О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тілько не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю… Ти привітала Нерона лютого, Сарданапала, Ірода, Каїна, Христа, Сократа, О непотребная! Кесаря-ката І грека доброго ти полюбила Однаковісінько!.. бо заплатили. А я, убогий, що принесу я? За що сірому ти поцілуєш? За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю, Й не такі, як я, дармо співають. І чудно, й нудно, як поміркую, Що часто котяться голови буї За теє диво! мов пси, гризуться Брати з братами й не схаменуться. А теє диво, всіми кохане: У шинку покритка, а люде п'яні!
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Полякам
Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли. Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: “Te deum! алілуя!..”
Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.
[Після 22 червня 1847, Орська кріпость - 1850, Оренбург]
Чернець
У Києві на Подолі Було колись… і ніколи Не вернеться, що діялось, Не вернеться сподіване, Не вернеться… А я, брате, Таки буду сподіватись, Таки буду виглядати, Жалю серцю завдавати.
У Києві на Подолі Братерськая наша воля Без холопа і без пана Сама собі у жупані Розвернулася весела, Оксамитом шляхи стеле, А єдвабном застилає І нікому не звертає.
У Києві на Подолі Козаки гуляють. Як ту воду, цебром-відром Вино розливають. Льохи, шинки з шинкарками, З винами, медами Закупили запорожці Та й тнуть коряками! А музика реве, грає, Людей звеселяє. А із Братства те бурсацтво Мовчки виглядає. Нема голій школі волі, А то б догодила… Кого ж то там з музикою Люде обступили?
В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак. «Ох, літа! літа! Що ви творите?» На тотеж Старий ударив в закаблуки, Аж встала курява! Отак! Та ще й приспівує козак: «По дорозі рак, рак, Нехай буде так, так. Якби-таки молодиці Посіяти мак, мак. Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам. А вже ж тії закаблуки Набралися лиха й муки! Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам!»
Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство, І ввесь святий Київ. Дотанцював аж до брами, Крикнув: «Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу!» Свята брама одчинилась, Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась Козакові. Хто ж сей сивий Попрощався з світом? Семен Палій, запорожець, Лихом не добитий.
Ой високо сонце сходить, Низенько заходить. В довгій рясі по келії Старий чернець ходить. Іде чернець у Вишгород На Київ дивитись, Та посидіть на пригорі, Та хоч пожуритись. Іде чернець дзвонковую У яр воду пити Та згадує, як то тяжко Було жити в світі. Іде чернець у келію Меж стіни німії Та згадує літа свої, Літа молодії. Бере письмо святе в руки, Голосно читає… А думкою чернець старий Далеко літає.
І тихнуть божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива. А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі. Музика, танці і Бердичів. Кайдани брязкають… Москва. Бори, сніги і Єнісей… І покотились із очей На рясу сльози… Бий поклони! І плоть старечу усмиряй. Святе писаніє читай, Читай, читай та слухай дзвона, А серцеві не потурай. Воно тебе в Сибір водило, Воно тебе весь вік дурило. Приспи ж його і занехай Свою Борзну і Фастовщину, Загине все, ти сам загинеш. І не згадають, щоб ти знав… І старець тяжко заридав, Читать писаніє покинув, Ходив по келії, ходив, А потім сів і зажурився: «Для чого я на світ родився, Свою Україну любив?»
До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін. Чернець мій встав, Надів клобук, взяв патерицю, Перехрестився, чотки взяв… І за Україну молитись Старий чернець пошкандибав.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
***
Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм, А покидаємо діла…
Які ж мене, мій боже милий, Діла осудять на землі? Коли б ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
***
Самому чудно. А де ж дітись? Піп діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, єй-богу. Як же жити На чужині на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували, Щоб перегризти. Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
***
Ой стрічечка до стрічечки, Мережаю три ніченьки, Мережаю, вишиваю, У неділю погуляю. Ой плахотка-червчаточка Дивуйтеся, дівчаточка, Дивуйтеся, парубки, Запорозькі козаки.
Ой дивуйтесь, лицяйтеся, А з іншими вінчайтеся, Подавані рушники… Отаке-то, козаки!
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Хустина
Чи то на те божа воля? Чи такая її доля? Росла в наймах, виростала, З сиротою покохалась. Неборак як голуб з нею, З безталанною своєю, Од зіроньки до зіроньки Сидять собі у вдівоньки. Сидять собі, розмовляють, Пречистої дожидають. Дождалися… З Чигирина По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні, Щоб мечі-шаблі гострили Та збирались на веселля, На веселе погуляння, На кроваве залицяння.
У неділеньку та ранесенько Сурми-труби вигравали. В поход, у дорогу славні компанійці До схід сонечка рушали. Випроводжала вдова свого сина, Ту єдиную дитину. Випроводжала сестра свого брата. А сірому сиротина Випроводжала: коня напувала До зірниці із криниці, Виносила збрую - шаблю золотую І рушницю-гаківницю. Випроводжала три поля, три милі, Прощалася при долині. Дарувала шиту шовками хустину, Щоб згадував на чужині.
Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита. Тілько й слави козацької - Сіделечко вкрити.
Вернулася, журилася, На шлях битий дивилася. Квітчалася, прибиралась, Що день божий сподівалась. А в неділеньку ходила Виглядати на могилу.
Мина літо, мина й друге, А на третє линуть Преславнії компанійці В свою Україну. Іде військо, іде й друге, А за третім стиха - Не дивися, безталанна,- Везуть тобі лихо. Везуть труну мальовану, Китайкою криту. А за нею з старшиною Іде в чорній свиті Сам полковник компанійський, Характерник з Січі. За ним ідуть осаули Та плачуть ідучи. Несуть пани осаули Козацькую збрую: Литий панцир порубаний, Шаблю золотую. Три рушниці-гаківниці І три самопали… А на зброї… козацькая Кров позасихала. Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
А. О. Козачковському
Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п'ятака - Бо я було трохи не голе, Таке убоге - та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду Або Т р и ц а р і є с о д а р и. Та сам собі у бур'яні, Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур'яні. І тяжко плакать. І не знаю, За що мене господь карає? У школі мучилось, росло, У школі й сивіть довелось, У школі дурня й поховають. А все за того п'ятака, Що вкрав маленьким у дяка, Отак господь мене карає.
Ось слухай же, мій голубе, Мій орле-козаче! Як канаю я в неволі, Як я нужу світом. Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, Научай їх, щоб не вчились Змалку віршовати. Коли ж яке покрапиться, То нищечком, брате, Нехай собі у куточку І віршує й плаче Тихесенько, щоб бог не чув, Щоб і ти не бачив. Щоб не довелося, брате, І йому каратись. Як я тепер у неволі Караюся, брате.
Неначе злодій, поза валами В неділю крадуся я в поле. Талами вийду понад Уралом На степ широкий, мов на волю.
І болящеє, побите Серце стрепенеться, Мов рибонька над водою, Тихо усміхнеться І полине голубкою Понад чужим полем, І я ніби оживаю На полі, на волі. І на гору високую Вихожу, дивлюся, І згадую Україну, І згадать боюся. І там степи, і тут степи, Та тут не такії, Руді-руді, аж червоні, А там голубії, Зеленії, мережані Нивами, ланами, Високими могилами, Темними лугами.
А тут бур'ян, піски, тали… І хоч би на сміх де могила О давнім давні говорила. Неначе люде не жили. Од споконвіку і донині Ховалась од людей пустиня, А ми таки її найшли. Уже й твердині поробили, Затого будуть і могили, Всього наробимо колись! О доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з ції пустині?
Чи, може, крий боже, Тут і загину.
І почорніє червоне поле… - Айда в казарми! Айда в неволю! - Неначе крикне хто надо мною. І я прокинусь. Поза горою Вертаюсь, крадуся понад Уралом, Неначе злодій той, поза валами.
Отак я, друже мій, святкую Отут неділеньку святую. А понеділок?.. Друже-брате! Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи. Розіб'ють На стократ серце, і надію, І те, що вимовить не вмію… І все на світі проженуть. І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть. І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні і літа. Кого я, де, коли любив? Кому яке добро зробив? Нікого в світі, нікому в світі. Неначе по лісу ходив! А малась воля, малась сила, Та силу позички зносили, А воля в гостях упилась Та до Миколи заблудила… Та й упиваться зареклась.
Не поможе милий боже, Як то кажуть люде. Буде каяння на світі, Вороття не буде.
Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б'ють. Благаю бога, щоб смеркало, Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють.
Минують літа молодії, Минула доля, а надія В неволі знову за своє, Зо мною знову лихо діє І серцю жалю завдає. А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу? Води Дніпрової нап'юсь, На тебе, друже, подивлюсь. І може, в тихій твоїй хаті Я буду знову розмовляти З тобою, друже мій. Боюсь! Боюся сам себе спитати,
Чи се коли сподіється? Чи, може, вже з неба Подивлюсь на Україну, Подивлюсь на тебе. А іноді так буває, Що й сльози не стане. І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені бога О смерті благати.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Москалева криниця
Поема
Я. Кухаренкові. На пам'ять 7 мая 1857 року
Не на Вкраїні, а далеко, Аж за Уралом, за Елеком, Старий недобиток варнак Мені розказував отак Про сю криницю москалеву, А я, сумуючи, списав, Та рифму нищечком додав, Та невеличку і дешеву (Звичайне, крадене) зобгав Тобі поему на спомини, Мій друже щирий, мій єдиний!