«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».
Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.
До видання увійшла друга книга роману X. Муракамі «1Q84».
Книга друга
(липень — вересень)
Розділ 1
(про Аомаме)
То було найнудніше місто у світі
Хоча ще не було офіційного оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні.
Тамару зустрів Аомаме перед входом. На ньому був темнуватий літній костюм, біла сорочка й однобарвна краватка. Те, що він, такий огрядний, будь-якого гарячого дня нітрохи не пітнів, завжди її страшенно дивувало.
Подивившись на неї, він легенько кивнув, нечутно й коротко привітався, але не сказав ані слова. Не заводив, як завжди, легкої розмови. Не оглядаючись назад, ішов попереду довгим коридором туди, де на Аомаме чекала господиня. Аомаме припустила, що, мабуть, він не має настрою з ким-небудь вести світські балачки. Можливо, далося взнаки те, що загинула вівчарка. «Треба замінити сторожового пса», — сказав він їй по телефону. Так, ніби йшлося про погоду. Але Аомаме розуміла, що не це він мав на думці. Вівчарка була для нього дорогим створінням, з яким упродовж довгих років він знаходив спільну мову. Тож її раптову незрозумілу смерть сприймав як своєрідну особисту образу й виклик. Дивлячись на його мовчазну, широку, мов класна дошка, спину, Аомаме здогадувалась, який гнів він відчуває.
Тамару відчинив двері у вітальню, пропустив туди Аомаме, а сам, очікуючи розпоряджень господині, став на порозі.
— Напоїв досить, — сказала йому стара пані.
Розділ 2
(про Тенґо)
Нічого, крім душі, не маю
Тенґо поставив грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека на програвач і натиснув на кнопку автоматичної гри. Чиказьким симфонічним оркестром диригував Сейдзі Одзава. Хвилину програвач крутився зі швидкістю 33 обороти на хвилину, звукознімач повернувся досередини, а голка натрапила на борозенку платівки. Із динаміка після вступу мідних духових інструментів полилися яскраві звуки тимпана. Це була його найулюбленіша частина твору.
Слухаючи цю музику, він сидів перед екраном електронної друкарської машинки й вистукував на її клавішах ієрогліфи. Слухати рано-вранці «Симфонієту» Яначека стало однією з його щоденних звичок. Відтоді, як у середній школі вищого ступеня він випадково замінив ударника в оркестрі, вона набула для нього особливого значення. Вона його особисто збадьорювала й захищала. Принаймні так йому здавалося.
Слухав він її також разом із заміжньою, старшою за віком подругою. «Досить непогана», — казала вона. Однак більше, ніж класична музика, їй подобалися старі записи джазу. І чим були давнішими, тим здавалися кращими. Як для жінки її покоління це дивне уподобання. Особливо любила вона грамофонні записи блюзів В. С. Хенді
[1]
у виконанні молодого Луї Армстронґа, коли на кларнеті грав Барні Біґард, а на тромбоні — Траммі Янґ. Вона подарувала цю грамплатівку Тенґо. Не для того, щоб він слухав, а щоб вона сама насолоджувалася.
Після сексу, лежачи в ліжку, вони часто слухали цю платівку. Не один раз слухали, та вона їй не обридла. «Звісно, труба й пісня Луї — бездоганні, але якщо хочеш знати мою думку, то я радила 6 тобі звернути увагу на гру кларнетиста Барні Біґарда», — казала вона. Щоправда, на платівці Барні Біґардові рідко випадало виконувати соло. Коротко й одноразово. Бо, що не кажи, головну роль у ній виконував Луї Армстронґ. Та все одно вона з любов'ю згадувала нечасті соло Біґарда й завжди у такт з ними тихенько мугикала.
«Можливо, є інші чудові джазові кларнетисти, не лише Барні Біґард. Але такої теплої й тонкої гри на кларнеті я ні в кого з них не знайшла, — казала вона. — Його гра — звісно, в найкращих випадках — завжди викликає в думках той самий уявний образ». Щоправда, Тенґо не знав, яких інших джазових кларнетистів вона мала на увазі. Але, не один раз прослухавши платівку, він поволі зрозумів, що гра на кларнеті в ній прекрасна, невимушена, повна поживи для душі й багата на уяву. Та щоб досягти такого розуміння, довелось уважно слухати. Потрібен був здібний гід. Інакше суть гри пролітала повз вуха.
Розділ З
(про Аомаме)
Вибрати можна смерть, але не народження
Тієї ночі, наприкінці липня, коли нарешті розвіялися густі хмари, що довго заволікали небо, обидва Місяці чітко на ньому видніли. Цю картину Аомаме споглядала з маленької веранди своєї квартири. їй кортіло відразу комусь зателефонувати й сказати: «Виглянь з вікна й подивися на небо! То скільки Місяців бачиш? Від мене ясно видно два. А від тебе?»
Однак вона не мала кому про це повідомляти. Хіба, може, Аюмі. Але тепер уже не хотіла поглиблювати своїх стосунків з нею. Адже Аюмі працює на поліцейській посаді. А Аомаме, можливо, найближчим часом уб'є ще одного чоловіка, зробить пластичну операцію обличчя, змінить прізвище, переїде в іншу місцевість і перестане існувати такою, якою була досі. Тож, природно, не зможе побачитися з Аюмі. Припинить з нею будь-який зв'язок. Коли з кимось подружишся, то гірко розлучатися.
Вона повернулася в кімнату, зачинила скляні двері й увімкнула кондиціонер. Заслонивши вікно, відгородила себе від двох Місяців на небі, які бентежили її душу. Здавалось, вони порушили рівновагу сили земного тяжіння і якось вплинули на її організм. До місячного було ще далеко, але вона вже відчувала дивну млявість. Шкіра зашерхла, пульс став неприродним.
Щоб позбутися млявості, Аомаме зайнялася на килимі стретчинґом. Один за одним викликала кожен м'яз, якого в буденному житті майже не використовувала, й послідовно, з повною силою розтягувала. М'язи безсловесно стогнали, на підлогу скапував піт. Таку програму, яку сама придумала, вона щодня оновлювала й робила її щораз радикальнішою та ефективнішою. Передусім для себе самої. На уроках у спортивному клубі нею не користувалася. Звичайні люди такого болю ніколи не витримали б. Навіть більшість її колег зойкали.
Під час таких вправ вона ставила на програвач «Симфонієту» Яначека у виконанні оркестру під орудою Джорджа Села. І коли «Симфонієта» приблизно через двадцять п'ять хвилин закінчувалася, Аомаме встигала добряче познущатися з м'язів. Вправи тривали не надто коротко й не надто довго. Якраз наскільки треба. Коли музика кінчалася, програвач зупинявся, а звукознімач повертався на своє попереднє положення, Аомаме почувалася зіжмаканою, немов ганчірка.
Розділ 4
(про Тенґо)
Можливо, такого краще не бажати
«Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних «Братства свідків»? Було б добре, якби це було не так», — думав Тенґо. Звісно, не вірити — це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи «Братства свідків».
Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати — переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.
Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого «я», залишили секту, то мали 6 усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в «Братстві свідків» відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.
Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.
Розділ 5
(про Аомаме)
Миша натрапляє на кота-вегетаріанця
Коли Аомаме усвідомила смерть Аюмі як реальний факт, якийсь час в ній відбувалося щось схоже на перестроювання свідомості, Згодом вона розплакалася. Плакала тихо, безголосо, дрібно трусячись плечима й затуливши обличчя руками — так, щоб ніхто у світі цього не бачив.
Вікна були щільно заслонені, але вона побоювалась, що хтось звідкись підглядає. Того вечора, розгорнувши на кухонному столі вечірню газету, Аомаме сиділа перед нею й безперестанку плакала. Іноді, не витримуючи, раптом схлипувала, а потім знову беззвучно ридала. Стікаючи по руках, сльози скапували на газету.
У цьому світі Аомаме зазвичай не плакала. Якщо хотіла плакати, то скоріше сердилася. На когось або на себе саму. А тому сльози на її очах були рідкістю. Однак цього разу, розплакавшись, вона вже не могла вгамуватися. Так довго вона плакала тільки після самогубства Тамакі Оцуки. Скільки років тому це було — не пригадувала. В усякому разі, дуже давно. Тоді Аомаме ридала без упину. Упродовж кількох днів. Нічого не говорила й не виходила з дому. Тільки іноді поповнювала в організмі запаси води, що виливалася у вигляді сліз, і знеможено впадала в короткий сон. Потім знову безперервно плакала.
Аюмі вже не було на цьому світі. Вона перетворилася на холодний труп, який, мабуть, віддали на судово-медичну експертизу. Після розтину тіла його, напевне, знову зшили й, відправивши скромну похоронну службу, відвезли у крематорій і спалили. Обернувшись у дим, вона піднялася в небо й змішалася з хмарами. А під час дощу падає на землю і десь живить собою трави. Безмовні, безіменні. Аомаме вже ніколи не побачить живої Аюмі. Усе це суперечило законам природи, було несправедливим і виходило за межі будь-якої логіки.
Відтоді, як Тамакі Оцука покинула цей світ, Аомаме не знайшла людини, крім Аюмі, до якої відчувала хоч якусь дружбу. Та, на жаль, цій дружбі настав кінець. Аюмі була поліцейським, а Аомаме — серійним убивцею. Переконаною в своїй правоті, сумлінною, але все-таки вбивцею, з юридичного погляду, безперечно, злочинцем. Аомаме належала до тих, кого арештовують, а Аюмі — до тих, хто арештовує.