«Доброго ранку, Семе», - жваво сказала я - людина, що йде й не зупиняється, коли вiтається. Семен не вiдповiв, навiть не подивився на мене. Про те, щоб хоч кивнути у вiдповiдь - годi було й думати; але така вiдсутнiсть реакцiї не була для мене чимось новим.

Учора в супермаркетi я зустрiла хлопця, з яким часто спiлкувалася, коли ми були пiдлiтками. Познайомили нас собаки. Так дивно - виходиш гуляти iз собаками, а спiлкуєшся все одно з людьми. Його прiзвисько я досi пам'ятала: Пiй. Не знаю, хто й чому дав йому таке iм'я, але ми тодi вирiшили, що це походить вiд перших лiтер його справжнiх прiзвища та iменi - Петрина Iгор. А «й» вiдповiдно до сталих хулiганських традицiй двору завжди ставилося наприкiнцi слова. Вiн був цiкавим хлопцем: наприклад, коли бiльшiсть iз нас усвiдомлювала, що ми просто вигулюємо собак, то вiн думав, що зустрiчається з тiєю чи iншою дiвчиною (звiсно, не зi мною). Мабуть, у нього було романтичне сприйняття навколишнього середовища.

Я блукала помiж пакункiв iз соком, бо дуже важко визначитися, що тобi хочеться випити: яблучного, полуничного чи щось iз цитрусових напоїв, коли стан душi благає про горiлку. «Ганна, Ганна. Га-н-на», - раптом зашепотiв за спиною якийсь невгамовний привид, смакуючи моє iм'я. Спочатку тихо, потiм гучнiше. Наче хтось потроху пiдсилював звук. Я повернулася. «То це ти!» - сказав вiн. Це був Пiй. Спершу я зрадiла: давно його не бачила й усе таке. Його худi ноги бовталися в холошах шортiв кольору блiдої поганки, як дзвоникове телiмпало (до речi, наскiльки менi було вiдомо, основна вимога, яку вiн висував до потенцiйної обраницi, була така: ноги її мають бути худiшими за його власнi; я ще тодi нiяк не могла уявити такi ноги у живої та здорової дiвчини).

«Гей, привiт! Як справи?!» - запитала, наближаючись. «Нормально», - вiдповiв вiн i хутко подався у бiк кас. В руках у нього нiчого не було. Нi кiльця ковбаси, нi пляшки, нi якого-небудь пакунка. «Пiй!» - заволала я, бо такий уже був у мене настрiй. «Пiю!» Вiн не озирнувся. Я склала руки рупором: «Чуєш, Пiю?! В мене теж усе нормально-о-о-о-о-о!» «Нор-маль-но!» Вiд мого голосу його, як недолугого богатиря вiд свисту Солов'я-Розбишаки, що розгулявся не на жарт, вiдносило все далi й далi до виходу. «Нормально? От уже й нi», - сказала незнайома бабця. Вона привiтно зиркнула на мене. В цьому поглядi так само не було нiчого дивного, хоча не можу пригадати, коли востаннє менi посмiхалися бабусi. Загалом же я маю вигляд бабусиної мрiї. Акуратна, зiбрана, вдягнута в щось подiбне на унiформу. Стара пантофля!

«Я її питаю: Каролiнко, а тобi не набридли цi льодяниковi кольори? Давай зробимо щось оригiнальнiше. Як ти щодо екстравагантського? Незвичайного?» I вона захоплено погоджується. А потiм я їй кажу: «Дивись, люба. Один бiк ми зробили бiлим, ним ти будеш посмiхатися добрим людям на здоров'я, а другий бiк ми зробили чорним. Ним ти будеш кривитися всiляким волоцюгам та пройдам. Маєш пару знайомих волоцюг чи пройд? Може, вчитель фiзики чи музики?» А потiм вона подивилась у люстерко i стала скавулiти так жалiсно. Дивилася на бiлi й чорнi гумочки брекет-системи й ридала ридма. «Не подобається? Ти що! Це ж такий пришпил!» - не здавалася я. Бо це справдi виглядало чудово. «Я тобi присягаюся! Знаєш, ми, дантисти, завжди намагаємося робити все, щоб людина почувала себе бiльш розкутою. Щоб нас не боялися. Нас бояться бiльше, нiж звичайних лiкарiв… Але ж ми насправдi заслуговуємо на повагу, тому що робимо для клiєнтiв геть усе! Музика, веселi кольори, жарти». А вона плакала. Ох, цi пiдлiтки, нiколи не розумiєш, чого вони насправдi хочуть. Та й вони самi навряд розумiють».

Жiнка, що промовляла до мене, була схожа на квiтку. Тонка, довга шия. Голова сповита газовою вишневого кольору хусткою. Правильними трикутниками викладений комiрець винної сорочки. Нiщо не заважало менi милуватися її шиєю. Я любив цю шию. То була шия моєї сестри - Катерини. З-пiд вишневої хустини вибивалося темне волосся. Катерина надавала перевагу сутiнковим кольорам. Стигла вишня. Сором'язлива фiалка. Воронець, що напився травневого сонця. Королiвський пурпур. «Та-а-а-ак. Ти мене взагалi чуєш, Андрiю?»

Звiсно, я її чув. Я мiг би сказати їй, що вона не може правильно зрозумiти пiдлiткiв та їхнє сприйняття власної зовнiшностi, тому що в неї самої немає дiтей. Але то були б злi слова. Таке я легко говорив своїм коханкам, набагато рiдше спiвробiтницям, нiколи - їй. Брати не можуть глумитися над власними сестрами, як татусi над донечками; ми саме тi чоловiки, що нiколи не завдамо їм шкоди. Принаймнi, так би мало бути. Принаймнi, так було зi мною. «Чую, чую. А ти не спитала, на яку екстравагантнiсть та незвичайнiсть вона погоджувалася?» «Та спитала. Треба ж було щось переробляти. Мої переконання та запевнення на неї не дiяли. Їй мої iдеї не смакували. Тому я зробила блакитнi. Пiд очi. А вона думала, що я зроблю щось блискуче, з камiнцями, срiбно-золоте. Стразоманiя. Я ж тобi кажу, важко їх зрозумiти, бо вони хворi на барбiзм та стразоманiю».

Ми трохи помовчали. Я потягнувся. «Ох, ти й лiнько. От скажи, коли ти сьогоднi встав?» Я посмiхнувся. Знову вона за своє. «Катрусько, ти ж знаєш, мене влаштовано так, що нiч - для роботи та розваг, ранок - для сну та вiдпочинку. I ще. Катрусю-Катюню, коли я встав та з ким я лягав, це не твоя справа». Легенько луснув її по гостренькому носику. Це - фамiльне. В нас iз нею носи, наче пташинi дзьоби.