Великомученице кумо! Дурна єси та нерозумна! В раю веселому зросла, Рожевим цвітом процвіла І раю красного не зріла, Не бачила, бо не хотіла Поглянути на божий день, На ясний світ животворящий! Сліпа була єси, незряща, Недвига серцем; спала день І спала ніч. А кругом тебе Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу творителю несло. А ти, кумасю, спала, спала, Пишалася, та дівувала, Та ждала, ждала жениха, Та ціломудріє хранила, Та страх боялася гріха Прелюбодійного. А сила Сатурнова іде та йде, І гріх той праведний плете, У сиві коси заплітай, А ти ніби недобачаєш: Дівуєш, молишся, та спиш, Та матір божію гнівиш Своїм смиренієм лукавим. Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись, Начхай на ту дівочу славу Та щирим серцем, нелукаво Хоть раз, сердего, соблуди.

2 декабря [1860, С.-Петербург]

***

Зійшлись, побрались, поєднались, Помолоділи, підросли. Гайок, садочок розвели Кругом хатини. І пишались, Неначе князі. Діти грались, Росли собі та виростали… Дівчаток москалі украли, А хлопців в москалі забрали, А ми неначе розійшлись, Неначе брались - не єднались.

5 декабря [1860, С.-Петербург]

***

Кума моя і я В Петрополіськім лабіринті Блукали ми - і тьма, і тьма… «Ходімо, куме, в піраміду, Засвітим світоч». І зайшли, Єлей і миро принесли. І чепурненький жрець Ізіди, Чорнявенький і кавалер, Скромненько длань свою простер, І хор по манію лакея, Чи то жерця: «Во Іудеї Бисть цар Саул». Потім хор Ревнув з Бортнянського. «О скорбь, О скорбь моя! О скорбь велика!»

[Друга половина вересня - грудень 1860, С.-Петербург]

***

Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до бога, Почимчикуєм спочивать. Втомилися, і підтоптались, І розуму таки набрались, То й буде з нас! Ходімо спать, Ходімо в хату спочивать… Весела хата, щоб ти знала!.. Ой не йдімо, не ходімо, Рано, друже, рано - Походимо, посидимо - На сей світ поглянем… Поглянемо, моя доле… Бач, який широкий, Та високий, та веселий, Ясний та глибокий… Походимо ж, моя зоре… Зійдемо на гору, Спочинемо, а тим часом Твої сестри-зорі, Безвічнії, попід небом Попливуть, засяють. Підождемо ж, моя сестро, Дружино святая! Та нескверними устами Помолимось богу, Та й рушимо тихесенько В далеку дорогу - Над Летою бездонною Та каламутною. Благослови мене, друже, Славою святою.

14 февраля

А поки те, та се, та оне… Ходімо просто-навпростець До Ескулапа на ралець Чи не одурить він Харона І Парку-пряху?.. І тойді, Поки б химерив мудрий дід, Творили б, лежа, епопею, Парили б скрізь понад землею, Та все б гекзаметри плели, Та на горище б однесли Мишам на снідання. А потім Співали б прозу, та по нотах, А не як-небудь… Друже мій, О мій сопутниче святий! Поки огонь не захолонув, Ходімо лучче до Харона - Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем І Славу святую - Молодую, безвічную. Або цур їй, друже, І без неї обійдуся - Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю - предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу; Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посаджу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах - І веселенько заспіваєм…

15 февраля [1861, С.-Петербург]

***

За що ми любимо Богдана? За те, що москалі його забули, У дурні німчики обули Великомудрого гетьмана.

1845-1846

***

Якби-то ти, Богдане п'яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на Замчище подививсь! Упився б! здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже… Якби ти на світ не родивсь Або в колисці ще упивсь… То не купав би я в калюжі Тебе преславного. Амінь.

18 серпня 1859 в Переяславі

ІНШІ РЕДАКЦІЇ

Москалева криниця

Поема (перша редакція)

Я. Кухаренкові.

- Не варт, єй-богу, жить на світі!.. - То йди топись! - А жінка! Діти? - Ото ж то, бачиш, не бреши! А сядь лишень та напиши Оцю бувальщину… То, може, Інако скажете, небоже.

Пиши отак: було Село. Та щоб не лізти на чужину, Пиши: у нас на Україні. А в тім селі вдова жила, А у вдови дочка була І син-семиліток Добро, мавши діток У розкоші, хвалиш бога… А вдові убогій Мабуть, не до того, Бо залили за шкуру сала, Трохи не пропала. Думала - в черниці Або йти топиться, Так жаль маленьких діток стало! Звичайне, мати, що й казать! Та, може, снився-таки й зять: Бо вже Катруся підростала Чи вже ж їй вік продівувать, Зносити брівоньки нізащо?.. Ні, дівонька вона не та!

Таки ж у тім селі, трудящий! (Бо всюди сироти - ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина! То сяк, то так Придбав сірома грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль На ту сирітську копійчину Купив садочок і хатину, Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! Не торгувались з старостами, (Як те буває між панами) Не торгувавсь і панотець Усім на диво та на чудо! За три копи звінчав у будень…

Просохли очі у вдови, Отак-то, друже мій, живи, То й весело на світі буде. І буде варт на світі жить, Як матимеш кого любить. Хоть кажуть от ще що, небоже: Себе люби, то й бог поможе. А доведеться умирать? Здихать над грішми? Ні, небоже! Любов - господня благодать! Люби ж, мій друже, жінку, діток; Діли з убогим заробіток, То легше буде й зароблять.

Одружились небожата. Дивувались люде, Як то вони, ті сироти, Жить на світі будуть? Минає рік, минув другий, Знову дивувались. Де в тих сиріт безталанних Добро теє бралось? І в коморі, і надворі, Та току й на ниві, І діточки як квіточки, Й самі чорнобриві, У жупанах похожають, Старців закликають На обіди, а багаті - То й так не минають. Не минали, себелюби, Та все жалкували, Що сироти таким добром Старців годували! “Коли гниє, то спродали б, Адже ж у їх діти!..” Ось слухай же, що то роблять Заздрощі на світі І ненатля голодная. Ходили, ходили, Поки вночі, жалкуючи, Хату запалили! Нехай би вже були непевні Які вельможі просвіщенні: То і не жаль було б; чи так? А то сірісінький сіряк Отак лютує. Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати. А ще гірше ззамолоду Гадину кохати. Очарує зміїними Карими очима… А пек тобі, забув, дурню, Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло, І діти згоріли, А сусіди, і багаті І вбогі, раділи. Багатії, бач, раділи, Що багатше стали, А вбогії тому раді, Що з ними зрівнялись! Посходились жалкувать, Жалю завдавати. “Шкода, шкода! Якби знаття, Копійчину б дбати, То все б таки не так воно… А що пак, Максиме! (Бо його Максимом звали.) Попродай скотину Та ходи до мене в найми, Що буде, те й буде. Будем знов чумакувати, Поки вийдем в люде, А там знову…” Подякував Максим за пораду. “Побачу ще, як там буде; Коли не дам ради, То тойді вже, певне, треба Іти в найми знову… Де-то моя Катерина, Моя чорноброва!.. Вона мене все радила, І тепер порадить!..” Та остання ся рада Навіки завадить. Воли твої і корови Разом поздихали, А Катруся з москалями Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже. Максим подумав, пожурився; А потім богу помолився, Промовив двічи: - Боже!Боже! - Та й більш нічого. Од цариці Прийшов указ лоби голить. “Не дав вдовиці утопиться, Не дам же й з торбою ходить!” - Сказав Максим, і грунт покинув. Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. Такі-то темнії діла Творяться нишком на сім світі! А вас, письменних, треба б бити, Щоб не кричали: “Ах! аллах! Не варт, не варт на світі жити!” А чом пак темні не кричать?