Визначення поняття
Привертає увагу специфічне потрактування поняття «русофобія» в російській політичній пропаганді, де «русофобію» розуміють як ненависть до Росії, російської мови, культури та історії. Але, якщо строго дотримуватися перекладу слова «фобія», то йдеться не про ненависть, а про страх, побоювання за свою безпеку. Отже, «русофобія» це страх перед Росією, а не ненависть до неї. Таким чином, постає питання, чи є цей страх перед Росією, що поширений в багатьох країнах, насамперед, сусідніх, виправданим чи ні? Чи є виправданим страх перед Росією у Грузії після подій серпня 2008 року, коли російські літаки бомбували грузинські міста, а російські танки прямували на Тбілісі? Як мають почуватися сусіди Росії, коли там Державною Думою ухвалюють закони, котрі полегшують президентові використання російської армії за межами Російської Федерації? Коли ухвалюють воєнну доктрину, що передбачає превентивне застосування Росією ядерної зброї фактично в будь-яких обставинах…
Напевно, цей страх є абсолютно виправданим, бо такі дії спрямовані на залякування сусідніх і не лише сусідніх держав. То чи варто дивуватися після цього поширенню русофобії? Із Москви постійно лунають погрози на адресу України, погрози енергетичної війни (і ці погрози часто реалізуються), погрози торговельної війни (і українським товарам часто закривають шлях на російський ринок), погрози щодо захоплення певних українських територій.
То чи варто після цього дивуватися русофобії в Україні? Про те, що залякування є звичайною формою спілкування нинішнього кремлівського керівництва зі світом, свідчить чимало фактів. Тут і погрози встановлення ракет «Іскандер» на теренах Калінінградської області Російської Федерації на кордоні Польщі й Литви, тут і відмова від виконання договору про обмеження звичайних озброєнь (флангові обмеження в Європі), тут і продаж зброї режиму Чавеса, який прагне перехопити у Венесуелі антиамериканський смолоскип Фіделя Кастро, тут і провокаційне загравання з ядерною програмою Ірану, демонстративні контакти з терористичними рухами Близького Сходу тощо. А щодо України – підтримка сепаратистських організацій всередині країни, брутальне втручання у внутрішні справи, нехтування угод про порядок тимчасового перебування російського військового флоту в Україні та багато інших, не менш неприємних та загрозливих речей. А ще й зневажливі щодо України заяви російських лідерів на міжнародній арені.
Стиль погроз стає дуже модним у сучасному російському політикумі. Наприклад, 9 листопада 2009 року на російському телеканалі НТВ у програмі «Чесний понеділок» виступав Володимир Жириновський. Це не якийсь там блазень чи ексцентрик із радикальної організації, а віце-спікер Державної думи Російської Федерації, повноважний представник законодавчої влади цієї країни. Жириновський заявив, що після того, як Європейський Союз буде зруйновано зсередини арабами й неграми, російська армія прийде рятувати Європу. Цікаво, невже це руйнування, про яке мріє бард російського імперіалізму Жириновський, відбудеться без усякої участі відповідних російських структур? А на Китай, на думку Жириновського, треба нацькувати Японію й Індію, коли вони стануть нищити Китай, із півночі їм на допомогу має прийти російська армія і розв'язати китайську проблему назавжди. Про Жириновського у Москві кажуть, що він вголос виголошує те, про що шепочуть у Кремлі.