Через тиждень вже витягли Максима з криниці Та у балці й поховали. Чималу каплицю Поставили громадою, А його криницю Москалевою назвали. От тобі й билиця Про ту криницю москалеву. Нелюдська билиця.

А я пішов у гайдамаки, Та на Сибірі опинивсь. (Бо тут Сибір була колись). І пропадаю, мов собака, Мов той Іуда! Помолись За мене богу, мій ти сину, На тій преславній Україні, На тій веселій стороні,- Чи не полегшає мені?

[Друга половина 1847, Орська кріпость] -

1857, мая 16, Новопетровское укрепление

***

Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.

То так і я тепер пишу: Папір тілько, чорнило трачу… А перш! Єй-богу, не брешу! Згадаю що чи що набачу, То так утну, що аж заплачу. І ніби сам перелечу Хоч на годину на Вкраїну, На неї гляну, подивлюсь, І, мов добро кому зроблю, Так любо серце одпочине. Якби сказать, що не люблю, Що я Украйну забуваю Або лукавих проклинаю За те, що я тепер терплю,- Єй-богу, братія, прощаю І милосердому молюсь, Щоб ви лихим чим не згадали; Хоч я вам кривди не робив, Та все-таки меж вами жив, То, може, дещо і осталось.

[Кінець 1847, Орська кріпость]

***

А нумо знову віршувать. Звичайне, нишком. Нумо знову, Поки новинка на основі, Старинку божу лицювать. А сиріч… як би вам сказать, Щоб не збрехавши… Нумо знову Людей і долю проклинать. Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували. Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала. А то бач, що наробила: Кинула малого На розпутті, та й байдуже, А воно, убоге, Молодеє, сивоусе,- Звичайне, дитина,- І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал. Опинилось В пустині, в неволі… Як же тебе не проклинать, Лукавая доле Не проклену ж тебе, доле, А буду ховатись За валами. Та нищечком Буду віршувати, Нудить світом, сподіватись У гості в неволю Із-за Дніпра широкого Тебе, моя доле!

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

Варнак

Тиняючи на чужині Понад Елеком, стрів я діда Вельми старого. Наш земляк І недомучений варнак Старий той був. Та у неділю Якось у полі ми зострілись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую, Свою бувальщину. І ми В траві за валом посідали, І розмовляли, сповідались Один другому. «Довгий вік! - Старий промовив. - Все од бога! Од бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! Я сам, як бачиш, марне, всує, Я сам занівечив свій вік. І ні на кого не жалкую, І ні у кого не прошу я, Нічого не прошу. Отак, Мій сину, друже мій єдиний, Так і загину на чужині В неволі.» І старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй,

Нехай пустку нетоплену Іноді нагріє. І потечуть з очей старих Сльози молодії, І умитеє сльозами Серце одпочине І полине із чужини На свою країну.

«Багато дечого не стало, Сказав старий. - Води чимало. Із Ікви в [море] утекло… Над Іквою було село, У тім селі на безталання Та на погибель виріс я, - Лихая доленька моя!.. У нашої старої пані Малії паничі були; Таки однолітки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як ті щенята. Покусали Не одного мене малі. Отож і вчити почали Письму панят. На безголов'я І я учуся. Слізьми! Кров'ю! Письмо те полилося… Нас! Дешевших панської собаки, Письму учить?!

Молитись богу Та за ралом спотикатись, А більш нічого Не повинен знать невольник. Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс, Прошу собі волі - Не дає. І в москалі, Проклята, не голить. Що тут на світі робити? Пішов я до рала… А паничів у гвардію Поопреліляла…

Година тяжкая настала! Настали тяжкії літа! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота, А у сусіда виростала У наймах дівчина. І я… О доле! Доленько моя! О боже мій! О мій єдиний! Воно тойді було дитина, Воно… Не нам твої діла Судить, о боже наш великий! Отож вона мені на лихо Та на погибель підросла. Не довелось і надивитись, А я вже думав одружитись, І веселитися, і жить, Людей і господа хвалить… А довелося…

Накупили

І краму, й пива наварили, Не довелося тілько пить. Старої пані бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою… Дарма, Минуло, годі… Недоладу Тепер і згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало… Покинув ниву я і рало, Покинув хату і город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пішов я в писарі в громаду. То сяк, то так минає год. Пишу собі, з людьми братаюсь Та добрих хлопців добираю. Минув і другий. Паничі На третє літо поз'їзжались, Уже засватані. Жили В дворі, гуляли, в карти грали, Свого весілля дожидали Та молодих дівчат в селі, Мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі. Ждемо, І ми ждемо того весілля. Отож у клечальну неділю Їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі. Вони ляхи були. Ніколи Нічого кращого сам бог На бачив на землі великій, Як молодії ті були… Заграла весело музика… Їх із костьола повели В возобновленії покої. А ми й зостріли їх і всіх - Княжат, панят і молодих - Всіх перерізали. Рудою Весілля вмилося. Не втік Ніже єдиний католик, Всі полягли, мов поросята В багні смердючому. А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати, і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата, Було де в хаті погуляти І одпочити де було. Мене господарем обрали. Сем'я моя щодень росла І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась. Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла, А різав так. І сам не знаю, Чого хотілося мені? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той різник. До сльоз, до крові, до пожару До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту, на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні Та й пустиш в степ. Всього, всього тойді бувало, І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом. І зарізав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною недолюдом… Вже на світ займалось, Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізаться. Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми божі, ніби з самим Богом розмовляють, Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О боже мій милий! Який дивний ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись, Та суда, суда людського У людей просити».

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

***

Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле; Чи не дасть бог милосердий Хоть на старість волі. Пішов би я в Україну, Пішов би додому, Там би мене привітали, Зраділи б старому, Там би я спочив хоч мало, Молившися богу, Там би я… Та шкода й гадки, Не буде нічого. Як же його у неволі Жити без надії? Навчіть мене, люде добрі, А то одурію.

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

***

У бога за дверми лежала сокира. (А бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив). А к а й з а к на хирю Та на тяжке лихо Любенько та тихо І вкрав ту сокиру. Та й потяг по дрова В зелену діброву;

Древину вибравши, та й цюк! Як вирветься сокира з рук - Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аж жаль було дивиться. Дуби і всякі дерева Великолітні, мов трава В покоси стелеться, а з яру Встає пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива. І стала тьма, і од Уралу Та до т и н г и з а до А р а л у Кипіла в озерах вода. Палають села, города, Ридають люди, виють звірі І за Тоболом у Сибірі В снігах ховаються. Сім літ Сокира божа ліс стинала, І пожарище не вгасало. І мерк за димом божий світ. На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло. Пустиня циганом чорніла: Де город був або село - І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло, Билини навіть не осталось; Тілько одним одно хиталось Зелене дерево в степу. Червоніє по пустині Червона глина та печина, Бур'ян колючий та будяк, Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою, Та дикий інколи кайзак Тихенько виїде на гору На тім захилім верблюді. Непевне діється тойді: Мов степ до бога заговорить, Верблюд заплаче, і кайзак Понурить голову і гляне На степ і на К а р а б у т а к. С и н г и ч а г а ч кайзак вспом'яне, Тихенько спуститься з гори І згине в глиняній пустині…

Одним єдине при долині В степу край дороги Стоїть дерево високе, Покинуте богом. Покинуте сокирою, Огнем не палиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїжджають, Дивуються з його, І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парості розпустило У їх біднім краї.

[Перша половина 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]

***

Та не дай, господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати, Марне літа коротати.

Он піду я степом-лугом Та розважу свою тугу. «Не йди,- кажуть,- з ції хати Не пускають погуляти».

[Друга половина 1848, Косарал]

Царі

Старенька сестро Аполлона, Якби ви часом хоч на час Придибали-таки до нас Та, як бувало во дні они, Возвисили б свій божий глас До оди пишно-чепурної, Та й заходилися б обоє Царів абощо воспівать. Бо як по правді вам сказать, То дуже вже й мені самому Обридли тії мужики, Та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому На коронованих главах, На тих помазаниках божих… Так що ж, не втну, а як поможеш Та як покажеш, як тих птах Скубуть і патрають, то, може, І ми б подержали в руках Святопомазану чуприну. Покиньте ж свій святий Парнас, Придибайте хоч на годину Та хоч старенький божий глас Возвисьте, дядино. Та ладом, Та добрим складом хоть на час, Хоть на годиночку у нас Ту вінценосную громаду Покажем спереду і ззаду Незрячим людям. В добрий час Заходимось, моя порадо.