Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Доле! Доле! Моя ти співаная воле! Хоч глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися з-за…

І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре! І ти, моя єдиная, Ведеш за собою Літа мої молодії, І передо мною Ніби море заступають Широкії села З вишневими садочками І люде веселі. І ті люде, і село те, Де колись, мов брата, Привітали мене. Мати! Старесенька мати! Чи збираються ще й досі Веселії гості Погуляти у старої, Погуляти просто, По-давньому, по-старому, Од світу до світу? А ви, мої молодії Чорнявії діти, Веселії дівчаточка, І досі в старої Танцюєте? А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве, І досі меж ними Тихо, пишно походжаєш? І тими очима, Аж чорними - голубими, І досі чаруєш Людські душі? Чи ще и досі Дивуються всує На стан гнучий? Свято моє! Єдинеє свято! Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звичаю, Може, й мене ненароком Діточки згадають. Може, яка і про мене Скаже яке лихо. Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо, Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого. А я, доленько, в неволі Помолюся богу.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши: «Снилося дурній». А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво!

[Друга половина 1848, Косарал]

Марина

Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оцю Марину я ношу. Давно б списать несамовиту, Так що ж? Сказали б, що брешу, Що на панів, бачиш, сердитий, То все такеє і пишу Про їх собачії звичаї… Сказали б просто - дурень лає За те, що сам крепак, Неодукований сіряк. Неправда! Єй-богу, не лаю: Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн…. І звір того не зробить дикий, Що ви, б'ючи поклони, З братами дієте… Закони Катами писані за вас, То вам байдуже; в добрий час У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника!.. Та й те сказать: Чого я турбуюсь? Ані злого, ні доброго Я вже не почую. А як, кажу, хто не чує, То тому й байдуже. Прилітай же з України, Єдиний мій друже, Моя думо пречистая, Вірная дружино, Та розкажи, моя зоре, Про тую Марину, Як вона у пана злого І за що страждала? Та нищечком, щоб не чули Або не дознались. А то скажуть, що на шляху Чинимо розбої, Та ще дальше запровторять. Пропадем обоє… Недавно це було. Через село весілля йшло, А пан з костьолу їхав, Чи управитель, а не пан. За вихилясами придан, За зиком та за сміхом Ніхто й не бачив, як проїхав Той управитель, лях ледачий. А він так добре бачив, А надто молодую!.. За що пак милує господь Лихую твар такую, Як цей правитель?.. Другий год, Як він з німецькими плугами Забрався голий в цей куток. А що тих бідних покриток Пустив по світу з байстрюками! Отже й нічого! А жонатий І має двоє діточок, Як ангеляточок. Дивітесь, вийшла погуляти, Мов краля, пані молодая З двома маленькими дітьми. Із коча пан мій вилізає І посила за молодим. А потім діточок вітає І жінку, кралю молодую, Аж тричі, бідную, цілує. І, розмовляючи, пішли Собі в покої… Незабаром І молодого привели ‹(З весілля та в гусари).› Назавтра в город одвезли Та й заголили в москалі! Отак по нашому звичаю Не думавши кончають! - А молода? мабуть, без пари Судилось господом зносить Красу і молодость… Мов чари, Розсипалось та розлилось, І знову в люде довелось Проситись в найми? Ні, не знову: Вона вже панна покойова, Уже Марисею зовуть, А не Мариною! Найпаче Сердешній плакать не дають, Вона ж сховається та й плаче. Дурна! їй шкода мужика Та жаль святого сіряка. А глянь лиш гарно кругом себе,- І раю кращого не треба! Чого ти хочеш, забажай, Всього дадуть, та ще й багато! «Не треба,- кажеш,- дайте хату!» Цього вже лучче й не благай, Бо це… сама здорова знаєш… Дивися, огирем яким Сам пан круг тебе походжає, Уже чи добрим, чи лихим, А будеш панською ріднею, Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати У пана просити. Звелів не пускати, А як прийде, бити,- Що тут їй робити? Пішла ридаючи в село. Одним одно дитя було, Та й те пропало….

Неначе ворон той летячи Про непогоду людям кряче, Так я про сльози, та печаль, Та про байстрят отих ледачих, Хоть і нікому їх не жаль, Розказую та плачу. Мені їх жаль!.. Мій боже милий, Даруй словам святую силу - Людськеє серце пробивать, Людськії сльози проливать, Щоб милость душу осінила, Щоб спала тихая печаль На очі їх, щоб стало жаль Моїх дівчаток, щоб навчились Путями добрими ходить, Святого господа любить І брата миловать… Насилу Прийшла додому, подивилась: Цвіти за образом святим, І на вікні стоять цвіти, На стінах фарбами хрести, Неначе добрая картина, Понамальовані… Марина! І все Марина, все сама! Тілько Мариночки нема. І ледве-ледве вийшла з хати, Пішла на гору, на прокляті Палати глянуть, та й пішла Аж до палат, під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Ватажники ватагу гнали, А мати плакала, ридала. Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало Не йде, сердешная, в село, Сидить під тином; проганяли, Уже й собаками цькували - Не йде, та й годі… А Марина в сукні білій, Неначе білиця, Богу молиться та плаче, Замкнута в світлиці. Опріч пана, у світлицю Ніхто не вступає, Сам і їсти їй приносить, І просить, благає, Щоб на його подивилась, Щоб утерла очі… І дивитися не хоче, І їсти не хоче. Мордується лях поганий, Не зна, що й почати? А Марина в'яне, сохне У білих палатах. Уже й літо минулося, Зима вже надворі, А Марина сидить собі, Уже й не говорить, І не плаче… отак її Доконав, небогу, Той правитель… а все-таки Не вдіє нічого, Хоч заріж її, та й годі, Така вже вродилась. Раз увечері зимою Марина дивилась На ліс чорний, а з-за лісу Червоний діжою Місяць сходив… «І я колись Була молодою…» - Прошептала, задумалась. Потім заспівала:

«Хата на помості, Наїхали гості, Розплітали коси Та стрічки знімали, А пан просить сала, А чорт їсти просить. Гуси, гуси білі В ірій полетіли, А сірі на море!..»… Завили пси надворі, Зареготалися псарі, А пан червоний, аж горить, Іде в світлицю до Марини, Як К и р и к п'яний… Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай собі, сидить. Стара неначе одуріла. Мороз лютує, аж скрипить, Луна червона побіліла, І сторож боязно кричить, Щоб злого пана не збудить. Аж глядь, палати зайнялися. Пожар! пожар! І де взялися Ті люде в бога? Мов з землі Родилися і тут росли; Неначе хвилі, напливали Та на пожар той дивувались. Та й диво там таки було! Марина гола наголо Перед будинком танцьовала У парі з матір'ю! - і страх, З ножем окровленим в руках, І приспівувала….

«Чи не це ж та кумася, Що підтикалася!.. Як була я пані В новому жупані, Паничі лицялись, Руку цілували!..»

(До матері).

А ви до мене на весілля З того світу прийшли? Мені вже й косу розплели, Та пан приїхав… Гиля! Гиля! Чи то не гуси, то пани, Дивися, в ірій полетіли - Агу! гиля! - до сатани, До чорта в гості! Чуєш! Чуєш! У Києві всі дзвони дзвонять. Чи бачиш, он огонь горить, А пан лежить собі, читає І просить пити… А ти знаєш, Що я зарізала його?.. Дивися, онде головнею Стоїть на комині. Чого, Чого ти дивишся на неї? Це мати! мати! Не дивись! А то з'їси. Ось на, давись!

(Дає дулі і співає).

«Полюбила москаля, Та ще й зуби вискали! Москалі! москалі! Запасок навезли, Паничі Дукачів, А поповичі з міста Навезли намиста!.. Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий, Нехай хмара На татари, А сонечко на хрестьяне, Бий, дзвоне, бий!»

Мати

Мариночко, ходімо спать!

Марина

Ходімо спать, бо завтра рано До церкви підемо; поганий, Дивися, лізе цілувать. Ось тобі, на!..

Мати

Ходімо спать.

(До людей).

Хрещені люде, поможіте!

Марина

Беріть мене! беріть, в'яжіте, Ведіть до пана у світлицю! А ти чи підеш подивиться, Якою панною Марина У пана взаперті сидить? І в'яне, сохне, гине, гине Твоя єдиная дитина, Твоя Мариночка…

(Співає).

«Ой гиля, гиля, сірії гуси, Гиля на Дунай. Зав'язала головоньку, Тепер сиди та думай». І пташкам воля в чистім полі І пташкам весело літать, А я зов'янула в неволі.

(Плаче).

Хоча б намисто було взять, Оце б повісилась… От бачиш, Тепер і шкода… хоч топись! Чого ж ти, мамо моя, плачеш? Не плач, голубочко, дивись, Це я, Мариночка твоя! Дивися, чорная змія По снігу лізе… Утечу, У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала… Чи він у гості не приходив? Убили, мабуть, на войні? А знаєш, снилося мені: Удень неначе місяць сходив, А ми гуляєм понад морем Удвох собі. Дивлюся, зорі Попадали неначе в воду, Тілько осталася одна, Одна-однісінька на небі,- А я,- неначе навісна, В Дунаєві шукаю броду, З байстрям розхристана бреду. Сміються люде надо мною, Зовуть покриткою, дурною, І ти смієшся, а я плачу, Ба ні, не плачу, регочусь… Дивися, як я полечу, Бо я сова…- Та й замахала, Неначе крилами, руками, І пострибала через двір У поле, виючи, мов звір. Пошкандибала стара мати Свою Марину доганяти. Пани до одного спеклись, Неначе добрі поросята, Згоріли білії палати, А люде тихо розійшлись. Марини й матері не стало. Уже весною, як орали, Два трупи на полі найшли І на могилі поховали.

[Друга половина 1848, Косарал]

Пророк

Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка; Свою любов благовістить, Святую правду возвістить! Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли Замерзлі душі. Полюбили Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві! Господнюю святую славу Розтлили… І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились! І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили. І праведно господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать. І роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка… Царя вам повелів надать!

[Друга половина 1848, Косарал] - 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург]

Сичі

На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі Сичі Пожартувать, Поміркувать, Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить І геть спалить. Орла ж повісить на тичині. І при такій годині Республіку зробить! І все б, здавалося? А ні, Щоб не толочили пашні (Воно було б не диво, Якби хто інший), на тій ниві Сильце поставив. А то зирк! Таки голісінький мужик Поставив любо. Та й пішов В копиці спать собі, а рано, Не вмившися, зайшов Гостей довідать… «Та й погані! Усі до одного сичі,- Оце тобі вари й печи!» Щоб не нести додому Таке добро, то повбивав, А інших гратися оддав, Приборканих, воронам, І не сказав нікому.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Меж скалами, неначе злодій, Понад Дністром іде вночі Козак. І дивиться, йдучи, На каламутну темну воду, Неначе ворогові в очі, Неначе вимовити хоче:

- Дністре, водо каламутна, Винеси на волю! Або втопи принамені, Коли така доля. -

Та й роздігся на камені, У воду кинувся, пливе, Аж хвиля синяя реве.

І, ревучи, на той берег Козака виносить. Стрепенувся сіромаха - І голий, і босий, Та на волі, й більш нічого У бога не просить. Постривай лиш: може, брате, На чужому полі Талану того попросиш Та тієї долі. Пішов собі темним яром Та співає, йдучи:

- Ой із-під гори та із-під кручі Ішли мажі риплючі. А за ними йде та чорнявая Та плаче-рида, йдучи. -

Уже як хочете, хоч лайте, Хоч і не лайте й не читайте, Про мене… Я і не прошу, Для себе, братики, спишу, Ще раз те оливо потрачу. А може, дасть бог, і заплачу, То й буде з мене…

Нумо знов.

Покинув матір і господу, Покинув жінку, жаль, та й годі. На Бесарабію пішов Оцей козак; погнало горе До моря пити; хоч говорять: Аби файда в руках була, А хлопа, як того вола, У плуг голодного запряжеш… Троха лишень, чи так? Ще змалку з матір'ю старою Ходив з торбами цей козак, Отак і виріс сиротою, У наймах; сказано, шарпак, То й одружився собі так, Узяв хорошу, та убогу, Звичайне, наймичку. А пан!.. (І неталан наш і талан, Як кажуть люде, все од бога) Наглядів, клятий! Панські очі! Та й ну гостинці засилать. Так і гостинців брать не хоче, Не хоче й пана закохать! Що тут робить? За чоловіка, Укоротивши йому віка… А жінку можна привітать. Трохи не сталося отак. До нитки звівся мій козак, Усе на панщині проклятій, А був хазяїн… А жіночку свою любив, І господи єдиний! Як те паня, як ту дитину, У намистах водив! Та знемігся неборака, Хоч продавай хату Та йди в найми. Отак його Отой пан проклятий Допік добре. А жіночка Мов цього й не знає, У доброму намистечку В садочку гуляє - Як та краля! - Що тут робить? - Сердега міркує. - Покину їх та утечу. Хто ж їх нагодує? Хто догляне? Одна - стара, Нездужає встати, А другая - молодая, Дума погуляти! Як же його? Що діяти? Горе моє! Горе! - Та й пішов, торбину взявши, За синеє море! Шукать долі. Думав прийти Та хоч жінку взяти. Стара мати і тут буде Віку доживати На господі!..

Так отак-то

Трапляється в світі. Думав жити, поживати Та бога хвалити, А довелося на чужині Тілько сльози лити! Більш нічого. Нудно йому На чужому полі! Всього надбав, роботяга, Та не придбав долі! Талану того святого… Світ божий не милий. Нудно йому на чужині, І добро остило! Хочеться хоч подивиться На свій край на милий! На високії могили! На степи широкі! На садочок! На жіночку! Кралю карооку! Та й поплив Дністром на сей бік, Покинувши волю. Бродягою… О боже мій! Якеє ти, поле! Своє поле! Яке то ти Широке… широке!.. Як та воля…

Прийшов додому уночі. Стогнала мати на печі, А жінка у коморі спала (Бо пан нездужа). Жінка встала, Неначе п'явка та, впилась І, мов водою, залилась Дрібними, як горох, сльозами. І це трапляється між нами, Що ніж на серце наставля, А сам цілує!.. Ожила Моя сердешна молодиця! І де ті в господа взялися Усякі штучнії єства?

Сама ж неначе нежива На плечі пада… Напоїла, І нагодувала, І спать його, веселого, В коморі поклала!.. Лежить собі неборака, Думає, гадає, Як то будем мандрувати, І тихо дрімає…

А жіночка молодая Кинулась до пана, Розказала - отак і так. Любо та кохано Прийшли, взяли сіромаху Та й повезли з дому Пройдисвіта, волоцюгу… Прямо до прийому.

І там доля не кинула. Дослуживсь до чину, Та й вернувся в село своє, І служить покинув. Уже матір поховали Громадою люде, І пан умер, а жіночка Московкою всюди Хиляєтся… і по жидах, І по панах боса… Найшов її, подивився… І, сивоволосий, Підняв руки калічені До святого бога, Заридав, як та дитина… І простив небогу!

Отак, люде, научайтесь Ворогам прощати, Як цей неук!…

Де ж нам, грішним,

Добра цього взяти?…

[Друга половина 1848, Косарал]

***

І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть Неначе п'яний очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається - кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна… Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село… У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку богу заробляла; Поклони тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину… Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла, А то б ти бога прокляла За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі. Чорніше чорної землі Блукають люди, повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!…. І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини, А препоганії пани Жидам, братам своїм хорошим, Остатні продають штани…. Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать - і мовчать!

А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо, І на Україні добро. Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина,

Красується, любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у селах у веселих І люде веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні…

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не для людей, тієї слави, Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я. Для себе, братія моя!

Мені легшає в неволі, Як я їх складаю, З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають. І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені. Любо мені з ними. Мов батькові багатому З дітками малими. І радий я і веселий, І бога благаю, Щоб не приспав моїх діток В далекому краю. Нехай летять додомоньку Легенькії діти. Та розкажуть, як то тяжко Було їм на світі. І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають, І сивою головою Батько покиває. Мати скаже: бодай тії Діти не родились. А дівчина подумає: Я їх полюбила.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Коло гаю к чистім полі, На самій могилі, Дві тополі високії Одна одну хилить. І без вітру гойдаються, Мов борються в полі. Ото сестри-чарівниці - Отії тополі.

Закохалися обидві В одного Івана; А Іван, козак звичайний, Обох їх не ганив, А лицявся то з тією, То з другою любо… Поки в яру увечері Під зеленим дубом Не зійшлися усі троє. «Отак-то ти, кате! Знущаєшся над сестрами…» І пішли шукати Трути-зілля, щоб Івана Завтра отруїти. Найшли зілля, накопали І стали варити. Заплакали, заридали… А нема де дітись, Треба варить. Наварили, Йвана отруїли Й поховали коло гаю В полі на могилі. І байдуже? Ні, не дуже. Бо сестри ходили Що день божий вранці-рано Плакать над Іваном, Поки самі потруїлись Тим зіллям поганим. А бог людям на науку Поставив їх в полі На могилі тополями. І тії тополі Над Іваном на могилі, Коло того гаю, І без вітру гойдаються, І вітер гойдає.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Якби мені черевики, То пішла б я на музики, Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалю завдає! Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю, Доленько моя! Глянь на мене, чорнобриву, Моя доле неправдива, Безталанна я! Дівчаточка на музиках У червоних черевиках,- Я світом нуджу. Без розкоші, без любові Зношу мої чорні брови, У наймах зношу!

[Друга половина 1848. Косарал]

***

І багата я, І вродлива я, Та не маю собі пари, Безталанна я. Тяжко, тяжко в світі жить І нікого не любить, Оксамитові жупани Одинокій носить. Полюбилась би я, Одружилась би я З чорнобривим сиротою, Та не воля моя! Батько, мати не сплять, На сторожі стоять, Не пускають саму мене У садочок гулять. А хоч пустять, то з ним, З препоганим старим, З моїм нелюбом багатим, З моїм ворогом злим!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Полюбилася я, Одружилася я З безталанним сиротою Така доля моя!

Люде гордії, злі Розрізнили, взяли Та повезли до прийому Оддали в москалі!

І московкою я, Одинокою я Старіюся в чужій хаті - Така доля моя!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Породила мене мати У високих у палатах, Шовком повила.

У золоті, в оксамиті, Мов та квіточка укрита, Росла я, росла.

І виросла я на диво: Кароока, чорнобрива, Білолицяя.

Убогого полюбила, Мати заміж не пустила, Осталася я

У високих у палатах Увесь вік свій дівувати, Недоля моя.

Як билина при долині, В одинокій самотині Старіюся я.

На світ божий не дивлюся, Ні до кого не горнуся… А матір стару…

Прости мене, моя мати! Буду тебе проклинати, Поки не умру.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой я свого чоловіка В дорогу послала, А од шинку та до шинку Стежечку топтала. Та до куми заходила Пшона позичати, Отих дітей годувати В нетопленій хаті. І нагодувала, І спати поклала, Сама пішла до дяка Добувати п'ятака, Та й заночувала. А із Криму чоловік Ледве ноги доволік. Воли поздихали, Вози поламались, З батіжками чумаченьки Додому вертались. Увійшов у хату, Ударивсь об поли: Лазять діти у запічку Голодні і голі. «А де ваша, діти, мати?» - Сердешний питає. «Тату! тату! наша мати У шинку гуляє».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой виострю товариша, Засуну в халяву Та піду шукати правди І тієї слави. Ой піду я не лугами І не берегами, А піду я не шляхами, А понад шляхами. Та спитаю в жидовина, В багатого пана, У шляхтича поганого В поганім жупані. І у ченця, як трапиться,- Нехай не гуляє, А святе письмо читає, Людей поучає. Щоб брат брата не різали, Та не окрадали, Та в москалі вдовиченка Щоб не оддавали.

[Друга полонина 1848. Косарал].

***

По улиці вітер віє Та сніг замітає. По улиці попідтинню Вдова шкандибає Під дзвіницю, сердешная, Руки простягати До тих самих, до багатих, Що сина в солдати Позаторік заголили. А думала жити… Хоч на старість у невістки В добрі одпочити. Не довелось. Виблагала Тую копійчину… Та пречистій поставила Свічечку за сина.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой сяду я під хатою, На улицю гляну, Як-то тії дівчаточка Без своєї Ганни, Без моєї Ганнусеньки У хрещика грають. І граються невесело, І не так співають Дівчаточка. А моєї Голубки немає. У свекрухи десь воркує, Мене виглядає.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Закувала зозуленька В зеленому гаї, Заплакала дівчинонька - Дружини немає. А дівочі молодії Веселії літа, Як квіточки за водою, Пливуть з сього світа. Якби були батько, мати Та були б багаті, Було б кому полюбити, Було б кому взяти. А то нема, сиротою Отак і загину, Дівуючи в самотині, Де-небудь під тином.

[Друга половина 1848, Косарал]

Швачка

Ой не п'ється горілочка, Не п'ються й меди. Не будете шинкувати, Прокляті жиди. Ой не п'ється теє пиво, А я буду пить. Не дам же я вражим ляхам В Україні жить. Ходім, батьки-отамани, У Фастов в неділю Та надінем вражим ляхам Кошуленьку білу. Ні, не білу, а червону… Ходім погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника фастовського Славного Семена. Ходім, брати: не згинете, Хлопці, коло мене.

В Переп'яті гайдамаки Нишком ночували. До схід сонця у Фастові Хлоп'ята гуляли. Прийди з того Межигор'я, Наш славний Палію, Подивися, що той Швачка У Фастові діє! Добре діє! У Фастові, У славному місті, Покотилось ляхів, жидів Не сто і не двісті. А тисячі. А майдани Кров почервонила. А оранди з костьолами, Мов свічки, згоріли. В самім замку невеличку Церковку святую Не спалено. Отам Швачка Співа алілуя. Хвалить господа, веселий, І каже сідлати Коня свого вороного: Має погуляти У Бихові, славнім місті, З Левченком б укупі, Потоптати жидівського Й шляхетського трупу.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Он не п'ються пива-меди, Не п'ється вода, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша, Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. «Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі, До батечка та скажіте, Щоб службу служили Та за мою грішну душу Псалтир прочитали, А дівчині молоденькій Скажіть, щоб не ждала».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

На улиці невесело, В хаті батько лає, А до вдови на досвітки Мати не пускає. Що ж мені робити, Де мені подітись? Чи то з іншим полюбитись, Чи то утопитись? Ой надіну я сережки І добре намисто, Та піду я на ярмарок В неділю на місто. Скажу йому: «Сватай мене Або одчепися!.. Бо як мені у матері… То лучче топиться».

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

У тієї Катерини Хата на помості, Із славного Запорожжя Наїхали гості. Один Семен Босий, Другий Іван Голий, Третій славний вдовиченко Іван Ярошенко. «З'їздили ми Польщу І всю Україну, А не бачили такої, Як се Катерина». Один каже: «Брате, Якби я багатий, То оддав би все золото Оцій Катерині За одну годину». Другий каже: «Друже, Якби я був дужий, То оддав би я всю силу За одну годину Оцій Катерині». Третій каже: «Діти, Нема того в світі, Чого б мені не зробити Для цієї Катерини За одну годину».

Катерина задумалась І третьому каже: «Єсть у мене брат єдиний У неволі вражій! У Криму десь пропадає; Хто його достане, То той мені, запорожці, Дружиною стане». Разом повставали, Коней посідлали, Поїхали визволяти Катриного брата. Один утопився У Дніпровім гирлі, Другого в Козлові На кіл посадили. Третій, Іван Ярошенко, Славний вдовиченко, З лютої неволі, Із Бахчисараю, Брата визволяє.

Заскрипіли рано двері У великій хаті. «Вставай, вставай, Катерино, Брата зустрічати». Катерина подивилась Та й заголосила: «Це не брат мій, це мій милий, Я тебе дурила…» «Одурила!..» - І Катрина Додолу скотилась Головонька… «Ходім, брате, З поганої хати». Поїхали запорожці Вітер доганяти. Катерину чорнобриву В полі поховали, А славнії запорожці В степу побратались.

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

Із-за гаю сонце сходить, За гай і заходить. По долині увечері Козак смутний ходить. Ходить він годину, Ходить він і другу. Не виходить чорнобрива Із темного лугу, Не виходить зрадливая… А з яру та з лісу З собаками та псарями Іде пан гульвіса. Цькують його собаками, Крутять назад руки І завдають козакові Смертельної муки; У льох його, молодого, Той пан замикає… А дівчину покриткою По світу пускає.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой пішла я у яр за водою, Аж там милий гуляє з другою. А другая тая, Розлучниця злая, Багатая сусідонька, Вдова молодая. А я вчора з нею, З сією змією, В полі плоскінь вибирала Та все й розказала, Що як мене любить, Женитися буде, І до себе злую суку Просила в придане. Йване мій, Іване, Друже мій коханий, Побий тебе сила божа На наглій дорозі.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не так тії вороги, Як добрії люди - І окрадуть жалкуючи, Плачучи осудять, І попросять тебе в хату. І будуть вітати, І питать тебе про тебе, Щоб потім сміятись, Щоб з тебе сміятись, Щоб тебе добити… Без ворогів можна в світі Як-небудь прожити. А ці добрі люде Найдуть тебе всюди, І на тім світі, добряги, Тебе не забудуть.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой люлі, люлі, моя дитино, Вдень і вночі. Підеш, мій сину, по Україні, Нас кленучи. Сину мій, сину, не клени тата, Не пом'яни. Мене, прокляту, я твоя мати, Мене клени. Мене не стане, не йди меж люди, Іди ти в гай; Гай не спитає й бачить не буде, Там і гуляй. Найдеш у гаї тую калину, То й пригорнись, Бо я любила, моя дитино, Її колись. Як підеш в села, у тії хати, То не журись. А як побачиш з дітками матір, То не дивись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Он чого ти почорніло, Зеленеє поле?» «Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та те мене гайворони Укрили з півночі… Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю… Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Туман, туман долиною, Добре жити з родиною. А ще лучче за горою З дружиною молодою. Ой піду я темним гаєм, Дружиноньки пошукаю. «Де ти? Де ти, озовися! Прийди, серце, пригорнися. Нумо, серце, лицятися Та поїдем вінчатися, Щоб не знали батько й мати, Де ми будем ночувати». Одружилась, заховалась, Бодай була не кохалась. Легше було б самій жити, Як з тобою в світі битись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У неділеньку у святую У досвітнюю годину У славному-преславному Місті в Чигирині Задзвонили в усі дзвони, З гармати стріляли, Превелебную громаду Докупи скликали. З святими корогвами Та з пречестними образами Народ з попами З усіх церков на гору йде, Мов та божа пчола гуде. З монастиря святого У золоті, аж сяє, Сам архімандрит виходжає, Акафіст читає, Поклони покладає. Поважно та тихо У раннюю пору На високу гору Сходилися полковники. І військо, як море, З знаменами, з бунчугами З Лугу виступало, Та на трубах вигравало, І на горі разом стало. Замовкли гармати, Оніміли дзвони, І громада покладає Земниє поклони. Молебствіє архімандрит Сам на горі править, Святого бога просить, хвалить, Щоб дав їм мудрості дознати, Гетьмана доброго обрати, І одногласне, одностайне Громада вибрала гетьмана - Преславного Лободу Івана, Лицаря старого, Брата військового. У труби затрубили, У дзвони задзвонили, Вдарили з гармати, Знаменами, бунчугами Гетьмана укрили. Гетьман старий ридає, До бога руки знімає, Три поклони покладає Великій громаді. І, мов дзвоном дзвонить, Говорить: «Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запорожці, За честь, за славу, за повагу, Що ви мені учинили, А ще б краще зробили, Якби замість старого Та обрали молодого Завзятого молодця, Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка. Я стар чоловік, не здужаю встати, Буду йому пораду давати, По-батьківській научати, Як на ляха стати. Тепер прелютая година На нашій славній Україні. Не мені вас, братця, На ляха водити. Не мені тепер, старому, Булаву носити. Нехай носить Наливайко Козакам на славу, Щоб лякались вражі ляхи У своїй Варшаві». Громада чмелем загула, У дзвони задзвонили, Гармата заревла, І бунчугами вкрили Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У перетику ходила По оріхи, Мірошника полюбила Для потіхи. Мельник меле, шеретує, Обернеться, поцілує Для потіхи. У перетику ходила По опеньки, Лимаренка полюбила, Молоденька. Лимар кичку зашиває, Мене горне, обнімає, Молоденьку. У перетику ходила Я по дрова Та бондаря полюбила, Чорноброва. Бондар відра набиває, Мене горне, пригортає, Чорноброву. Коли хочеш добре знати, Моя мати, Кого будеш попереду Зятем звати,- Усіх, усіх, моя мамо, У неділеньку зятями Будеш звати.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У неділеньку та ранесенько, Ще сонечко не зіходило, А я, молоденька, На шлях, на дорогу Невеселая виходила. Я виходила за гай на долину, Щоб не бачила мати, Мого молодого Чумака з дороги Зустрічати. Ой зустрілась я За тими лозами Та з чумацькими возами: Ідуть його воли, Воли половії, Ідуть, ремиґають, А чумаченька мого молодого Коло воликів немає. Ой копали йому в степу при дорозі Та притиками яму, Завернули його у тую рогожу Та й спустили Івана У ту яму глибокую На високій могилі. Ой боже милий! милий, милосердий, А я так його любила.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає: «Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають І що тойді їм діється - Я й досі не знаю. І не знатиму. Ой мамо, Страшно дівувати, Увесь вік свій дівувати, Ні з ким не кохатись».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Утоптала стежечку Через яр. Через гору, серденько, На базар. Продавала бублики Козакам, Вторговала, серденько, П'ятака. Я два шаги, два шаги Пропила, За копійку дудника Найняла. Заграй мені, дуднику, На дуду, Нехай своє лишенько Забуду. Отака я дівчина, Така я! Сватай мене, серденько, Вийду я.

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось, Не забуду я.

Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тим часом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє - Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи, Як жили колись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

На вгороді коло броду Барвінок не сходить. Чомусь дівчина до броду По воду не ходить. На вгороді коло тину Сохне на тичині Хміль зелений, не виходить Дівчина з хатини. На вгороді коло броду Верба похилилась. Зажурилась чорнобрива, Тяжко зажурилась. Плаче, плаче та ридає, Як рибонька б'ється… А над нею, молодою, Поганець сміється.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Якби мені, мамо, намисто, То пішла б я завтра на місто, А на місті, мамо, на місті Грає, мамо, музика троїста. А дівчата з парубками Лицяються. Мамо! Мамо! Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся, Та піду я у найми наймуся, Та куплю я, мамо, черевики, Та найму я троїсті музики. Нехай люде не здивують, Як я, мамо, потанцюю. Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати, Коси мої плести-заплітати, Бровенята дома зносити, В самотині віку дожити. А поки я заробляю, Чорні брови полиняють. Безталанна я!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Не хочу я женитися, Не хочу я братись, Не хочу я у запічку Дітей годувати. Не хочу я, моя мати, За плугом ходити, Оксамитові жупани На ріллі носити. А піду я одружуся З моїм вірним другом, З славним батьком запорозьким Та з Великим Лугом. На Хортиці у матері Буду добре жити, У оксамиті ходити, Меди-вина пити».

Пішов козак нерозумний Слави добувати, Осталася сиротою Старенькая мати. Ой згадала в неділеньку, Сідаючи їсти:

«Нема мого сина Йвана, І немає вісти». Не через два, не три літа, Не через чотири Вернувся наш запорожець Як та хиря, хиря, Обідраний, облатаний, Калікою в хату. Оце тобі Запорожжя І сердешна мати. Нема кому привітати, Ні з ким пожуритись, Треба було б молодому, Треба б одружитись. Минулися молодії Веселії літа,

Немає з ким остиглого Серденька нагріти. Нема кому зустрінути, Затопити хату, Нема кому води тії Каліці подати.

[Друга половина 1848, Косарал]

Чума

Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла І с о с в я т и м и не співала, Чи городом, чи то селом, Мете собі, як помелом. Весна. Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою божою умиті, Біліють. Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами. А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть. По улицях воли Ревуть голодні, на городі Пасуться коні, не виходить Ніхто загнать, нагодувать, Неначе люди тії сплять. Заснули, добре, знать, заснули, Святу неділеньку забули, Бо дзвона вже давно не чуть. Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Під хатами поміж садами, Зашиті в шкуру і в смолі, Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину - і засипають Без домовини; дні минають, Минають місяці,- село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Гробокопателі ходили, Та й ті під хатами лягли. Ніхто не вийшов вранці з хати, Щоб їх, сердешних, поховати, Під хатами і погнили. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє. Ніхто в його не заходить, Тілько вітер віє Та розносить жовте листя По жовтому полю. Довго воно зеленіло, Поки люди з поля Пожарище не пустили Та не запалили Села того зеленого. Згоріло, зотліло, Попіл вітром розмахало, І сліду не стало. Отаке-то людям горе Чума виробляла.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

І знов мені не привезла Нічого пошта з України… За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом. Не мені Про теє знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться мені. А серце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні, Що пронеслися надо мною В моїй Україні колись… Колись божились та клялись, Братались, сестрились зо мною, Поки, мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої. І довелося знов мені Людей на старості… Ні, ні, Вони з холери повмирали; А то б хоч клаптик переслали Того паперу…. Ой із журби та із жалю, Щоб не бачить, як читають Листи тії, погуляю, Погуляю понад морем Та розважу своє горе. Та Україну згадаю, Та пісеньку заспіваю. Люде скажуть, люде зрадять, А вона мене порадить, І порадить, і розважить, І правдоньку мені скаже.

[Друга полонина 1848. Косарал]

***

В неволі, в самоті немає, Нема з ким серце поєднать. То сам собі оце шукаю Когось-то, з ним щоб розмовлять, Шукаю бога, а находжу Таке, що цур йому й казать. От що зробили з мене годи Та безталання; та ще й те, Що літечко моє святе Минуло хмарно, що немає Ніже єдиного случаю, Щоб до ладу було згадать. А душу треба розважать, Бо їй так хочеться, так просить Хоч слова тихого. Не чуть, І мов у полі сніг заносить Не охолонувший ще труп.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Ой умер старий батько І старенькая мати, Та нема кому щирої Тії радоньки дати. Що мені на світі, Сироті, робити? Чи йти в люде жити, Чи дома журитись? Ой піду я в гай зелений, Посаджу я руту. Якщо зійде моя рута, Остануся тута, Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьку шукати». Посходила тая рута, В гаї зеленіє. А дівчина-сиротина У наймах марніє.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не вернувся із походу Гусарин-москаль. Чого ж мені його шкода, Чого його жаль? Що на йому жупан куций, Що гусарин чорноусий, Що Машею звав? Ні, не того мені шкода; А марніє моя врода, Люде не беруть. А на улиці дівчата Насміхаються, прокляті, Гусаркою звуть.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді… От, як на те, Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий-прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали За те, що шапки не ламали У Острій брамі. Дурня знать По походу. Отже назвать, Єй-богу, я його не вмію, Того студента,- що ж нам діять? То синок був литовської Гордої графині. І хороше, і багате, І одна дитина, І училось не паничем, І шапку знімало В Острій брамі. Добре було, Та лихо спіткало! Улюбилося, сердешне, Було молодеє, У жидівку молодую Та й думало з нею, Щоб цього не знала мати, Звичайне, побратись, Бо не можна ради дати, Що то за проклята! Мов змальована сиділа До самої ночі Перед вікном і втирала Заплакані очі, Бо й вона таки любила; І страх як любила! Та на бульвар виходила І в школу ходила Усе з батьком, то й не можна Було ради дати. І банкір якийсь із Л ю б с ь к а Жидівочку сватав. Що тут на світі робити? Хоч іти топитись До З а к р е т у, не хочеться Без жидівки жити Студентові. А жид старий Ніби теє знає, Дочку свою одиночу В хаті замикає, Як іде до лавок вранці, І найма сторожу, Стару Рухлю. Ні, небоже, Рухля не поможе. Уже де вона на світі Роман сей читала З шовковою драбинкою - І Рухля не знала. Може, сама догадалась. Тілько заходилась Та сплела й собі такую, І вночі спустилась До студента на улицю. І де б утікати, А вони - звичайне, діти - Любо ціловатись Коло воріт заходились. А жид ізнадвору, Мов скажений, вибігає З сокирою! Горе! Горе тобі, стара мати. Нема твого сина, На улиці валяється Убита дитина, Убитая жидовином. Горе тобі, мати. Жидівочка… де та сила Взялася в дитяти? Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо У тім місті преславному, У тій Вільні сталось. Дивувались довго люди, Де вона сховалась, Жидівочка та гадюча, Що батька убила. А вона вночі любенько В Вілії втопилась, Бо найшли її в Закреті, Там і поховали. А графиня без дитини, Сердешна, осталась; Поїхала у Рим, кажуть, Та десь опинилась, Та з маркізом якимсь голим, Кажуть, одружилась. Може, й брешуть, бо, звичайне, На те вони люди: І вдовицю не забудуть, І тую осудять!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за Лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає - Дурний Самойлович З Ромоданом. Мов та галич, Вкрили Україну Та й клюють єлико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате! Нездужаєш чи боїшся На ворога стати? «Не боюсь я, отамани, Та жаль України.- І заплакав Дорошенко, Як тая дитина! - Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві: Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає. А я, брати запорожці, Возьму собі рясу Та піду поклони бити В Межигор до Спаса». Задзвонили в усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю - меж лавами Понесли клейноди… Годі тобі, Петре, пити Із Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги. Іди, Петре, в Межигор'я Молитися богу. Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани, В Сосницю послали. А з Сосниці в Я р о п о л ч е Віку доживати. Отак тобі довелося, Запорозький брате!.. Виглянуло над Чигрином Сонце із-за хмари, Потягли в свої улуси З турками татаре. А ляхи з своїм Чарнецьким, З поганим Степаном, Запалили церкву божу. І кості Богдана, Й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили Та й пішли собі у Польщу, Мов добре зробили. А москалі з Ромоданом В неділеньку рано Пішли собі з поповичем Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. Остило Волочить кайдани. І забули в Україні Славного гетьмана. Тільки ти, святий Ростовський Згадав у темниці Свого друга великого І звелів каплицю Над гетьманом змуровати І богу молитись За гетьмана, панахиду За Петра служити. І досі ще що рік божий, Як день той настане, Ідуть править панахиду Над нашим гетьманом В Ярополчі.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не додому вночі йдучи З куминої хати І не спати лягаючи, Згадай мене, брате. А як прийде нудьга в гості Та й на ніч засяде, Отойді мене, мій друже, Зови на пораду. Отойді згадай в пустині, Далеко над морем, Свого друга веселого, Як він горе боре. Як він, свої думи тії І серце убоге Заховавши, ходить собі, Та молиться богу, Та згадує Україну І тебе, мій друже; Та іноді й пожуриться - Звичайне, не дуже, А так тілько. Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь - мою хату. Отак мені доведеться Свято зустрічати! Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає.

1848, декабря 24, Косарал

***

Неначе степом чумаки Уосени верству проходять, Так і мене минають годи, А я й байдуже. Книжечки Мережаю та начиняю Таки віршами. Розважаю Дурную голову свою Та кайдани собі кую (Як ці добродії дознають). Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу. Уже два года промережав І третій в добрий час почну.

[Перша половина 1849, Косарал]

Сотник

У Оглаві… Чи по знаку Кому цей Оглав білохатий? Троха лиш! Треба розказати, Щоб з жалю не зробить сміху. Од Борисполя недалеко, А буде так, як Борисполь, І досі ще стоїть любенько Рядок на вигоні тополь, Неначе з Оглава дівчата Ватагу вийшли виглядати. Та й стали. Буде вже давно - Отут, бувало, із-за тину Вилась квасоля по тичині, З оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата. А сотник був собі багатий, То в його, знаєте, росло На божій харчі за дитину Чиєсь байстря. А може, й так Узяв собі старий козак Чию сирітку за дитину Та й доглядає в затишку, Як квіточку, чужу дочку. А сина (сотник був жонатий, Та жінка вмерла), сина дав У бурсу в Київ обучатись, А сам Настусю піджидав, Таки годованку, щоб з нею Собі зробитися ріднею; Не сина з нею поєднать, А забандюрилось старому Самому в дурнях побувать. А щоб не знать було нікому, То ще й не радився ні з ким, А тілько сам собі гадає… А жіночки… лихий їх знає! Уже сміялися над ним! Вони цю страву носом чують…. Сидить сотник на причілку Та думку гадає, А Настуся по садочку Пташкою літає. То посидить коло його, Руку поцілує, То усами страшенними Сивими пустує,- Ну, звичайне, як дитина Пестує старого. А старому не до того, Іншого якогось, Гріховного пестування Старе тіло просить!.. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітає, То розплете та круг шиї Тричі обмотає!.. А вона, моя голубка, Нічого не знає. Мов кошеня на припічку З старим котом грає…

Сотник

Та одчепись, божевільна… Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала… А чому ти й досі Ніколи не вплетеш кісники Оті, що тітка привезла?..

Настуся

Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку одягла, Заквітчала б барвінком коси…

Сотник

Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись?

Настуся

А коло тину! там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій! Синій-голубий Зацвів…

Сотник

Не будеш дівувати!

Настуся

А що ж, умру хіба?

Сотник

Ба ні, А снилось восени мені, Тойді, як щепи ми щепили,- Як приймуться… мені приснилось, Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж.

Настуся

Схаменись!! І щепи ваші поламаю…

Сотник

І як барвінок зацвіте…

Настуся

То я й барвінок позриваю.

Сотник

А од весілля не втечеш!

Настуся

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

(Плаче).

Со т н и к

Дурна ти, Насте, як я бачу, І посміяться не даси… Хіба не бачиш, я жартую. Піди лиш скрипку принеси Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю…

Настуся

Добре, тату…

(І веселенька шасть у хату).

Сотник

Ні, трохи треба підождать. Воно б то так! та от що, брате: Літа не ждуть! літа летять, А думка проклята марою До серця так і приросла… А ти вже й скрипку принесла? Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настуся

Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквітчаюсь. Я зараз!

Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку.

Сотник

Отже одна вже й увірвалась. Стривай, і другу увірву…

Настуся

(вертається заквітчана, співаючи)

«Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною. Полетіла б у діброву, У зелений гай, Полетіла б, чорноброва, За тихий Дунай».

Тим часом, як вона співає, у садочок входить м о л о д и й х л о п е ц ь в солом'яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.

Петро

З тим днем, що сьогодня! Боже помагай!

Настуся

Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!

Сотник

А, видом вида ти, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?

Петро

По волі, тату, та ще й богословом…

Сотник

Ов!

Настуся

Богословом?! Аж страшно!

Сотник

Дурна, чого ти боїшся!

(Підходить до сина, хрестить його і цілує).

Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.

Петро

Та таки й так.

(Іде в світлицю з Настусею).

Сотник (сам)

І дарував же мені бог Таке дитя, такого сина! І богослов уже. Причина, Причина мудрая.

(Задумується).

Чого? Чого я думаю? У попи, А як не схоче, то на Січ, І там не згине вражий хлопець. Іти лиш в хату… От ще річ: Заставить треба богослова, Щоб дома байдиків не бив, Щоб він, гуляючи, навчив Настусю заповідь, щоб знову Не довелось дяка наймать, Як для покойної. А знаю, Без цього вже не повінчає Отець Хома… Піти сказать, А то забуду…

(Іде в хату).

____________________

Жить би, жить, хвалити бога, Кохатися в дітях, Так же ні: самому треба Себе одурити, Оженитися старому На такій дитині! Схаменися, не женися: І вона загине, І сам сивим посмішищем Будеш в своїй хаті, Будеш сам оте весілля Повік проклинати, Будеш плакать, і нікому Ті сльози старечі Буде втерти, не женися! І гич не до речі! Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти; За що ж ти їх, молоденькі, Думаєш убити? Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться! А Настуся з богословом Заповіді вчиться. Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти, Удвох собі походжають, Мов ті голуб'ята. А старого нема дома, То їм своя воля Награтися. Дивітеся: Там коло тополі Стали собі та й дивляться Одно на другого. Отак ангели святії Дивляться на бога, Як вони одно на друге. І Петрусь питає:

Петро

Чом же ти оце, Настусю, Справді не читаєш?

Настуся

А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.

Петро

Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п'яту.

Настуся

І п'ятої, і шостої, ніякої не хочу.

Петро

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!

Настуся

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро

А зо мною?

Настуся

І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..

Петро

Та читай же, а то…

Настуся

А то що ти зробиш?

Петро

Поцілую, ось побачиш!

Настуся

Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!

Петро (цілує її і примовляє)

Оце тобі раз! оце тобі два!

А с о т н и к виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.

Настуся (пручається)

Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.

Петро

А! тепер і читать!

Сотник (виходить з хати)

Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?

Петро і Настуся мовчки ідуть у хату.

Сотник (сам)

Навчилась, нічого сказать! Оце дитина! Ні, Настусю, Я коло тебе заходжуся Тепер, лебедонько, не так! Поки сто раз не поцілує, Й читать не хоче! А бурсак! Собачий сину, знаєш смак. Ось я тебе попомуштрую Не так, як в бурсі!.. Помелом! Щоб духу в хаті не було! Великий світ наш, не загинеш! Дивися, пся його личина! Оце-то так, що богослов! У батька краде! Добре, свату! Які-то стали люде злі!.. А що-то діється у хаті? Там знову, знать, мої малі Читають… Треба розігнати.

____________________

Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед богом. А шануйте, чтіте, Поважайте його, діти, Бо то батько сивий! Батько мудрий! Добре отим Сиротам щасливим, Що не мають отих батьків, То й не согрішають.

Настуся (вибігає заплакана з хати)

Не дає і пообідать, В Київ проганяє. А боже мій милостивий, Що мені робити? Помандрую! (Дивиться в хату). Замірився! Ух! який сердитий! Та не вдарить… А я таки У Київ з Петрусем Помандрую, хоч що хочеш! Я не побоюся, Серед ночі помандрую… А відьма злякає?! Ні, не зляка. (Загляда знову). Сердешненький! Книжечки складає У торбину і бриль бере. Прощай, моє любе, Моє серце!.. Увечері?.. За царину?.. Буду! Ранше буду! Ось на, лови!

(Кидає через тин цвіток).

Чуєш! дожидайся ж!

Виходить с о т н и к. Настуся співає.

«Не ходи, не нуди, не залицяйся, Не сватай, не піду, не сподівайся».

Сотник

А їй байдуже! мов не знає! Неначе та сорока скаче. Настусю! Чом же ти не плачеш? Адже ж Петруся вже немає.

Настуся

Дивітеся, яка печаль! То й плачте, коли жаль…

Сотник

Мені байдуже.

Настуся

А мені Ще байдужіше,- він не мій. А я вже заповіді знаю Усі до одної!

Сотник

Усі?

Настуся

Нехай хоч зараз сповідає Отець Хома ваш голосний!

Сотник

А повінчаємось в неділю?

Настуся

Авжеж! Так ми ще не говіли; Як одговіємось - тойді.

Сотник (цілує її)

Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко!.. (Танцює і приговорює). «У горох Вчотирьох Уночі ходила. Уночі Ходячи, Намисто згубила».

Настуся

Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що!

Сотник

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швидень- ко, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю.

(Цілує її і йде).

Настуся

Добре, добре, не ждатиму.

Не ждатиму, не ждатиму, У свитину вдягатимусь. У намисто уберуся, Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає).

«Ой піду я не берегом-лугом, Зустрінуся з несудженим другом. Здоров, здоров, несуджений друже! Любилися, та не побралися, Тілько жалю серцю набралися».

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.

(Виходить).

____________________

Іде додому уночі П'яненький сотник, а йдучи Собі, веселий, розмовляє: «Нехай і наших люде знають! Нехай і сивий, і горбатий, А ми!.. хе! хе! а ми жонаті! А ми!..» Насилу вліз у хату Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить Та сорома не наробить. Уже й Достойно оддзвонили, Уже додому люде йдуть,- Не йде Настусенька, не чуть. Насилу сотника збудили Та розказали: так і так! Перехрестився неборак, Коня найкращого сідлає І скаче в Київ. В Броварях Уже повінчана гуляє Його Настуся молода! Вернувся сотник мій додому, Три дні, три ночі не вставав, Нікому й слова не сказав І не пожалувавсь нікому… Турбується, заробляє, А того не знає, Що на старість одуріє І все занехаїть. Отак тепер і з сотником З дурним моїм сталось: Розігнав дітей по світу, А добро осталось, Немає з ким поділити. Довелось самому Розкидати, розточити, І добра нікому Не зробити ні на шеляг, І притчею стати Добрим людям, і охати У холодній хаті Під кожухом, і нікому Хату затопити І вимести… по смітнику Ходити, нудити, Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою, А ключ од комори Із-за пояса украде…

Отаке-то горе Із сотником оце сталось. Не минуло году, Як Настусеньки не стало, А вже на городі Не осталося нічого, Свині та телята Уже бродять… А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в'яне! А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні походжає. І стоги не вкриті, І покої не мазані, І сволок не митий, І челяді нема дома, Й худоби немає, А наймичка задрипана, Та й та помикає Старим паном… Так і треба: Не розганяй діток, Сивий дурню! Недовго жив На свій заробіток П'яний сотник. Ще минуло Літо коло світа, А восени на улиці Сотника убито! А може, вмер неборака, Од шинкарки йдучи? Байдуже кому питати. Забрали й онучі Добрі люди, а самого Гарно поховали У леваді. І хрестика Над ним не вкопали. Аж жаль його: був багатий, І рідня, і діти Єсть у його, а нікому Хрест постановити. Умер сотник, і покої Згнили, повалялись, Все пропало, погинуло. Тілько і остались, Що тополі на вигоні - Стоять, мов дівчата Вийшли з Оглава ватагу З поля виглядати.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш, де дітись, І ждеш ного, того світу, Мов матері діти.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі - Що буде, те й буде. Найду долю - одружуся, Не найду - втоплюся, Та не продамся нікому, В найми не наймуся. Пішов же я світ за очі, Доля заховалась; А воленьку люде добрі І не торговали, А без торгу закинули В далеку неволю… Щоб не росло таке зілля На нашому полю.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Нащо мені женитися? Нащо мені братись? Будуть з мене, молодого, Козаки сміятись. Оженився, вони скажуть, Голодний і голий, Занапастив, нерозумний, Молодую волю. Воно й правда. Що ж діяти? Навчіть мене, люде, Іти хіба до вас в найми? Чи до ладу буде? Ні, не буду чужі воли Пасти, заганяти; Не буду я в чужій хаті Тещу поважати. А буду я красоватись В голубім жупані На конику вороному Перед козаками. Найду собі чорнобривку В степу при долині - Високую могилоньку На тій Україні. На весілля товариство Вийде погуляти Та винесе самопали, Викотить гармату. Як понесуть товариша В новую світлицю, Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці. Як положать отамана В новій хаті спати, Заголосить, як та мати, Голосна гармата. Гукатиме, кричатиме Не одну годину. І рознесе тую славу По всій Україні.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Ой крикнули сірії гуси В яру на ставу; Стала слава на все село Про тую вдову. Не так слава, не так слава, Як той поговір, Що заїздив козак з Січі До вдови на двір. «Вечеряли у світлиці, Мед-вино пили І в кімнаті на кроваті Спочити лягли». Не минула слава тая, Немарне пішла: Удовиця у М'ясниці Сина привела. Вигодувала малого, До школи дала. А із школи його взявши, Коня купила, А коня йому купивши, Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула, Одягла його в червоний В жупан дорогий, Посадила на коника… «Гляньте, вороги! Подивітесь!» Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… А сама на прощу в Київ, В черниці пішла.

[Перша полонина 1849, Косарал]

***

«Якби тобі довелося В нас попанувати, То знав би ти, пане-брате, Як їх називати, Отих твоїх безталанних Дівчаток накритих. А то верзе бісизна-що Та й думає: «Ми-то! Ми-то людям покажемо Оцих безталанних Та навчимо шануватись Паничів поганих!» Шкода й праці! Поки села, Поки пани в селах, Будуть собі тинятися Покритки веселі По шиночках з москалями, І не турбуйсь, брате». «Добре,- кажу.- А все-таки Невеличку нате, Оцю одну, останнюю. Слухайте ж, панята.

Дівчата на луці гребли, А парубки копиці клали, Та, знай, на сонце позирали, Та нісенітницю верзли. Звичайне, хлопці. А дівчата, Мов ті сороки, цокотали Та до криниці учащали У яр погуляти. Найкращая з всього села Давненько вже у яр пішла, Узявши глечик; та й немає, А лановий і не шукає, Мов і не бачить. Не новий Оцей лукавий лановий. Стара собака, та ще й бита. У балці стало щось кричать, Побігли хлопці рятовать. Аж там панич несамовитий, Недоліток, таке творить, Сердешну дівчину мордує. Сердешна дівчина кричить. Прибігли хлопці, не рятують - Бояться пана. А один, Щонаймолодший, озирнувшись, Та вилами пана І просадив, мов ту жабу. Застогнав поганець Та й опрігся. Порадились, Дали в город знати; Суд наїхав, подивились, Попились завзято Судовики. Закували Хлопця молодого Та в тюрму захвасували… Та й більше нічого.

На верствовім шляху в полі Корчма під вербою Стоїть собі в холодочку, А попід корчмою Сидять в путах арестанти. Трохи одпочити Позволено бідолагам Та води напитись. Сидять собі, розмовляють, А дехто й куняв. А з-за гори поїжджане На шлях виїжджають, Аж три тройки. І, звичайне, Коло корчми стали - Дати коням одпочити, Та й дружки пристали Співаючи. Отож стали, Молодая встала, Взяла кварту оковити Та й почастувала Сердешного невольника І його сторожу. Коли дивиться, погляне… Боже! милий боже! Меж невольниками в путах Той самий єдиний Її месник безталанний - Несе з України Аж у Сибір ланцюг-пута… А ти будеш тута У розкоші і не будеш Ні знати, ні чути Його плачу вседневного… Не почастувала Свого месника святого І не привітала, Тілько глянула на його… Та й більше нічого.

Попереду поїжджане Рушили в дорогу, А за ними й невольники Побрязкали путом Понад шляхом. І нікого Не видно, не чути Коло корчми, одна собі Поки що осталась З шинкаркою; кругом неї Димом розстилалась В полі курява. І смерклось. І вік не великий, Не тілько день. На хуторі Танці та музики - Аж до півночі. Придане Постіль пішли слати У комору, а молода Вийшла мовчки з хати, Та й пропала. Скрізь шукали, До світу шукали, Та не найшли. Де ж поділась? Де? Помандрувала За невольником убогим У Сибір… Та й годі.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє - Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись, А тепер не маю навіть З ким поговорити! Тяжко мені, боже милий, Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким,- і нікому Не сказать святого слова, І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого, І умерти!.. О господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались. Якого ж ми раю У бога благаєм? Ран у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі,- Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Бувая, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на його надивитись, Наговоритись. - Це моє! Моє! - І дивиться на його, І молиться за його богу, І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці. Щоб людям, бачте, показать Своє добро. - А подивіться! Моє найкраще над всіми! - І ненароком інший гляне. Весела, рада, боже мій! Несе додому свого Йвана. І їй здається, все село Весь день дивилося на його, Що тілько й дива там було, А більше не було нічого. Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі. І ти осталася, небого. І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти нездужаєш і встати, Щоб хоч огонь той розвести. В холодній молишся оселі За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем-степом ідучи, Свого ти сина закриваєш. Бо й пташка іноді пізнає І защебече: - Он байстря Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась Краса твоя тая, Що всі люде дивувались? Пропала, немає! Все забрала дитиночка І вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази. А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить. І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово! Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого, І будеш щаслива. Та не довго. Бо не дійде До зросту дитина, Піде собі сліпця водить, А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила, Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила. І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами, на морозі Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

На Великдень, на соломі Против сонця, діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами. Тому к святкам З лиштвою пошили Сорочечку. А тій стьожку, Тій стрічку купили. Кому шапочку смушеву, Чобітки шкапові, Кому свитку. Одна тілько Сидить без обнови Сиріточка, рученята Сховавши в рукава. - Мені мати куповала. - Мені батько справив. - А мені хрещена мати Лиштву вишивала. - А я в попа обідала,- Сирітка сказала.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Було, роблю що, чи гуляю, Чи богу молюся, Усе думаю про його І чогось боюся. Дурна була, молодая,- Я все виглядала, Чи не шле за рушниками… І не сподівалась, Що він мене, дурну, дурить. А серце боліло, Ніби знало, що так буде, Сказати не вміло. А якби було сказало, То я б не любила, Може, була б до криниці У гай не ходила, А то вранці і ввечері Ходила, гуляла… Доходилась - осталася, Навіки осталась Дівувати. Тяжко мені У матері в хаті Старітися. А своєї Вже хати не мати! А ще й досі, чи роблю що, Чи то так гуляю, Усе думаю про його, І сама не знаю, Чого думаю! Чого я У той гай ходила? І за що його так довго, Так тяжко любила!

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Буває, іноді старий Не знає сам, чого зрадіє, Неначе стане молодий, І заспіває… як уміє. І стане ясно перед ним Надія ангелом святим, І зоря, молодость його, Витає весело над ним. Що ж се зробилося з старим, Чого зрадів оце? Того, Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить? Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане, Не раз барвінком зацвіте. Отак, буває, в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка поросте.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого, Святої правди ні од кого, Та й ждать не маю од кого, Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! - Без неї, може, обійдусь,- А ради жду собі, поради! Та, мабуть, в яму перейду Із москалів, а не діждусь! Мені, було, аж серце мліло,- Мій боже милий! як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?.. Бо хоч зостаріюсь затого, А ще не знаю, що роблю. Пишу собі, щоб не міняти Часа святого так на так, Та іноді старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні! А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні. Чи доля так оце зробила? Чи мати богу не молилась, Як понесла мене? Що я - Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, єй-богу, не знаю! А все-таки її люблю, Мою Україну широку, Хоч я по їй і одинокий (Бо, бачте, пари не найшов) Аж до погибелі дійшов.

Нічого, друже, не журися! В дулевину себе закуй, Гарненько богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона - капуста головата. А втім, як знаєш, пане-брате, Не дурень, сам собі міркуй.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Дурні та гордії ми люди На всіх шляхах, по всій усюді, А хвалимось, що ось-то ми І над землею, і водою І од палат та до тюрми Усе царі, а над собою Аж деспоти - такі царі, І на престолі і в неволі. І все то те по добрій волі, По волі розуму горить, Як той маяк у синім морі, Чи те… в житейськім. Само так У нас у костяній коморі Горить розумний той маяк, А ми оливи наливаєм Та байдуже собі співаєм - Чи то в годину, чи в напасть.

Орли, орли ви сизокрилі, Поки вам лихо не приснилось, Хоч невеличке, хоч на час! А там - під лавою в шиночку Сховаєтесь у холодочку. Огонь небесний той погас, І в тую костяну комору Полізли свині ізнадвору, Мов у калюжу, та й сопуть. І добре роблять, що кують На руки добрії кайдани Та чарки в руки не дають Або ножа, а то 6 зарані Гарненько з лиха б напились, А потім з жалю заридали Та батька, матір прокляли І тих, що до хреста держали. А потім ніж - і потекла Свиняча кров, як та смола, З печінок ваших поросячих. А потім…

[Перша половина 1849, Косарал]

***

І золотої й дорогої Мені, щоб знали ни, ве жаль Моєї долі молодої: А іноді така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя. Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращії літа, Що він не знатиме, де дітись На сім широкім вольнім світі, І піде в найми, і колись, Щоб він не плакав, не журивсь, Щоб він де-небудь прихиливсь, То оддадуть у москалі.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселеє колись село Чомусь тепер мені, старому, Здавалось темним і німим, Таким, як я тепер, старим. І бачиться, в селі убогім (Мені так бачиться) нічого Не виросло і не згнило, Таке собі, як і було. І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба, Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає. І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов та й гуляє Попід горою; по горі Садочок темний, а в садочку Лежать собі у холодочку, Мов у раю, мої старі. Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає… Нехай з святими спочивають Мої старі… «Чи жива Ота Оксаночка?» - питаю У брата тихо я. «Яка?» «Ота маленька, кучерява, Що з нами гралася колись. Чого ж ти, брате, зажуривсь?» «Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того. З байстрям вернулась. Острижена. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля, Та кукає; або кричить, Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає. А потім знов кудись пішла, Ніхто не знає, де поділась, Занапастилась, одуріла. А що за дівчина була, Так так що краля! і не вбога, Та талану господь не дав…» А може, й дав, та хтось украв, І одурив святого бога.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Готово! Парус розпустили, Посунули по синій хвилі Помеж кугою в Сирдар'ю Байдару та баркас чималий. Прощай, убогий Косарале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже; похвались, Що люде і тебе знайшли І знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Ні хвали, Ані ганьби я не сплітаю Твоїй пустині; в іншім краю, Не знаю, може, й нагадаю Нудьгу колишнюю колись!

[Друга половина 1849, Косарал]

***

Ми восени таки похожі Хоч капельку на образ божий, Звичайне, що не всі, а так, Хоч деякі. Крутий байрак, Неначе циган чорний, голий, В діброві вбитий або спить. А по долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить До річечки собі напитись. А річечка його взяла Та в Дніпр широкий понесла, А Дніпр у море, на край світа Билину море покотило Та й кинуло на чужині. І жаль тобі її стане, Малої билини. Підеш собі, зажурившись, Гаєм по долині; Гай шепоче, гнуться лози В яру при дорозі, Думи душу осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити, І хочеться… Боже милий! Як хочеться жити, І любити твою правду, І весь світ обняти!

Благо тобі, друже-брате, Як є в тебе хата. Благо тобі, як у хаті Є з ким розмовляти. Хоч дитина немовляща, І воно вгадав Твої думи веселії… Сам бог розмовляє Непорочними устами.

А тобі, мій одинокий, Мій друже єдиний, Горе тобі на чужині Та на самотині. Хто з тобою заговорить, Привітає, гляне?.. Кругом тебе простяглася Трупом бездиханним Помарнілая пустиня, Кинутая богом.

[Друга половина 1849, Косарал]

***

Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! Забирають, не вертають Ніколи нічого! І не благай, бо пропаде Молитва за богом. І четвертий рік минає Тихенько, поволі, І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати,- змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині, Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого бога! Нема на що подивитись, З ким поговорити. Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю… Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами-сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Бо немає в мене роду На всій Україні, Та все-таки не ті люде, Що на цій чужині! Гуляв би я понад Дніпром По веселих селах Та співав би свої думи, Тихі, невеселі. Дай дожити, подивитись, О боже мій милий! На лани тії зелені І тії могили! А не даси, то донеси На мою країну Мої сльози; бо я, боже! Я за неї гину! Може, мені на чужині Лежать легше буде, Як іноді в Україні Згадувати будуть! Донеси ж, мій боже милий! Або хоч надію Пошли в душу… бо нічого, Нічого не вдію Убогою головою, Бо серце холоне, Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужині,- і ці думи Зо мною сховають!.. І мене на Україні Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами Мої мережані сльозами І долетять коли-небудь На Україну… і падуть, Неначе роси над землею, На щире серце молодеє Сльозами тихо упадуть! І покиває головою, І буде плакати зо мною, І, може, господи, мене В своїй молитві пом'яне!

Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести, Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи.

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть за ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо. Забирають, не вертають Ніколи нічого, І не благай, бо пропаде Молитва за богом.

Каламутними болотами, Меж бур'янами, за годами Три года сумно протекли. Багато дечого взяли З моєї темної комори І в море нишком однесли. І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро, Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером. Нехай гнилими болотами Течуть собі меж бур'янами Літа невольничі. А я! Такая заповідь моя! Посиджу трошки, погуляю, На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспіваю Та й знов мережать заходжусь Дрібненько книжечку. Рушаю.

[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]

***

Ми заспівали, розійшлись, Без сльоз і без розмови, Чи зійдемося ж знову? Чи заспіваємо коли? А може, й те… Та де? Якими? І заспіваємо яку? Не тут і, певне, не такими! І заспіваєм не таку! І тут невесело співали, Бо й тут невесело було, Та все-таки якось жилось, Принаймні вкупі сумували, Згадавши той веселий край, І Дніпр той дужий, крутогорий, І молодеє теє горе!.. І молодий той грішний рай!

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Не молилася за мене, Поклони не клала Моя мати; а так собі Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте Та здорове буде!» І виріс я, хвалить бога, Та не виліз в люде. Лучче було б не родити Або утопити, Як мав би я у неволі Господа гнівити.

А я так мало, небагато Благав у бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку? щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри, Та на лани золотополі, Та на високії могили; Дивитись, думати, гадать: Коли-то їх понасипали? Кого там люде поховали? І вдвох тихенько заспівать Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана, Що на огні ляхи спекли. А потім би з гори зійшли; Понад Дніпром у темнім гаї Гуляли б, поки не смеркає, Поки мир божий не засне, Поки з вечерньою зорьою Не зійде місяць над горою, Туман на лан не прожене. Ми б подивились, помолились І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний, Сади панам в твоїм раю, Даєш високії палати. Пани ж неситії, пузаті На рай твій, господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі.

[Перша половина 1850, Оренбург]

Петрусь

Поема

Були на хуторі пани, І пан і пані небагаті. І дочечка у їх росла, Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав, Бо страх хорошая була, А генерал був страх багатий, От і талан господь послав На вбогий хутір, ублагали Царя небесного! Взяли Її гарненько одягли Та у неділю й повінчали, І генеральшею назвали, І цугом в Київ повезли. Було на хуторі погане Мале байстря, свиней пасло, Петрусем звалось; на придане Воно за панною пішло У генеральськеє село Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала, За генеральшею чимала Орда панів і паничів; І генеральша уночі Тихенько плакать собі стала. «Занапастила мене мати, Зов'яне марне у палатах Краса і молодість моя». «Ти, душко, плачеш?» - «Хто се, я? Ні, я не плачу…» - «Знаєш, Маню, У городі тепер армяни, Купи собі, мамуню, шаль». «Мені не треба тії шалі». «Не завдавай же серцю жалю! Купи, голубко! Не печаль Мого ти серця! А весною В Париж поїдемо з тобою Або поїдемо в село, Як схочеш, серце». Тихо, тихо Зима минала, кралось лихо Та в самім серці й уляглось У генеральші молодої. Поїхали в село весною, В селі банкети загули, А генеральша плаче, плаче, А генерал того не бачить, А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» - «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним одна І виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили… І тяжко, тяжко заридала. «Ходімо, серце, погулять! Ходім, Петрусю, в сад, в палати» «А хто ж тут буде доглядать, Хто попасе мої ягнята?» «Нехай хто хоче!» - Й повела Його в палати. А в палатах Причепурила, одягла, А потім в школу оддала. І любо їй. Нехай радів, Поки надія серце гріє, Поки росте з того зерна Або кукіль, або пшениця. Бо ми не знаєм, що твориться У його там. А він хоч зна, Та нам не скаже. Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? Не оддала б… А втім, не знаю… Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі, Петрусь до школи та із школи З книжками ходить та росте. Сама аж ніби молодіє, І генерал собі радіє, Що діло, бачите, святе Удвох-таки вони зробили.

Петра на волю одпустили, Зимою в Київ одвезли, І там у школу оддали, І там чимало поповчили. Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, І висипався чорний ус, І ще… Та се ще не втече, Розкажем іноді колись Про те, що снилося Петрові. А генеральші чорнобровій Що тепер снилося? то ми Оце й розкажемо.

Перед іконою пречистої Горить лампада уночі. Поклони тяжкії б'ючи, Ридала, билася… нечистую Огненную сльозу лила. Вона благала пресвятую, Щоб та її… щоб та спасла, Щоб одуріть їй не дала - Пренепорочная! І всує. Молитва їй не помогла: Вона, сердешна, одуріла, Вона, небога, полюбила Свого Петруся. Тяжко їй! Душі негрішній, молодій! Та що ж робить Не стало сили, Сердега разом одуріла. Та й як його одній святії Прожити літа молодії? Вони ж не вернуться! Як хоч, А лихо, кажуть, перескоч, А то задавить. Генеральша Не перескочила, бо їй Хотілось жити, молодій! Хотілося б… Густенька каша, Та каша, бачте, та не наша, А наш несолений куліш - Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце! мій ти сину! Рятуй мене, рятуй! рятуй! О матер божая! розкуй Мою ти душу!» І ридала, І батька й матір проклинала, І все на світі. А Петрусь, Її єдиная дитина, Гуляв собі пренеповинний В саду та арію якусь Мугикав стиха. Більш нічого Петрусь не бачив. А небога Сама не знає, що робить? І що їй діяти з собою? Або сховатись під водою, Або принамені розбить О стіну голову… «Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене Диявола… О! мій Петрусю! Молитва не спасе мене, Я у Дніпрові утоплюся!»

Моліте господа, дівчата, Моліте господа, щоб мати І вас отак не завдала За генерала, за палати І вас отак не продала. Любітесь, діточки, весною. На світі є кого любить І без користі. Молодою, Пренепорочною, святою В малій хатині буде жить Любов та чистая. І буде Святий покой ваш стерегти І в домовині. Що ж то буде З превосходительною? Що ти Тепер робитимеш з собою, З своєю божою красою? Хто стерегтиме твій покой, Украдений твоїм Петрусем? Хіба архістратиг? Та й той Не встереже тепер. Боюся, І вимовить боюсь тепер Твоє грядущеє…

У Київ їздила, молилась, Аж у Почаєві була. Чудовная не помогла, Не помогла святая сила. А ти аж плакала, молилась - Та й занехаяла. Везла Назад гадюку в серці люту Та трошки в пляшечці отрути. Не їла три дні й не пила, Вернувшись з прощі. І три ночі Не спала; впали карі очі, Засохли губи; і вночі Щось, ходя, шепче сміючись. Аж тиждень так собі нудила, А потім трути розвела І генерала напоїла Та й спать, упоравшись, лягла. «Тепер старого поховаю, А молодого привітаю Та й буду жить собі та жить, Петруся-серденько любить»,- Подумала чи то сказала. Хотіла спать, але не спала. І ждала світу, і дожить До світу божого боялась.

І задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде. Аж гуде, З усіх усюд народу йде, Та щось шепочуть про отруту І судових неначе ждуть, І разом стихли на минуту. Приїхали; ножі беруть, І генерала розчиняють, І яд находять в животі. Громада глухо присягає. Заприсягла. Питає суд: «Тепер скажіте, християни, Хто отруїв його?» Гудуть, Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» Громада зично загула.

Тойді на ґанок виходжає І до громади промовляє Петрусь. І каже: «Я зробив, Я генерала отруїв, А ви не знаєте нічого!» Взяли Петруся молодого Та в город в путах одвезли. Його недовго мордували В тюрмі, в суді, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запас; Перехрестивсь, отак убраний, І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір…

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І справді так. Мені байдуже За простих сірих сіромах,- Вони і господом забуті! Так що ж мені тут гріти-дути! А де оті?.. Невже в сажах Годує хам собі на сало? А може, й так? Добра чимало Вони творили на землі, Ріками сльози розлили, А кров морями. Люде знають, Кого годують, доглядають. І що ж ви скажете: за славу Лили вони моря кроваві Або за себе? Ні, за нас! За нас, сердешних, мир палили! Поки їх в саж не засадили. Якби не те, то певне б пас Свинар в толоці. Кляті! кляті! Де ж слава ваша?? На словах! Де ваше золото, палати? Де власть великая? В склепах, В склепах, поваплених катами, Такими ж самими, як ви. Жили ви лютими звірми, А в свині перейшли!.. Де ж ти? Великомучениче святий? Пророче божий? Ти меж нами, Ти, присносущий, всюди з нами Витаєш ангелом святим. Ти, любий друже, заговориш Тихенько-тихо… про любов Про безталанную, про горе; Або про бога та про море, Або про марне литу кров З людей великими катами. Заплачеш тяжко перед нами, І ми заплачемо… Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм І чуєм бога в небесах. Спасибі, друже мій убогий! Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину… Перед богом Багато, брате, заробив! Ти переслав мені в неволю Поета нашого,- на волю Мені ти двері одчинив! Спасибі, друже! Прочитаю Собі хоть мало… оживу… Надію в серці привітаю, Тихенько-тихо заспіваю І бога богом назову.

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Якби ви пішли, паничі,** ‹#note2› Де люде плачуть живучи, То ви б елегій не творили Та марне бога б не хвалили, На наші сльози сміючись. За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились, Найперші сльози. Я не знаю, Чи єсть у бога люте зло, Що б у тій хаті не жило? А хату раєм називають!

Не називаю її раєм, Тії хатиночки у гаї Над чистим ставом край села. Мене там мати повила І, повиваючи, співала, Свою нудьгу переливала В свою дитину… В тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив пекло… Там неволя, Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою Ще молодую - у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!.. А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята. Я до школи - Носити воду школярам. Брати на панщину ходили, Поки лоби їм поголили! А сестри! Сестри! Горе вам, Мої голубки молодії, Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли чужії, У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! Такії, боже наш, діла Ми творимо у нашім раї На праведній твоїй землі! Ми в раї пекло розвели, А в тебе другого благаєм, З братами тихо живемо, Лани братами оремо І їх сльозами поливаєм. А може, й те ще… ні, не знаю, А так здається… сам єси… (Бо без твоєї, боже, волі Ми б не нудились в раї голі). А може, й сам на небеси Смієшся, батечку, над нами Та, може, радишся з панами, Як править миром! Бо дивись: Он гай зелений похиливсь, А он з-за гаю виглядає Ставок, неначе полотно, А верби геть понад ставом Тихесенько собі купають Зелені віти… Правда, рай? А подивися та спитай! Що там твориться у тім раї! Звичайне, радость та хвала! Тобі єдиному святому За дивнії твої діла! Отим-бо й ба! Хвали нікому, А кров, та сльози, та хула, Хула всьому! Ні, ні, нічого Нема святого на землі… Мені здається, що й самого Тебе вже люди прокляли!

[Перша половина 1850. Оренбург]

____________________

** Якби ви знали, паничі, ("Кобзар", Київ, видавничий центр "Просвіта")

***

Буває, в неволі іноді згадаю Своє стародавнє, шукаю, шукаю, Щоб чим похвалитись, що й я таки жив, Що й я таки бога колись-то хвалив! Шукаю, шукаю… господи б, хотілось Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь На таке погане, що так і заснув, Богу не молившись!.. От мені приснилось… Свинею заснувши, звичайне, такий І сон приверзеться… ніби край могили Пасу я ягнята, а я ще малий; Дивлюся, могила ніби розвернулась, А з неї виходить неначе козак, Уже й сивоусий собі неборак, Та і йде до мене… Я собі звернулось, Щеня мов під тином,- звичайне, мале, То й перелякалось. От мене бере Неначе на руки та несе в могилу, А чорна могила ще гірше розкрилась. Дивлюся, в могилі усе козаки: Який безголовий, який без руки, А хто по коліна неначе одтятий; Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті. «Дивися, дитино, оце козаки (Ніби мені каже), на всій Україні Високі могили. Дивися, дитино, Усі ті могили, усі отакі. Начинені нашим благородним трупом, Начинені туго. Оце воля спить! Лягла вона славно, лягла вона вкупі З нами, козаками! Бачиш, як лежить - Неначе сповита!.. Тут пана немає, Усі ми однако на волі жили! Усі ми однако за волю лягли, Усі ми і встанем, та бог його знає, Коли-то те буде. Дивися ж, дитино! Та добре дивися,- а я розкажу, За що Україна наша стала гинуть, За що й я меж ними в могилі лежу. Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину Слухай же, дитино». А потім ягнята Приснились у житі, лановий біжить Та б'є мене добре - і ніби, проклятий, Свитину здирає… І досі болить, Як сон той згадаю. А як нагадаю Козака в могилі, то й досі не знаю, Чи то було справді, чи то було так, Мара яка-небудь. Мені той козак Розказував ось що…

«Не знаю, як тепер ляхи живуть З своїми вольними братами? А ми браталися з ляхами! Аж поки третій Сигізмонд З проклятими його ксьондзами Не роз'єднали нас… Отак Те лихо діялося з нами!

Во ім'я господа Христа І матері його святої! Ляхи прийшли на нас войною! Святиє божії міста

Ксьондзи скажені осквернили! Земля козача зайнялась І кров'ю, сину, полилась. І за могилою могила, Неначе гори, поросли На нашій, синочку, землі! Я жив на хуторі, з….* ‹#note3› Я стар був, немощен. Послав З табун я коней до обозу, Гармату, гаківниць два вози, Пшона, пшениці, що придбав, Я всю мізерію оддав Моїй Україні небозі… І трьох синів своїх. «Нехай,- Я думав, грішний перед богом,- Нехай хоть часточка убога За мене піде, за наш край, За церков божію, за люде, А я молитись в хаті буду». Бо вже не здужав, сину, встать, Руки на ворога піднять! Зо мною, слухай же, остались Данило, чура мій, та я, Та Пріся, дочечка моя! Воно ще тілько виростало, Ще тілько-тілько наливалось, Мов та черешенька!.. За гріх, За тяжкий, мабуть, гріх великий, Не дав мені святий владика Очей нарадувать старих Моїм дитятком!.. Не ходили Ксьондзи по селах, а возили На людях їх з села в село,- Такеє-то у нас було! Якось їх, клятих, і до мене Вночі на хутір занесло. А з ними челядь їх скажена, Та ще драгуни… Дай мені Хоч коли-небудь, боже милий, На світ твій виглянуть з могили - Спряжу всю шляхту на огні! Вони, вони - не бійся, сину! - Вони, ксьондзи, мою дитину З собою в хату завели, Замкнулись п'янії, я бачив. А челядь п'яна полягала У клуні на соломі спать, Драгуни теж. А ми з Данилом Соломи в сіни наносили, А клуню просто запалили… Не встануть, прокляті, оп'ять Дітей козачих мордувать, Усі до одного, згоріли! І Пріся бідная моя Згоріла з клятими! А я… На пожарищі хрест з Данилом Поставили та помолились, Заплакали… Та й потягли, На коней сівши, до обозу, Синів всіх трьох моїх найшли Та в добрий час і полягли Отут укупі!…. А як ми бились, умирали, За що ми голови складали - В оці могили? Будеш жить, То, може, й знатимеш, небоже, Бо слава здорово кричить За наші голови… А може, І про могили, і про нас З старцями божими по селах Правдива дума невесела Меж людьми ходить…»

[Перша полонина 1850. Оренбург]

____________________

* Далі в автографі закреслено півтора рядка, прочитати неможливо.

***

І станом гнучим, і красою Пренепорочно-молодою Старії очі веселю. Дивлюся іноді, дивлюсь, І чудно, мов перед святою, Перед тобою помолюсь. І жаль мені, старому, стане Твоєї божої краси. Де з нею дінешся єси? Хто коло тебе в світі стане Святим хранителем твоїм? І хто заступить? хто укриє Од зла людського в час лихий? Хто серце чистеє нагріє Огнем любові, хто такий? Ти сирота, нема нікого, Опріче праведного бога. Молися ж, серце, помолюсь І я з тобою. Щось пророче Мені вже зазирає в очі, І я вже богу не молюсь, Уже й на тебе не дивлюсь. Мені приснилось: ти вже мати, Не в оксамиті, не в палатах Твоє голоднеє дитя… І в'янеш ти, а дні летять, Несуть все добре за собою, Уже й надію понесли, А ти осталась на землі Одна-однісінька; з тобою Єдинеє добро було - Твоє дитя, поки росло, В колодочки поки вбивалось. Оперилось, і ти осталась, Стара і немощяа. Людей, Людей неприязних благаєш І Христа ради простягаєш Коло зачинених дверей Старії руки.

Отак я іноді тобою, Тобою, серце, молодою, Старії очі веселю. Дивлюся іноді, дивлюсь На стан твій гнучий, і за тебе Тихенько богу помолюсь. Молися й ти, з святого неба На тебе, серце, не зійшла Твоя і доля і недоля.

[Перша половина 1850,

***

Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває; Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії; Витає радость і надія В очах веселих; любо їм, Очам негрішним, молодим. І всі регочуться, сміються, І всі танцюють. Тілько я, Неначе заклятий, дивлюся І нишком плачу, плачу я. Чого ж я плачу? Мабуть, шкода, Що без пригоди, мов негода, Минула молодость моя.

[Перша половина 1850. Оренбург]

***

Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?.. А люде! (Звичайне, люде, сміючись) Зовуть її і молодою, І непорочною, святою, І ще якоюсь… Вороги!! І люті! люті! Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу! Та й смієтесь. Нехристияне! Чи не меж вами ж я, погані, Так опоганивсь, що й не знать, Чи й був я чистим коли-небудь, Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе - і писать Погані вірші научили. Ви тяжкий камень положили Посеред шляху… і розбили О його… бога боячись! Моє малеє, та убоге, Та серце праведне колись! Тепер іду я без дороги, Без шляху битого… а ви! Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви… Душі убогої цураюсь, Своєї грішної душі!

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

На батька бісового я трачу І дні, і пера, і папір! А іноді то ще й заплачу, Таки аж надто. Не на мир І на діла його дивившись, А так, мов іноді, упившись, Дідусь сивесенький рида - Того, бачте, що сирота.

[Перша полонина 1850, Оренбург]

***

І досі сниться: під горою, Меж вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча. І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати, Цілує діда і дитя, Аж тричі весело цілує, Прийма на руки, і годує, І спать несе. А дід сидить, І усміхається, і стиха Промовить нишком: «Де ж те лихо? Печалі тії, вороги?» І нищечком старий читає, Перехрестившись, Отче наш. Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас, І все почило. Сивий в хату Й собі пішов опочивати.

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Мій боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани. Аж гульк!.. Ізнову потекла Мужицька кров! Кати вінчанні, Мов пси голодні за маслак, Гризуться знову.

[1853 - 1859, Новопетровське укріплення - С.-Петербург]

Неофіти

Поема

Сия глаголет господь:сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасение моє прийти, й милость моя открыется.

Исаия, Глава 5 (6), с. І

М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857

Возлюбленику муз і грацій, Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш - убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам.

____________________

Давно вже я сиджу в неволі, Неначе злодій взаперті, На шлях дивлюся, та на поле, Та на ворону на хресті На кладовищі. Більш нічого З тюрми не видно. Слава богу Й за те, що бачу. Ще живуть, І богу моляться, і мруть Хрещені люде. Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть. Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас син божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я… Такая доленька моя! Сиджу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. Дивлюсь, дивлюся, помолюся: І горе, горенько моє, Мов нагодована дитина, Затихне трохи. І тюрма Неначе ширшає. Співає І плаче серце, оживає І в тебе, боже, і в святих Та праведних твоїх питає, Що він зробив їм, той святий, Той назорей, той син єдиний Богом ізбранної Марії. Що він зробив їм? І за що Його, святого, мордували, Во узи кували; І главу його честную Терном увінчали? І вивели з злодіями На Голгофу-гору; І повісили меж ними - За що? Не говорить Ні сам сивий верхотворець, Ні його святії - Помощники, поборники, Кастрати німиє!

Благословенная в женах, Святая праведная мати Святого сина на землі, Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кровавої лила, Так, як і ти. І прийняла В живую душу світ незримий Твоєго розп'ятого сина!.. Ти матер бога на землі! Ти сльози матері до краю, До каплі вилила! Ридаю, Молю, ридаючи: пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, божеє кадило, Кадило істини. Амінь.