусь дивився на все наляканими очима. Йому здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись не раз пiд нiч оповiдання дiдуся про татар, вiн мав не раз такi сни. Тодi плакав i кидався, поки його хто не збудив. Тепер нiхто його не збудить. Йому ще шумiло в головi вiд татарського удару. Голова болiла. Вiн знав, що це не сон, а все ж таки не мiг рушитися з мiсця, так задеревiв увесь.

З того одубiння прокинувся вiд плачу полонених людей, що стояли купою пiд церквою. Татари церкви не пiдпалювали, аж повиносили усе до чиста. А хата займалася одна по однiй. Було ясно, як удень.

Лише мала частина спасiвчан змогла втекти в тернину й сховатися.

Про тернину нагадав i Павлусь. Та йому треба було бiгти майданом, а там повно татарви.

Вiн хотiв бодай побачити Ганю, та не мiг її доглянути мiж бранцями.

Вiдiзвалося в ньому почуття самоохорони. Втекти, втекти куди-небудь iз цього пекла! - вiдзивалось йому в душi… Та вiн не мав сили рушитися з мiсця. Його наче прикув хто до того пекельного образу, який бачив. Татари ввихались по селi, мов чорти. Їх стiжкуватi шапки й горi вовною оберненi кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що дивлячись на них, кров замерзала в жилах. Павлусь не раз бачив татарiв, тато були крамарi, що заходили в село. Вiн не раз iз них смiявся, прозивав їх з iншими i ровесниками, скубав за кожух, а не раз i грудками за ними кидав. То були люди спокiйнi, а при тiм смiшнi, смiшнi…

Тепер не те. Цi татари, хоч i подiбнi до тих крамарiв, але якi вони страшнi тепер при своїй розбишацькiй роботi!

А село все ще палахкотiло i присвiчувало їм…

Нараз завважив Павлусь, що татари, виловивши або перебивши людей на майданi та мiж хатами, пiшли поза хату шукати по бур'янах тих, що сховалися. Знову розпачливий крик пiйманих дiтей, яких несли татари докупи на майдан.

Павлусь кинувся, наче б з ланцюха хотiв вiдiрватися, i нишком вибираючи такi мiсця, де не свiтилося, побiг просто до частоколу. Тут знову бур'ян. Кропива парила йому руки й лице, але вiн на те не зважав.

Оглядаючись на всi сторони, вiн видряпався на частокiл. На другiм боцi частоколу було густе терня. Але за ним стояв татарин на сторожi й пильно розглядався…

Павлусь зсунувся з частоколу в бур'ян. - Коли оглянувся, побачив, що бiля їх хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бур'ян. Тепер Павлусь був би напевно попався в татарськi руки.

I звiдсiля треба було втiкати. Поганцi й сюди прийдуть… Павлусь почав розгортати бур'ян i втiкати попiд частокiл. Вряди-годи пiдносив голову й розглядався, чи його хто не слiдить…

Так дiйшов аж до ворiт, але тут утратив усю надiю на втечу. Бiля ворiт крутилися пiшi й кiннi татари. Вони щось розмовляли, але Павлусь не розумiв.

При воротах стояли осiдланi конi, поприпинанi до частоколу.

Павлусь пiдкрався пiд сами ворота i сховався в гущу дикого бозу… Йому сильно билося серце. Вся увага звернена була на те, щоб вiдiпняти коня, сiсти й непомiтно втекти.

Та це видалось йому неможливим. Татарам i не снилось вiдступати вiд коней.

В тiй хвилинi захвилювало на майданi. Розляглися татарськi крики, наче б за кимсь гонились. Павлусь розхилив галуззя базнику i придивлявся.

Крики наближалися саме до цих ворiт, де був Павлусь. Вiн побачив, як кiлька волiв iз страшним ревом i задертими в гору хвостами гнало по майданi в сторону ворiт, розбиваючи усiх по дорозi. Павлусь таке вже не раз бачив у лiтi на степу, де паслися воли. Тодi саме, як муха дуже тяла, рогатий товар бiсився, зривався i втiкав у село. Тодi нiяка сила не могла б його спинити. Та тепер не було нi спеки, нi мух; вiд чого ж воно таке сталося?

Невже ж. вони налякалися чогось, щось їх сполошило i вони тепер летять, мов несамовитi?

Справдi, вони посатанiли. Вони рванулись у ворота. Татари, що тут стояли, хотiли їх спинити.

Воли заревiли глухо, вдарили на татарiв мов тараном i взяли їх пiд ноги. Кiлька наляканих коней зiрвалося з припони i пiгнало в степ. Лишився тiльки один кiнь, що стояв збоку. Вiн теж налякався, але не мiг зiрвати уздечки i, хоч ставав дуба, залишився на припонi, а воли перебiгли бiля нього.

Цю хвилину використав Павлусь. Вiн вилiз iз куща, пiдв'язав уздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию i видряпався на сiдло.

Кiнь, почувши людину коло себе, заспокоївся.

Тепер Павлусь поправився на сiдлi i рушив щосили з мiсця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не помiтили цього.

Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив Павлуся. Хлопець був у бiлiй свитинi й вiдбивав вiд чорного сiдла.

Татарин домiркувався, що це хтось iз бранцiв, i пустився доганяти. На щастя кiнь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому стiльки, що рослий татарин. Поганець змiркував, що бранець утече. Вiн взяв iз-за плеча лук i почав стрiляти.

Павлусь почув, як стрiли свистiли йому попри голову. Вiд цього кiнь налякався i став гнати, мов вихор. Хлопець не мiг досягти своїми ногами стремен, i вони били коня по ногах. Серед такої шаленої їзди мiг вiн легко злетiти з коня, мов перце. Тому схилився i держався обiруч його гриви.

Вiн вже був певний, що татарин його не догонить. Та нараз щось йому заболiло за лiвою лопаткою, наче б ножем рiзнув. Хлопець помацав рукою. З-за плеча звисала стрiла, що зачепилась залiзцем за жупан. Павлусь почув, як щось тепле плило йому по спинi i дуже цього налякався. Але чути було, як тупiт погонi втихав.

Надворi почало на свiт заноситися, коли Павлусь опинився над рiкою Самарою. Не чуючи за собою погонi, здержав коня. Через рiку пустився кiнь вплав. Павлусь чув вiд дiдуся не раз, що татарський кiнь умiє по-майстерськи плавати, i не лякався, що кiнь утопиться. Кiнь форкав, пiдгулькуючи вгору, поки не доплив до другого берега. Тут видряпався на сухе й так сильно потряс собою, що трохи хлопця з себе не скинув.

Настав ясний день. Павлусевi здавалося тепер, що йому грозить бiльша небезпека, як уночi. Тепер його з усiх бокiв видко… Татарва снується по степу, його побачать i напевно зловлять.

Його напав страх. В його уявi татарва була такою силою, що її нiхто не переможе. Дiдусь розказував йому, як козаки били татар. Та ось вiн бачив, як татарiв нiщо не стримало, i дiдусь i багато iнших дужих козакiв полягло. I вiн знову став утiкати, хоч сам не знав, куди i до кого, щоб лише дальше вiд цього страшного пекла, в якому вiн недавно був.

Вiн в'їхав у широкий степ.

 

II

Що це? Невже степ, про який у пiснях спiвають?

Уявiть себе малим, дуже малим чоловiком, оттак на палець завбiльшки. Уявiть собi, що вас - того маленького чоловiка - поставили на широкому рiвному оболоннi, на якiм iзрiдка стоять зарослi травою старi муравельники. - Оболонння вкрите травою, що вам сягає до пояса. Мiж травою цвiти аж хапають за очi своїми красками; А гляньте довкруги себе… Нiде краю не видно. Обрiй неба наче вижолоблена пiвкуля кругом вас далеко спочиває на землi. Нiде нi лiсу, нi гори, лиш муравельники… А поїдете десяток миль у який-небудь бiк, те саме й те саме… Нi краю, нi берега.

Це степ, український степ, iз своїми високими могилами. Це одинокi дороговкази для людей, що туди заблукають. Деякi могили й називаються своїм iменням, про iншi нiхто не знає, нi iмени їх, нi вiдкiля вони взялись.

Ось над одною з менших рiчок, якi вливаються в Самару, стоїть висока могила, її прозвали Свиридовою. Нiхто не знав, чому вона так зоветься i нiхто не перечився за це, щоб її назвати iнакше. Але всi старшi козаки знали, де стоїть Свиридова могила i кожен до неї потрапляв, хоч би й уночi. Тому то частенько козаки змовлялися на Свиридову могилу, як на збiрне мiсце, де можуть напевно з'їхатися. Тут i рiчка пiд боком, де можна коня напоїти, i трава тут краща для попасу, i кущi над рiчкою, де в пригодi i сховатися можна. Ось i тепер спить пiд Свиридовою могилою козак.

Як лиш на свiт Божий почало заноситись, озвалась степова звiрина. Цiле степове царство прокинулось i загомонiло на свiй лад.

Вiд цього гамору козак прокинувся. Сiв на свойому кожусi, де спав, протер очi й перехрестився.

В одну мить став на ноги й почав розглядатися. На заходi побачив широке зарево.

Козак став придивлятися та хитати головою.

"Що за мана? Вчора в цiм боцi заходило сонце, а сьогоднi сходить? Хiба ж воно вертається?".

Козак полiз на могилу й зараз зрозумiв усе. Пiзнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганцi десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ!

Вiдмовляючи голосно молитву, пiшов до рiчки вмитися. Його вороний кiнь, що пасся недалеко на припонi, як побачив свого пана, заiржав весело, наче б хотiв його з дниною привiтати.

- Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? - заговорив козак серед молитви.

Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.

Вiдтак вийняв iз-за пояса малий гребiнчик i кусок дзеркальця та став причiсувати свiй чорний довгий оселедець та й закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси i зложив їх складно по-запорозьки вниз.

Семен Непорадний - так вiн звався - був кремезний козак лiт тридцяти. Одягнений у широчезнi червонi штани, якi пiдперiзував широким шовковим поясом. На ногах добрi шкаповi чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звiдки визирали широкi косматi та сонцем опаленi груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лiктi i показав жиластi руки, закiнченi п'ястуками, мов довбеньки.

Непорадний уходив на Сiчi за неабиякого силача. Згинав залiзнi штаби, а коня пiдносив, мов барана.

А мимо його лицарської справности його прозвали на Сiчi Непорадним за те, що в якiйсь зустрiчi не вмiв собi з татарином дати ради, аж товаришi його визволили.

Та вiн цим не ображався. На Сiчi не питали нiкого, як зветься; там зараз причiпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, вiн цього не соромиться. Козаки говорили: "Не ймення тебе красить, а ти його краси". Найбiльше чванився козак тим, коли на дiлi показував, що вiн не є такий, яким його при перший нагодi прозвали…

Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й понiс коня напувати. Кiнь пив воду, любуючись нею, а вiдтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.

Тепер козак взявся варити снiдання. Вирубав мiж корчами над рiкою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка мiж коликами прив'язав мiдяний казанок, до якого всипав з мiшка кашi. Опiсля налляв води й назбирав сухого бадилля на пiдпал.

З-за пояса вийняв кресиво та тубку, напоєну порохом, i викресав вогню. Запалену губку вклав у вихоть сухої трави i почав нею махати, поки не загорiлась. Тепер розвiв ватру, що своїми жовтими язиками пiдлизувала казанок з усiх бокiв. Вогонь палахкотiв весело, прискаючи iскорками на всi боки.

Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотiлося розложити ватру, бо комарi дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волiв терпiти вiд комарiв, нiж виставляти себе непотрiбно на небезпеку.

"0т, заки заварю кашу, то й товаришi прийдуть; - думав собi Непорадний. - Та цього добра досить i на п'ять ротiв".

Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном i почав набивати. Поклав вiдтак вуглика i став пихкати, поправляючи цiпком ватру, в яку з любiстю вдивлявся.

В тiй хвилинi його вороний форкнув два рази, пiдвiв голову i насторчив вуха.

Козак уже стояв на ногах. Кiнь оглядався на пана i звертався головою в той бiк, де рано видко було пожежу. Непорадний пiдбiг до свого леговища, вхопив рушницю i став на могилi. Тепер почув, як земля дуднiла вiд кiнських копит i в одному мiсцi захвилювала трава.

Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив млае хлоп'я в бiлiй свитинi на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч гриви, а кiнь садив просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь одним скоком перескочив на другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.

Кiнь побiг просто до.вороного i почав з ним обнюхуватись, наче б iз старим знайомим вiтався.

Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.

Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й занiс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав iз заплющеними очима й важко вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив цеї ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що…

Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв та цiкавий був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi рота, вляв йому трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски…

Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на явi, чи може йому так сниться…

- Скажiть, дядечку - каже Павлуоь слабим голосом - що зi мною, чи я ще живу?

- Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?

- Iз Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… - Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…

- На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний… Павлусь послухав i перестав дрижати.

- Багато було поганцiв?

- Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сетру Ганнусю взяли… - i хлопець знову став дрижати й плакати…

"Нерозумно я чиню!" подумав Непорадний: "Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже"…

- Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!

Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.

Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…

Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.

Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.

Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…

"Далебi червiнцi!.. о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином".

Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.

"Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти…".

Знову нагадав кашу й подався туди…

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.

Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.

- Пугу! пугу! - гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.

- Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..

Непорадний збiг iз могили й подався до них.

- Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…

- Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

- Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…

- Зварив, братiку, їсти? - заговорило кiлька голосiв..

- Та трохи зварив, - каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: - Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.

- Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…

- Як не знати? А де ж вiн?

- Здоров, Семене! - обзивається Трiска, злiзаючи з коня:- Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…

- Хiба ж ви цiлу нiч їхали?

- Авжеж. Вiд вечора дотепер.

Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже пiдiйшло високо й озолотило своїми промiннями степ… Вiд того стала роса парувати й пiдходити вгору…

Козаки розсiдлували та припинали коней, вiдпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих колисках списи й повiшали на нiм казани…

Вогонь розгорiвся з усiєї сили…

Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися до нього. Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.

Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн "не давався старостi" i волочився з козаками, граючи на бандурi та розвеселяючи їх грою i спiвом. Приставав вiд одної ватаги до другої i всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До того вiн знав лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.

Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости вiн голив чисто лоб й бороду та заплiтав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мiтлами звисав аж на груди…

- Чи ти йому промив рану? - питає дiд Панас Семена.

- Промив водою i приложив листкiв.

- Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…

- То, кажеш, Спасiвка в попелi? - питає один козак.

- Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…

Козак зажурився i похнюпив голову…

- Ну, а ти чого?

- Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки… там батька-матiр залишив…

- Семене! А як хлоп'я називається?

- Не вспiв запитати.

Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.

- Стiй, козаче! Так не можна, - каже дiд Панас. - Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице свiтить…, йому холодку треба.

Дiд Панас принiс два колики, застромив у землю i розвiсив на. них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини…

- Чи в вас, дiду, були свої дiти?

- Чого питаєш?

- А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка…

- Хiба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тодi i спасибiг скаже…

- Та я питаю вас, чи були в вас дiти?

- Хоч i були, так що? Тепер нема своїх, то хай i чужими попiклуюся…

- Що ви, люди добрi, таку нерозумну балачку завели? - обiзвався один: - Яке кому дiло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобi треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, дiду! Замiсть дiтей лiкувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…

- Та я прошу вас, товаришi, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, - говорив вже сердито Непорадний.

- Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собi його за пазуху або де-небудь… степ широкий…

Дiд Панас присiв оподалiк та й став пiдстроювати бандуру. Вiн затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.

Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з цього. Вiн переступав з ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.

Але перебирати не смiв. А далi вiдiйшов на бiк i лiг у травi…

Дума була довга сама собою, та коли почав її дiд перетягати та переплiтати грою, вона вийшла ще довша.

Настала тишина. Гамiр замовк. Усе слухало.

Вiд монотонного спiву деякi стали дрiмати, не виспавшися вночi.

Дiд закiнчив, вдаривши це кiлька акордiв.

За той час i каша заварилася.

Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку i став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу…

Дiд Панас був з себе радий. От чого вiн доказав своєю пiснею: заспокоїв козакiв, що вже починали сваритися…

А той козарлюга, що так хотiв танцювати, хропiв у травi…

- Чому йому танцювати забаглось? У животi бурмоче, наче б гримiло, цiлу нiч не спав, а вiн танцював би…

- А хiба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилi танцюватиме. Раз були ми в походi… його поставили на сторожi. Усi були втомленi, кожен був радий, що прилiг у травнi, а вiн не видержав та й пiдсвистуючи, пiшов навприсядки…

- А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.

- Та й хропiти вмiє не абияк…

- Ану, Петре! скажи що не будь… Твiй язик не любить дармувати…

- Не можу, братчики…

- А то чому?

- Кашу їм…

- Хiба ж не можна їсти й говорити?

- Можна, та, не при кашi. Кашi шкода…

- А хiба ж воно як?

- Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу…

Значить: балакатимеш, кашу вiдберуть…

Всi засмiялися…

- Не бiйся, не вiдберуть… Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усi подбаємо, щоб тобi каша лишилася…

- А знаєте, братчики мої любесенькi, вiд чого каша гаряча?..

- Вiд чого?

- Егеж!

Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався, яку дати б вiдповiдь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тiм є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…

- Нiхто не знає?..

- Та вiд цього, що при вогнi варилася…

- Овва! Хiба ж ми цього не знали… то не жадна штука…

- А чого ж не сказали, як знали?..

- Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда, а чому вiн кiнь?

- А може бути й кобила…

- Може, але воно тому кiнь, бо має чотири ноги, хвiст, гриву, вуха й можна на ньому сiдати…

- Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться…

В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.

Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.

Вiн пiдiйшов до хлопця.

- Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи знаєш ти Судакiв у Спасiвцi?..

- Як не знати? Це мiй рiд… Я Павло Судак…

- Братiку мiй рiдний, - заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: - Ти й не пiзнав мене, я ж Петро…

Павлусь дуже зрадiв…

- Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й вирiс ти не абияк… А що дiдусь Андрiй?

- Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на моїх очах…

Петровi показалася сльоза в очах, вiн її обтер, щоб нiхто не бачив… та перехрестився…

- Як же ти втiк? Розкажи…

Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, i вiн почав розповiдати всi свої пригоди…

- От чого Петро сумний був, як сова вполудне, - говорили козаки…

- Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, - говорив Трiска. - Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?

- Воно б гаразд було, - обзивається хтось iз гурту. - Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре наїсться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру…

- Дайте й менi старому слово сказати! - говорив дiд Панас. - А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як знаєте…

- Говори, дiду, говори! - гукали.

- Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скiльки поганцiв є. Я гадаю, що їх буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.

- Правда твоя, дiду, правда…

- Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно йти так на зарiз, як з цього нiчого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвiдати…

- Пiшлiмо кiлькох… Добре, гарно!

- А друге дiло таке: нашi конi хай спочинуть. Цiлу нiч їхали, знемоглись, вiдпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лiзе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!

- Отак i зробимо!'-гукали козаки.-Спочинемо, а вiдтак побачимо…

Всi пристали на те, що говорив дiд. Вони напоїли коней i полягали в траву, декому по пояс…

За той час дiд Панас перев'язав як слiд рану Павлусевi й лiг бiля нього. Павлуся нагодували кашею, i вiн заснув знову…

Один Непорадний лишився на сторожi. Поклався на могилi з рушницею й закурив люльку…

Сонце пiдходило вище й почало припiкати. На небi не було нi хмаринки, а тi, що зрання пiдносилися з нiчної роси, позабирав вiтрець i понiс далеко.

 

III

Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер вiд променiв сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в нiй бринiло, як це буває в лiтню спеку.

Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин їхав поволi та все розглядався за слiдами, куди рано переїжджав Павлусь. Вiд того часу потоптана трава попiдносилася, роси не стало i слiд позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано.

Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi рушницю…

Татарин приїхав аж над саму рiчку i злiз з коня…

"Тепер пора", подумав Непорадний i почав прицiлюватися… Татарин прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк…

Але Непорадний вiдразу поклав рушницю бiля себе й почав мерщiй зсуватися з могили вниз…

"Дурень я, тай годi!" - думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. "Чи то штука на таку вiддаль татарина вбити та й товаришiв розбудити? Я його живого пiймаю".

Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив за могилу так, що татарин його не помiтив.

Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Нiхто з товаришiв не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. I славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент у руку. Затягнув петлю, вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi, а в праву узяв петлю iз складками мотуза… Приладившися отак i криючись поза могилу, вiн стежив, що татарин робитиме

Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло їм голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, має важкий сон, наче б зачадiв… Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос.

Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.

Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби…

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину… коли вiн брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиляється. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.

В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усiєї сили, й татарин упав горiлиць на землю…

Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. 'Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього… Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялиси. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усiєї сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв її звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татаринової бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiпив з усiєї сили татарина кулаком меживiч.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

- Гей, козаки! Уставайте, - кричав захриплим голосом, - маємо гостя.

Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.

- Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.

Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.

- Гей, дiти, очуняйте, - гукав дiд. - Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.

Непорадний поспiшив до. татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усiєї сили.

- Хiба в нас ножа немає? - гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. - Чого з ним воловодитись?

- А не сором тобi пов'язаного рiзати? - каже дiд Панас. - Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!

Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.

- Як би воно помогти, щоб не околiв, - каже повагом Трiсска, - його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.

Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.

Дiд Панас знав татарську мову й каже:

- Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.

Татарин знову став злитися i страшно проклинати.

- Що вiн каже? - питали козаки.

- То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?.. Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…

- Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! - говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: - Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.

Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…

- Не дай пекти ноги, - каже татарин до дiда, - я все скажу.

- Лишiть його, хлопцi! - каже дiд: - Ну, говори, а не дуже бреши!..

- Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлетгiрея[1] Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.

- Чи варто було за хлопцем ганяти?

- Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми.давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.

Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.

- Багато вас перебили в Спасiвцi? - питає.

- Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.

Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…

- Аллах! Аллах! Аллах! - заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…

Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до зброї…

Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…

- Чорт батька твого! - сердяться козаки: - От налякали!

- Ха! ха! ха! - смiялися тi, що тепер прийшли: - Правда, що налякали?..

Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.

- А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?

- Якого бiса нам удень сторожi? - обiзвався Трiска. - Хiба ми послiпли?

- Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.

Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…

- Ти нє гримай! - каже i вдарив рукою по шаблi.

- Звiдки Господь привiв? - спитав дiд Панас.

- Що тут у вас сталося? - питає Недоля.

Дiд Панас розповiв йому усе…

- Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?

- Я Остап Трiска, ватажок…

Ось i добре, - каже Недоля.

- Пристаете, панове козаки, пiд мою руку? - гукнув Недоля.

- Нема що говорити, а треба пристати! - каже дiд Панас: - Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…

- Хай буде й вiн, аби добрий! - гукали козаки.

Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.

Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.

Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.

Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…

- Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?

- Ану, покажiт…

- Павлусю, ходи сюди!

Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…

- Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, - пiдбадьорювали його козаки.

Павлусь дивився заляканими очима на татарина.

Татарин махав до нього рукою й усмiхався.

- То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один козак. - Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.

Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.

- Ти налякався вчора? - питає татарин.

Павлусевi переклали цi слова на українську мову.

- Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.

Татарин засмiявся…

- Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…

- А де твiй кiнь?

- Пасеться.

- А сiдло є?

- Егеж!

- Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.

Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?

- Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки. - Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось.

Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.

Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.

- Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?

- Вже й замiняв…

- Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…

Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…

- Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

- От хитрий поганець! - говорили козаки смiючись. - Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…

Татариновi не вдалося.

За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.

 

IV

Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.

- Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.

Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.

Петро був вiдважний козак i не жалiв себе…Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.

Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.

Павлусь вийняв щось iз кишенi.

- Петре, братiку, на тобi…

- Що це?

- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.

- На, брате, разом ззiмо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа…

- Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж…

Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,

А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,

Татарин показував дорогу.

На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.

Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.

Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.

Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.

I лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi, побачив татарина.

Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши цiлу нiч.

Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув ножа.

З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав її знову на руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не замкнув їх, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову. Татарин i не застогнав.

Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно пiдiйматись i розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки свої вози, як обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.

Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги панувала тишина.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'їхати до своїх, вiн побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.

Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти, бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.

Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар, притаївшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать, як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.

На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.

Козаки завернули коней i пiгнали вихром до своїх. Козак, що зарiзав татарина, розповiв усе Трiсцi.

- Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

- Розвивайся! - командував Трiска. - Списи готов!

Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед себе…

- З Богом! Вперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем…

Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував.

Татари кинулись до коней, миттю посiдлали їх i виступили перед кiш та уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети.

Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похiд.

Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.

Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував:

- Завертай!

Мустафа не хотiв пустити їх. Козакiв так мало, що можна їх на аркан половити… Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не було видко.

Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi боєвi свиставки, й татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогiн за козаками. Татарськi конi, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi. На них сидiли поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козакiв. Вiддаль мiж ними меншала.

Позаду ватаги їхав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i став проти татар. Пiдчас погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi висунулись наперед.

Трiска першому стрiчному татариновi вiдрубав голову. Вона впала в траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак у степ.

Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа татар. Вiн рубав на обидва боки.

З того одна частина татарської сили здержалася.

Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

- Хлопцi, ватажок мiж татарвою… Хто в Бога вiрує, не даймо! Який десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони бачили, як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв.

В одного козака кiнь спотикнувся i впав, його сердегу розтоптали татарськi конi.

А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на двi частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втiкати Трiска з своєю ватагою. Для бiльшого розгону лишили мiж собою вiддаль шiстсот ступенiв.

Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.

Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак.

Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох бокiв.

Залунало козацьке: "Слава Богу! "

Татари не були в силi здержати розiгнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи i кололи ними завзято у збиту купу.

Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один одного рубав. Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй крик з козацької груди: "Рiж, бий!"

Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з тої тiсної вулицi. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски, побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.

Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них гребля.

Конi без їздцiв пiгнали в степ.

Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки.

Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.

Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.

"Ось i на моїй вулицi празник!" - подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан.

Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.

- А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина.

- Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то швидше шнурок розмотаю.

Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi.

Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а деякi стрiляли з рушниць.

Погром татарiв повний.

Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю.

Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею.

- Не забивала мене козак… Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками.

Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

- Вставай! - гукнув Непорадний.

Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.

Битва скiнчилася. На побоевищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без їздцiв…

Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував.

- Де Трiска? - питає.

- Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. - Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу.

- Треба його вiдшукати…

Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:

- Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.

Вiн сконав.

Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений степ…

Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх вiдтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней. Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.

Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани.

Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.

В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.

- Пане сотнику, в мене татарський бранець…

- Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен.

- Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзивається дiд Панас.

- Та вiзьми собi його…

- Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.

- Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?

- То якийсь визначний, обiцяв окуп…

- Давай його сюди!

За хвилину привели молодого татарина перед сотника.

Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.

- Як тебе звуть? - питає Недоля по-татарськи.

- Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо татарин.

- А я тобi кажу, - обзивається один козак, - що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться…

- Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.

- А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, - вiдрубав козак i брав уже за шаблю.

- Тихо, - гримнув Недоля. - Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

- Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого.

- Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець…

- Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному… Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем.

- Воно й правда! - заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"…

- А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.

- Ну, прощай, пане ага! - говорить Семен.татариновi. - Поклонись гарненько твому батечковi… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, дiло, - говорив Семен з повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався.

Усi козаки реготались, аж за боки брались. - Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди…

На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон.

I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.

Про це говорив вiн до Петра.

- Так не можна, братчику, - говорив Петро. - Пан сотник знає, що йому робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо…

Павлусь заспокоївся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.

В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi перекликалися.

Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.

Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора була готова.

Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.

Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землi.

Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.

Татар нiхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.

З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську зброю.

А Непорадний водився iз своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тiло.

Побачив це Недоля.

- Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого дiла, як його пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.

Непорадний розв'язав йому руки:

- Йди собi, куди хочеш!

Татарин кинувся тепер на останки їди i повилизував усi казанки. Вiн був знову веселий, як дитина.

- Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi.

- Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого Магомеда?

- Хоч би й зараз! - каже татарин: - Бог один…

- Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.

Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за, шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.

- А гов, свату, не руш! - кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам!

Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.

- Згода! - гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi.

- В похiд! - командував Недоля: - Просто на татарський кiш!

 

V

Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi.

Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв. Мiж тими, що йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй свитинi, iз зв'язаними руками.

Вiн прилiг на травi.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляницi, i кожен пiшов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи в неволi. Вiн волiв би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут безрадний.

Лежачи так, вiн сiпав з усiєї сили мотуза, та тим бiльше; затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкiнцi почув свої руки свобiдними.

Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись, вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.

Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втiкали з тим, що їм лишилося.

Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли нагайкою не могли його пiдiгнати.

За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.

Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив?

Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.

- Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши.

- От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем краєш. Моїх усiх чи не в полон забрали…

- А моїх вимордували на очах.

- Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий.

- От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.

- Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.

- Та, либонь, дехто заховавсь у тернину…

- Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало…

- А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво…

- Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало…

- Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!

- У кого нiж, признавайся!

Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.

- Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив…

- А хiба ж я по ночi виджу!

- Братчики, їсти страх хочеться.

- Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо.

Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.

- Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! - заплакав один: - Не побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi…

Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув:

- Нашi!

Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки Недолi.

- Гей, козаки братчики,.не дайте пропасти!

Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з радощiв.

- Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, i подавав.

- Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю!

- Не журiться, догонимо…

В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.

- Таточку, тату, де наша Ганна? - вiн обiйняв батька за шию.

- Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну i маму…

- Маму нi - її татарин вбив, я бачив…

- А мене ж, тату, не пiзнаєш? - обзивається Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.

- Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!

- Гей, люди добрi! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити.

Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.

До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами.

Слiд був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.

Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор.

Недоля казав напоїти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.

Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.

Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.

Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.

Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж: возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв.

- А да Ганна? - кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.

- Нема її, синочку! - обiзвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.

Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала…

- Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх пiймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?

Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.

Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо.

Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна, дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.

- Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?

- Так мусить бути, коли не можна, iнакше, - каже батько. - От не рви мого серця… Не вона одна…

- Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.

- А знаєш ти, братiку, де Крим? - вiдзивається Петро. - Там усi три пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!…

Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.

Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом, припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.

Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. "Там i Крим лежить", думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. "0сь це великий вiз, - повторяв собi Павлусь, - а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти неї мусить бути пiвдень". I туди вiн поїхав.

Коли Степан з Петром.рано прокинулись, Павлуся не було. їх аж заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолi, вiн говорив:

- Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде…

 

VI

Хлопець за цi два днi освоївся iз степом i з татарами, а тепер не лякався нiчого. В нього ж була шабля й два пiстолi, то не те, як вiн утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив, як татарва б'ється…

Їхав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку i напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам з їв кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе пiвденного заходу.

Коло пiвдня вiн дуже знемiгся, спати йому хотiлося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балцi в найвужчiм її заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i припняв його на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь з їв жменю смаженої в салi кашi, напився з джерела води i поклався в холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву, як бринiли комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.

Прокинувся вiд того, що сонце вихилилося з-поза високого берега i заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому весело стало на душi. Вiн почував у душi певнiсть, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далi, поки нiч настане.

Тепер краще було їхати. I кiнь вiдпочив, i вiн почувався здоровий i ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь рiки. Вода плила мiж двома досить стрiмкими берегами. Тут i ночувати буде, аби лише пригоже мiсце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсiла його хмара комарiв, що аж в очi лiзли. Вiд комарiв найкраще обiгнатися ватрою. Вона й вовка вiдстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захистi, щоб не видко. Вiн узяв коня за поводи, пiшов понад берiг i пильно розглядався. Тут натрапив на два високi каменi, що стоячи один коло одного, лишали мiж собою невеличку прогалину. Недалечке тих каменiв була вiдстань вiд води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що мiж каменями, рiс високий кущ верболозу. Павлусь аж усмiхнувся, побачивши таке гарне мiсце. Зараз завiв коня пiд берiг i припняв до куща.

Далi побiг на берiг i почав збирати цiлими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину мiж каменями. Тепер викресав вогню, запалив вiхоть сухої трави й пiшов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Вiн знав, що в таких мiсцях, гадя буває. Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кiлька їх сам Павлусь винищив у степу таки цiпком. Та вночi - то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, i треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.

I справдi, коли Павлусь засвiтив у прогалинi, зашипiла гадюка, втiкаючи помiж кущi.

- Вибачай, панi-матко, - говорив стиха Павлусь, - що не дав виспатися. Цим разом поступись гостевi. За це вранцi спасибi тобi скажу.

Павлусь розвiв невеличку ватру. Комарiв прогнав. Оглядаючи своє леговище, вiн побачив пiд берегом печеру i подався туди з вiхтем горючої трави. На землi розлазилися малi гаденята. З печери вилетiла сова i трохи не скинула хлопцевi шапки з голови. Випаливши печеру, вiн принiс сюди своє сiдло i лагодився спати.

Тепер вiн нагадав, що йому хочеться їсти. Вiн не хотiв з їдати усiх своїх припасiв. Забавляючи себе, вiн збирав потоптанi гаденята i кидав в огонь. Вони на жару вертiлися, пухли, а вiдтак трiскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусевi нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або… жабу. Таки жабу лiпше. В рiцi, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б i птицю вбити з пiстоля, та тепер нiч. Нiчого не поможе, треба пекти жабу. Вiн узяв жмуток трави, запалив i пiшов до рiки. Кiлька наляканих жаб справдi скочило у воду.

Хлопець полiз у воду i став собi свiтити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива вiн ще не бачив. Вода була йому вище колiн. Була чиста. На сподi видко було пiсок. Вiд свiтла вiдбивало бiле тiло його нiг.

Аж дивиться, а бiля нього щось плеснуло по водi. Вiн стояв, не рухаючися. Трава горiла ясно. З неї вiдпадали горiючi iскри на воду i тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусевi бiлi ноги i, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися но ноги. По дорозi проковтнула вуглик, та зараз i викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тодi Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову i вп'ялив пальцi в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пiтьма. Лише бачив бiлу рибу у своїй руцi, що пручалась на всi боки.

- Це мабуть краще, як жаба, - подумав Павлусь. - Слава тобi, Господи!

Вилiз на берiг i пiшов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Вiн її зарiзав ножем, випотрошив i поклав на грань. Вiдтак обертав її на всi боки, поки не спеклася.

Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом i заснув безжурно.

Вiн прокинувся вранцi вiд того, що хтось сильно штовхнув його в бiк.

Розплющив очi й побачив над собою високого чоловiка з люлькою в зубах.

Чоловiк був одягнений в подерту, замазану одежу i в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, пов'язанi мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нiчого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього - довгий нiж за поясом.

- Вставай, козаче, пора в дорогу! - гукнув i плюнув крiзь зуби…

Павлусь присiв на лежанцi й таки налякався. Таж: це напевно харциз, розбишака, про яких стiльки вiд дiдуся наслухався.

Одного разу у Спасiвцi зловили парубки такого самiського при конях. Вiн його бачив…

- А хто ви, дядьку, будете? - питає Павлусь i чує, як у ньому серце затривожилось.

- Не будь надто цiкавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

- Куди ж ви мене?

- Побачиш, вiзьму тебе з собою.

Павлусь вхопив миттю пiстоль i натягнув курок…

Та заки вспiв стрiлити, харциз копнув його ногою по руцi, i пiстоль випав геть з руки.

- А диви, жаба! До пiстоля береться!

Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.

- Дядечку, пустiть мене! - просився Павлусь, аж плакав. - Я так iз страху, ви мене страх налякали… я далебi нiчого… я за сестрою шукаю… її татари в ясир взяли. Пустiть, дядечку, пустiть; Бога за вас молитиму, а то я припiзнюся.

- Ну, заспокiйся! Я тобi дорогу до татарiв покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш…

Розбишака осiдлав коня. Вiн зараз змiркував, що в сiдлi є грошi, бо усмiхнувся. Пiстолi заткнув собi за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.

Харциз скочив на коня i посадив Павлуся наперед себе.

- Ну, тепер поїдемо до татар!…

- Дядечку, менi болять руки; розв'яжiть, бо зiмлiю.

- Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобi забаглось втiкати або теє, то не прогнiвися, а головку тобi скручу, як горобцевi.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревiв. У нього свiтили очi, мов у вовкулаки.

- Куди ж ви мене везете?

- Тобi кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?

- Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набiгли на нашу Спасiвку, багато людей пiймали й її теж.

- А ти?

- Я втiк на татарськiм конi та по дорозi козакiв здибав. Вони вiдтак розгромили татар i багато наших спасiвчан освободили.

- Далеко звiдсiля?

- Мабуть, далеко. Десь над рiкою Самарою, коли знаєте…

- Дядьку! - сказав по хвилi.

- А чого?

- Ви чоловiк бувалий, поможiть менi, будь ласка, сестру вiднайти i визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу…

- А в тебе є грошi?

- Є, далебi, є i червiнцi i таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вiльна…

Харциз усмiхнувся злобно:

- Ну, заспокiйся, побачимо…

За грошi бiльше не питав. Вiн знав, де вони схованi.

Павлусь справдi заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, вiн собi мiркував, що за грошi все зробить. Тож то зрадiє, як сестру викупить i визволить та привезе додому! Харциз вiдгадав думку хлопця i був певний, що вiн не втече, а буде його держатися.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купцiв, що вертались iз Киева в Крим.

Було їх не бiльше, як двадцять людей. Вони сидiли то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Волiклися поволi. Вони зараз спостерегли харциза i пристанули.

Харциз, в'їхавши мiж них, став щось по-татарськи розповiдати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня i стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою i дивились в зуби, достоту так, як роблять купцi iз скотом на базарi. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Вiн догадувався, що харциз продає його татарам.

Впевнився у своєму почуттi, коли татарин виймав, гаманець 'з грiшми i став їх числити на руку харцизовi, що не злазив з коня. Вiн сховав грошi в кишеню i, заговоривши ще кiлька слiв, завернув коня й подався в степ.

- Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? - кричав Павлусь. Вiн хотiв за ними бiгти.

Харциз оглянувся й каже:

- Шукай, дурню, сестри; вони тобi дорогу покажуть.

Павлуся придержав татарин за руку:

- Не втiкала, бо зв'язала тебе на мотузок; твiй тато спродав менi тебе…

- Який вiн менi у чорта тато! - кричав сердито Павлусь, а наздогiн харцизовi гукнув:

- Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!

Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сiдло з червiнцями, та ще й за хлопця грошi взяв. Тепер поїде де-небудь у город i загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Вiн почав спiвати, аж луна по степу пiшла.

Вiн був такий зайнятий собою та тим, як вiн загуляє, що не зважав нi на що. Кiлька разiв iз радощiв потягнув коня нагайкою i їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися…

Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Українi. Його знали, як потурнака, харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi. Вiн показував татарам дорогу в Україну, крав козацькi конi, хлопцiв та дiвчат, де трапилося, i перепродував татарам. Тепер наткнувся вiн на козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися. В Українi не був уже кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзнає.

Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:

- Пугу, пугу!

То була ватага Недолi.

Харциз пiд'їхав ближче.

- Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…

- Ти звiдкiля?

- Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi,.що-небудь їсти.

- Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.

- Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? - питає Непорадний.

- Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.

- Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.

- Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.

- Ось зараз будеш знати, чортiв сину, - крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.

- А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi має.

- Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? - гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.

- Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже 'правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.

Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.

Харциз мовчав.

- Я його знаю, - каже татарин до сотника. - Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.

- Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..

- Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? - питає Недоля. - Я з тебе шкуру зняти накажу.

- Я продав його татарським крамарям.

- Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.

- Панове товаришi, - питає Недоля, - зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?

- Смерть! - гукали козаки.

Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.

- Чуєш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - вiзьми його i скарай на голову.

Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.

Проклiн Павлусiв здiйснився.

 

VII

Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з їв паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.

"Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".

- А куди ви їдете? - осмiлився запитати Павлусь.

- Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.

Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.

Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.

- Ти вiд нас не втечеш? - питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.

- А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…

- Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.

- Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?

- Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.

- Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…

- Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…

- А що це падишах?

- Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?

- Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…

- То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…

- А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi? - питає iншим разом татарина.

- Двадцять золотих.

- Ов, так мало! - каже Павлусь, смiючись.

- - А ти вартий бiльше?

- Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.

- Хiба ж у тебе є грошi?

- Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.

- Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…

- Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?

- Ми його звемо Карим.

- А чи у вас, татарiв, продають теж?

- Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.

- От бачите, а вiн свою вiру продав…

- Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.

"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.

- Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.

Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi, а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i знав дещо вiдповiсти.

Хлопець показувався до всього охочий i щирий i сповняв усi роботи справно.

Татари були з нього радi й були певнi, що вiн збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Вiн розказував їм, як татари зруйнували Спасiвку, як вiн утiкав, та й як потiм козаки розгромили татар. Одного лише не сказав i це заховав собi на днi душi, що вiн їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, вiн вже давно втiк би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.

Татарiв навiть це дивувало, коли раз стрiнули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Пiд час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам'ятати кожну рiчку, кожний брiд i все те, по чому цю дорогу можна б пiзнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, i в нього сильнiше забилось серце.

Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив першi татарськi улуси. Якi ж вони були неподiбнi до українських сiл! Чужина аж била в вiчi. Павлусевi тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що вiн дома. Тепер нi слiду по Українi. Його звичайна вiдвага кудись пропала; йому стало моторошно.

Переїхали кiлька улусiв. Ватага й тут тягнулася поволi. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пiшли загоном по Українi.

Та купцi не знали, що на те сказати; вони нi з ким не бачилися.

Нарештi стали в селi Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефендi, той старий iз сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Вiн вiв широку торгiвлю мiж Царгородом та всiми надморськими мiстами й Україною. Свої головнi склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале мiстечко. Стояли тут рядком кам'янi доми, звичайнi i поверховi, були шопи на вози й конi, склади з крамом, а при однiм боцi стояв великий поверховий дiм, де мешкав Сулейман. Той дiм припирав до великого городу. Всi тi будiвлi були оточенi густим частоколом, а в ньому двоє ворiт однi проти одних.

Коли Павлусь в'їхав на той майдан, то йому аж у головi закрутилося. Такого дива вiн ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досi здавалося Павлусевi, що татарва то найчорнiшi люди на свiтi. Тепер побачив губатих чорномазiв з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбiльше боявся.

Сулейман приїхав на своїй арбi, де й Павлусь сидiв, пiд самий рундук дому. Звiдси повиходила служба i почали низько кланятися Сулеймановi. Назустрiч батьковi вийшов його син Мустафа, що в неприявностi батька завiдував його цiлим майном.

Коли звiталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:

- Хто це?

- Цього хлопця привожу тобi на гостинця, я його купив. Поклонись твому новому лановi, - сказав Сулейман до Павлуся: - Будь слухняний, як i досi, i буде тобi добре.

Павлусь здiйняв шапку i вклонився по-своєму.

Мустафа сказав щось якомусь татариновi, цей взяв Павлуся за руку й повiв мiж челядь.

Челядь мешкала нанизу. Горниця була призначена для панiв.

Павлусь аж тепер помiтив, що всi вiкна нагорi були прислоненi густою дерев'яною решiткою.

Вийшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший мiж слугами i почав його з усiх бокiв оглядати.

- Ти звiдкiля? - питає по-українському.

Павлусь вiдповiв, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.

- А ви, дядечку, теж з України? - спитав Павлусь.

- Мовчи! - гукнув татарин i вийшов. До Павлуся приступив один невiльник українець.

- Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб'є.

- Та за що має мене бити? Хiба я йому що зробив?..

- Тут б'ють, хоч i нема за що. Вiн бач потурнак, та хто його запитає про Україну, вiн дуже соромиться, бо совiсть гризне, шо покинув Христа i збусурменився. Тому вiн i злющий такий на нашого брата, як пес, гiрш татарина.

- Та давно тут живете, дядьку?

- Рокiв п'ять, небоже! - вiн охнув.

- Тут важко жити?

- Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в iнших. Старий Сулейман добрий чоловiк, та його часто нема дома, Мустафа гордий i ненавидить нашу вiру, а цей потурнак Iбрагiм то сам чорт.

- Не пробували втекти?

Невiльник усмiхнувся сумно.

- Заки добiжиш до Перекопу, то з п'ять раз зловлять. А коли зловлять, то або повiсять, або в неволю до туркiв продадуть, а все виб'ють так, що душа вилазить.

- А я знаю, що багато людей звiдси втiкає…

- Бо тут i багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.

- Як ви, дядьку, зветесь?

- Остап Швидкий.

В тiй хвилинi вбiг до челядної чорномазий невiльник i покликав Павлуся до пана. Павлусь пiшов за ним нагору i вступив до свiтлицi. Вона була простора й мала кiлька великих вiкон в однiй стiнi. Попiд стiни йшли пiдвищення, вкритi килимами; цiлий помiст теж був застелений килимами. Стiни були помальованi червоною, синьою та жовтою барвою квiтами та лiнiями. На пiдвищеннi сидiв Мустафа, перед ним стояв маленький столик; на ньому запiкалася велика люлька, з якої Мустафа потягав цiлi клуби диму, а далi лежали рiзнi ласощi. Павлусь здiйняв шапку i вклонився.

- Приведи перекладача, - каже Мустафа до слуги.

- Не треба, - каже Павлусь, - я знаю по-вашому.

- Так? Ну побачимо. Як тебе звали?

- Павлом Судаченком мене звуть.

- Нi, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.

- Я не хочу, я ще не прийняв вашої вiри…

- Дурень ти! Не прийняв, так приймеш…

- Нi, не прийму i моєї християнської не покину.

- Як приймеш нашу, будеш свобiдний.

- Не хочу, нi за що в свiтi.

- Я тебе вибити звелю.

- Хоч i повiшайте, то нi. По що менi опiсля в пеклi горiти…

- Кажу тобi, що свобiдний будеш…

- Я й так буду свобiдний, як захочу…

- А то як?

- Втечу та й годi.

Мустафа засмiявся.

- А знаєш ти, що в нас втiкачам роблять?

- Знаю, повiсять. А як не зловлять, то таки пропало.

- Я хотiв тебе взяти до покоїв за козачка.

- Берiть, де хочете. Я доти буду добрий, поки менi буде добре…

Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафi. Вiн зморщив брови i сказав:

- Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене вiдзиваєшся?

- Хiба ж ви не людина?

Мустафа плеснув у долонi.

Ввiйшов потурнак наставник.

- Цього зухвалого джавра випарити i до конюхiв дати!

Потурнак схопив Павлуся за руку й повiв наниз.

- У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врiзали… На долинi в челяднiй вибили Павлуся так, що аж кров текла iз спини. Хлопцевi текли сльози з очей, але закусив губи до крови i не видав нi одного стону. Вiн сiв на землi i трясся всiм тiлом. Ось попався… Думав собi, що буде цiлком iнакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:

- Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?

- Нiчого. Пiдмовляв мене на бусурменську вiру, та я не хотiв… Я говорив з ним, як з людиною, а то звiр.

- З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?

- Я сказав, що як менi буде зле, то втечу.

- Дурень ти! Хто так говорить? Тобi треба було показувати покiрного, тебе лишили 6 у горницях на послугах…

- Не хочу, - каже Павлусь. - Найлiпше коло коней ходити.

- Куди ж тебе призначив?

- До конюхiв…

- Не гадай, що то легке дiло. Там попадеш пiд руку такого чорта, що наш потурнак Iбрагiм, то янгол. Там найтяжче…

Остап здiйняв з Павлуся сорочку i помастив якоюсь мастю його рани вiд нагайки.

- Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.

- Але ж я першої ночi втечу, - вiдповiв Павлусь. - Дорогу я знаю добре i з коня не впаду.

- Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть першому лiпшому татариновi. Ти слухай, будь покiрний, то пан тобi простить… Ти вижидай кращої пори.

- Аж до смерти…

- Нi, не до смерти. Тут можуть леда день набiгти запорожцi! От такої хвилини всi християнськi бранцi ждуть, як спасения. Тодi пора втiкати…

- Скажiть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Її цього лiта полонили татари…

- Кiлька їй рокiв?

- Тринадцять буде.

- А гарна вона?,

- Як мальована.

Остап почав хитати головою.

- Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дiвчат з рук до рук. На усiх базарах їх повно. Вiдтак забирають до гаремiв, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарiв тут багато, багато…

- А як би то розвiдати, де вона тепер перебуває?

- На те треба багато грошей…

- Я їх не маю…

Розмова перервалася, бо саме ввiйшов в челядну Iбрагiм потурнак i велiв Павлусевi збиратися в степ до табунiв. Павлусь успiв лише обмiнятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на конi. Павлусевi вказав коня i велiв сiдати охляп без сiдла. Той татарин не знав української мови i не говорив нi слова.

Павлусь оглянув цiлу оселю. Хоч i дуже болiла спина, та вiн дививсь на татар згорда.

"Допоможи менi, Господи Спасе i свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усi цi шаласи я з димом пущу i з землею зрiвняю".

Павлусь, їдучи майданом, здiйняв шапку i став молитися.

Коли виїхали в степ, вiн важко задумався над тим, що довiдався вiд земляка. Вiн втратив надiю на те, щоб визволити сестру.

Старшина над конюхами був уже старший лiтами татарин. Вiн зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.

Перше привiтання його було таке, що вiн ударив його долонею по спинi. Спина заболiла так, що Павлусь аж крикнув з болю.

- Дай йому спокiй, Муйо! - каже татарин, що його сюди привiв. - Його що лиш вибили…

- Тут iще не так виб'ють, як буде неслухняний…

Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горiлку з кобилячого молока). Не було йому спочинку вiд свiту до ночi. Та Павлусь робив своє дiло, слухаючи у всiм Муя. Биття вiн боявся, мов вогню. Так тривало три тижнi.

Тепер пiслав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота i бiльше свободи.

Павлусь любив конi.

Як лиш дiстався сюди, став придумувати спосiб утечi. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечi, помалу i з розмислом. Вiн почав обкрадати товаришiв конюхiв. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав нiччю в дуплаве старе дерево. А що покiрний, слухняний, усiм служив охоче, то й нiхто його не пiдозрiвав.

Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозi буде треба, i зараз для себе ховав.

Одного дня виїхав Сулейманiв син Мустафа оглядати табун. Вiн пiзнав зараз Павлуся i прикликав його до себе.

- Добре тобi тут?

- Добре, дуже добре.

- А спина загоїлась?

- Нi знаку нема.

- То навчило тебе бути покiрним?

- Навчило.

Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець i слухняний.

- Позавтра вернешся до покоїв…

- Як прикажете.

А собi подумав Павлусь: "Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях".

Iншi невiльники дуже завидували Павлусевi.

Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усiх i нагородив Муя.

Настала нiч.

Павлусь не хотiв довше вiдкладати утечi. "Або втечу i вернусь сюди з козаками й усi тi шатра поперевертаю, або мене зловлять i повiсять. Довше в такiм жити не можу, а бiдної Ганнусi, мабуть, таки не вiдшукаю, пасучи табуни або послугуючи татариновi у дворищi".

Коли всi позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевiсив сумку з паляницями через плече, узяв сiдло i пiшов мiж конi.

Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузi. Тепер осiдлав його, перехрестився й рушив на пiвнiч до Перекопу.

Павлусь набрав досвiду. Вiн знав, як зловити в рiцi рибу, як застрiлити з лука птицю; а ще знав, що це харциз i як його треба стерегтися.

Коли б тiльки за Перекiп, а там уже степ. А в степу може й козакiв зустрiнути. А нi, то навпростець на Сiч Запорозьку… Павлусь i не думав про те, що не знає на Сiч дороги.

Вiн виминав татарськi села i їхав навмання степом.

Коли розвиднiлось, годi було хлопцевi не стрiнути татар у степу. Та вони його якось не чiпали. Дехто i запитався, куди вiн їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою i вiн має вертатись зараз. Його не спиняли.

Та трапився татарин, що не повiрив. Вiн пiзнав Сулейманового коня. Павлусь назвав iнакше улус, звiдки нiби то виїздив. Татарин зв'язав йому руки й повiв прямо в Коджамбак, де надiявся на нагороду за пiйманого втiкача.

Павлуоь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це вiн багато наслухався вiд покiйного дiдуся. Вiн теж козацька дитина i не лiпший вiд iнших. Як гинути, то й гинути.

Павлусь був гордий з того, що вiн хоч такий ще молодий, а зазнає козацької слави. Його певно посадять на паль. Та вiн пiде смiло на смерть з козацькою пiснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та вiн ще погано вилає усiх татар i їхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як вiн, заки йому вiдрубають голову, гукне на все горло: "Ви всi свинячi пута, а ваш Магомед то цiла свиня!" Павлусевi стало вiд цього смiшно i вiн справдi засмiявся вголос.

- Чого ти смiєшся? - питає татарин.

- Хiба ж не можна?

- Ти певно не знаєш, що тебе жде.

Павлусевi мелькнула спасенна думка. Вiн вiдповiв:

- Як вiдрубають голову, то не одну, а двi.

- А то як? Хiба в тебе двi голови?

- В мене одна, а в тебе друга, то, отже, двi…

- Хiба ж менi за що?

- Побачиш. Ти сподiваєшся заплати за втiкача?

- Егеж. Сулейман-ефендi багатий чоловiк i заплатить добре.

- Так, як усе?

- Так, як усе.

- Коли бо нi. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…

- Тобi б язик врiзати за твою дурну балачку, - сердився татарин.

- Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?

- Нi.

- Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?

- Так!

- Ну, добре, менi вже тепер нiкуди їхати, а просто додому.

- А хiба ж ти не втiкав в Україну?

- Нi! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недолiток занедужав; що й робили, нiчого не помагає. Так бранцi переповiли пановi про нашого знахаря. А вiн менi дiдусем по мамi приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по головi та й каже "Їдь по того славного чоловiка, бери найлiпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як вiн поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть". Тепер хай буде тому смерть, що менi не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефендi гарненько тобi подякує…

- А ти певно брешеш…

- Незадовго побачиш, чи брешу, їдьмо скорше… Татариновi стало страшно. Вiн знав, що Мустафа гострий чоловiк i жартiв не знає. Тепер ще Павлусь став поспiшати.

- Чому ти менi вiдразу цього не сказав?

"Бо менi самому таке на гадку не прийшло", подумав собi Павлусь, а голосно каже:

- Тепер можу тобi сказати усе. У нас так: їдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, анi не кажи нiкому, уди їдеш, а то вся знахарева сила пропала i хворому не поможе. Iк прийдеш до знахаря, так вiн зараз тебе питає: "А не оглядався позад себе? Не казав нiкому, куди їдеш?" Ти скажеш правду, то вiн i вусом не моргне i не поїде. А коли ти оглядався або сказав, а збрешеш, то вiн поїде, але не вилiкує. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав i вiн приїхав, а не помiг, то Мустафа-ефендi йому голову вiдрубати накаже; а менi його шкода, бо кажу тобi, вiн менi дiдусем приходиться i славний знахар. Їому 150 рокiв зроду. Борода в нього по саму землю, а вiї такi, що цiле лице заслоняють. Казала моя покiйна бабуся, царство їй небесне, що вiн вродився з зубами, з оселедцем i з вусами.

- А як той знахар називається?

- От цiкавий! Сказати б тобi ще, де вiн живе? Вибачай. Не можу Проте, не радив би я вашому братовi до нього заходити. Вiн з чортякою побратаний i все має кiлька чортенят на послугах, за чурiв значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зiрвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.

- То вiн татар не може лiкувати, як так…

- Тож бо й є, що вiн лiкує усiх, i татар i скотiв… лиш не в своїй печерi, а дома в недужого… Та чого ми стали?

- Я розв'яжу тобi руки…

- О, нi, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь нi з чим, то Мустафа звелить менi голову вiдрубати; хай рубає тобi, а не менi, розв'язати себе не дам…

Павлусь стиснув коня ногами i почав утiкати. Татарин таки налякався. Вiн Павлуся таки придержав i розтяв ножем мотуза.

- Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зо мною до мого пана i все гарненько розповiсти, бо менi не повiрять.

Татарин хотiв утiкати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто i вийняв ножа.

- Хочеш мене зарiзати? Добре. Менi все одно. Зарiжеш ти, то не вiдрубають голови. Менi з головою краще вмирати. Та це тобi не поможе. Кiнь мiй побiжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мiй пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарської мови, та ще до вас пристану геть! Ну, рiж!

Павлусь пустив поводи i наставив шию. Того лише татарин ждав. Вiн завернув коня i почав щосили втiкати. Павлусь став за ним гнати i кричав:

- Агов, чортiв сину, пожди!…

"Ну, слава Боговi, одв'язався. Тепер менi до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завiв. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татариновi голову замакiтрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на конi менi втiкати, а пiшки бур'янами".

Павлусь вернувся до табуна над вечором.

Коли Мустафi донесли про втечу Павлуся та ще про крадiж найкращого коня, вiн зараз розiслав гiнцiв i назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли вiд цього не здохне, так продати його першому стрiчному татариновi. Але Павлусь вернувся сам. Про це повiдомили Мустафу i вiн перемiнив свiй засуд на двадцять дротянок i продати. Кару мали виконати в оселi Сулеймана на очах усiх невiльникiв, щоб їм вiдiйшла охота втiкати.

Коли Павлусевi сказали, вiн нi трохи не злякався. Вiн був певний, що свята Покрова й тут його заступить.

Якби й нiчого не сталося, Павлусь заснув мiцнимi сном…

На другий день рано його привели до оселi. Тут на майдан позганяли всiх невiльникiв. Павлусь поглянув на них i помiтив Остапа Швидкого, що стояв у гуртi i втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Iбрагiм; а в нього була тверда рука.

Вiн вийшов на середину i став невiльникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефендi засудив його зразу на сто дротянок, та вiдтак у превеликiй своїй ласкавостi зменшив йому на двадцять.

Мстафа-ефендi вiдчинив вiкно i придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невiльникiв.

В тiй хвилинi в'їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кiлька багато вдягнених слуг. Усi розступились. Вiн заїхав усередину й проголосив спiвучим, трохи гугнавим, голосом:

- Слухайте, невiрнi джаври! Мiй пан, ханський Девлет-гiрей Iбрагiм i улюбленець - нехай йому Аллах дасть довгий вiк, - звелiв у своїй ласкавостi запитати вас, невiрних українських бранцiв, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-гiрея, славний лицар Мустафа-ага, що того лiта ходив з загоном воювати невiрних на Україну для слави Аллаха i його пророка Магомеда. Хто виявить його мiсце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повiсять.

Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тодi Павлусь виступив перед муллу i сказав по-татарски:

- Я знаю, де перебуває твiй пан. Мулла подивився згiрдливо на Павлуся.

- Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього лiта.

Iбрагiм потурнак, зiгнувшись у три погибелi перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього лiта.

- Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то врiжу тобi язика.

- Не тобi скажу, а твому пановi.

Мулла закусив губи.

- Цього невiльника забираю зараз до його милости Девлет-гiрея Iбрагiма. Вiд тепер вiн пiд моєю рукою.

Усi невiльники ахнули. Вони радiли, що Павлуся минула кара.

- Сiдай на коня i їдь зо мною.

Тодi Павлусь пiдступив пiд дворище i спитав Мустафу:

- Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся вiд його милости?

Мустафа стягнув брови з досади.

Павлусь засмiявся йому в вiчi. Вiн знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-гiрея i його тепер нiхто не смiє торкнути.

 

VIII

Девлет-гiрей Iбрагiм мешкав у столицi кримського хана в Бахчiсараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три днi. За час тої дороги обдумав собi Павлусь, що йому робити далi.

Спершу вiн дуже радiв, що викрутився вiд строгої кари, i тепер почувався зовсiм безпечний. Цю щасливу нагоду хотiв вiн використати на те, щоб вiдшукати й освободити сестру. Вiн уложив собi цiлий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника i що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це вiдкриття може надiятися великої нагороди, а навiть свободи, а тодi вернеться разом iз сестрою в Україну. Вiн i не думав про те, щоб без сестри вертатися й вiрив, що йому Бог поможе сестру вiдшукати.

Коли наблизився до Бахчiсараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очi бачити. Здалека вiд сходу сонця яснiло щось високе з бiлими плямами на вершку.

- Що це таке? - спитав Павлусь у мулли.

- Це гори.

Павлусь не зрозумiв, бо такого татарського слова ще не чував. Вiн не допитувався бiльше. Це пояснив йому iнший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гiр не бачив. Йому стало лячно.

- Хiба ж: ми туди поїдемо?

- Нi, Бахчiсарай перед горами.

I справдi перед ними лежало мiсто, столиця татарського хана. Про нього вiн чув вiд дiдуся i рад був, що його побачить. Дворище Девлет-гiрея лежало по тiм боцi мiста. I випало їхати довгими вузькими вуличками. Домiвки великi, оточенi високим муром, вкритi червоним або зеленим череп'ям. Помiж дворищами густi садки, з яких пiд цю пору опадало листя.

По дорозi стрiчали пiших i кiнних татар. Вони кланялися муллi i вступалися з дороги.

Заїхали в дворище Девлет-гiрея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повiдомила Девлет-гiрея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, i вiн вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.

Служба забрала вiд них конi, i мулла повiв Павлуся нагору до свого пана.

- Хай буде прославлений Аллах! Мир тобi, могутнiй пане! Мулла, твiй вiрний слуга, чолом тобi б'є. Салем алейкум!

Мулла вклонився низько головою, вiдтак приложив руку до чола, загнув нею в повiтрю лук до грудей i звiдси зробив рукою низький поклiн.

- Вiтай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!

- Цей молодий джавр, невiльник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твiй достойний син Мустафа-ага.

- Приклич сюди українського перекладача! - заговорив Девлет-гiрей до чорного слуги.

За той час Павлусь мiг придивитись до Девлет-гiрея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.

- Не треба, пане, перекладача - обiзвався смiло Павлусь i вклонився низько по-татарськи Девлет-гiреевi: - Я сам вмiю по-татарськи розмовитись…

- Ти ж недавно мiж нами…

- Недавно, а ваша мова менi подобалась.

- Гарний з тебе хлопець… Тобi й вiра наша сподобається, як мiж нами лишишся, а тодi жде тебе гарна будучнiсть. "Собача ваша вiра!" подумав Павлусь.

- Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдивi, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…

- Я скажу правду, лише не доповiм усього, бо сам не знаю. Я бачив на вiчi Мустафу-агу в бою, але що вiдтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судакiвна.

Девлетовi це не подобалось. Вiн насупив брови i поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.

- Чи ти глузуєш з мене?

- Нi, нi, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму мiж бранцями, Мустафа був у Спасiвцi, була битва з козаками… Мустафу пiймали живого. Де вiн тепер, це знає Ганнуся…

- Яка Ганнуся?

- Сестра моя, Ганнуся. Накажи її вiдшукати, вона знає.

Павлусь налякався грiзного погляду Девлет-гiрея i сказав усе, задержуючи собi одне, що могло спасти сестру.

Девлет-гiрей подобрiв. Вiн казав прикликати свого завiдувача.

- Слухай! - каже йому. - Випитай цього молодого джавра про його сестру i зараз менi її вишукай мiж бранцями. Якби її не було в Кримi, то спровадити її за всяку цiну, хоч би з кiнця свiту.

Завiдувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її лiта, зрiст, волосся.

Павлусь розказав так, наче б образ малював.

- Мулло! - каже Девлет-гiрей, - вiзьми цього малого до гостиної, щоб йому нiчого не бракувало…

Павлусь влонився в пояс Девлет-гiреевi i пiшов за муллою до гостиної.

- Чи вiдшукають її? - питає муллу.

Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться.

- Наказ мойого пана це закон, - каже мулла. - Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мiй пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так карає.

- Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися:

"Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!"

Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки, "Пiд Твою милость!".

Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотiв, до мiста, їздив на конi, стрiляв з лука та з рушницi. Був веселий, i за це його всi полюбили. Девлет-гiрей казав йому видати гарну одежу, i тепер годi було в ньому пiзнати того обiдраного невiльника, кiнського пастуха.

ДевлеТ-гiрей повiрив словам Павлуся. Вiн знав вiд тих татар, що вернулись iз походу, що Мустафа справдi грабував Спасiвку, що вiдтак була битва з козаками i там пропав його син одинак. Бiльше татари не вмiли сказати.

Девлет-гiрей i Павлусь побоювалися тепер одного: а як дiвчини не знайдуть?

У такiй непевностi жили три тижнi. Аж одної п'ятницi рано, коли татари молилися в мечетi i з ними був сам Девлет-гiрей, появився в його дворищi на запiненому конi гонець iз вiсткою, що дiвчину знайшли й везуть на татарськiй арбi.

Молитви не вiльно було переривати, то ж ждали всi, поки Девлет-гiрей не вернеться.

Гонець розповiв, що дiвчину найшли в Анатолiї, в прибережнiм городi Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького башi, та що її вже тодi захопили, як мала сiдати на турецьке судно з iншими бранцями.

- Слава нехай буде Аллаховi! - проговорив Девлет-гiрей, пiдносячи руки й очi вгору.

- Слава ж Тобi, Господи! - сказав Павлусь, зняв шапку i перехрестився.

Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-гiрея не посмiли йому нiчого казати.

- Вельможний пане! - заговорив Павлусь, низько кланяючись. - Дозволь менi поїхати назустрiч сестрi. Моє серце так стужилось за нею… Дозволь менi, прошу…

- Дати йому доброго коня! Ти вiзьми другого, - каже до гiнця, - проведи хлопця назустрiч.

Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-гiреевi, поїхав. В ньому серце скакало з радости.

А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi: "Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашої правовiрної вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця".

Павлусь так чвалував на конi, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.

Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.

- Це вони! - сказав гонець…

- Чи ця дiвчина знає, що я тут є!

- Я й сам не знаю, хто ти є? Велiв вельможний Девлет-гiрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили.

- Я тобi скажу: я її рiдний брат, - вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: "А може це не вона?". Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили.

Наблизились до ватаги.

Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi якоїсь татарської жiнки. Вiз був укритий плахтою.

Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.

- Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?

На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила.

- Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзнаєш? Братка свого, Павлуся?

Ганна закричала не своїм голосом, i зомлiла.

Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

- Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся! - говорив Павлусь та, припавши бiля неї, став її пестити й цiлувати.

Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi.

- Ну, слава Богу! - закричав Павлусь. - Вставай, Ганнусю, поїдемо. Менi з тобою багато говорити…

Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.

- Що тобi сталося?

- Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити… Звiдкiля ти взявся тут?..

- Ну, опiсля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?

- Дуже не багато, хоч менi цiлий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотiла вчитися…

- Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобi може на конi було б краще…

- Ой, так, так, Павлусю! - закликала Ганна, аж у руки плеснула. - Я вже так давно на конi їздила…

- Дати їй коня! - наказав Павлусь!

Один татарин привiв їй тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сiв миттю на свого.

Тепер їхали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на неї не смiє вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцює.

- Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi!

- Чи тато живi?

- Живi, i Петра знайшов мiж козаками.

- Де ж вони тепер?

- В степу, пiшли з козаками… Я втiк вiд них нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…

- То ми вже свобiднi?

- Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-гiрей Iбрагiм шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не знаєш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля.

Заки доїхали до гiреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив вiд тої хвилини, як вони почули церковнi дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати вiд їхньої проворности.

Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганнi не сказав, щоб її не лякати.

Якби так лубенському полковниковi впало на думку втопити Мустафу або голову йому вiдрубати, тодi й їм було б амiнь.

Ганна хотiла розповiсти Павлусевi свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище i, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.

Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нiчого не помогло. Мусила сама взяти вiжки в руки й поганяти.

Девлет-гiрей стояв на галерiї i вижидав гостей. Павлусь зняв шапку i став здалека до нього вимахувати.

- Невже ж то ця дiвчина так на конi сидить? Справдi лицарський народ тi козаки, - говорив гiрей до свого завiдувача. Молодi позiскакували з коней i пiшли до свiтлицi. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

- Могутнiй лицарю Девлет-гiрею! Приносимо тобi добру вiстку за твого славного сина Мустафу. Це моя рiдна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповiсть.

Девлет-гiрей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нiчого не розумiє.

- Питай її ти! - каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи. Вона вiдповiла, як чула вiд нього, а Павлусь розповiв це по-татарськи.

- Добре! - каже Девлет-гiрей. - Я зараз посилаю послiв з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли вашi вiстi справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… - вiн не договорив, бо сам налякався слiв, якi мав сказати.

- Та тепер житимете трохи по-нашому. Дiвчина пiде мiж жiнок до гарему. Не годиться i закон не велить, щоб дiвчина в цьому вiцi ходила з вiдкритим лицем та й балакала хоч би з братом.

Павлусь i Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.

- Хiба ж не можна нам i слова промовити одне до одного хоч би через заслону? - заговорив Павлусь. Вiн чув, як його корч за горло хапає…

- Можна, але здалека…

Розiйшлися. ЇЇ повели мiж жiноцтво, Павлусь пiшов до своєї кiмнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити:

 

IX

Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снiгу, як в Українi, що дерева все ще зеленiли, хоч деколи й холоднiше було. Та вiн, сердешний, забув рахубу часу й не мiг змiркувати, коли буде Рiздво.

Минулого року такi веселi свята були. Вiн ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер i не вгадає, коли свято…

Те саме думала й Ганна, їй теж весело було, як внесли до хати дiдуха, як покiйний дiдусь благословив усiх, як кидали кутю до стелi та рахували рої…

Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась…

Павлусь непокоївся, чи посольство Девлет-гiрея найде ще Мустафу в живих… Ганна розповiла йому про свої пригоди.

А старий нетерпеливився теж. Вже бiльше як мiсяць минуло, як посольство поїхало, та слух по ньому загинув. Вiн знав, що посольству нiчого боятися козакiв, що вони вшанують мiжнароднi звичаї i не торкнуть посольства. Та вiн боявся харцизяк або татарiв ногайцiв. Тi, напевно, не вшанують нiкого, а пронюхавши в них грошi, порiжуть усiх, пограбують так, що нiхто й не вгадає, де дiлися…

Девлет-гiрей розставив гiнцiв вiд самого Перекопу, щоб зараз сповiстили його, коли появиться посольство з поворотом.

Нарештi!

Одного дня причвалав гонець з доброю вiсткою, що Мустафа вертається живий i здоровий.

Девлет-гiрей велiв сiдлати конi й виїхав з цiлим почтом назустрiч.

Коли про те довiдався Павлусь, не втерпiв i побiг до жiночого вiддiлу.

Сторож не хотiв його пустити. Коли б це був хтось iнший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вiльно було торкнути, бо так пан наказав усiй службi.

- Та чорт з твоїм гаремом! - кричав Павлусь. - Сестру менi приклич, я її мушу зараз бачити… Викликали Ганну.

- Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобiднi! - Бiльше не говорив нiчого. Казав собi о.сiдлати коня i побiг наздогiн за почтом, але завернув з дороги.

- Яке менi дiло до нього! Добре, що живе, тепер хай i зараз здохне за ту кривду, яку нам заподiяв… Чорт їх бери, усiх татар. Маму вбили, дiдуся… нас помучили… Пождiть, чортовi сини! Вернусь я ще сюди, може й не раз, та не на посторонку, як невiльник, а з козацтвом, як лицар… Пождiть, я ще вашого дiдьчого хана за бороду скубну, не то що…

Так мiркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворi вже смеркало. Пiшов до своєї кiмнати i лiг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не мiг. В його головi гудiло, як у млинi. Думка думку переганяла, усе докупи перемiшувалося…

Що буде тепер? Чи вертатися їм зараз таки, чи переждати до осени? Взимi на степу небезпечно. Можна цiлу юрбу вовкiв зустрiнути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити мiж татарвою. Так коли б хоч в однiй хатi з Ганею! А воно й тут тi дурнi звичаї не дають…

А що було б, якби татарин не вдержав слова та не схотiв пустити на волю? Правда, їм цього не обiцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути бiльше добро, як свобода?

Якби татарин не пустив їх на волю, але задержав, тодi Павлусь уб'є сестру, татарина проколе ножем. Хай його тодi повiсять або кiньми розiрвуть… все одно…

Вiн сердився, поки не заснув…

Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Вiн прокинувся вiд гамору, що зчинився на подвiр'ї. Пiшов до вiкна подивитися. Це Девлет-гiрей вернувся з сином. Павлусь пiзнав Мустафу зараз. Вiн сидiв бадьоро на гарнiм конi й усмiхався до батька, що аж сiяв з радости.

"Бач, який тепер бадьорий!" подумав Павлусь. "А на арканi у Непорадного то кривився, наче б лiсницю вкусив… А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортовi сини! Колись я з вами ще стрiнуся"…

Та зараз стало йому соромно тих слiв. Це не гарно. Ось той Девлет-гiрей так поводився з ним, як iз сином, а вiн йому вiдгрожується…

"Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська… чого вони нас зачiпають? Хiба ми їм заважаємо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..".

Павлусь погрозив до вiкна кулаком.

В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-гiрея. По дорозi стрiнув Ганну, її теж туди вели.

Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали.

- Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму.

- Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Пусти нас…

- Хiба вам зле в мене?

- Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…

- Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще моїми гостями.

- Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали.

- Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

- Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже! - сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. - Менi вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi?

- Ось я це й хотiв сказати, - говорить Павлусь. - Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б менi її бiльше.

- Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! - каже мiрза, всмiхаючись. - Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!

В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.

- Вельможний Девлет-гiрею! Коли ти показав менi стiльки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього.

- Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю.

- Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфендiя живе евiльник Остап Швидкий, українець, земляк мiй… Викупи його i подаруй енi.

- Хiба вiн тобi родич?

- Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.

- Добре в тебе серце, мiй хлопче! - сказав Девлет-гiрей. - Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Україну.

Девлет-гiрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак.

Павлусевi потекли сльози з очей.

Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив їм усе вiдразу…

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

25.06.2008