Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.
- Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.
Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.
Петро був вiдважний козак i не жалiв себе…Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.
Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.
Павлусь вийняв щось iз кишенi.
- Петре, братiку, на тобi…
- Що це?
- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.
- На, брате, разом ззiмо.
Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа…
- Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж…
Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,
А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,
Татарин показував дорогу.
На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.
Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.
Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.
Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.
Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.
I лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi, побачив татарина.
Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши цiлу нiч.
Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув ножа.
З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав її знову на руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не замкнув їх, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову. Татарин i не застогнав.
Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно пiдiйматись i розглядатися навкруги.
Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки свої вози, як обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.
Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги панувала тишина.
Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'їхати до своїх, вiн побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.
Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти, бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.
Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар, притаївшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать, як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.
На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.
Козаки завернули коней i пiгнали вихром до своїх. Козак, що зарiзав татарина, розповiв усе Трiсцi.
- Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.
- Розвивайся! - командував Трiска. - Списи готов!
Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед себе…
- З Богом! Вперед!
Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем…
Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував.
Татари кинулись до коней, миттю посiдлали їх i виступили перед кiш та уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети.
Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похiд.
Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.
Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував:
- Завертай!
Мустафа не хотiв пустити їх. Козакiв так мало, що можна їх на аркан половити… Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не було видко.
Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi боєвi свиставки, й татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогiн за козаками. Татарськi конi, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi. На них сидiли поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козакiв. Вiддаль мiж ними меншала.
Позаду ватаги їхав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i став проти татар. Пiдчас погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi висунулись наперед.
Трiска першому стрiчному татариновi вiдрубав голову. Вона впала в траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак у степ.
Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа татар. Вiн рубав на обидва боки.
З того одна частина татарської сили здержалася.
Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:
- Хлопцi, ватажок мiж татарвою… Хто в Бога вiрує, не даймо! Який десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони бачили, як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв.
В одного козака кiнь спотикнувся i впав, його сердегу розтоптали татарськi конi.
А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на двi частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втiкати Трiска з своєю ватагою. Для бiльшого розгону лишили мiж собою вiддаль шiстсот ступенiв.
Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.
Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак.
Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох бокiв.
Залунало козацьке: "Слава Богу! "
Татари не були в силi здержати розiгнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи i кололи ними завзято у збиту купу.
Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.
Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один одного рубав. Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй крик з козацької груди: "Рiж, бий!"
Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з тої тiсної вулицi. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски, побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.
Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них гребля.
Конi без їздцiв пiгнали в степ.
Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки.
Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.
Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.
"Ось i на моїй вулицi празник!" - подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан.
Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.
Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.
- А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина.
- Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то швидше шнурок розмотаю.
Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi.
Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а деякi стрiляли з рушниць.
Погром татарiв повний.
Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю.
Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею.
- Не забивала мене козак… Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.
- Вставай! - гукнув Непорадний.
Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.
Битва скiнчилася. На побоевищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без їздцiв…
Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував.
- Де Трiска? - питає.
- Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. - Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу.
- Треба його вiдшукати…
Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:
- Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.
Вiн сконав.
Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений степ…
Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх вiдтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней. Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.
Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.
В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.
- Пане сотнику, в мене татарський бранець…
- Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен.
- Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзивається дiд Панас.
- Та вiзьми собi його…
- Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.
- Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?
- То якийсь визначний, обiцяв окуп…
- Давай його сюди!
За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.
- Як тебе звуть? - питає Недоля по-татарськи.
- Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо татарин.
- А я тобi кажу, - обзивається один козак, - що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться…
- Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.
- А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, - вiдрубав козак i брав уже за шаблю.
- Тихо, - гримнув Недоля. - Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
- Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого.
- Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець…
- Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному… Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем.
- Воно й правда! - заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"…
- А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.
- Ну, прощай, пане ага! - говорить Семен.татариновi. - Поклонись гарненько твому батечковi… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, дiло, - говорив Семен з повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався.
Усi козаки реготались, аж за боки брались. - Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди…
На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон.
I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.
Про це говорив вiн до Петра.
- Так не можна, братчику, - говорив Петро. - Пан сотник знає, що йому робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо…
Павлусь заспокоївся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.
В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.
Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора була готова.
Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землi.
Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.
Татар нiхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.
З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську зброю.
А Непорадний водився iз своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тiло.
Побачив це Недоля.
- Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого дiла, як його пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
- Йди собi, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди i повилизував усi казанки. Вiн був знову веселий, як дитина.
- Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi.
- Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого Магомеда?
- Хоч би й зараз! - каже татарин: - Бог один…
- Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.
Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за, шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.
- А гов, свату, не руш! - кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам!
Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.
- Згода! - гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi.
- В похiд! - командував Недоля: - Просто на татарський кiш!