Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли.

Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi - вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь. Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш.

Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть… ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть. Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене. "Що воно, - думаю, - мо,'знакоме що?" Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, - свiтло десь за грубкою блима, - видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок. - Земляче, - каже, - посунься трохи… до стiни, туди i я ляжу. Менi це так не до смаку прийшлось. - Тут, - кажу, - й так тiсно. Отам, долi дивись. - Позаймали… проганяють… до стiни трохи, - промовив вiн болiсно. - Ще й до стiни! Розумний, - кажу. - А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок виглядають. - Лягай, - кажу, - сам поуз стiну! Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн… Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге - дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, - думаю, - де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн: - Ой, ой, земляче!.. Не дуже. - Що там не дуже? - кажу. - Ногу мою… зачепив. "О, - думаю, - яка цяцька нога в тебе". Далi - зирк-зирк на неї, - аж вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота. "Це так щось, - думаю, - мабуть, пiдошву збув, та соромно вже… Гляди ще, - думаю, - як засну, та стягне з мене…" Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав. "Ач, ще й прикидається, - думаю,- щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!" Ще лютiше робиться менi… "I де ти,- думаю,- взявсь на мою голову?" - I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв: - I чого б я ото манiживсь,- кажу. Вiн якось досадно-досадно менi: - Ех, земляче-земляче,- каже,- якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його: - Яке ж тобi горе? - питаю. - Не вiриш, то подивись,- одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть, глянув… нога, як колодка… а з великого пальця так i слезить. - Ой, затуляй швидче! - "Бiдний",- думаю. Менi жаль його стало "I чого я,- думаю,- так сердивсь на його, не вiрив йому?!" - Тим-то,- каже,- й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так. - Значить, посунусь дай,- кажу. - Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його. - Так таке,- кажу,- тобi… Де ж це ти здобув собi такого? - Мiсця шукав,- каже. - Як мiсця? - Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку - ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно… пройшов i мiсяць i другий - нi. А нас там - сила.

Якi були грошенята - проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю… дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив… Мiсця ж не знайшов, а достав… - Так ти в больницю,- кажу. - Просивсь я в Одесi. "Нема,- кажуть,- мiсця. Найми,- кажуть, квартирю собi, ходи,- будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей! - Так ти ще у Києвi попросись у больницю,- кажу. - Е, нi… Казали в машинi менi, що i тут те ж саме. - Хм, так тодi… додому,- кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого.

Далi передихнув так важко та: - Нема в мене… дому. - Як нема? - Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах… батько й мати померли. Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки. - Чого ти? - кажу. - I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,- промовив вiн. Помовчав, а далi й каже: - Не знаю, як монастир ще… - Що монастир? - питаю. - У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у