Сарабанда банди Сари

Денисенко Лариса

РОЗДIЛ I

Коли я вранцi дивлюся на свою кавоварку, менi здається, що я - нафтовий магнат. Ось воно - моє чорне золото, спочатку повiльно, а потiм дуже швидко наповнює скляний жбанчик. Цiкаво, новоспеченi нафтовi магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартiсть? Менi - смакує.

Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потiм роблю перший ковток i ставлю фiлiжанку на стiл. Трохи вiдчиняю величезне, вiд пiдлоги до стелi вiкно, запалюю цигарку, а тодi повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. I тiльки потiм можу зробити собi кiлька канапок. Коли мiй ранок починається iнакше, це означає тiльки одне: в мене серйознi життєвi змiни або проблеми.

На своїй кухнi я перебуваю щоранку близько години, iнодi й бiльше. За цей час я встигаю випити кiлька фiлiжанок кави, прочитати газету чи роздiл якоїсь книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з'їсти кiлька канапок з сиром, а якщо є натхнення - зробити та з'їсти яєчню.

Часто я вмикаю телевiзор з метою почути щось цiкаве або корисне, але таке трапляється вкрай рiдко. Тобто телевiзор я вмикаю майже щоранку, але цiкаве чи корисне чув три мiсяцi тому, - про це зазначено на лiпучцi мого холодильника. Я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповiдали про те, як люди вигодували мале китеня. Менi подобаються кити. Вони менi так подобаються, що, певне, я б не вiдмовився тримати китеня вдома, але оскiльки це неможливо, в мене немає хатнiх тварин. Ймовiрно, кити менi подобаються тому, що вони схожi на фонтани, а менi дуже подобаються фонтани. Колись я навiть збирав їхнi зображення, потiм щось сталося, i я припинив їх збирати.

РОЗДIЛ II

Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, - дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати - це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», - почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.

Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мiй дiм. I дарма. «Уiiiсссiiiпппiiiii», - почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще - лагiдне, тепле, м'яке. Собака обурено загавкав, вiн перегородив менi дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило i я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всерединi. «Емiль!!!» Заволав я. «Навiщо здiймати такий галас? Iдiть сюди!» Почув я вiдповiдь. «Я не можу! - зауважив я. - Тут - невiдомий менi собака». «Террi, фу, Террi, то є свiй». Музикувати малий негiдник не припиняв. «Свiй - то є фу. Чужий - то є ням-ням». Пояснив я собацi. Вiн метельнув хвостом та пiшов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастiй пiдлозi. В пащi звiр тримав гумову гидоту. Гидота навiть пискнути боялася. I я її розумiв.

Я зайшов i побачив його. Емiля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камiнцями в нього на головi. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собi, сидiв казковим принцем i пробiгав своїми щупальцями по клавiшах. «Привiт». Сказав я. «Привiт». Вiдповiв вiн. «Емiль, наскiльки я розумiю?» «Ти це не розумiєш, тобi про це сказав мiй батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, менi ще п'ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академiчний концерт, я повинен бути в формi». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навiть не музика, а казна-що. I, до речi, знiми, будь ласка, обруч Сари. Менi не подобається, коли хтось бере її речi». Мене це направду дратувало. Нi, я розумiю, що двадцять перше сторiччя є двадцять першим сторiччям, нiкуди не сховаєшся вiд цього, якщо вчасно не помер. I Девiд Бекхем привчив таких от малих тягати на головi дiвчачi прибамбаси. Хоча, якби в моєму класi хтось примудрився нап'ялити собi на голову отаке, - мав би клопiт. Але, з iншого боку, хiба Девiд вчив їх брати чуже?