Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з їв паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
"Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".
- А куди ви їдете? - осмiлився запитати Павлусь.
- Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.
Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.
Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.
- Ти вiд нас не втечеш? - питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.
- А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…
- Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.
- Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?
- Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.
- Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…
- Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…
- А що це падишах?
- Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
- Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…
- То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…
- А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi? - питає iншим разом татарина.
- Двадцять золотих.
- Ов, так мало! - каже Павлусь, смiючись.
- - А ти вартий бiльше?
- Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.
- Хiба ж у тебе є грошi?
- Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.
- Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…
- Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?
- Ми його звемо Карим.
- А чи у вас, татарiв, продають теж?
- Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.
- От бачите, а вiн свою вiру продав…
- Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.
"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".
Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.
- Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.
Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.
Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi, а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i знав дещо вiдповiсти.
Хлопець показувався до всього охочий i щирий i сповняв усi роботи справно.
Татари були з нього радi й були певнi, що вiн збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Вiн розказував їм, як татари зруйнували Спасiвку, як вiн утiкав, та й як потiм козаки розгромили татар. Одного лише не сказав i це заховав собi на днi душi, що вiн їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, вiн вже давно втiк би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.
Татарiв навiть це дивувало, коли раз стрiнули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Пiд час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам'ятати кожну рiчку, кожний брiд i все те, по чому цю дорогу можна б пiзнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, i в нього сильнiше забилось серце.
Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив першi татарськi улуси. Якi ж вони були неподiбнi до українських сiл! Чужина аж била в вiчi. Павлусевi тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що вiн дома. Тепер нi слiду по Українi. Його звичайна вiдвага кудись пропала; йому стало моторошно.
Переїхали кiлька улусiв. Ватага й тут тягнулася поволi. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пiшли загоном по Українi.
Та купцi не знали, що на те сказати; вони нi з ким не бачилися.
Нарештi стали в селi Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефендi, той старий iз сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Вiн вiв широку торгiвлю мiж Царгородом та всiми надморськими мiстами й Україною. Свої головнi склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале мiстечко. Стояли тут рядком кам'янi доми, звичайнi i поверховi, були шопи на вози й конi, склади з крамом, а при однiм боцi стояв великий поверховий дiм, де мешкав Сулейман. Той дiм припирав до великого городу. Всi тi будiвлi були оточенi густим частоколом, а в ньому двоє ворiт однi проти одних.
Коли Павлусь в'їхав на той майдан, то йому аж у головi закрутилося. Такого дива вiн ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досi здавалося Павлусевi, що татарва то найчорнiшi люди на свiтi. Тепер побачив губатих чорномазiв з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбiльше боявся.
Сулейман приїхав на своїй арбi, де й Павлусь сидiв, пiд самий рундук дому. Звiдси повиходила служба i почали низько кланятися Сулеймановi. Назустрiч батьковi вийшов його син Мустафа, що в неприявностi батька завiдував його цiлим майном.
Коли звiталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:
- Хто це?
- Цього хлопця привожу тобi на гостинця, я його купив. Поклонись твому новому лановi, - сказав Сулейман до Павлуся: - Будь слухняний, як i досi, i буде тобi добре.
Павлусь здiйняв шапку i вклонився по-своєму.
Мустафа сказав щось якомусь татариновi, цей взяв Павлуся за руку й повiв мiж челядь.
Челядь мешкала нанизу. Горниця була призначена для панiв.
Павлусь аж тепер помiтив, що всi вiкна нагорi були прислоненi густою дерев'яною решiткою.
Вийшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший мiж слугами i почав його з усiх бокiв оглядати.
- Ти звiдкiля? - питає по-українському.
Павлусь вiдповiв, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
- А ви, дядечку, теж з України? - спитав Павлусь.
- Мовчи! - гукнув татарин i вийшов. До Павлуся приступив один невiльник українець.
- Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб'є.
- Та за що має мене бити? Хiба я йому що зробив?..
- Тут б'ють, хоч i нема за що. Вiн бач потурнак, та хто його запитає про Україну, вiн дуже соромиться, бо совiсть гризне, шо покинув Христа i збусурменився. Тому вiн i злющий такий на нашого брата, як пес, гiрш татарина.
- Та давно тут живете, дядьку?
- Рокiв п'ять, небоже! - вiн охнув.
- Тут важко жити?
- Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в iнших. Старий Сулейман добрий чоловiк, та його часто нема дома, Мустафа гордий i ненавидить нашу вiру, а цей потурнак Iбрагiм то сам чорт.
- Не пробували втекти?
Невiльник усмiхнувся сумно.
- Заки добiжиш до Перекопу, то з п'ять раз зловлять. А коли зловлять, то або повiсять, або в неволю до туркiв продадуть, а все виб'ють так, що душа вилазить.
- А я знаю, що багато людей звiдси втiкає…
- Бо тут i багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.
- Як ви, дядьку, зветесь?
- Остап Швидкий.
В тiй хвилинi вбiг до челядної чорномазий невiльник i покликав Павлуся до пана. Павлусь пiшов за ним нагору i вступив до свiтлицi. Вона була простора й мала кiлька великих вiкон в однiй стiнi. Попiд стiни йшли пiдвищення, вкритi килимами; цiлий помiст теж був застелений килимами. Стiни були помальованi червоною, синьою та жовтою барвою квiтами та лiнiями. На пiдвищеннi сидiв Мустафа, перед ним стояв маленький столик; на ньому запiкалася велика люлька, з якої Мустафа потягав цiлi клуби диму, а далi лежали рiзнi ласощi. Павлусь здiйняв шапку i вклонився.
- Приведи перекладача, - каже Мустафа до слуги.
- Не треба, - каже Павлусь, - я знаю по-вашому.
- Так? Ну побачимо. Як тебе звали?
- Павлом Судаченком мене звуть.
- Нi, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.
- Я не хочу, я ще не прийняв вашої вiри…
- Дурень ти! Не прийняв, так приймеш…
- Нi, не прийму i моєї християнської не покину.
- Як приймеш нашу, будеш свобiдний.
- Не хочу, нi за що в свiтi.
- Я тебе вибити звелю.
- Хоч i повiшайте, то нi. По що менi опiсля в пеклi горiти…
- Кажу тобi, що свобiдний будеш…
- Я й так буду свобiдний, як захочу…
- А то як?
- Втечу та й годi.
Мустафа засмiявся.
- А знаєш ти, що в нас втiкачам роблять?
- Знаю, повiсять. А як не зловлять, то таки пропало.
- Я хотiв тебе взяти до покоїв за козачка.
- Берiть, де хочете. Я доти буду добрий, поки менi буде добре…
Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафi. Вiн зморщив брови i сказав:
- Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене вiдзиваєшся?
- Хiба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долонi.
Ввiйшов потурнак наставник.
- Цього зухвалого джавра випарити i до конюхiв дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повiв наниз.
- У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врiзали… На долинi в челяднiй вибили Павлуся так, що аж кров текла iз спини. Хлопцевi текли сльози з очей, але закусив губи до крови i не видав нi одного стону. Вiн сiв на землi i трясся всiм тiлом. Ось попався… Думав собi, що буде цiлком iнакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
- Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
- Нiчого. Пiдмовляв мене на бусурменську вiру, та я не хотiв… Я говорив з ним, як з людиною, а то звiр.
- З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?
- Я сказав, що як менi буде зле, то втечу.
- Дурень ти! Хто так говорить? Тобi треба було показувати покiрного, тебе лишили 6 у горницях на послугах…
- Не хочу, - каже Павлусь. - Найлiпше коло коней ходити.
- Куди ж тебе призначив?
- До конюхiв…
- Не гадай, що то легке дiло. Там попадеш пiд руку такого чорта, що наш потурнак Iбрагiм, то янгол. Там найтяжче…
Остап здiйняв з Павлуся сорочку i помастив якоюсь мастю його рани вiд нагайки.
- Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.
- Але ж я першої ночi втечу, - вiдповiв Павлусь. - Дорогу я знаю добре i з коня не впаду.
- Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть першому лiпшому татариновi. Ти слухай, будь покiрний, то пан тобi простить… Ти вижидай кращої пори.
- Аж до смерти…
- Нi, не до смерти. Тут можуть леда день набiгти запорожцi! От такої хвилини всi християнськi бранцi ждуть, як спасения. Тодi пора втiкати…
- Скажiть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Її цього лiта полонили татари…
- Кiлька їй рокiв?
- Тринадцять буде.
- А гарна вона?,
- Як мальована.
Остап почав хитати головою.
- Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дiвчат з рук до рук. На усiх базарах їх повно. Вiдтак забирають до гаремiв, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарiв тут багато, багато…
- А як би то розвiдати, де вона тепер перебуває?
- На те треба багато грошей…
- Я їх не маю…
Розмова перервалася, бо саме ввiйшов в челядну Iбрагiм потурнак i велiв Павлусевi збиратися в степ до табунiв. Павлусь успiв лише обмiнятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на конi. Павлусевi вказав коня i велiв сiдати охляп без сiдла. Той татарин не знав української мови i не говорив нi слова.
Павлусь оглянув цiлу оселю. Хоч i дуже болiла спина, та вiн дививсь на татар згорда.
"Допоможи менi, Господи Спасе i свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усi цi шаласи я з димом пущу i з землею зрiвняю".
Павлусь, їдучи майданом, здiйняв шапку i став молитися.
Коли виїхали в степ, вiн важко задумався над тим, що довiдався вiд земляка. Вiн втратив надiю на те, щоб визволити сестру.
Старшина над конюхами був уже старший лiтами татарин. Вiн зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.
Перше привiтання його було таке, що вiн ударив його долонею по спинi. Спина заболiла так, що Павлусь аж крикнув з болю.
- Дай йому спокiй, Муйо! - каже татарин, що його сюди привiв. - Його що лиш вибили…
- Тут iще не так виб'ють, як буде неслухняний…
Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горiлку з кобилячого молока). Не було йому спочинку вiд свiту до ночi. Та Павлусь робив своє дiло, слухаючи у всiм Муя. Биття вiн боявся, мов вогню. Так тривало три тижнi.
Тепер пiслав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота i бiльше свободи.
Павлусь любив конi.
Як лиш дiстався сюди, став придумувати спосiб утечi. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечi, помалу i з розмислом. Вiн почав обкрадати товаришiв конюхiв. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав нiччю в дуплаве старе дерево. А що покiрний, слухняний, усiм служив охоче, то й нiхто його не пiдозрiвав.
Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозi буде треба, i зараз для себе ховав.
Одного дня виїхав Сулейманiв син Мустафа оглядати табун. Вiн пiзнав зараз Павлуся i прикликав його до себе.
- Добре тобi тут?
- Добре, дуже добре.
- А спина загоїлась?
- Нi знаку нема.
- То навчило тебе бути покiрним?
- Навчило.
Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець i слухняний.
- Позавтра вернешся до покоїв…
- Як прикажете.
А собi подумав Павлусь: "Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях".
Iншi невiльники дуже завидували Павлусевi.
Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усiх i нагородив Муя.
Настала нiч.
Павлусь не хотiв довше вiдкладати утечi. "Або втечу i вернусь сюди з козаками й усi тi шатра поперевертаю, або мене зловлять i повiсять. Довше в такiм жити не можу, а бiдної Ганнусi, мабуть, таки не вiдшукаю, пасучи табуни або послугуючи татариновi у дворищi".
Коли всi позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевiсив сумку з паляницями через плече, узяв сiдло i пiшов мiж конi.
Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузi. Тепер осiдлав його, перехрестився й рушив на пiвнiч до Перекопу.
Павлусь набрав досвiду. Вiн знав, як зловити в рiцi рибу, як застрiлити з лука птицю; а ще знав, що це харциз i як його треба стерегтися.
Коли б тiльки за Перекiп, а там уже степ. А в степу може й козакiв зустрiнути. А нi, то навпростець на Сiч Запорозьку… Павлусь i не думав про те, що не знає на Сiч дороги.
Вiн виминав татарськi села i їхав навмання степом.
Коли розвиднiлось, годi було хлопцевi не стрiнути татар у степу. Та вони його якось не чiпали. Дехто i запитався, куди вiн їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою i вiн має вертатись зараз. Його не спиняли.
Та трапився татарин, що не повiрив. Вiн пiзнав Сулейманового коня. Павлусь назвав iнакше улус, звiдки нiби то виїздив. Татарин зв'язав йому руки й повiв прямо в Коджамбак, де надiявся на нагороду за пiйманого втiкача.
Павлуоь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це вiн багато наслухався вiд покiйного дiдуся. Вiн теж козацька дитина i не лiпший вiд iнших. Як гинути, то й гинути.
Павлусь був гордий з того, що вiн хоч такий ще молодий, а зазнає козацької слави. Його певно посадять на паль. Та вiн пiде смiло на смерть з козацькою пiснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та вiн ще погано вилає усiх татар i їхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як вiн, заки йому вiдрубають голову, гукне на все горло: "Ви всi свинячi пута, а ваш Магомед то цiла свиня!" Павлусевi стало вiд цього смiшно i вiн справдi засмiявся вголос.
- Чого ти смiєшся? - питає татарин.
- Хiба ж не можна?
- Ти певно не знаєш, що тебе жде.
Павлусевi мелькнула спасенна думка. Вiн вiдповiв:
- Як вiдрубають голову, то не одну, а двi.
- А то як? Хiба в тебе двi голови?
- В мене одна, а в тебе друга, то, отже, двi…
- Хiба ж менi за що?
- Побачиш. Ти сподiваєшся заплати за втiкача?
- Егеж. Сулейман-ефендi багатий чоловiк i заплатить добре.
- Так, як усе?
- Так, як усе.
- Коли бо нi. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…
- Тобi б язик врiзати за твою дурну балачку, - сердився татарин.
- Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?
- Нi.
- Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?
- Так!
- Ну, добре, менi вже тепер нiкуди їхати, а просто додому.
- А хiба ж ти не втiкав в Україну?
- Нi! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недолiток занедужав; що й робили, нiчого не помагає. Так бранцi переповiли пановi про нашого знахаря. А вiн менi дiдусем по мамi приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по головi та й каже "Їдь по того славного чоловiка, бери найлiпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як вiн поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть". Тепер хай буде тому смерть, що менi не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефендi гарненько тобi подякує…
- А ти певно брешеш…
- Незадовго побачиш, чи брешу, їдьмо скорше… Татариновi стало страшно. Вiн знав, що Мустафа гострий чоловiк i жартiв не знає. Тепер ще Павлусь став поспiшати.
- Чому ти менi вiдразу цього не сказав?
"Бо менi самому таке на гадку не прийшло", подумав собi Павлусь, а голосно каже:
- Тепер можу тобi сказати усе. У нас так: їдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, анi не кажи нiкому, уди їдеш, а то вся знахарева сила пропала i хворому не поможе. Iк прийдеш до знахаря, так вiн зараз тебе питає: "А не оглядався позад себе? Не казав нiкому, куди їдеш?" Ти скажеш правду, то вiн i вусом не моргне i не поїде. А коли ти оглядався або сказав, а збрешеш, то вiн поїде, але не вилiкує. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав i вiн приїхав, а не помiг, то Мустафа-ефендi йому голову вiдрубати накаже; а менi його шкода, бо кажу тобi, вiн менi дiдусем приходиться i славний знахар. Їому 150 рокiв зроду. Борода в нього по саму землю, а вiї такi, що цiле лице заслоняють. Казала моя покiйна бабуся, царство їй небесне, що вiн вродився з зубами, з оселедцем i з вусами.
- А як той знахар називається?
- От цiкавий! Сказати б тобi ще, де вiн живе? Вибачай. Не можу Проте, не радив би я вашому братовi до нього заходити. Вiн з чортякою побратаний i все має кiлька чортенят на послугах, за чурiв значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зiрвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.
- То вiн татар не може лiкувати, як так…
- Тож бо й є, що вiн лiкує усiх, i татар i скотiв… лиш не в своїй печерi, а дома в недужого… Та чого ми стали?
- Я розв'яжу тобi руки…
- О, нi, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь нi з чим, то Мустафа звелить менi голову вiдрубати; хай рубає тобi, а не менi, розв'язати себе не дам…
Павлусь стиснув коня ногами i почав утiкати. Татарин таки налякався. Вiн Павлуся таки придержав i розтяв ножем мотуза.
- Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зо мною до мого пана i все гарненько розповiсти, бо менi не повiрять.
Татарин хотiв утiкати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто i вийняв ножа.
- Хочеш мене зарiзати? Добре. Менi все одно. Зарiжеш ти, то не вiдрубають голови. Менi з головою краще вмирати. Та це тобi не поможе. Кiнь мiй побiжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мiй пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарської мови, та ще до вас пристану геть! Ну, рiж!
Павлусь пустив поводи i наставив шию. Того лише татарин ждав. Вiн завернув коня i почав щосили втiкати. Павлусь став за ним гнати i кричав:
- Агов, чортiв сину, пожди!…
"Ну, слава Боговi, одв'язався. Тепер менi до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завiв. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татариновi голову замакiтрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на конi менi втiкати, а пiшки бур'янами".
Павлусь вернувся до табуна над вечором.
Коли Мустафi донесли про втечу Павлуся та ще про крадiж найкращого коня, вiн зараз розiслав гiнцiв i назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли вiд цього не здохне, так продати його першому стрiчному татариновi. Але Павлусь вернувся сам. Про це повiдомили Мустафу i вiн перемiнив свiй засуд на двадцять дротянок i продати. Кару мали виконати в оселi Сулеймана на очах усiх невiльникiв, щоб їм вiдiйшла охота втiкати.
Коли Павлусевi сказали, вiн нi трохи не злякався. Вiн був певний, що свята Покрова й тут його заступить.
Якби й нiчого не сталося, Павлусь заснув мiцнимi сном…
На другий день рано його привели до оселi. Тут на майдан позганяли всiх невiльникiв. Павлусь поглянув на них i помiтив Остапа Швидкого, що стояв у гуртi i втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Iбрагiм; а в нього була тверда рука.
Вiн вийшов на середину i став невiльникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефендi засудив його зразу на сто дротянок, та вiдтак у превеликiй своїй ласкавостi зменшив йому на двадцять.
Мстафа-ефендi вiдчинив вiкно i придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невiльникiв.
В тiй хвилинi в'їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кiлька багато вдягнених слуг. Усi розступились. Вiн заїхав усередину й проголосив спiвучим, трохи гугнавим, голосом:
- Слухайте, невiрнi джаври! Мiй пан, ханський Девлет-гiрей Iбрагiм i улюбленець - нехай йому Аллах дасть довгий вiк, - звелiв у своїй ласкавостi запитати вас, невiрних українських бранцiв, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-гiрея, славний лицар Мустафа-ага, що того лiта ходив з загоном воювати невiрних на Україну для слави Аллаха i його пророка Магомеда. Хто виявить його мiсце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повiсять.
Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тодi Павлусь виступив перед муллу i сказав по-татарски:
- Я знаю, де перебуває твiй пан. Мулла подивився згiрдливо на Павлуся.
- Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього лiта.
Iбрагiм потурнак, зiгнувшись у три погибелi перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього лiта.
- Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то врiжу тобi язика.
- Не тобi скажу, а твому пановi.
Мулла закусив губи.
- Цього невiльника забираю зараз до його милости Девлет-гiрея Iбрагiма. Вiд тепер вiн пiд моєю рукою.
Усi невiльники ахнули. Вони радiли, що Павлуся минула кара.
- Сiдай на коня i їдь зо мною.
Тодi Павлусь пiдступив пiд дворище i спитав Мустафу:
- Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся вiд його милости?
Мустафа стягнув брови з досади.
Павлусь засмiявся йому в вiчi. Вiн знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-гiрея i його тепер нiхто не смiє торкнути.