Аж три пари на радощах Кумів назбирали, Та ввечері й охрестили, І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко - І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься.

«А що ж,- каже,- возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава богу,- Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? За рік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо,- Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку» «Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і на дворі, І коло скотини, Увечері і вдосвіта; А коло дитини Так і пада, ніби мати; В будень і в неділю Головоньку йому змиє, Й сорочечку білу Що день божий надіває. Грається, співає, Робить возики, а в свято - То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться богу. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує, Сама не з'їсть і не доп'є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,- То вона вже скочить, І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Вона чує з тії хати, Як дитина дише. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає… Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.